Проповідь 132 - Про закладання підвалин нової каплиці поблизу Сіті-Роуд, Лондон

21 квітня 1777

Про закладання підвалин нової каплиці поблизу Сіті-Роуд, Лондон

Проповідь від 21 квітня 1777 року

«Тепер буде сказане Якову та Ізраїлеві, що Бог учинив» (Чис. 23:23).

1. Нам тепер не потрібно з’ясовувати, як саме ці слова стосувалися синів Ізраїлевих. Значно корисніше подумати, як вони можуть стосуватися нас, тобто чи має народ Англії підстави сказати: «Тепер…що Бог учинив».

2. Один видатний чоловік, який, сподіваюся, тепер уже перебуває в кращому світі, доктор Гібсон, покійний лорд-єпископ Лондону, в одному зі своїх звернень до духовенства прямо заперечує, що Бог звершив серед нашого народу якусь «надзвичайну працю». Ба навіть він твердить, що сама думка про це є нічим іншим, як чистим ентузіазмом. Це було б правдою, якби припущення його світлості було правильним, тобто якби Бог справді не звершив жодної надзвичайної праці. Але якщо Він насправді її звершив, тоді ми можемо в це вірити і про це говорити, не заслуговуючи на такий докір.

3. Але ще більше дивує те, що інший великий муж із сусіднього народу, яскравий і ревний Божий служитель, однаково відомий і побожністю, і вченістю, частково погодився з думкою єпископа. Коли Бенгелія запитали, чому він відносить велике відродження релігії так пізно, аж до 1836 року, він відповів: «Я визнаю, що всі пророцтва схиляли би мене віднести його на сто років раніше; але тут стоїть перепона, якої я не можу подолати: я не можу погодити цього з дійсним станом речей, бо не знаю жодної визначної Божої праці, звершеної на землі між 1730 і 1740 роками». Це справді дивно. Дивно, що навіть розсудливі люди можуть так мало знати про те, що відбувається зовсім недалеко від них. Як міг такий великий муж не знати, що діялося хоча б в Англії, особливо якщо зважити на повідомлення, надруковані тоді в Німеччині, деякі з яких були досить неупередженими, а також на той окремий звіт, який я ще 1742 року надіслав одному добре знаному по всій імперії чоловікові, пасторові, а згодом суперинтендентові Штайнметцу.

4. Але чи справді в Англії протягом цього століття відбулася якась надзвичайна Божа праця? Це важливе питання. Воно, без сумніву, заслуговує на серйозний розгляд, і на нього можна відповісти так, щоб цілком задовольнити кожного неупередженого дослідника. Кожен охочий може легко дізнатися, у чому полягала ця праця і яким чином вона була звершена. Щоправда, в одному сенсі я не є найзручнішою людиною для такого пояснення, бо це змусить мене часто говорити про самого себе, а це може виглядати як самовихваляння. Але тут я можу тільки покластися на доброзичливість моїх слухачів, маючи певність, що вони витлумачать це якнайсприятливіше, бо йдеться не про мій вибір, а про необхідність. Адже якщо я відмовлюся від цього завдання, немає іншої людини, яка могла би зайняти моє місце і так добре знати цю працю від самого її початку й до теперішнього часу. Отже, ми можемо розглянути, по-перше, виникнення і прогрес цієї праці, а по-друге, її природу.

I. 1. Щодо її початку. У 1725 році один молодий студент в Оксфорді був глибоко вражений читанням книги Кемпіса «Християнський взірець» і книги єпископа Тейлора «Правила святого життя і смерті». У ньому виникло щире бажання жити за цими правилами і втікати від майбутнього гніву. Він шукав когось, хто міг би стати його супутником на цьому шляху, але не знайшов нікого, тому кілька років був змушений йти сам, не маючи нікого, хто би його наставляв або допомагав йому. Але в 1729 році він знайшов одну людину з таким самим прагненням. Відтоді вони намагалися підтримувати один одного, а наприкінці того ж року до них приєдналися ще двоє. Невдовзі вони домовилися проводити разом по дві або три години щонеділі ввечері. Пізніше вони почали збиратися також упродовж двох вечорів на тиждень, а згодом і шести вечорів, проводячи цей час у читанні Писання та заохочуючи один одного до любові й добрих діл.

2. Їхня впорядкована поведінка дала одному молодому джентльменові з колегії привід сказати: «Здається, у нас з’явилася нова група методистів», маючи на увазі групу лікарів, яка почала процвітати в Римі за часів Нерона і проіснувала ще кілька століть. Ця назва була новою і незвичною, але відразу до них пристала. Відтоді і тих чотирьох молодих джентльменів, і всіх, хто мав із ними будь-який релігійний зв’язок, почали називати «методистами».

3. Протягом наступних чотирьох або п’яти років до них приєднувалися все нові й нові люди, аж поки в 1735 році їх не стало чотирнадцять, які регулярно збиралися разом. Троє з них були наставниками в різних колегіях, а решта були бакалаврами мистецтв або студентами. Усі вони були цілком єдині і в поглядах, і в серці. Усі вони дуже уважно ставилися до порядку і з чистого сумління виконували кожне правило Церкви, а також усі статути Університету і своїх колегій. Усі вони були православними в усьому; вони твердо вірили не лише у Три Символи Віри, а й у все, що вважали вченням Англіканської церкви, викладеним у її статтях та проповідях. Щодо тієї практики Апостольської церкви, яка зберігалася принаймні в багатьох церквах до часу Тертуліана, тобто спільності майна, вони не мали ні окремого правила, ні чіткого наміру так чинити, однак на ділі саме так і було. Інакше й не могло бути, бо ніхто не мав потреби в тому, чим інший не міг би поділитися. Це був початок цієї праці. Вони зовсім не уявляли, що буде далі. Вони справді «не дбали про завтрашній день», а хотіли лише правильно прожити день сьогоднішній.

4. Багато хто думав, що те мале товариство розпадеться, а методизм, як тоді говорили, зникне, коли в жовтні 1735 року мій брат, пан Інгем, і я через дивний перебіг Божого провидіння були спонукані вирушити до нової колонії в Джорджії. Ми мали намір проповідувати індіанським народам, які жили поблизу тієї провінції, але нас затримали в Савані й Фредериці наполегливі прохання людей, які, не маючи інших служителів, щиро просили нас не залишати їх. Згодом я запросив найсерйозніших із них збиратися зі мною раз або двічі на тиждень у моєму домі. Саме тут з’явилися перші зачатки методистського товариства. Але попри все це і я, і мій брат, як і раніше, були ревно віддані Церкві й так само старанно дотримувалися кожного її правила. Я був настільки суворим у цьому, що ніколи не допускав інакодумця до Господньої вечері, якщо він не погоджувався знову прийняти хрещення. Більше того, коли лютеранський служитель зальцбуржців в Ебенезері, перебуваючи в Савані, побажав прийняти її, я сказав йому, що не можу наважитися подати її йому, бо вважав його нехрещеним, оскільки не визнавав дійсним хрещення, звершене мирянами. А до мирян я зараховував усіх, хто не був висвячений єпископським способом.

5. Сповнений цих поглядів і цієї ревності за Церкву, від чого, дякувати Богові, Він тепер уже визволив мене, я повернувся до Англії на початку лютого 1738 року. Я поспішав усамітнитися в Оксфорді й сховатися в тій непомітності, яку любив; але тиждень за тижнем мене затримували в Лондоні довірені особи колонії Джорджія. Тим часом мене безперестанку просили проповідувати то в одній, то в іншій церкві, і не лише в неділю вранці, після обіду й увечері, але й у будні дні. Оскільки я щойно повернувся з далекої країни, збиралися великі натовпи. Але невдовзі, частково через ті незручності, які спричиняли натовпи, а частково через моє немодне вчення, мене почали усувати з однієї церкви за іншою, аж поки зрештою всі двері переді мною зачинилися. Не наважуючись мовчати, я після короткої боротьби між честю і сумлінням зробив із необхідности чесноту і почав проповідувати просто неба посеред Мурфілдс. Там збиралися тисячі й тисячі людей, набагато більше, ніж могла б умістити будь-яка церква, і серед них було багато таких, які раніше взагалі ніколи не ходили ні до церкви, ні до будь-якого іншого місця публічного богослужіння. Щораз більше з них були глибоко зворушені і приходили до мене в сльозах, щиро запитуючи, що їм робити, щоб спастися. Я сказав: «Якщо всі ви прийдете в четвер увечері, я пораджу вам, як зможу». Першого вечора прийшло близько дванадцяти осіб, наступного тижня тридцять або сорок. Коли їх стало приблизно ста, я записав їхні імена і місця проживання, маючи намір, коли буде змога, відвідувати їх удома. Так, без жодного попереднього плану чи задуму, почалося методистське товариство в Англії, тобто спільнота людей, які об’єдналися, щоб допомагати один одному звершувати своє спасіння.

6. Наступної весни нас запросили до Брістоля і Кінгсвуда, де товариства так само швидко виникли. Наступного року ми пішли до Ньюкасла-апон-Тайн і проповідували всім шахтарям і човнярам у тих околицях. У 1744 році ми пройшли через увесь Корнуолл аж до Сеннена, поблизу Лендс-Енду, а ще за два або три роки дісталися майже до кожної частини Англії. Згодом нас попросили приїхати до Ірландії, а з часом і до кожного графства там. Нарешті нас запросили до Масселбурга, Глазго та ще кількох місць у Шотландії. Але найбільший плід нашої праці ми побачили саме в Единбурзі, Глазго, Данді, Арброті й Абердині.

II. 1. Таким був початок і розвиток методизму від самого його зародження й донині. Але ви запитаєте: «Що таке методизм? Що означає це нове слово? Чи не є це новою релігією?» Це дуже поширена, майже загальна думка, але вона зовсім не відповідає дійсності. Це повна помилка. Методизм, як його називають, це не нова релігія, а стара: релігія Біблії, релігія первісної церкви, релігія церкви Англії. Ця стара релігія, як я вже зазначав у «Серйозному зверненні до людей розуму й релігії», є не що інше, як любов, любов до Бога і до всього людства. Це любов до Бога всім серцем, душею і силою, як до Того, Хто перший полюбив нас, як до джерела всякого добра, яке ми отримали і яке ще сподіваємося отримати. І це любов до кожної душі, яку створив Бог, до кожної людини на землі, як до власної душі. Ця любов є великим ліком життя, вірним засобом від усіх зол невпорядкованого світу, від усіх нещасть і гріхів людей. Там, де вона є, чеснота і щастя йдуть разом; там є смирення, лагідність, довготерпіння, увесь образ Божий, а разом із цим «мир, що перевищує всяке розуміння», і «невимовна та преславна радість». Ця релігія любові, радості та миру має своє джерело в глибині душі, але завжди виявляється у своїх плодах, які постійно зростають не лише в усякій невинності, бо любов не чинить ближньому зла, але й у кожному доброму ділі, поширюючи навколо себе чесноту і щастя.

2. Це є релігія Біблії, і ніхто не може цього заперечити, якщо читає її хоч із найменшою уважністю. Саме цю релігію вона постійно проповідує, і вона проходить через увесь Старий і Новий Завіти. Мойсей і Пророки, наш благословенний Господь і Його апостоли одностайно проголошують: «Люби Господа Бога твого всією душею твоєю, а ближнього твого, як самого себе». Біблія навчає, що «любов є виконанням Закону», «метою заповіді», тобто всіх заповідей, які містяться в Божому Слові. І внутрішні, і зовнішні плоди цієї любові докладно описані натхненними авторами, так що кожен, хто визнає Писання Словом Божим, мусить визнати це істинною релігією.

3. Це є релігія первісної церкви, тобто всієї Церкви в її найчистіші часи. Вона чітко простежується навіть у тих небагатьох писаннях, що залишилися від Климента Римського, Ігнатія й Полікарпа. Ще повніше вона видно в творах Тертуліана, Орігена, Климента Олександрійського і Кіпріяна. Навіть у четвертому столітті її можна знайти в писаннях Золотоустого, Василія, Єфрема Сирина і Макарія. Було би неважко навести цілу «хмару свідків», які говорять те саме, якби це не було таким питанням, яке не стане заперечувати ніхто, хто має бодай найменше знання про християнську давнину.

4.І це є релігія церкви Англії, що ясно видно з усіх її справжніх документів, із загального змісту її Літургії та з багатьох місць у її проповідях. Та біблійна, первісна релігія любові, яка тепер знову оживає в усіх трьох королівствах, виразно присутня в її ранковому та вечірньому богослужінні, у щоденних і особливих молитвах. Усе це чудово зібране в одному всеохопному проханні: «Очисти думки наших сердець натхненням Святого Твого Духа, щоб ми досконало любили Тебе і достойно величали святе Ім’я Твоє».

5. Дозвольте мені дати дещо повніший опис як прогресу, так і природи цієї релігії через уривок із трактату, надрукованого багато років тому: [«Подальше звернення», частина III.]

«Саме тоді, коли нам уже майже не вистачало зовсім трохи, щоб довершити міру наших беззаконь, двоє або троє служителів церкви Англії почали з великою силою закликати грішників до покаяння. Їх приходили слухати багато тисяч людей, і всюди, куди вони прибували, чимало людей починали виявляти таку турботу про релігію, якої раніше ніколи не мали. За короткий час багато хто глибоко усвідомив, наскільки численні й тяжкі їхні гріхи, якими зіпсутими є їхні нахили, наскільки вони самі не здатні собі допомогти і якою марною є їхня зовнішня релігійність. І з цього покаяння з’явилися плоди, гідні покаяння: увесь спосіб їхнього життя змінився. Вони «перестали чинити зло і навчилися чинити добро». Але й цим усе не обмежилося. Окрім цієї зовнішньої зміни, у них почалося внутрішнє релігійне життя: Божа любов була вилита в їхні серця, і вони насолоджуються нею донині. Вони «люблять Його, бо Він перший полюбив нас», і ця любов спонукає їх любити всіх людей та наповнює їх кожним святим і небесним настроєм, тим самим розумом, який був у Христі. Через це їхня поведінка тепер стала сталою, а їхнє життя чистим у всіх відношеннях, і в якому би стані вони не були, вони навчилися бути ним задоволені. Так вони спокійно проходять свій життєвий шлях, не ремствуючи, не нарікаючи і не виявляючи невдоволення, аж доки не настане година, коли вони скинуть це земне покриття і повернуться до Отця духів».

6. Це відродження релігії поширилося в такій мірі, якої не знали ні ми, ні наші батьки. Яким же широким воно було. Навряд чи знайдеться якесь значне місто в королівстві, де ніхто не був би його свідком. Воно поширилося на людей різного віку і статі, на більшість верств суспільства, і навіть на багатьох із тих, кого раніше вважали людьми беззаконня.

Подивіться не тільки на те, наскільки широко воно поширилося, але й на те, як швидко це сталося. «У якому столітті така велика кількість грішників була навернена за такий короткий час від омани своїх доріг? Коли правдива релігія, і я кажу не лише від часу Реформації, але навіть від часу Костянтина Великого, досягала такого великого поширення в якомусь народі за такий короткий час? Думаю, що навряд чи давня або нова історія може навести подібний приклад».

7.Ми можемо також побачити, наскільки глибокою була ця праця, яка так швидко і так широко поширилася. Безліч людей по-справжньому усвідомили свій гріх, а невдовзі після цього були так наповнені радістю і любов’ю, що ледве могли сказати, чи вони в тілі, чи поза тілом. Силою цієї любові вони перестали дорожити тим, що світ вважає страшним або привабливим, і навіть у найважчих випробуваннях незмінно виявляли лагідну любов до людей і всі плоди святості. І справді, такого глибокого покаяння, такої сильної віри, такої палкої любові та такої чистої святості, звершених у такій кількості людей за такий короткий час, світ не бачив уже багато століть.

8. «Не менш помітною є чистота релігії, яка поширилася так глибоко і так швидко. Говорю особливо щодо вчень, яких дотримуються ті, хто є її носіями. Принаймні ті, хто належить до церкви Англії, мусять це визнати, бо де ще є такий народ, який у такій кількості так вірно тримався би вчення Церкви?

«І їхня релігія вільна не лише від єресі, але й від забобонів. У минулі часи, коли десь починалося якесь незвичайне релігійне пробудження, разом із ним часто з’являлася надмірна ревність до того, що насправді не належить до суті релігії. Але тепер було не так. Не наголошувалося як на необхідному для спасіння ні на чому, крім того, що ясно сказане в Божому Слові. А серед того, що там сказано, найбільше значення надавалося тому, що найближче пов’язане з головним підсумком усього, тобто з любов’ю до Бога і до ближнього. Отже, ця релігія, яка нещодавно поширилася в нашому народі, була однаково чистою і від забобонів, і від помилки».

9. «Вона так само є розумною. Вона так само вільна від ентузіазму, як і від забобону. Хоч це й постійно заперечували, одна річ так говорити, а зовсім інша це довести. Хто може довести, що любити Бога, і навіть любити Його всім серцем, це ентузіазм? Хто зможе підтвердити таке звинувачення щодо любові до всіх людей? Я лише торкаюся тут загальних засад. Але якщо ви не можете цього довести, тоді визнайте, що ця релігія є тверезою, мужньою, розумною і божественною».

10. «Вона так само вільна від вузької партійності. Ті, хто її дотримується, не є сліпо прив’язаними до певних поглядів. Вони, звичайно, хочуть мати правильне розуміння, але дуже пильнують, щоб не покладати на це всю суть християнства. Вони не тримаються якихось думок так, ніби саме вони роблять людину християнином, і не обмежують своєї прихильності чи поваги лише тими, хто в цьому з ними згоден. Так само вони не стають вузькими прихильниками якоїсь однієї частини навіть практичної релігії. Вони не тримаються одного більше, ніж іншого, але прагнуть рівного і загального послуху. Вони не сперечаються за щось другорядне, ніби воно є головним у релігії, але надають усьому належне місце».

11. «Вони бояться тієї гіркої ревності і того духу переслідування, які так часто супроводжували дух реформації. Вони не схвалюють жодного виду насильства в справах релігії, хоч би яким приводом його виправдовували. Вони не визнають жодного способу приводити людину до пізнання істини, крім розуму і переконання, і їхня практика відповідає їхнім словам. Вони й на ділі не заважають тим, хто від них залежить, поклонятися Богові так, як підказує їм власне сумління».

Але якщо це так, то хіба не можемо ми з повним правом сказати: «Що вчинив Бог!» Бо така праця, якщо взяти до уваги її обшир, швидкість її поширення, глибину релігії, яка так швидко розійшлася, і її чистоту від усяких домішок, мусить бути визнана такою, що майже не має собі рівної в англійській історії від того часу, як християнство вперше було принесене на цей острів.

12. Ще одна обставина, яка супроводжує теперішнє відродження релігії, може дуже допомогти зрозуміти його природу, і, як я вважаю, вона властива саме цьому відродженню. Я не пригадую, щоб будь-коли бачив, чув або читав про щось подібне. Не можна заперечити, що після Реформації в Англії вже було кілька помітних відроджень релігії. Але більшість англійського народу отримала від них мало користі, тому що ті, на кого вони впливали, і проповідники, і прості люди, незабаром відділялися від встановленої церкви та утворювали окрему секту. Так спочатку вчинили пресвітеріани, потім незалежники, анабаптисти й квакери. Після цього вони майже не приносили добра нікому, крім власного невеликого кола. Оскільки вони самі відокремилися від церкви, то й народ, який залишився в ній, відвернувся від них і здебільшого почав ставитися до них з упередженням. А таких людей було незрівнянно більше. Тому через це нещасливе відокремлення надія на загальне, всенародне виправлення була повністю втрачена.

13. Але в теперішньому відродженні релігії все інакше. Так звані методисти розуміють своє покликання. Вони ще на початку добре зважили це питання і після зрілого роздуму вирішили залишатися в церкві. Відтоді вони не раз зазнавали всіляких спокус, щоб змінити це рішення. Вони чули безліч доводів на користь іншого шляху, можливо, все, що тільки можна було сказати; читали твори найвідоміших захисників відокремлення як минулого, так і теперішнього століття; вони навіть присвятили кілька днів Генеральної конференції саме цьому питанню: «Чи доцільно, навіть якщо припустити, але не визнати, що це законно, відокремитися від встановленої церкви?» Але й після цього вони не побачили достатньої причини відмовитися від свого першого рішення. Тому вони твердо постановили, що незалежно від того, чи духовенство і миряни ставитимуться до них добре чи зле, вони з Божої благодаті все терпітимуть, йтимуть своїм рівним шляхом і залишатимуться в Церкві всупереч людям і дияволам, якщо тільки Сам Бог не допустить, щоб їх із неї виштовхнули.

14. Близько двадцяти років тому, одразу після їхньої серйозної наради з цього питання, один священник, який чув усе, з великою ревністю сказав: «В ім’я Боже, нехай ніщо не змусить вас відступити від цього рішення. Бог справді з вами, і так буде, доки ви залишаєтеся в Церкві. Але коли методисти залишать Церкву, Бог залишить їх». Господи, що є людина! Минуло лише кілька місяців, і сам пан Інгем вийшов із Церкви та перетворив усі товариства під своєю опікою на незалежні громади. І який був наслідок? Саме той, який він передбачив: вони швидко занепали і зійшли нанівець.

Через кілька років одна поважна особа сказала мені: «У цьому особлива честь методистів: хоч би як це було зручно, вони ні за яких обставин не утворять окремої секти чи партії. Нехай ніхто не відбере у вас цієї честі». Сподіваюся, що ніхто не відбере її, доки я живу. Але той, хто дав цю пораду, дуже швидко сам її забув і відтоді майже безперестанку намагається створити незалежні громади.

15. Це дало багатьом підставу питати: «Чому ви кажете, що методисти не становлять окремої партії і не залишають Церкви? Хіба ж немає тисяч методистів, які насправді вже вийшли з Церкви, які ніколи не бувають на церковному богослужінні, ніколи не приймають там Господньої вечері, а більше того, навіть із гіркотою говорять проти Церкви і прилюдно, і приватно, та ще й призначають і відвідують богослужбові зібрання в той самий час? Як же тоді ви можете твердити, що методисти не залишають Церкви?»

Я радий, що маю таку прилюдну нагоду це пояснити. А щоб зробити це, треба повернутися на кілька років назад. Методисти в Оксфорді були одним тілом і, можна сказати, однією душею, ревно відданими релігії Біблії, первісної церкви і, як наслідок, церкви Англії, бо вважали, що вона ближче, ніж будь-яка інша національна церква на землі, стоїть до біблійного й первісного зразка.

Коли ми з братом повернулися з Джорджії, ми трималися тих самих переконань. І на той час ми та наші друзі були єдиними людьми, до яких застосовували це безневинне ім’я. Отже, до того часу всі методисти твердо трималися церкви Англії.

16. Але один добрий чоловік, який зустрічався з нами ще в Оксфорді, під час своєї відсутності багато спілкувався з інакодумцями і через це набув сильного упередження проти Церкви. Я маю на увазі пана Вайтфілда. Невдовзі після цього він зовсім відокремився від нас. Через кілька років Вільям Кадворт і кілька інших відокремилися вже від нього та стали незалежниками, так само як пан Максфілд і ще деякі інші після того, як відокремилися від нас. Нарешті, біля Тревекки у Вельсі була заснована школа, і майже всі, хто там навчався, крім тих, кого висвятили, та навіть деякі з них, не лише порвали всякий зв’язок із методистами, але й відвернулися від Церкви. Більше того, при кожній нагоді вони говорили про неї з особливою гіркотою і зневагою.

Тепер нехай кожна неупереджена людина сама розсудить, чи можемо ми відповідати за когось із них. Жоден із них не має жодного зв’язку з первісними методистами. Вони є гілками, що відламалися від дерева. І якщо вони відламалися також і від Церкви, то це вже не наша відповідальність.

Тому вони не можуть позбавити нас тієї честі, що ми не створюємо і не будемо створювати жодної окремої секти, а з переконання залишаємося тим, чим були завжди, тобто правдивими членами церкви Англії.

17. Браття, думаю, більшість із вас також належать до церкви Англії. Принаймні вас так називають. Але ви не є ними насправді, якщо не маєте досвіду тієї релігії, про яку йшлося вище. І чи справді це так у вас? Не судіть один одного, але нехай кожен загляне у власне серце. Який стан вашої душі? Перевірте своє сумління перед Богом. Чи маєте ви участь у цій біблійній, справді первісній релігії? Чи є ви носіями релігії любові? Чи любите ви Бога і всіх людей? Чи наповнене ваше серце вдячністю до Того, Хто дає всякий добрий і досконалий дар, Отця духів і всякої плоті, Який дає вам життя, і дихання, і все; Який дав вам Свого Сина, Свого єдиного Сина, щоб ви «не загинули, але мали життя вічне»? Чи сповнена ваша душа доброзичливістю до всіх людей? Чи прагнете ви, щоб усі були доброчесними і щасливими? І чи видно це в усьому вашому житті і поведінці? Чи ви «любите не словом» тільки, «але ділом і правдою»? Чи перебуваєте ви в «ділі віри й любові»? Чи «ходите в любові, як і Христос полюбив нас і віддав Себе за нас»? Чи, маючи можливість, «робите добро всім людям» настільки, наскільки можете? Кожен, хто так «чинить волю Отця Мого, що на небесах, той Мені брат, і сестра, і мати». Хто би ви не були, якщо ваше серце налаштоване так само, як і моє, простягніть мені руку. Прийдіть, і будемо разом прославляти Господа та трудитися, щоб поширювати Його царство на землі. З’єднаймо серця і руки в цій благословенній справі, прагнучи з усієї сили прославити Бога на висоті через утвердження миру і доброї волі між людьми. Передусім нехай з’єднаються наші серця. З’єднаймо наші бажання і молитви. Нехай уся наша душа прагне загального відродження чистої і непорочної релігії, відновлення Божого образу, щирої любови в кожній людині. А тоді стараймося сприяти цій біблійній, первісній релігії кожен на своєму місці. Поширюймо з усією старанністю релігію любові серед усіх, з ким маємо спілкування. Заохочуймо всіх не до ворожнечі і суперечок, а до любови і добрих діл, завжди пам’ятаючи ці глибокі слова, нехай Бог закарбує їх у наших серцях: «Бог є любов; і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому!»