Проповідь 135 - Про скорботу за померлими

11 січня 1727

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 135

Про скорботу за померлими

Виголошена в Епворті, 11 січня 1726 року, на похороні Джона Гріффіта, молодого чоловіка, сповненого надії.

«А тепер, померло воно. Нащо то я б постив? Чи зможу ще повернути його? Я піду до нього, а воно не вернеться до мене» (2 Сам. 12:23).

Рішення мудрої і доброї людини, яка щойно знову опанувала свій розум і відновила внутрішню рівновагу після гіркоти душі, спричиненої постійним очікуванням смерті улюбленого сина, виражене в цих небагатьох, але сильних словах. Поки дитина була жива, він постив, плакав, лежав усю ніч на землі і відмовлявся не лише від утіх, але навіть від необхідної їжі, сподіваючись, що Бог, як і раніше, виявить милість і скасує справедливий вирок, який уже був проголошений. Але коли цей вирок здійснився у смерті дитини, він підвівся, змінив одяг і перед тим звершив молитву до свого великого Владики, визнаючи лагідність навіть у Його суворості та з вдячністю і покорою приймаючи те, що був не знищений, а лише покараний Його важкою рукою. Після цього він повернувся до свого дому і поводився зі звичною стриманістю та спокоєм. Причину цієї, на перший погляд, дивної зміни, яку не розуміли ті, хто не знав основ його дій, він пояснює коротко, але дуже виразно і сильно: «А тепер, померло воно. Нащо то я б постив? Чи зможу ще повернути його? Я піду до нього, а воно не вернеться до мене».

«З якою метою, — каже смиренний скорботний, — мені тепер постити, коли дитина вже померла? Навіщо мені додавати нову скорботу до тієї, яку я вже несу, і добровільно збільшувати свої страждання? Чи не було би це однаково марним і для нього, і для мене? Чи мають мої сльози або мої нарікання силу повернути його душу назад у це зотліле й покинуте тіло? Або ж, навіть якби це було можливо, чи захотів би він сам проміняти ті щасливі оселі, якими тепер володіє, на цей світ турботи, болю й нещастя? Яка марна думка! Він ніколи не може і ніколи не буде повернений до мене. Нехай же моєю втіхою, моєю постійною втіхою, коли скорбота тяжко тисне на мене, буде те, що я незабаром, дуже незабаром, піду до нього, що я скоро прокинуся від цього виснажливого сну життя, який невдовзі закінчиться. І тоді я побачу його, тоді знову буду з ним, і любитиму його тією досконалою любов’ю, тією чистою і піднесеною прихильністю, якої тут не знає навіть серце батька, коли Господь Бог витре всі сльози з моїх очей, і коли одним із найменших складників мого щастя буде те, що біль розлуки назавжди втече!»

Неплідні й шкідливі наслідки, а також гріховну природу надмірної скорботи за померлими легко можна зрозуміти з першої частини цього роздуму. А в другій частині ми маємо дуже сильні спонуки, які повинні укріпити нас у боротьбі проти неї, ліки, точно пристосовані до цієї хвороби, і таке міркування, яке, якщо правильно його застосувати, неодмінно або запобігатиме цій скорботі, або визволятиме нас від цього справжнього лиха.

Скорбота загалом є джерелом такої великої кількості зла і причиною так малої кількості добра для людей, що можна справедливо дивуватися, як вона взагалі знайшла місце в нашій природі. Насправді вона походить від самої людини, а не від Бога, Який може допустити зло, але ніколи не є його Творцем. Скорбота і гріх народилися одночасно, і так само в один час ми будемо визволені від них обох. Бо ні те, ні інше не існувало до того, як людська природа була зіпсована, і не буде існувати тоді, коли вона буде відновлена до своєї первісної досконалості.

Однак у теперішньому стані речей та мудра Істота, Яка вміє виводити добро зі зла, показала нам один спосіб зробити цю загальну людську неміч дуже корисною і для нашої чесноти, і для нашого щастя. Навіть скорбота, якщо вона веде нас до покаяння і походить із серйозного усвідомлення наших гріхів, не є такою, про яку слід шкодувати, бо ті, хто так сіє в сльозах, пожнуть у радості. А якщо ми обмежуємо її лише цим випадком, то вона не послаблює, а значно допомагає нашому недосконалому розумові, бо біль, чи то тілесний, чи душевний, діє швидше за роздуми і глибше закарбовує в пам’яті будь-яку обставину, яку супроводжує.

Із самої природи скорботи, яка є душевним болем через сприйняття якогось теперішнього зла, видно, що коли вона виникає в нас з будь-якої іншої причини, крім гріха, то це цілком походить від хибного судження. Чи є хоч щось із того, що люди зазвичай називають нещастям, як-от безчестя, бідність, втрата життя або навіть друзів, справжнім злом? Зовсім ні. Настільки ні, що, якщо ми наважимося повірити нашому Творцеві, усе це часто виявляється прямим благословенням. Усе це служить нашому добру. Тому наш Господь велить нам навіть тоді, коли ми зазнаємо, здавалось би, найбільшої втрати, тобто втрати доброго імені, якщо це сталося через праву справу, а не з нашої вини, «радіти і веселитися».

Але що найвиразніше показує всю безглуздість майже всякої нашої скорботи, окрім скорботи через власні гріхи, то це те, що її причина вже минула ще до того, як сама скорбота починається. Повернути те, що вже сталося, зовсім неможливо, і цього не може зробити навіть сама всемогутність. Тому нехай цьому марному душевному неспокою віддаються ті, хто сам обирає жити в нещасті, якщо такі люди взагалі є. Але ті, хто прагне щастя, берегтимуться такої пристрасті, яка ні сама по собі не є доброю, ні не приносить жодної користі ані тепер, ані в майбутньому.

І якщо є якийсь вид цієї безплідної скорботи, який особливо марний, то це саме скорбота за померлими. Ми руйнуємо здоров’я тіла, послаблюємо сили розуму і при цьому нічого не здобуваємо взамін за ці дорогоцінні блага. Ми втрачаємо теперішнє, не маючи жодної надії на майбутню користь, жодної можливості ні повернути тих, хто відійшов, назад сюди, ні допомогти їм там, де вони тепер перебувають.

Якщо це мало свідчить про нашу мудрість, то ще менше воно свідчить про нашу любов до померлих. Сумувати через щастя іншої людини, плакати через те, що з її очей уже стерті всі сльози, це радше ознака заздрості, ніж любові. Чи маємо ми, називаючи себе її друзями, засмучуватися через те, що втомлений мандрівник нарешті дістався бажаного дому? Ні. Краще плачмо за собою, бо ми ще не маємо цього щастя, і той спочинок для нас ще попереду.

Наш Бог милостивий і милосердний, і, знаючи людську природу, а саме те, що ця пристрасть, коли опановує розум, починає здаватися чимось розумним, щоб ми не піддалися цій омані, Він підкріплює природні веління нашого розуму силою Своїх безпомилкових заповідей. Наше судження може настільки затьмаритися пристрастю, що нам починає здаватися правильним надмірно сумувати при розлуці з тим, кого ми любимо. Але Об’явлення навчає, що всі події життя слід переносити з терпінням і стриманістю, інакше ми самі накладаємо на себе більший тягар, ніж зовнішні обставини можуть покласти без нашої згоди, зі смиренням, бо від ображеної Божої справедливости ми могли би справедливо очікувати ще тяжчого, і з покорою, бо знаємо, що все, що стається, служить нашому добру. А навіть якби це було не так, ми не можемо змагатися з Тим, Хто сильніший за нас, і тому не повинні викликати Його гнів.

Проти цієї провини, яка несумісна з цими чеснотами і тому непрямо заборонена в заповідях, що наказують їх, святий Павло вже прямо застерігає нас такими словами: «Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних, щоб ви не сумували, як і інші, що надії не мають. Коли бо ми віруємо, що Ісус був умер і воскрес, так і покійних через Ісуса приведе Бог із Ним…Отож, потішайте один одного цими словами!» (1 Сол. 4:13-14, 18). І справді, це єдині слова, які можуть дати справжню і тривалу втіху душі, пораненій такою втратою. Чому ж мені бути настільки нерозсудливим і немилосердним, щоб бажати повернення до себе душі, яка тепер перебуває у щасті, назад у це місце гріха й страждання, коли я знаю, що настане час, і він уже близький, коли, попри велику відстань між нами, я сам звільнюся від цих пут і піду до нього?

Я не можу належно змалювати, яким він був, і навіть не беруся за це.Хоч зазвичай такі урочисті похвали померлим виправдовують тим, що тут уже не може бути підозри в лестощах, усе ж ми добре знаємо, що проповідницьке місце так часто використовували для цього, що тепер такі слова вже не викликають довіри. Люди заздалегідь вважають, що все сказане там є лише усталеними словами, що завдання промовця не в тому, щоб передати правду, а в тому, щоб створити привабливий образ, і що йому байдуже, наскільки цей образ відповідає дійсності, аби тільки він виглядав гарно. Інакше кажучи, люди думають, що він хоче показати не справжні чесноти свого друга, а власне красномовство, приписуючи покійному всі можливі вигадані достоїнства.

Це і є справжня мета, якій, як видно, служать такі недоречні похвали. Яку ще користь вони приносять, важко сказати. Померлому немає від них жодної користі, бо він уже має схвалення Бога, Його святих ангелів і власної совісті. І живим від цього також дуже мало користі, бо той, хто шукає взірець, може знайти достатньо прикладів у Святому Письмі. Хіба потрібно, щоб хтось воскрес із мертвих, аби навчати його, коли перед його очима й досі стоять Мойсей, пророки і благословенний Ісус у вічних писаннях? Без сумніву, той, хто не хоче наслідувати їх, не навернувся би, навіть якби хтось буквально воскрес із мертвих.

Тож нехай буде досить того, що я виконав щодо нього свій останній обов’язок, чи перебуває він тепер ще над цими нижчими сферами, чи вже ввійшов до осель вічної слави, сказавши про нього кілька простих слів, саме таких, які були йому близькі і завжди були би йому приємні, а саме: для своїх батьків він був люблячим і слухняним сином, для своїх знайомих щирим, веселим і доброзичливим товаришем, а для мене вірним, випробуваним і щирим другом.

За такої втрати, якщо дивитися на неї без жодних пом’якшувальних обставин, хто може осудити людину за сльози? Ніжні почуття серця, сповненого любові, коли воно згадує ті приємні хвилини, які вже минули і ніколи не повернуться, дають підставу для певної міри скорботи. І навіть звичайна людська слабкість не дозволяє попрощатися востаннє без цього навіть тому, кого з покійним поєднувало лише звичайне знайомство. То хто ж може осягнути, а тим більше описати, ті глибокі внутрішні переживання, які відчуває батько в такій ситуації? Напевно, ніхто, крім тих, хто сам є батьками, або, можливо, тих небагатьох, хто пережив силу дружби, зв’язку настільки тісного, ніжного і сильного, якого людська природа по цей бік могили майже не знає!

Коли ці святі зв’язки розриваються, ми можемо без осуду дозволити собі певний біль розлуки. Але складність у тому, щоб якнайшвидше його подолати, як того вимагають і розум, і релігія. Що може дати нам спокій після такого розриву, який залишає в серці болючу порожнечу? Ніщо інше, як те саме міркування, яке варто повторювати знову і знову: ми самі прямуємо до нього. Минуть лише кілька років, а можливо, й годин, і вони швидко зникнуть, і тоді не тільки це, але й усі наші прагнення будуть задоволені, коли ми залишимо цю тимчасову, оманливу радість і увійдемо в справжнє, повне і вічне щастя.

Коли це міркування глибоко закарбоване в нашому розумі, тоді, як каже Соломон, справді краще йти до дому плачу, ніж до дому бенкету. Бо одне притуплює душу, послаблює нашу рішучість і робить нас вразливими. Інше ж спонукає нас зібратися, бути пильними і наповнює серце тією внутрішньою твердістю і серйозністю, яких не може зруйнувати жоден звичайний удар. Такі події природно нагадують нам, що наступний поклик може бути вже для нас, і що, оскільки смерть є кінцем для кожної людини, живим давно пора замислитися над цим.

А якщо ми коли-небудь відчуваємо, що надто довге зосередження на темному боці цієї картини починає нас пригнічувати, робить нездатними виконувати життєві обов’язки, послаблює сили тіла або душі, а такі наслідки, як уже було показано, є і безглуздими, і неплідними, і гріховними, тоді нам слід негайно звернутися до світлого боку. І роздумувати з вдячністю і покорою про те, що наше життя минає, як тінь, і що, коли ми прокинемося від цього короткого сну, то побачимо той останній день, коли наш Викупитель стане на землі, коли тлінне зодягнеться в нетління, а смертне в безсмертя, і коли ми разом з людьми й ангелами заспіваємо: «Смерте, де твоє жало? Гробе, де твоя перемога?»