Проповідь 130 - Національні гріхи та нещастя

7 листопада 1775

Національні гріхи та нещастя

Проповідь від 12 листопада 1775 року

Проповідувана в церкві Святого Матвія, Бетнал-Грін, у неділю, 12 листопада 1775 року, на користь вдів і сиріт воїнів, які нещодавно полягли поблизу Бостона, у Новій Англії.

«Я ось згрішив, і пішов проти Закону. А ці вівці, що зробили вони?» (2 Сам. 24:17).

1. Розділ починається так: «І знову запалився Господній гнів на Ізраїля, і намовив сатана Давида проти них, говорячи: Іди, перелічи Ізраїля та Юду!» Слово «знову» означає, що Божий гнів уже запалав на них кілька років перед тим, і через це «був голод за днів Давида три роки, рік за роком» (2 Сам. 21:1), аж поки Давид не звернувся до Господа і не дізнався, як цей гнів можна відвернути. Нам не сказано, у чому саме Ізраїль тепер знову згрішив перед Богом і через що саме запалав Його гнів. Подано лише наслідок: «і намовив він Давида проти них, говорячи: Іди, перелічи Ізраїля та Юду!». Але це «він» означає не Бога. Стережіться приписувати таке Джерелу любові та святості. Це був не Бог, а сатана, хто підбурив Давида. Саме так прямо говорить паралельне місце Писання: «І повстав сатана на Ізраїля, і намовив Давида перелічити Ізраїля» (1 Хр. 21:1). Сатана став перед Богом, щоб обвинувачувати Давида та Ізраїля і просити дозволу спокушати Давида. Стояти перед судом — це, власне, означає займати місце обвинувача в людському суді. Тому Писання, говорячи про Божі речі зрозумілою для людей мовою, показує сатану так, ніби він стоїть перед Божим судом як обвинувач. «І сказав цар до Йоава, вождя війська, що з ним: Перемандруй серед усіх Ізраїлевих племен від Дану аж до Беер-Шеви, і перелічіть народ, і я пізнаю число цього народу» (2 Сам. 24:2).

2. Не зовсім ясно, у чому саме полягав гріх цього перепису народу. У Святому Письмі, яке тоді існувало, не було прямої заборони на такий перепис. І все ж ми читаємо, що наказ царя викликав у Йоава сильну відразу (2 Сам. 24:3). А Йоав не був людиною надто чутливого сумління, тому сам цей факт уже показує, що справа була серйозна. Через це він навіть сперечався з Давидом, перш ніж виконати наказ. Він сказав: «Та нащо пан мій, цар, уподобав собі таку річ?» Тобто Йоав застерігав, що через цей крок на Ізраїль може впасти вина і Боже покарання. Йоав мав рацію, бо Бог часто карає народ за гріхи його правителів, оскільки народ зазвичай якимось чином бере в них участь. І тоді праведний Суддя використовує цю нагоду, щоб покарати їх за всі їхні гріхи. Саме так сталося і тут. Після того як народ був перелічений, сказано: «І це діло не сподобалося Богові». Більше того, «збентежилося Давидове серце, як перелічив він народ. І сказав Давид до Господа: Я дуже згрішив, що зробив це! А тепер, Господи, відсунь же провину Свого раба, бо я дуже немудро вчинив!» (2 Сам. 24:10). То в чому ж був гріх? Чи не в тому внутрішньому мотиві, з яким це було зроблено? Чи не вчинив Давид цього в гордості свого серця? Найімовірніше, він зробив це з марнославства і самовихваляння, покладаючись не на Бога, а пишаючись чисельністю свого народу.

3. Далі ми бачимо, що навіть Йоав цього разу виявився справжнім пророком: Давид став причиною провини, причиною покарання для Ізраїля. Його гріх, доданий до всіх гріхів народу, переповнив міру їхніх беззаконь. Тому «дав Господь моровицю в Ізраїлі від ранку», після того як пророк Гад дав Давидові вибір між війною, голодом і моровицею, «аж до часу умовлення, і померло з народу від Дану й аж до Беер-Шеви сімдесят тисяч чоловіка» (2 Сам. 24:15). «І сказав Давид до Господа, коли побачив того Ангола, що побивав серед народу», тобто Ангола, що з’явився у вигляді мужа з витягненим мечем у руці, щоб ще ясніше показати Давидові, що ця кара прийшла безпосередньо від Бога, «і проказав: Я ось згрішив, і пішов проти Закону. А ці вівці, що зробили вони?»

4. Хіба немає в кількох аспектах вражаючої схожості між становищем Ізраїля та нашим теперішнім становищем? Тоді загальне безбожжя спричинило загальне покарання; чи не той самий чинник і тепер приносить той самий наслідок? Ми теж згрішили і зазнали кари; і, можливо, це лише початок скорбот. Можливо, ангел уже простягнув свою руку над Англією, щоб її знищити. О, якби ж Господь нарешті сказав тому, хто нищить: «Досить; тепер спини свою руку!»

5. Мало хто заперечує, що порок є джерелом нещастя, адже це підтверджує спільне свідчення всіх віків. Однак ми рідко застосовуємо цю істину до самих себе. Коли ми говоримо про гріх як про причину страждання, то найчастіше маємо на увазі гріхи інших людей і думаємо, що терпимо через них. Та чи справді потрібно шукати причину так далеко? Хіба наших власних гріхів замало, щоб пояснити всі наші страждання? Розгляньмо це чесно і без упередження. Погляньмо уважно на своє серце і на те, як ми живемо. Усі ми страждаємо, і всі ми згрішили. Але чи не найкорисніше буде для нас, якщо кожен побачить у власних гріхах причину страждання як для себе, так і для інших, і скаже: «Я ось згрішив, і пішов проти Закону. А ці вівці, що зробили вони?»

I. 1. Розгляньмо спершу, що саме вони терплять, а потім з’ясуймо, що є причиною цих страждань. Ніхто не може заперечити, що народ страждає, і що ці страждання перевищують звичну міру. Сьогодні тисячі й десятки тисяч людей глибоко страждають через брак роботи. Щоправда, у деяких великих і заможних містах цю проблему певною мірою вдалося послабити. Але так само правда і те, що такий стан зовсім не є загальним для всього королівства. Немає нічого очевиднішого, ніж те, що тисячі людей на заході Англії, особливо по всьому Корнуоллу, на півночі, а також навіть у центральних графствах, зовсім не мають праці. Через це ті, хто раніше ні в чому не мав нестачі, тепер потребують усього. Вони не просто втратили той достаток, яким колись утішалися, але опинилися в украй жалюгідному становищі, позбавлені не лише зручностей, а й більшості найнеобхіднішого для життя. Я бачив чимало таких нещасних людей трохи більш як за сто миль від Лондона: вони стояли на вулицях із блідими обличчями, запалими очима і виснаженими тілами або пересувалися туди й сюди, немов живі тіні. Я знав родини, які ще кілька років тому жили легко та пристойно, а тепер були доведені до того, що мали тільки той одяг, який був на них, і ту їжу, яку могли назбирати в полі. Хтось із них раз на день ішов туди, щоб підняти ріпу, залишену худобою; її варили, якщо вдавалося знайти кілька паличок, а коли ні, їли сирою. Ось до якої нестачі їжі сьогодні доведено багатьох наших співвітчизників через брак роботи!

2. Це справді тяжке лихо, якого щодня зазнає безліч людей. Однак я не певен, що ще більше людей не страждає від іще гіршого лиха. Важко бути позбавленим хліба, але ще гірше бути позбавленим розуму. І саме в такому стані нині перебувають тисячі й тисячі наших співвітчизників. Я бачив подібну бідність і кілька років тому, але тоді вона не була настільки великою. Але я ще ніколи не був свідком такого масового безумства, і, думаю, навіть найстарші люди не бачили нічого подібного. Тисячі простих і чесних людей по всій країні втратили здоровий глузд через отруту, яку так старанно розповсюджують у кожному місті й містечку королівства. Вони вигукують про свободу тоді, коли вона вже є в їхніх руках, коли вони насправді нею володіють, і до того ж у такій мірі, якої не має жоден інший народ під небом, чи йдеться про громадянську свободу, тобто можливість користуватися всім законно набутим майном, чи про релігійну свободу, тобто право поклонятися Богові за велінням власного сумління. Тому всі, хто з пристрастю або навіть зі сльозами вигукує: «Неволя! Рабство!», коли небезпека цього не більша, ніж небезпека того, що небо впаде їм на голову, вони вже не здатні тверезо мислити, і їхнє розуміння всього зовсім спотворене. Щоправда, чимало з них останнім часом опритомніло. Проте й досі залишається безліч таких, які в цьому відношенні залишаються такими ж безумними, як будь-хто з мешканців Бедламу.

3. Нехай ніхто не думає, що це лише незначне лихо, яке спіткало нашу землю. Якби ви, як і я, бачили в кожному графстві, місті й містечку людей, які колись були спокійними, лагідними і доброзичливими, а тепер збожеволіли від партійної ревності, палають люттю проти своїх мирних сусідів, готові перегризти один одному горло і встромити меч один одному в саме нутро; якби ви чули людей, які колись боялися Бога і шанували царя, а тепер сиплять на нього найгіркіші образи і вже цілком дозріли, якщо тільки трапиться нагода, до зради й бунту, тоді ви не вважали би це малим злом чи справою незначної ваги, але одним із найтяжчих судів, які Бог може допустити на винну землю.

4. Такий стан англійців у самій Англії. А чи кращий він за її межами? Боюся, що ні. Від тих, хто тепер перебуває там, я чую, що і в наших колоніях багато хто примушує людей щедро пити те саме смертоносне вино. Через нього тисячі дедалі більше розпалюються, аж поки їхній розум зовсім не затьмарюється і вони не доходять до повного безумства. Лють поглинає розум, і його тихий та лагідний голос тоне в народному крику. Мудрість упала просто на вулицях. А де тепер знайти розуміння? У цих провінціях його майже немає. Саме тут і є рабство, справжнє рабство, у найповнішому значенні цього слова. Бо впорядкований, законний і конституційний лад правління тут уже зник. Саме тут панує справжня, а не уявна неволя, бо не залишилося навіть тіні англійської свободи. Тут немає свободи друку, адже ніхто не сміє надрукувати ані сторінки, ані рядка, якщо написане не буде цілком відповідати настроям тих, хто тепер панує, тобто натовпу. Тут також немає і свободи слова. Люди вже не можуть вільно говорити. Ніхто не сміє сказати ані слова на користь короля Георга або проти того ідола, якого вони собі поставили, цього нового, незаконного і неконституційного уряду, цілком невідомого ані нам, ані нашим предкам. Тут немає і релігійної свободи. Немає свободи сумління для тих, хто «шанують царя» і кого почуття обов’язку спонукає захищати його від підлих наклепів, що безнастанно на нього виливаються. Тут немає і громадянської свободи. Людина може користуватися плодами своєї праці лише настільки, наскільки це дозволить натовп. Ніхто не має певности ні щодо своєї справи, ні щодо свого дому, ні щодо свого майна, якщо не підкориться загальному настрою. І навіть за власне життя людина не може бути спокійною, якщо її популярному сусідові заманеться перерізати їй горло, бо тут немає ані закону, ані законної влади, яка би карала злочини. Тут з одного боку відкривається безодня тиранії та свавільної влади, а з другого боку безодня анархії. І наче цього всього ще замало, погляньте також на люте чудовисько, війну! Але хто здатен описати все те складне нещастя, яке вона в собі містить? Послухайте! Гарчать гармати! Смоляна хмара закриває небо! Усюди панують шум, замішання і страх. Звідусіль долинають передсмертні стогон!. Людські тіла проколоті, роздерті й порубані на шматки! Їхня кров ллється на землю, як вода! Їхні душі відходять у вічний світ, а можливо, і у вічне нещастя. Служителі благодаті відвертаються від цього жахливого видовища, а служителі помсти торжествують. Таким уже стало становище в тій колись щасливій землі, де мир і достаток, навіть будучи вигнаними з більшої частини Європи, майже сто років не переставали усміхатися.

5. І що ж веде цих бідних жертв на поле крові? Та сама велика омана, що йде перед ними, і яку їх навчили називати свободою. Саме вона наповнює їхні серця жорстокою любов’ю до війни, спрагою помсти і зневагою до смерті. А тим часом справжню свободу топчуть ногами, і вона зникає серед анархії та безладу.

6. Але котрий із цих воїнів за весь цей час подумав про дружину своєї юності, яка тепер залишилася невтішною вдовою, можливо, без жодного, хто би подбав про неї; можливо, позбавлена своєї єдиної втіхи й опори і не маючи де прихилити голову? Хто подумав про його безпомічних дітей, тепер осиротілих, можливо, таких, що плачуть за хлібом, тоді як їхня мати не має чого їм дати, крім своїх скорбот і сліз?

II. 1. І все ж «ці вівці, що вони зробили?», хоча все це спало на них. «Чи думаєте, що вони більші грішники за інших людей, бо так страждають? Кажу вам: ні; але якщо не покаєтеся, усі так само загинете». Тому нам слід подивитися на власні гріхи як на причину всіх наших страждань. Кожному з нас належить сказати: «Я ось згрішив, і пішов проти Закону».

2. Не вистачило би часу, якби я захотів перелічити всі способи, якими ми згрішили. Але загалом безсумнівно ось що:

Багатий і бідний, високий і низький,

Відступили від Його лагідної заповіді;

Потоки безбожності виходять із берегів

І заливають усю винну землю:

Народ і священник лежать, потопаючи в гріху,

І Тофет розкриває пащу, щоб їх поглинути.

Які ж незліченні серед нас прояви несправедливості! Хто не живе за старим правилом Si possis, recte; si non, quocunque modo rem: «Якщо можеш здобути гроші чесно, здобувай; а якщо ні, то все одно здобувай гроші будь-яким способом»?

Де знайти милосердя, якщо воно заважає зиску? Як мало є таких, хто за добру плату не погодився би скривдити вдову чи сироту. А де знайти правду? Обман і шахрайство досі не зникають з наших вулиць. Хто говорить правду від щирого серця? Чиї слова справді відповідають його думкам? Де та людина, яка «відкинула всяку неправду» і ніколи не говорить того, чого насправді не має на увазі? Хто взагалі соромиться цього? Колись справді було сказано, і сказано навіть державним мужем: «Усі інші пороки мали своїх оборонців; але брехня є таким низьким і таким огидним пороком, що ще ніколи не знайшлося людини, яка би наважилася відкрито її захищати». Але чи можна уявити, що автор цих слів жив при дворі, та ще й у нашому столітті? Хіба ж він сам тоді, як і всі інші державні мужі, не виправдовував свідому брехню? Хіба він не виправдовував допустимість, а навіть необхідність шпигунів, цього наймерзеннішого роду брехунів під сонцем? І все ж хто коли-небудь відмовлявся користуватися ними, окрім лорда Кларендона?

3. О правдо, куди ти поділася? Як мало залишилося тих, хто бодай трохи тебе знає. Хіба ми не говоримо неправду майже безупинно, часто навіть тоді, коли це не приносить нам ні користі, ні задоволення? Хіба навіть наша звичайна мова не сповнена неправди? Ще понад сто років тому поет нарікав:

Ніколи не був добрим день,

Відколи підлабузництво назвали компліментом.

Що сказав би він, якби жив ще на століття пізніше, коли це мистецтво довели до повної досконалості?

4. Можливо, є один очевидний доказ цього, на який зазвичай не звертають уваги. Якщо ви докоряєте людині в багатьох інших речах, вона не надто ображається. Але якщо ви скажете, що вона брехун, вона цього не стерпить; вона миттю спалахує. Чому так? Тому що людина може зносити докір, коли усвідомлює власну невинність. Але якщо ви називаєте її брехуном, ви торкаєтеся болючого місця: вона винна, а тому не може цього стерпіти.

5. Чи може бути ще більш підла людина, ніж брехун? Можливо, так, це характер ненажери. І чи не стали ми саме таким поколінням? Чи не зробили ми своє черево своїм богом? Хіба їжа і пиття не стали для нас головною насолодою і найвищим щастям? Чи не є головним заняттям багатьох вельмож, боюся, навіть єдиним заняттям, пошук нових насолод для смаку? Коли ще розкіш, не лише в їжі, але й в одязі, меблях і екіпажах, досягала такої висоти у Великій Британії відтоді, як вона стала нацією? Ми нещодавно розширили Британську імперію майже на весь світ. Ми понесли свої перемоги в Африку, в Азію, у спекотні й холодні краї Америки. І що ж ми звідти повернули? Усі найвитонченіші форми пороку, які тільки могли дати як східний, так і західний світ.

6. Розкіш постійно породжує лінощі. Кожен, хто віддається ненажерству, з часом стає ледарем. Що більше людина поглинає їжі та пиття, то менше в неї бажання працювати. Ще в минулому столітті люди помітили, що британці вже не такі стримані й працьовиті, як їхні предки. Але якщо містер Герберт уже тоді сказав:

О Англіє, повна гріха, але найбільше лінощів!

то що сказав би він тепер? Подивіться хоча би на одну відмінність між минулим і теперішнім століттям: у минулому столітті парламент зазвичай збирався hora quinta, ante meridiem, «о п’ятій ранку!» Якби ті британці могли визирнути зі своїх могил, щоби вони подумали про теперішнє покоління?

7. Дозвольте мені згадати ще про один гріх, у якому ми справді перевершили всі народи землі. Жоден народ під небом не може зрівнятися з англійцями в нечестивому лихослів’ї. Ніде більше немає такої відвертої зневаги і такого повного презирства до Бога. Ніде, крім хіба що Ірландії, ви не почуєте на вулицях звідусіль:

Жахливу клятву, страшне прокляття,

Останню зброю в жалюгідній війні негідника,

І богохульство, похмурого супутника розпачу!

8. Тепер нехай кожен із нас звернеться до свого серця і запитає: «Господи, чи це я? Чи й я причетний до цього потоку неправедності й безбожності, а отже і до страждань моїх співвітчизників? Чи не винен я в чомусь із того, про що щойно йшлося? І чи не вони терплять через мої гріхи?» Якщо в нас є хоч трохи чутливості серця, хоч якась внутрішня милість і співчуття до тих, хто страждає, то будемо роздумувати над цим доти, доки по-справжньому не усвідомимо, що наші гріхи є однією з важливих причин їхніх страждань.

9. Але тепер, коли це лихо вже почалося і принесло стільки руйнувань і в Англії, і в Америці, що ми можемо зробити, щоб його спинити? Як нам стати «між живими та мертвими»? Чи є кращий спосіб відвернути Божий гнів, ніж той, про який говорить святий Яків: «Очистіть руки, грішники, і освятіть серця, двоєдушні»? Найперше «очистіть руки». Негайно відкиньте зло у своїх учинках. Тієї ж миті тікайте від гріха, від кожного злого слова і діла, як від змія. «Нехай жодне гниле слово не виходить із уст ваших», жодне немилосердне і жодне пусте слово. Нехай у ваших устах не буде лукавства, говоріть кожному правду від серця. Відмовтеся від усякого способу дії, навіть якщо він приносить прибуток, коли він суперечить справедливості або милосердю. Поводьтеся з кожним так, як за подібних обставин ви хотіли би, щоб поводилися з вами. Будьте тверезі, стримані і діяльні, і в кожному слові та в кожному ділі прагніть мати чисте сумління перед Богом і людьми. Потім, через всемогутню благодать Того, Хто полюбив вас і віддав Себе за вас, «очистіть серця ваші вірою». Не будьте більше двоєдушними, не розривайтеся між землею і небом, не намагайтеся служити одночасно Богові і мамоні. Очистіть свої серця від гордості, упокорюючи себе під сильною Божою рукою, від усякої партійної ревності, гніву, образи і гіркоти, які тепер особливо легко можуть вас охопити, від усякого упередження, обмеженості духа, від різкості та нетерпеливості до заперечень, від любові до суперечок і від будь-якої жорстокості або непримиренності. Замість цієї земної і диявольської мудрості нехай «мудрість, що сходить згори», глибоко ввійде у ваші серця, та мудрість, яка «спершу чиста», потім «мирна, лагідна, покірлива», здатна приймати переконання і втихомирюватися, «повна милості та добрих плодів, неупереджена», така, що охоплює всіх людей, «без лицемірства», щира і непідробна. Тепер, як ніколи, «відкинувши всяку злобу і всякий крик» (лайку) «і лихослів’я», будьте добрі один до одного, до всіх ваших братів і співвітчизників, будьте милосердні до всіх, хто в біді, «прощаючи один одному, як і Бог у Христі простив вам».

10. І нехай ця моя порада буде прийнята вами, кожним із вас, хто стоїть перед Богом. «Відкиньте свої гріхи через покаяння, а свої беззаконня через милосердя до вбогих, чи не стане це продовженням вашого спокою», якої би міри його ще не залишилося серед нас. Виявляйте милосердя передусім бідним удовам і безпомічним сиротам ваших співвітчизників, які вже належать до числа померлих, полеглих у далеких краях. Хто знає, чи Господь ще не змилується, чи не втихомирить народного безумства, чи не погасить вогонь чвар і не вдихне в усіх дух любові, єдності та згоди? Тоді брат не підніматиме меча на брата, і війни більше не буде. Тоді в нашій землі запанують мир і достаток, і всі її мешканці з вдячністю прийматимуть незліченні благословення, якими вони користуються, і будуть «боятися Бога й шанувати царя».

Лондон, 7 листопада 1775 року