Проповідь 131 - Пізня Божа праця у Північній Америці

1778

Пізня Божа праця у Північній Америці

Проповідь 131, 1778 рік

«А їхній вид та їхній виріб ніби колесо в колесі» (Єз. 1:16).

1. Хоч би яким було первісне значення цього таємничого місця Святого Письма, багато щирих християн у всі часи застосовували його в другорядному значенні до того, як дивовижне Боже провидіння зазвичай керує світом. Вони вважали, що цей вислів ясно вказує на складний лад Його провидіння, яке пов’язує одну подію з іншою і здійснює одне через інше. У всьому цьому перебігу є безмежне розмаїття «коліс у колесах». Але вони часто розташовані і поєднані так складно, що ми не можемо зрозуміти їх з першого погляду. Та й навіть більше, ми рідко можемо повністю осягнути їх, поки сам хід подій не зробить їх зрозумілими.

2. Можливо, жодне попереднє століття не дало настільки яскравого прикладу цього, як наше, у тому, як Боже провидіння виявилося щодо наших колоній у Північній Америці. Щоб побачити це ясніше, спробуймо, наскільки дозволяє наше слабке людське розуміння:

По-перше, розглянути кожне колесо окремо.

І по-друге, подивитися на обидва разом, щоб побачити, як вони пов’язані між собою і як відповідають одне одному.

I. І, по-перше, нам слід розглянути кожне колесо окремо.

Я не маю наміру подавати детальний опис недавніх подій в Америці, а хочу лише коротко і без прикрас викласти кілька загальновідомих фактів.

Я розумію, що це дуже делікатна тема і що говорити про неї так, щоб нікого не зачепити, особливо тих, хто щиро підтримує ту чи іншу сторону, надзвичайно важко, якщо взагалі можливо. Проте я не прагну нікого образити, тому старатимуся уникати будь-яких різких або осудливих висловів і вживатиму якомога м’якші слова, не перекручуючи і не приховуючи правди.

1. У 1736 році Бог забажав почати діло благодаті в новій колонії Джорджія, яка тоді була найпівденнішим із наших поселень на материку Америки. До англійців, що оселилися там роком раніше, тоді приєдналися так звані моравці, а також більша група людей, яких архієпископ Зальцбурзький вигнав з Німеччини. Це були люди, які справді боялися Бога і жили праведно. У той самий час пробудження почалося і серед англійців, як у Саванні, так і у Фредериці. Багато хто став запитувати, що їм робити, щоб спастися, і «приносив плоди, достойні покаяння».

2. У тому ж році дивовижна Божа дія розгорнулася в кількох місцях Нової Англії. Вона почалася в Нортгемптоні і невдовзі поширилася на сусідні міста. Докладний і прекрасний опис цього подав пан Едвардс, служитель у Нортгемптоні. Багато грішників глибоко усвідомили свої гріхи, і багато хто щиро навернувся до Бога. Думаю, що за попередні сто років в Америці не було прикладу такої швидкої і глибокої дії благодаті, і, ймовірно, від часу поселення там англійців також не було нічого подібного.

3. Наступного року Божа праця поступово поширилася з Нової Англії на південь. У той самий час вона повільно просувалася з Джорджії на північ. У кількох людях ця дія стала ще глибшою, і деякі з них добре засвідчили це і своїм життям, і своєю смертю.

4. У 1738 році пан Вайтфілд прибув до Джорджії з наміром допомагати мені в проповіді або англійцям, або індіанцям. Але оскільки я відплив до Англії ще до його прибуття, він проповідував лише англійцям, спочатку в Джорджії, якій переважно й мав служити, потім у Південній і Північній Кароліні, а далі в інших провінціях між ними, аж поки не дійшов до Нової Англії. І всі визнавали, що Бог був із ним усюди, куди би він не приходив, коли він закликав усіх, знатних і простих, багатих і бідних, «покаятися і вірити Євангелії». Багато хто не відкинув цього небесного поклику: вони покаялися і повірили Євангелії. І через його служіння простягнувся безперервний зв’язок від самої Джорджії аж до Нової Англії.

5. Упродовж кількох наступних років він здійснив ще кілька подорожей до Америки і ще кілька мандрівок провінціями. І в кожній подорожі він знаходив нові причини благословляти Бога, Який і далі благословляв працю його рук, бо в усіх провінціях дедалі більше людей пізнавали, що його слово є «Божою силою на спасіння».

6. Але після останньої подорожі він зізнався деяким своїм друзям, що носить у серці великий смуток і тягар через багатьох, які певний час добре йшли, а потім «відступили на погибель». І справді, через кілька років значно більша частина тих, хто колись «прийняв слово з радістю» і навіть «уникнув тління, що є у світі», знову «заплуталися й були переможені». Одні були подібні до тих, хто прийняв насіння на кам’янистому ґрунті, і воно «в час спокуси всохло». Інші були подібні до тих, хто «прийняв його між терном»: «терни» невдовзі «виросли і заглушили його». Тож він побачив надзвичайно мало тих, хто «приніс плід до досконалості». Переважна більшість повністю «відвернулася від святої заповіді, їм переданої».

7. І що в цьому дивного? Адже правдивим був вислів, поширений у давній Церкві: «Душа і тіло складають людину, а дух і дисципліна складають християнина». Але ті, на кого проповідь пана Вайтфілда вплинула більшою чи меншою мірою, взагалі не мали дисципліни. У них не було навіть її сліду, зовсім нічого подібного. Вони не були зібрані в жодні товариства, не мали між собою християнського зв’язку, і їх ніколи не вчили дбати про душі один одного. Тому, якщо хтось ставав теплим або навіть упадав у гріх, не було нікого, хто би допоміг йому підвестися. Він міг падати дедалі глибше, хоч би й до самого пекла, і ніхто би про це не подбав.

8. Справи були в такому стані, коли приблизно одинадцять років тому я отримав кілька листів з Америки. У них сумно описувався стан релігії в більшості колоній і містилося щире прохання, щоб туди прибули деякі з наших проповідників і допомогли їм. Вважали, що вони могли би зміцнити багатьох слабких і непевних, підняти багатьох упалих і, можливо, навіть побачити в Америці більше плоду своєї праці, ніж в Англії чи Ірландії.

9. Це питання було докладно розглянуте на нашій щорічній конференції в Брістолі у 1769 році. Двоє наших проповідників добровільно зголосилися, а саме Річард Бордмен і Джозеф Пілмур. Це були люди з доброю репутацією серед усіх і, як ми вірили, цілком придатні до цієї праці. Тож після кількох днів у Лондоні вони з радістю вирушили за океан. Спочатку вони працювали у Філадельфії та Нью-Йорку, а потім у багатьох інших місцях. І всюди було очевидно, що Бог із ними, і Він давав їм бачити багато плоду їхньої праці. Те, чого раніше бракувало, тепер з’явилося: ті, хто прагнув спасти свої душі, вже не були роз’єднаними, але єдналися між собою і почали з любов’ю дбати один про одного. Було створено товариства, і в усіх її проявах була впроваджена християнська дисципліна. Протягом наступних років ще кілька проповідників виявили бажання поїхати й допомогти їм. І Бог підняв багато людей з тієї країни, які охоче співпрацювали з ними, так що в Америці стало двадцять два мандрівні проповідники, які так само регулярно обходили свої округи, як і ті, що служили в Англії.

10. Тоді Божа праця не лише ширше розповсюдилася, особливо в Північній Кароліні, Меріленді, Вірджинії, Пенсильванії та Нью-Джерсі, але й пішла набагато глибше, ніж будь-коли раніше. Так що на початку недавніх заворушень уже було три тисячі душ, об’єднаних у релігійні товариства, і велика кількість із них свідчила, що Син Божий має владу на землі прощати гріх.

11. Але саме тоді на цьому шляху постала перешкода, серйозна перепона для розвитку релігії. Величезна торгівля Америки, яка навіть у співвідношенні перевищувала торгівлю метрополії, приносила великий приплив багатства, і цей потік постійно зростав. Через це і купці, і різні ремісники безупинно примножували свої гроші та переходили від бідності до достатку швидше, ніж це було можливим у Європі. Багатство лилося на них, немов потік, а скарби нагромаджувалися, мов морський пісок. І з цього природно постала велика забезпеченість усім потрібним, усім зручним і навіть усім надмірним для життя.

12. Одним із загальних наслідків цього стала гордість. Що більше вони наживали багатства, то більше їхні сусіди бачили в них поважних і впливових людей. А вони, цілком природно, починали дивитися на себе не менш прихильно, ніж дивилися на них інші. І тому чим вище вони піднімалися в цьому світі, тим вищої думки ставали про самих себе. Адже всі визнають, що багатство часто змушує людей не помічати великої нестачі чеснот, тож чим більш заможними вони ставали, тим більше захоплення і похвали здобували. А багатство, приносячи більше похвали, природно породжувало і більше гордості, аж доки вони справді не почали вважати себе настільки ж мудрішими за своїх сусідів, наскільки були багатшими за них.

13. Іншим природним наслідком багатства була розкіш, особливо в їжі. Ми схильні думати, що ніщо не може перевершити розкіш життя, яка тепер панує у Великій Британії та Ірландії. Але, на жаль, що це в порівнянні з тим, що донедавна панувало у Філадельфії та інших частинах Північної Америки? Купець або ремісник середнього стану там тримав стіл, рівний столу англійського вельможі, частуючи гостей десятьма, дванадцятьма, а іноді й двадцятьма м’ясними стравами за один обід! І це не тільки ніхто не осуджував, а навпаки, це хвалили як щедрість і гостинність.

14. Чи ж не йдуть лінощі природно поруч із «надлишком хліба»? Чи не народжується млявість з розкоші? Саме так сталося і тут, причому в такій великій мірі, що це важко було би назвати звичним навіть за англійськими мірками. Люди в розквіті сил і при повному здоров’ї ледве могли змусити себе самі вдягнутися. Для того, щоб зробити те, це й усе інше, треба було кликати раба, бо для пана чи пані це вважалося надто великим зусиллям. Дивно, що вони ще брали на себе працю підносити їжу до власного рота. Чому ж вони не наслідували тих пихатих ледарів у Китаї, яких раби годують, стоячи з обох боків?

15. Хто ж буде дивуватися, що самі лінощі породжують хтивість? Хіба так не було завжди? Хіба ще майже дві тисячі років тому не було сказано:

_Quaeritur, Aegisthus quare sit factus adulter

In promptu causa est; Desidiosus erat._

Ось переклад Тейта цього уривка з Овідія:

«Перелюбна пожадливість, що охопила Егиста

І привела його до вбивства, виникла з розпусної бездіяльності».

А коли лінощі й розкіш з’єднуються разом, то хіба вони не приносять багато зла? Саме так сталося в цих краях. Кілька років тому мене вразив лист, який я отримав із Філадельфії. У ньому майже такими словами було сказано: «Ви думаєте, що жінки в Англії, тобто багато з них, не відзначаються цнотливістю. Але якщо порівняти ваших жінок із нашими, то більшість ваших здалися би майже взірцем чистоти». Отже, саме це поєднання гордості, розкоші, лінощів і хтивості, яке природно виникло з великого багатства й достатку, стало головною перешкодою для поширення справжньої релігії в містах Північної Америки.

II. Тепер поглянемо на інше колесо Божого провидіння.

1. Є всі підстави вважати, що колонії Нової Англії мали прагнення до незалежності ще від самого початку. Це було цілком природно, якщо взяти до уваги їхнє походження, виховання, зв’язки і ті погляди, які вони мали ще до від’їзду з батьківщини. До цього їх також підштовхувало жорстоке й несправедливе ставлення, якого багато хто з них зазнав в Англії. Через це в них легко могли з’явитися страх, що таке повториться знову, недовіра до своїх правителів і бажання позбутися залежності, з якою вони ніколи до кінця не змирилися. Той самий дух вони передали своїм дітям, а від них він перейшов і до теперішнього покоління. І всі ті милості й добродійства, які вони постійно отримували від англійського уряду, не змогли його викорінити.

2. Цей дух уже в 1737 році загалом панував, особливо в Бостоні. Того року мій брат, перебуваючи там певний час, був дуже здивований, коли майже в кожному товаристві, серед служителів, джентльменів, купців чи простих людей, чув подібні слова: «Ми повинні бути незалежними! Ми будемо незалежними! Ми більше не будемо під англійським ярмом! Ми самі будемо собі правителями!» Здавалося, що вже тоді це стало спільним бажанням народу, хоча навряд чи на той час існував чіткий план. Вони не могли бути настільки самовпевненими, щоб вірити, ніби зможуть вистояти самі проти сили Великої Британії.

3. Один джентльмен, який був там наступного року, побачив той самий дух у всьому місті. Тоді зазвичай говорили: «Чому ці англійські дурні мають нами правити?» І що більше люди підбурювали одне одного такими словами, то сильніше зростав дух незалежності, аж доки не почав поширюватися і на інші колонії, що межували з Новою Англією. Однак страх перед їхніми неспокійними сусідами, які тоді володіли Канадою, стримував їх і певний час не давав цьому полум’ю вирватися назовні. Але коли англійці усунули для них цей страх, коли Канада перейшла під владу короля Великої Британії, тоді це прагнення дозріло до чіткого задуму, і бракувало вже тільки зручної нагоди.

4. Незабаром для цього з’явилася зручна нагода. Було ухвалено Закон про гербовий збір і надіслано до Америки. Незадоволені одразу побачили, що це їм на руку, і скористалися цим. Вони подали цю справу як спільну для всіх і через відповідних посланців поширили свій дух від однієї колонії до іншої. Різними запальними писаннями вони підбурювали людей і розпалювали їхні настрої. Спочатку вони зневажали англійське міністерство, змальовуючи всіх його членів як найнікчемніших людей у світі, без жодної чесності, честі чи людяності. Тими самими засобами вони згодом налаштували народ і проти британського парламенту, представляючи його як найганебніших лиходіїв на землі, як зборище підлих і нечесних наймитів. При цьому вони ще вдавали повагу до короля і говорили про нього з пошаною. Але це тривало недовго: вже за кілька місяців вони почали ставитися до нього так само, як до його міністрів і парламенту.

5. Коли ж справи, як вважалося, досить просунулися, було створено союз між північними і південними колоніями; обидві сторони взялися за зброю і встановили верховну владу, яку назвали Конгресом. Але вони й далі твердили, що їхня єдина мета полягає в тому, щоб захистити свою свободу, і навіть натяк на те, що вони прагнуть чогось більшого, вважали цілком несправедливим і жорстоким. Проте невдовзі вони скинули маску і відкрито проголосили свою незалежність. Так, доктор Візерспун, президент коледжу в Нью-Джерсі, у зверненні до Конгресу, доданому до проповіді, яку він опублікував 3 серпня 1776 року, пише так: «Тепер стало цілком ясно, що аж донедавна ті, хто, здавалося, ставав на бік Америки в британському парламенті, насправді не поділяли американських засад. Вони або не розуміли, або не хотіли визнати всю повноту наших вимог. Навіть законопроєкт великого лорда Чатема про примирення не був би тут прийнятий і по суті нічим не відрізнявся від того, на що погодилося би міністерство». Тут прямо визнається, що вони вимагали незалежності, та що не погодилися би ні на що менше.

6. Через це відкрите відокремлення від своєї метрополії і відкритий виклик їй, чи було це правильним, чи ні, це вже інше питання, вони одним ударом втратили щонайменше дев’ять десятих своєї величезної торгівлі з Європою, Азією, Африкою та іншими частинами Америки. Щоправда, спочатку вони, можливо, здобували сто тисяч фунтів на рік завдяки численним каперам. Але й тоді загалом це не давало їм справжнього прибутку, бо вони втрачали стільки ж кораблів, скільки й захоплювали. Згодом їхні захоплення ставали дедалі меншими, а тим часом вони щороку втрачали чотири або п’ять мільйонів, а можливо, і шість чи сім мільйонів, які раніше приносила їм торгівля. І який неминучий наслідок мало це все? Оскільки джерело їхнього багатства було перекрите, його потоки мусили слабшати дедалі більше, аж поки не висохли зовсім, так що тепер ці провінції стали не багатшими за найбідніші частини Шотландії чи Ірландії.

7. Достаток зменшувався так само, як зменшувалося багатство, аж поки не настала загальна скрута. За короткий час усюди почали гостро відчувати нестачу не лише всього зайвого, не лише звичних зручностей, але навіть найнеобхіднішого для життя. Добру їжу можна було дістати тільки за дуже високу ціну. Пристойного одягу не можна було знайти навіть у великих містах. Йшлося не лише про оксамити, шовки й модні прикраси, без яких ще можна було б обійтися, але навіть лляного й вовняного одягу неможливо було купити ні за які гроші.

8. Отже, ми розглянули кожне з цих коліс окремо: з одного боку торгівлю, багатство, гордість, розкіш, лінощі й хтивість, що широко поширилися в американських провінціях, а з другого боку дух незалежності, який поширювався з півночі на південь.

Тепер подивимось, як ці колеса пов’язані між собою і як вони впливають одне на одне, як мудре і благодатне Боже провидіння використовує одне, щоб стримати інше, і навіть, якщо можна так висловитися, вживає сатану, щоб перемагати сатану. Можливо, цей підступний дух сподівався, додавши до всіх тих пороків ще й дух незалежності, зруйнувати всю Божу працю в Північній Америці разом із британським урядом. Але Той, Хто сидить на небесах, посміявся з нього і обернув його хитрість проти нього самого. І є підстави вірити, що саме через цей дух Бог усуне всі перешкоди для цієї праці.

9. Ми вже бачили, що коли цей дух вибухнув відкритим бунтом проти британського уряду, це сильно вдарило по торгівлі колоній. Вони самі, у дивний спосіб, відмовилися від усякої торгівлі зі своєю метрополією і з усіма залежними від неї землями; постановили, щоб жоден британський корабель не заходив до їхніх гаваней; і навіть спорядили багато каперів, щоб захоплювати всі британські судна, які лише могли. Королівські кораблі так само захоплювали стільки ж їхніх суден. Тому їхня зовнішня торгівля майже зовсім припинилася. Разом із торгівлею зникало і їхнє багатство, тим більше що вони не мали достатніх внутрішніх засобів. Молодих і сильних людей, які раніше обробляли землю, тепер забрали на війну, тому навіть найродючіші поля стояли необробленими, бо не залишилося кому на них працювати. А коли зникло багатство, як уже було сказано, зник і достаток: замість достатку в усьому настала нестача в усьому.

10. Тоді одне колесо почало рухати інше. Коли торгівля і багатство американців почали занепадати, почали зникати й головні причини їхньої гордості, бо бідними мало хто захоплюється і мало хто їм лестить. Коли більшість шанувальників їх покинула, вони вже не так високо думали і про самих себе, особливо після того, як на власному досвіді побачили, наскільки сильно помилилися, переоцінивши свою силу, якої, як вони були певні, вистачить, щоб усе подолати. Щоправда, багато хто з них і далі величав себе, але інші справді й глибоко впокорилися.

11. Бідність і скрута, що прийшли разом із нею, ще сильніше вдарили по самій основі їхньої розкоші. Тепер уже не було місця для колишньої надмірності ні в їжі, ні в одязі. Люди вже не шукали, та й рідко могли дістати навіть просту їжу, достатню для підтримання життя. Вони були задоволені, якщо могли знайти грубий одяг, аби лише бути одягненими й не мерзнути. Так їх було повернуто майже до того самого стану, у якому були їхні предки, коли Боже провидіння привело їх у цей край. Вони майже опинилися у тих самих зовнішніх обставинах. О, якби вони мали ще й той самий дух!

12. Бідність і нестаток вдарили також і по лінощах. Тепер уже не час було казати: «Ще трохи посплю, ще трохи подрімаю, ще трохи, склавши руки, спочину». Кожному стало зрозуміло: якщо людина не працює, то не матиме що їсти. І навіть уся праця, на яку вона була здатна, ледве давала змогу здобути найнеобхідніше для життя. Бо, з одного боку, всього залишилося дуже мало, адже їхні власні війська все змітали на своєму шляху, а з другого боку, те, що ще залишалося, коштувало так дорого, що придбати це могли лише одиниці.

13. Отже, дивовижне Боже провидіння усуває головні перепони для Його праці. І робить це в надзвичайний спосіб, такий, який людині ніколи не спав би на думку. Ці перепони зростали і міцніли протягом багатьох років. А те, що Бог наперед приготував як ліки, зростало разом із самою хворобою і почало діяти лише тоді, коли вона досягла найбільшої сили. Велика торгівля, багатство і достаток породили та підтримували відповідну гордість, розкіш, лінощі й хтивість. І водночас ті самі торгівля, багатство і достаток породили або підтримували дух незалежності. Хто міг би подумати, що саме ця зла хвороба стане початком зцілення від усіх інших? І все ж сталося саме так. Бо цей дух, який тепер дозрів і вже не хоче терпіти жодного стримування, швидко знищує торгівлю, багатство і достаток, якими сам був вигодуваний, і цим самим відкриває шлях до бажаного повернення смирення, стриманості, працьовитості і цнотливості. Ось яке невимовне добро всемудрий Бог виводить з усього цього зла. Так «лютість людини», тобто американців, «обертається на Його хвалу», але зовсім не в тому значенні, яке мав на увазі доктор Візерспун.

14. Чи не можемо ми побачити, як у цій великій картині Божого провидіння одне відповідає іншому? Дух незалежності, який наш поет так влучно називає «славною провиною ангелів і богів», тобто, простіше кажучи, дияволів, той самий дух, який багато хто називає свободою, Бог у Своїй справедливості й милості використовує, щоб спочатку покарати ці явні гріхи, а потім їх зцілити. Він карає їх бідністю, що приходить немов озброєний муж і проходить по всій землі, такою скрутою, якої там майже не знали протягом останніх ста років, нестачею всякого роду, навіть необхідного одягу і навіть хліба. Але з якою метою Він це робить? Без сумніву, щоб милість перевершила суд. Він карає, щоб виправити, щоб спочатку пробудити в них відчуття власних гріхів, які кожен, хто має очі, може побачити в самому їхньому покаранні, а потім повернути їх до духу їхніх предків, до духу смирення, стриманості, працьовитості, цнотливості, а також до готовності слухати і приймати слово, що може спасти їхні душі. «О глибино багатства, і мудрості, і знання Божого! Які незбагненні суди Його і незвідані дороги Його!», настільки, наскільки вони відкриваються нам у Його слові і стають зрозумілими через Його провидіння.

15. З усього цього ми вчимося, що головною метою Бога в цих суворих випробуваннях є духовні благословення. Він бажає, щоб усе це разом діяло на знищення царства сатани і на поширення царства Його улюбленого Сина, щоб це сприяло ширшому поширенню «праведності, миру і радості в Дусі Святому». А коли мешканці цих провінцій знову почнуть шукати «Царства Божого і праведності Його», тоді, без сумніву, їм буде додано і все інше, усі тимчасові благословення. Він пошле по всій тій щасливій землі разом із усім необхідним і зручним для життя не незалежність, яка стала би не благословенням, а тяжким прокляттям і для них, і для їхніх дітей, але свободу, справжню і законну свободу, яка є великим благословенням. До християнської свободи, тобто свободи від гріха, Він додасть і справжню громадянську свободу, свободу від усякого утиску і незаконного насильства, свободу користуватися своїм життям, своєю особою і своїм майном, одним словом, свободу жити під законами своєї країни. Вони знову матимуть справжню британську свободу, таку, якою користувалися до цих заворушень, не меншу і не більшу від тієї, яку мали від часу свого першого поселення в Америці, і не меншу і не більшу від тієї, якою тепер користуються мешканці їхньої метрополії. Якби метрополія колись мала намір позбавити їх цієї свободи, вона могла б зробити це вже давно, і те, що цього ніколи не сталося, свідчить, що такого наміру не було. Але Бог допустив, щоб цей дивний страх перед уявними лихами охопив увесь народ, щоб помилувати всіх і вчинити добро всім, визволяючи їх із рабства гріха і вводячи в «славну свободу дітей Божих»!