Проповідь 127 - Скорбота і спочинок добрих людей

21 вересня 1735

Скорбота і спочинок добрих людей

«Там же безбожники перестають докучати, і спочивають там змученосилі» (Йов 3:17).

Коли Бог уперше подивився на всі Свої творіння, «ото, вельми добре воно». Усе було досконалим у красі, а людина, поставлена володарем над усім, була досконало святою. І якою була її святість, такою було і її щастя. Не знаючи гріха, вона не знала і страждання. Але коли з’явився гріх, він дуже швидко породив біль, і вся картина змінилася в одну мить. Відтоді людина почала стогнати під тягарем смертного тіла і, що ще гірше, зіпсованої душі. Той «дух», який міг би витримати всі інші її «немочі», сам став «пораненим» і смертельно хворим. Так, «в той день, коли вона згрішила, почала вмирати», і тому «посеред життя ми перебуваємо в смерті»; так, «усе творіння разом зітхає», «перебуваючи в неволі гріха», а тому і в нещасті.

Справді, увесь світ у своєму теперішньому стані подібний до однієї великої лікарні. Усі, хто в ньому, хворі на гріх, і їхня єдина справа тут полягає в тому, щоб бути зціленими. Саме заради цього великого діла Лікар душ безперестанку перебуває серед них. Він уважно бачить усі хвороби кожної душі і «дає ліки, щоб зцілити її недугу». І ці ліки нерідко теж бувають болісними, не тому, що Богові приємно засмучувати Свої створіння, а тому, що Він дає їм саме ту міру болю, яка потрібна для їхнього зцілення, і саме з цієї причини, бо це необхідно.

Отже, кожній людині доводиться терпіти не лише біль самої хвороби, але й біль лікування. І саме тут відкривається безмежна мудрість Того, Хто піклується про нас: навіть хвороба інших, тих, серед кого Він нас залишає, може стати важливим засобом зцілення для кожного з нас. Саме безбожність інших тисячею способів сприяє святості доброї людини. Вони справді завдають їй клопоту, але навіть цей клопіт стає «оздоровленням для душі її і зміцненням для кісток її». Вона багато терпить через них, але саме для того, щоб бути «удосконаленою через» ці «страждання».

Однак, як на землі немає досконалої святості, так немає тут і досконалого щастя. (У цьому житті зрілі християни звільняються від усякого гріха й досягають досконалої любові. Див. «Простий звіт про християнську досконалість» п. Веслі. Ред.) Певні залишки нашої хвороби завжди даватимуться взнаки, і тому завжди будуть потрібні певні ліки для її зцілення. Отже, нам неминуче доведеться більшою чи меншою мірою переносити біль лікування, так само як і біль хвороби. Тому й тепер «безбожники» ще не «перестають докучати», а «змученосилі» ще не «спочивають».

Хто ж тоді визволить нас «від цього тіла смерті»? Це зробить смерть. Смерть в одну мить звільнить тих, хто «через усе своє життя був підневільний рабству». Смерть водночас знищить усе тіло гріха, а разом із ним і його супутника, біль. І тому «там же безбожники перестають докучати, і спочивають там змученосилі».

Писання не відкриває нам, у якому саме місці перебувають душі праведних від смерті до воскресіння, але воно відкриває нам їхній стан у цих словах. Пояснюючи їх, я розгляну:

I. Як безбожники тут докучають добрим людям.

II. Як змученосилі там спочивають.

1. Розгляньмо спершу, як «безбожники» тут «докучають» добрим людям. І це справді дуже широка тема. Подивіться на весь світ, на всі ті біди, що існують у ньому: як мало серед них таких, яких не спричинили безбожні! «Звідки війни й сварки між вами?» Звідки всі ті лиха, що отруюють людське співжиття і часто перетворюють це велике благословення на прокляття, так що людині «краще бути самій»? «Хіба не звідси?» Від сваволі, пихи, невпорядкованих пожадань, одним словом, від безбожності. І хіба може бути інакше, доки вона є на землі? З такою ж певністю, з якою «Ефіоп не може змінити своєї шкіри», безбожна людина не може перестати шкодити і собі, і ближньому, а особливо добрим людям. Бо доки вона безбожна, доти безперестанку кривдить або їх, або себе, або Бога.

Насамперед безбожні тривожать тих, хто служить Богові, тією кривдою, якої їм завдають. Як колись «той, хто народився за тілом, переслідував того, хто народився за Духом, так і тепер». І так буде доти, доки все не звершиться, доки «не минуть небо й земля»: «усі, хто хоче жити побожно в Христі Ісусі, будуть переслідувані». Бо між Духом Христовим і духом світу існує непримиренна ворожнеча. Якби послідовники Христа «були від світу, світ любив би своє; але через те, що вони не від світу, тому світ їх ненавидить». І ця ненависть неодмінно виявиться в їхніх словах: вони «говоритимуть всяке лихе слово» проти них «неправдиво», «вигадають багато підступів», щоб і добро в них показати як зло, і різними способами приписати їм провину, якої вони не знають. А згодом за словами приходять і вчинки, і вони чинять зі слугами те саме, що їхні батьки чинили з їхнім Господом: кривдять і зневажають їх усіма способами, які тільки може вигадати підступність і здійснити сила.

2. Правда, що цей тягар особливо важко переносять ті, хто ще слабкий у вірі, і що чим більше людина має в собі Духа Христового, тим легше вона це зносить. Тож для того, хто справді оновлений у Ньому, хто сповнений пізнанням і любов’ю Божою, усі кривди від безбожних уже не є для нього самим злом, а стають приводом до щирої й глибокої радості. Але, хоча він радіє за себе, він не може не сумувати за них. У його серці є «велика скорбота й безупинний біль» за його «братів по плоті», які цим самим «збирають собі гнів на день гніву і виявлення праведного Божого суду». Його очі потай плачуть за них, його охоплює страх за них. Так, він «міг би навіть побажати самому бути відлученим» від Христа, аби тільки вони успадкували благословення. Отже, ті, хто може не лише спокійно зносити, але навіть радіти найбільшій особистій кривді, усе ж глибоко страждають через те, що безбожні роблять самі собі, і через ті страшні біди, які на них чекають.

3. Ще більше вони страждають через ті кривди, яких безбожні безупинно завдають Богові! Саме це зробило «спротив грішників» таким тяжким випробуванням навіть для самого нашого Господа: «Хто Мною гордує, той нехтує і Тим, Хто послав Мене». І як багато тепер на землі тих, хто чинить саме так! Вони не бояться ні Сина, ні Отця. Нас оточують люди, які зневажають Господа і Його Помазаника: або відкидаючи все Його славне Євангеліє, або виставляючи Його неправдомовцем щодо деяких благословенних істин, які Він милостиво відкрив у ньому. Як багато й тих, хто нібито визнає віру в усе Євангеліє, але на ділі проповідує інше, так перекручуючи найважливіші його вчення своїми новими тлумаченнями, що залишають лише слова, але вже нічого не лишають від «віри, раз і назавжди переданої святим». Як багато й тих, хто ще не зазнав повного краху віри, але не знає її плодів. Вона не очистила їхніх сердець, не дала їм перемогти світ. Вони й досі «в жовчі гіркоти й путах беззаконня». Вони й далі «любителі самих себе», «любителі світу», «любителі втіх, а не любителі Бога». Любителі Бога? Ні. Він «не в усіх їхніх думках»! Вони не знаходять у Ньому радости, не прагнуть Його, не радіють виконанню Його волі й не звіщають Йому хвали!

О віро, що діє любов’ю, куди ти щезла? Справді, Син Людський колись насадив тебе на землі. Де ж ти тепер? Серед багатих? Ні. Там «оманливість багатства» «заглушує слово, і воно стає безплідним». Серед бідних? Також ні. Там «клопоти цього світу» такі, що воно «не приносить плоду до досконалості». Але, можливо, ніщо не заважає вам зростати серед тих, хто не має ні бідності, ні багатства? Так, заважає. Це «пожадання іншого». І досвід підтверджує тисячами сумних прикладів, що дозволене пожадання чогось, великого чи малого, якщо воно спрямоване на щось інше, ніж на засіб досягти «єдиного потрібного», поступово витісняє турботу про це з душі й робить її непридатною до всякого доброго слова і діла.

Ось так, не вдаючись до багатьох подробиць, безбожні безперестанку завдають клопоту добрим людям. Таким є стан усіх добрих людей, доки вони живуть на землі. Але не так є з їхніми душами в раю. У ту саму мить, коли вони звільняються від тіла, вони вже не знають болю. Хоч вони ще не ввійшли в «повноту радості», усі сльози вже обтираються. Бо «там безбожні перестають бентежити, і там спочивають зморені».

II. 1. «Спочивають там змученосилі». Це, по-друге, нам і належить розглянути. Вони спочивають не лише від тих страждань, яких життєва розсудливість могла б уникнути або які благочестя могло б усунути ще в цьому житті, але й від тих, що є невіддільними від нього і були їхньою неминучою часткою на землі. Тепер спочивають ті, кому раніше не давали спокою безбожні, бо до оселі духів праведників можуть увійти тільки праведні духи. Нарешті вони вже недосяжні для злих язиків, і їхнє ім’я більше не ганьбиться, як щось погане. Авраам, Ісаак і Яків, і пророки не зневажають їх і не відлучають від свого товариства. Їх уже не кривдять і не переслідують, вони більше не стогнуть під рукою гнобителя. Там немає ні несправедливості, ні злоби, ні обману, бо всі там «справжні ізраїльтяни, в котрих немає підступу». Там немає й тих, хто губив власну душу, а тому немає болісного жалю і страху за них. Там немає богохульників проти Бога чи Його слова, немає тих, хто зневажає Його Ім’я або Його суботи, немає нікого, хто відкидає Господа, що викупив його, немає тих, хто топче кров Його вічного завіту. Одним словом, там немає жодного земного, чуттєвого, бісівського духа, немає нікого, хто не любив би Господа Бога свого всім серцем.

2. Там, отже, змученосилі відпочивають від усіх тих страждань, яких завдавали їм безбожні, а також від усіх інших бід, що неминуче приходять у цьому світі як наслідок гріха або як засіб для його зцілення. Насамперед вони спочивають від тілесного болю. Щоб зрозуміти, наскільки велике це визволення, нехай ті, хто сам цього не пережив, подивляться на людину, яка лежить на лікарняному або смертному ложі. Хіба це та сама людина, яку було «вчинено трохи меншою від ангелів»? Як далеко відійшла від неї колишня слава! Її очі потьмяніли й налилися тягарем, щоки зблідли й виснажилися, язик насилу вимовляє слова, груди важко підіймаються й опускаються, усе тіло то судомиться, то тремтить, то стає вологим, холодним і нерухомим, мов той порох, до якого воно скоро повернеться. І все ж те, що ви бачите, це лише слабкий відблиск того, що вона відчуває. Ви не бачите того болю, який роздирає її серце, проходить крізь усі жили й жене душу, що відходить, через кожен закуток її колись улюбленого тіла. Якби ми могли побачити і це, то з яким почуттям вигукнули би: «О гріху, що ти наробив! До чого ти довів найшляхетнішу частину видимого творіння! Невже для цього добрий Бог створив людину?» Ні, зовсім ні! І Він не дозволить цьому тривати довго. Ще трохи, і всі бурі життя вщухнуть, вас покладуть до «сховища мертвих», і «спочивають там змученосилі».

3. Вони спочивають від усіх тих слабкостей і помилок, яких не могли уникнути в цьому житті. Вони вже не підлягають омані чуттів чи хибним уявленням. Їм більше не заважає неуважність бачити найвищі істини, і вони вже ніколи не втрачають одного разу здобутого бачення через розсіяність. Вони більше не заплутуються у твердженнях і не бувають введені в оману поспішними чи упередженими поглядами на речі. А тому там уже немає помилки. О блаженне місце, куди може ввійти тільки правда! Правда чиста, нічим не змішана і нічим не затемнена, що освітлює кожного, хто входить у той світ. Там немає розбіжностей у поглядах, усі думають однаково, усі мають одне серце й один розум. Там ніколи не з’явиться ця породжена пеклом річ, суперечка, яка перевертає цей світ догори дриґом. Там ті, кого вона розривала, мов пилкою, і хто часто вигукував у гіркоті своєї душі: «Мир, мир!», нарешті знайдуть те, чого раніше марно шукали, мир, якого ніхто вже не відніме від них.

4. І все ж це, хоч і невимовно велике, є лише найменшою частиною їхнього визволення. Бо в ту саму мить, коли вони скидають плоть, вони звільняються не лише від клопоту, який завдавали безбожні, не лише від болю й хвороб, від нерозуміння та немочі, але й від усякого гріха. Саме це визволення є таким великим, що перед ним усе інше зникає, мов тінь. Ось переможна пісня, яку чує кожен, хто входить у брами раю: «Ти, померши, вже не грішиш. Гріх більше не панує над тобою. Бо коли ти помер, то помер для гріха раз і назавжди, а тепер, живучи, живеш для Бога». (Думка, знову висловлена тут, ніби смерть є тим, що знищує гріх у людському серці, хоч і подана словами апостола, належить до тієї філософської містики, яку пан Веслі поділяв на ранньому етапі свого життя, але від якої згодом відмовився на користь біблійного вчення про спасіння вірою. Згідно з Новим Заповітом, кожен віруючий уже звільнений від панування гріха, і Біблія ніде не подає цілковите освячення нашої природи як діло смерті. Це є праця Святого Духа, і вона залежить не від розпаду тіла, а від здійснення непохитної віри у всемогутнього Спасителя. — Ред.)

5. Отже, «спочивають там змученосилі». Кров Агнця зцілила всі їхні недуги, цілковито обмила їх від беззаконня й очистила від усякого гріха. Хвороба їхньої природи зцілена, і вони нарешті стали цілком здоровими, поверненими до повної цілісності. Вони вже не сумують через те, що «плоть пожадає проти Духа». «Закон у їхніх членах» тепер припинився і вже не «воює проти закону їхнього розуму, поневолюючи їх законом гріха». Там немає жодного кореня гіркоти, немає навіть найменшого сліду того гріха, що «так легко їх обплутував», немає забуття «Того, в Кому вони живуть, рухаються й існують», немає невдячності до їхнього милостивого Викупителя, Який віддав Свою душу на смерть за них, немає невірності супроти благословенного Духа, Який так довго терпів їхні немочі. Одним словом, там немає гордості, немає сваволі. Тому ті, хто так «визволений від рабства тління», справді можуть сказати один одному, і то в найповнішому значенні: «Улюблені, тепер ми діти Божі; і ще не виявилося, чим будемо. Але знаємо, що коли Він з’явиться, ми будемо подібні до Нього, бо побачимо Його, як Він є».

6. Погляньмо ще уважніше на стан християнина в ту мить, коли він входить в інший світ. Уявімо, що «срібна нитка» життя щойно «обірвалася» і «колесо розбилося над джерелом»; серце вже не б’ється, кров більше не рухається, останній подих злітає з тремтячих уст, а душа переходить у вічність. Які думки має така душа, що щойно перемогла останнього ворога, смерть? Що бачить вона, коли «тіло гріха» лежить унизу, а сама вона народжується до світу духів? Якою піснею вона вигукує: «Смерте, де жало твоє? Пекло, де твоя перемога? Дяка Богові, Який дає мені перемогу через Господа нашого Ісуса Христа! О який це щасливий день, коли я починаю жити по-справжньому! Коли я входжу в свою первісну свободу! Коли я народився “від жони”, то мав “лише короткий час жити”, і той час був “повний злиднів”; це тлінне тіло тиснуло мене вниз і тримало мене в неволі гріха й болю. Але пута вже розірвані, і я визволений. Відтепер я більше їх не знаю. Ця голова вже не буде боліти; ці очі вже не наповнюватимуться сльозами; це серце вже не битиметься в стражданні чи страху, не буде обтяжене смутком або клопотом; ці члени вже не буде корчити від болю; так, “гріх уже не панує наді мною”. Нарешті я розлучився з тобою, о мій вороже, і вже ніколи більше не побачу тебе! Я вже ніколи не буду невірним своєму Господеві, ніколи не зроблю того, що ранить очі Його слави. Я вже не та мінлива, нестала, внутрішньо роздвоєна істота, яка грішить, кається і знову грішить. Ні. Я вже ніколи, ні вдень ні вночі, не перестану любити й прославляти Господа Бога мого всім серцем і всією силою. Але хто ви? Невже це всі ті служебні духи, що були послані служити тим, хто має успадкувати спасіння? Тоді, порох і попіл, прощавайте! Я чую голос із неба, що говорить: “Прийди і відпочинь від своїх трудів. Твоя боротьба скінчилася, твій гріх прощений, і дні твого плачу минули”».

7. Браття мої, ці істини майже не потребують додаткового застосування. Якщо ви справді вірите, що все це так, то що ж лишається кожному з вас, як не «відкласти всякий тягар і гріх, що так легко оплутує», і «з терпінням проходити призначений нам шлях»? Вважати все інше за сміття й порох, а особливо тих головних ідолів, ученність і славу, якщо їх шукають не як засіб до пізнання і любові Божої, а в іншій мірі чи з іншою метою. Нехай це «одне» завжди буде у вашому серці, «коли сидите у домі своєму, і коли йдете дорогою, і коли лягаєте, і коли встаєте». Нехай ви завжди будете готові й пильні, а ваше внутрішнє світло нехай не згасає. Служіть Господу Богові вашому всією своєю силою, щоб, коли Він зажадає душі вашої від вас, можливо, в ту годину, коли ви про це не думаєте, ви могли ввійти туди, де «безбожники перестають докучати, і спочивають там змученосилі».