Проповідь 139 - Про любов

20 лютого 1737

Про любов

Проповідь від 20 лютого 1736 року

«І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!» (1 Кор. 13:3).

1. Є всі підстави боятися, що для більшості з вас, які тут присутні, це місце Писання, так само як і багато попередніх, не принесе жодної користі. Одні, можливо, надто легковажні, щоб узагалі звернути на нього увагу. Інші звернуть увагу, але не повірять. Ще інші, навіть повіривши, усе ж визнають його надто тяжким для себе і тому постараються якнайшвидше його забути. А з тих небагатьох, які спочатку приймуть його з радістю, дехто, не маючи в собі глибокого смирення і самозречення, відпаде, аби тільки не страждати за нього. Та навіть серед тих, хто уважно слухає, вірить, пам’ятає і приймає це слово так глибоко, що воно вкорінюється в серці, витримує випробування і починає приносити плід, не всі доведуть цей плід до зрілості. Бо життєві турботи, світські втіхи і бажання інших речей, можливо, непомітні спочатку, виростуть разом із цим словом і заглушать його.

2. І я, який проповідую Боже слово, не захищений від цих небезпек більше, ніж ви, які його слухаєте. Мені також доводиться оплакувати «лукаве серце невір’я». І щоразу, коли Бог допускає переслідування, навіть якщо це лише людський осуд, я теж можу виявитися першим, хто спіткнеться. А навіть якщо мені буде дано це витримати, то коли Бог дозволить турботам цього світу оточити мене або перестане стримувати мене від утіх, що не ведуть до Нього, і від бажання інших речей, а не пізнання і любові до Нього, тоді й я можу бути ними поглинутий і, проповідуючи іншим, сам виявитися відкиненим.

3. То чому ж я все одно проповідую це слово? Тому що мені довірене служіння Євангелії. І хоч я не знаю, що робитиму завтра, сьогодні я мушу проповідувати Євангелію. А щодо вас, то моє доручення таке: «Сину людський, Я посилаю тебе до них; і ти скажеш їм: Так говорить Господь Бог; чи вони послухають, чи ні».

4. Так говорить Господь Бог: «Хто б ти не був, якщо хочеш увійти в життя, дотримуйся заповідей». А для цього «віруй у Господа Ісуса Христа, і будеш спасенний». «Не занедбуй зібрання», як це роблять деякі. Так само таємно «молися до Отця твого, Який бачить таємне», і «виливай перед Ним своє серце». Зроби Моє слово «світильником для ніг твоїх і світлом для твоєї дороги». Тримай його «в серці своєму і на устах своїх, коли сидиш удома, коли йдеш дорогою, коли лягаєш і коли встаєш». «Повернися до Мене з постом», разом із молитвою. І, слухаючись свого розп’ятого Викупителя, приймаючи хліб і чашу, «проголошуй смерть Господню, аж поки Він прийде». Силою, яку через ці засоби отримаєш згори, виконуй усе, що наказано в Законі, і уникай усього, що ним заборонено, пам’ятаючи, що «коли згрішиш в одному, стаєш винним у всьому». «Не забувай також чинити добро». Навіть більше, поки маєш можливість, роби добро всім людям. Потім «зречися себе, візьми свій хрест щодня»; і, якщо буде потрібно, «протився аж до крові».

І навіть тоді, коли кожен із вас зможе сказати: «Усе це я виконав», нехай скаже собі ще й ці слова, перед якими може затремтіти не лише Фелікс, але й найсвятіша душа на землі: «І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!»

Отже, для всіх нас надзвичайно важливо зрозуміти:

I. Що саме означають слова: «І хоч би я роздав усе майно своє, щоб нагодувати бідних, і хоч би віддав тіло своє на спалення»;

II. Що насправді означає слово «любов»;

III. І в якому значенні можна сказати, що без любви все це не має для нас жодного пожитку.

I. Щодо першого, слід зауважити, що слово, вжите святим Павлом, у своєму прямому значенні означає розділити на малі частини і потім роздати те, що було поділене. Отже, йдеться не просто про одноразове зречення всіх земних благ, чи то через раптовий порив, чи через тимчасове релігійне почуття, але про свідомий вибір, здійснений спокійно і твердо. Воно також може означати, що це робиться не з марнославства, а з правильного мотиву, а саме з бажання виконати Божу заповідь і здобути Його Царство. Так само слово «віддати» означає передати щось свідомо і за рішенням, а не зробити це поспіхом чи без роздуму. Отже, і тут йдеться про вчинок, який здійснюється з ясним розумінням і твердим наміром.

Тому повний зміст цих слів такий, і хто має вуха, щоб чути, нехай почує: «І хоч би я віддав увесь свій достаток, щоб нагодувати бідних; і зробив би це свідомо, після роздуму; і навіть присвятив би цьому все своє життя, роздаючи все власними руками; більше того, робив би це з послуху Богові; і заради цього зазнав би не лише ганьби, сорому, кайданів і в’язниці, причому добровільно, не шукаючи звільнення, але навіть прийняв би смерть, і ще й у найтяжчий спосіб; — якщо ж при всьому цьому я не маю любові (любові до Бога і до людей, «виливаної в серце моє Святим Духом, даним мені»), то все це не приносить мені жодного пожитку».

II. Розгляньмо, що таке ця любов, тобто яке її справжнє значення. Ми можемо дивитися на неї або через її властивості, або через її прояви. І щоб не помилитися, не будемо покладатися на людські думки, а звернемося до Самого Господа, щоб Він відкрив нам її природу, а щодо її дії — до Його натхненного апостола.

Любов, якої Господь вимагає від Своїх послідовників, — це любов до Бога і до людини: до Бога заради Нього Самого, а до людини — заради Бога. І що означає любити Бога? Це означає знаходити в Ньому радість, тішитися Його волею, постійно прагнути Йому догоджати, шукати і знаходити в Ньому своє щастя, і день і ніч бажати ще глибшого єднання з Ним.

Щодо міри цієї любові, наш Господь ясно сказав: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм». Це не означає, що ми не повинні любити нікого, крім Нього. Адже Він заповів нам любити ближнього, тобто всіх людей, як самих себе, щиро бажати їхнього добра так само, як і свого. Більше того, нам дозволено любити і Його творіння, у повному значенні цього слова, радіти їм і користуватися ними. Але лише так і настільки, щоб це не віддаляло нас від Бога, а навпаки, допомагало нам більше радіти Ним. Саме так ми покликані любити Бога всім серцем.

А дії і ознаки цієї любові апостол описує в розділі, який перед нами. І всі вони є безпомилковими знаками, за якими кожна людина може перевірити себе, чи має вона цю любов, чи ні. Тому вони заслуговують на найглибший розбір.

«Любов довго терпить», або є довготерпеливою. Якщо ви любите свого ближнього заради Бога, ви будете довго зносити його немочі. Якщо йому бракує мудрості, ви будете жаліти його, а не зневажати. Якщо людина помиляється, ви лагідно будете намагатися допомогти їй повернутися без різкості та докорів. Якщо вона впала в гріх, ви будете старатися підняти її в дусі лагідності. А якщо це не вдасться відразу, ви все одно терпляче чекатимете, чи не приведе її Бог з часом до пізнання і любові істини. У всіх прикрощах, чи то через людську слабкість, чи то через чиюсь злобу, ви виявлятимете лагідність і покірінсть. І хоч би скільки разів це повторювалося, ви не дасте злу перемогти себе, а перемагатимете зло добром. Нехай ніхто не вводить вас в оману порожніми словами: хто не є таким довготерпеливим, той не має любові.

Далі: «Любов милосердна». Кожен, хто відчуває, що любов до Бога і до людей наповнює його серце, має щире і постійне бажання добра для всіх ближніх. Його душа горить прагненням допомогти їм бути щасливими, і з цього переповненого серця говорять його слова. У його мові завжди звучить доброта. Те саме видно і в його вчинках. Те, що живе в його серці, постійно проявляється назовні і дедалі більше виявляється в кожному доброму ділі до всіх, з ким він має справу. Тому, чи він думає, чи говорить, чи діє, усе спрямоване до однієї мети — всіма можливими способами приносити добро і сприяти щастю інших. Тож не обманюйте себе: хто не є таким милосердним, той не має любові.

Далі: «Любов не заздрить». Це, справді, вже міститься в словах: «Любов милосердна». Бо доброзичливість і заздрість несумісні: вони не можуть перебувати разом більше, ніж світло і темрява. Якщо ми щиро бажаємо всякого щастя всім, ми не можемо засмучуватися через чиєсь щастя. Здійснення нашого бажання буде солодким для нашої душі; настільки далеко ми будемо від того, щоб болісно це сприймати. Якщо ми завжди робимо все добре, що можемо, для ближнього і бажаємо, щоб могли зробити ще більше, неможливо, щоб ми нарікали на будь-яке добро, яке він одержує. Навпаки, це буде самою радістю нашого серця. Отже, як би ми не лестили собі або одне одному, той, хто заздрить, не має любові.

Далі сказано: «Любов не вихваляється», або, точніше, не є поспішною і квапливою у своїх судженнях, бо саме це тут і мається на увазі. Той, хто любить свого ближнього заради Бога, не буде легко думати про нього погано, адже щиро бажає йому всякого добра, і духовного, і тілесного. Така людина не стане осуджувати іншого навіть у своєму серці без доказу. І не зробить цього на підставі слабкого доказу. Ба більше, навіть маючи підставу, вона, коли це можливо, спершу поставить людину перед обвинуваченням або принаймні повідомить їй про нього і дасть нагоду відповісти за себе. Кожен із вас відчуває, що саме так поводився б із тим, кого щиро любить. А тому той, хто не чинить так само, немає любові.

Я згадаю ще лише одну властивість цієї любові: «Любов не надимається». Ви не можете кривдити того, кого любите. Тому, якщо ви любите Бога всім серцем, ви не зможете так Його ображати, щоб відбирати в Нього славу і привласнювати собі те, що належить тільки Йому. Ви визнаєте, що все, чим ви є, і все, що маєте, належить Йому; що без Нього ви нічого не можете; що Він є вашим світлом, вашим життям, вашою силою і всім для вас; а ви самі перед Ним є ніщо, навіть менше, ніж ніщо. І якщо ви любите свого ближнього, як самого себе, ви не зможете ставити себе вище за нього. Більше того, ви не зможете зневажати жодну людину, так само як і ненавидіти її. Навпаки, ви будете вважати кожну людину кращою за себе. Як віск тане перед вогнем, так гордість тане перед любов’ю. Усяка пиха, чи то в серці, чи в словах, чи в поведінці, зникає там, де панує любов. Вона упокорює горду людину і робить її подібною до малої дитини: скромною в думці про себе, готовою слухати, охочою вчитися, відкритою до добрих порад і легко схильною до добра. А хто думає інакше, той нехай не тішить себе марною надією: він надимається, а отже не має любові.

III. Залишається з’ясувати, в якому значенні можна сказати: «І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!»

Безперечно, головний зміст цих слів такий: хоч би що ми робили і хоч би що терпіли, якщо ми не оновлені в дусі нашого розуму через «любов Божу, розлиту в серцях наших Святим Духом, даним нам», ми не можемо ввійти у вічне життя. Ніхто не може ввійти туди інакше, як лише через той завіт, який Бог дав людині в Сині Своєї любові.

Але загальні істини зазвичай менше нас вражають, тому звернімо увагу на одну чи дві конкретні речі, у яких видно, що все, що ми робимо або терпимо без любови, не приносить нам жодного пожитку. По-перше, без любові все це не може зробити наше життя щасливим. По-друге, без любові все це не може зробити нашу смерть спокійною.

І, по-перше, без любові ніщо не може принести нам такої користі, щоб зробити наше життя по-справжньому щасливим. Під щастям я маю на увазі не коротке й швидкоплинне задоволення, яке виникає і зникає майже одразу, а такий стан душі, який наповнює її і дає їй тривалу, сталу внутрішню задоволеність. Що ж без любові цього неможливо досягти, видно навіть із простого спостереження: якщо в нас бракує любові хоча б у чомусь одному, ми вже відчуваємо біль; і чим більше ми віддаляємося від неї, тим сильнішим стає цей біль. Якщо вам бракує терпіння, то настільки ж вам бракує і щастя. Чим більше у вас гніву, дратівливості чи бажання помсти, тим більш нещасливими ви стаєте. Ви самі це знаєте і відчуваєте: буря в душі не вщухне, і мир не повернеться, поки її не наповнять лагідність, тихість і терпіння, тобто любов. Якщо ж у людині є недоброзичливість, злоба чи заздрість, то там уже є нещастя; і чим сильніші ці почуття, тим більшим є це нещастя. Якщо про ледачого можна сказати, що він нищить самого себе, то ще більше це стосується злочестивого чи заздрісного. Його душа вже стає подібною до пекла, сповненою і страждання, і беззаконня. У ньому вже діє той невгасимий біль, і він прямує до вогню, що не згасає. Лише поки що між ним і небом ще не утвердилася остаточна межа. Бо ще є Святий Дух, Який готовий допомогти його немочам, Який і далі бажає, якщо людина звернеться до Бога і визнає своє нещастя, очистити її серце, оновити його в любові до Бога і привести її від теперішнього стану до вічного щастя.

По-друге. Без любові ніщо не може зробити смерть спокійною.

Під спокійною смертю я не маю на увазі смерть у несвідомому або нечутливому стані. Я не сказав би, що людина померла спокійно, якщо вона померла від апоплексії чи від гарматного пострілу; так само не сказав би цього і про того, хто, маючи спалене сумління, помер так само байдуже, як гинуть безсловесні тварини. Так само я не думаю, що ви назвали би спокійною смерть людини, яка вмирала в безумстві. Під спокійною смертю я розумію спокійний відхід із цього життя, сповнений тихого, розсудливого миру і радости. І таку смерть жодні діла і жодні страждання у світі не можуть дати людині без любови.

Щоб зробити це ще очевиднішим, я не можу звернутися до вашого власного досвіду; але можу звернутися до того, що ми бачили, і до досвіду інших. І я сам бачив двох людей, які виходили з цього життя так, як я називаю спокійно, хоча й не з однаковою втіхою. Один мав очевидно більше втіхи, ніж другий, бо мав більше любові.

Я був біля першого протягом значної частини його останнього випробування, а також у мить, коли він віддав свою душу Богові. Він вигукував: «Бог тяжко вражає мене болем; але я дякую Йому за все, благословляю Його за все, люблю Його за все!» Коли незадовго до його відходу його запитали: «Чи малі для вас Божі втіхи?», він голосно відповів: «Ні, ні, ні!» Називаючи поіменно всіх, хто стояв біля нього, він сказав: «Думайте про небо, говоріть про небо: увесь час втрачений, коли ми не думаємо про небо». Це був голос любові; і настільки, наскільки вона панувала в ньому, настільки все було сповнене втіхи, миру й радості. Але оскільки його любов не була досконалою, то й його втіха не була досконалою. У нього траплялися хвилини дратівливості, а отже і внутрішнього неспокою; і тим, і іншим він дав незаперечний доказ того, що саме любов може зробити солодкими і життя, і смерть. Отже, коли її немає в душі або коли вона затемнена, там немає ні миру, ні втіхи.

Саме в цьому місці я бачив іншого доброго воїна Ісуса Христа, який вів боротьбу зі своїм останнім ворогом, смертю. І це справді було видовище, достойне того, щоб на нього дивилися Бог, ангели і люди. Частину свого останнього подиху він віддав псалмові хвали Тому, Хто саме тоді дарував йому перемогу. Маючи в цьому певність, він почав торжествувати ще посеред самої боротьби. Коли його запитали: «Чи маєте ви любов Божу у своєму серці?», він звів очі й руки та відповів: «Так, так!», з усією силою, яка в ньому ще залишалася. Коли один чоловік запитав, чи боїться він диявола, про якого він щойно згадав як про того, хто робить на нього останній напад, той відповів: «Ні, ні: мій люблячий Спаситель переміг кожного ворога. Він зі мною. Я нічого не боюся». Незабаром після цього він сказав: «Дорога до нашого люблячого Спасителя гостра, але коротка». А невдовзі потому він упав у щось подібне до сну, в якому його душа солодко повернулася до Бога, Який дав її.

Тут можна зауважити: у ньому не було жодного почуття чи настрою, який би суперечив любові, а тому не було й жодного нещастя. Досконала любов усунула все, що могло б спричинити внутрішні страждання. І ким би ви не були, якщо матимете таку саму міру любові, ваш кінець буде подібним до його.