Проповідь 124 - Небесний скарб у посудинах глиняних

17 червня 1790

Небесний скарб у посудинах глиняних

«А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних» (2 Коринтян 4:7).

1. Як довго людина була загадкою для самої себе. Скільки століть наймудріші з людей зовсім не могли розв’язати цю таємницю, поєднати ті дивні суперечності, що були в ній, цю незбагненну суміш добра і зла, величі й дріб’язковості, благородства та вбогості (порожнечі). Чим глибше вони над цим роздумували, тим більше заплутувалися. Чим більше намагалися прояснити це питання, тим більше губилися в марних і непевних припущеннях.

2. Але те, чого не могла зробити вся людська мудрість, свого часу зробила Божа мудрість. Коли Бог забажав відкрити початок усього, а особливо людини, уся темрява розвіялася і засяяло ясне світло. «І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим». Так і сталося. Людина була створена за Божим образом. Саме звідси ми можемо дати чітке та задовільне пояснення людської величі, вищості та гідності. Але «людина, бувши в честі», не втрималася в ній, а збунтувалася проти свого верховного Господа. Через це вона цілком утратила не тільки Божу прихильність, але й Божий образ. І «в Адамі всі померли». Бо після падіння «Адам породив сина за своєю подобою». І звідси нам відкривається, як дати чітке та зрозуміле пояснення людської мізерності й приниженості. Людина впала навіть нижче за тварин, що гинуть. Нинішня людська природа є не тільки чуттєвою, але й диявольською. У кожній людині, яка народжується у світ (чого немає в жодній частині тварного світу, бо жодна тварина не впала так низько), є «тілесне мислення, що є ворожнеча», пряма ворожнеча «проти Бога».

3. Отже, якщо дивитися на ці речі разом, а саме на створення людини і її падіння, тоді всі суперечності людської природи стають легко й повно зрозумілими. Її велич і мізерність, її гідність і приниження, щастя і нещастя її теперішнього стану вже перестають бути таємницею і постають як ясні наслідки її початкового стану та її бунту проти Бога. Ось той ключ, що відкриває всю цю таємницю, усуває всю трудність і показує, якою Бог спочатку створив людину і якою людина зробила себе сама. Щоправда, людина може значною мірою знову набути «Божого образу, за яким була створена», але все одно, скільки би не було відновлено, «ми маємо скарб цей у посудинах глиняних».

Щоб ясніше це зрозуміти, можемо запитати, по-перше, що це за «скарб», який ми тепер маємо; а по-друге, розглянути, як саме «ми маємо скарб цей у посудинах глиняних».

I. 1. Отже, по-перше, запитаймо: що це за скарб, який мають ті, хто вірує в Христа? Я кажу саме про віруючих, бо апостол тут безпосередньо говорить про них. Частину цього скарбу вони мають спільно з усіма іншими людьми, а саме в тих залишках Божого образу, що ще збереглися в людині. Чи не можемо ми віднести сюди, по-перше, нематеріальне начало, духовну природу, наділену розумом і почуттями, а також певною мірою свободи, здатністю рухатися самій і певною владою над собою? Інакше ми були би просто механізмами, колодами або камінням. А по-друге, усе те, що зазвичай називають природним сумлінням. Воно передбачає певне розрізнення між моральним добром і злом, із внутрішнім схваленням першого і внутрішнім осудом другого, через того внутрішнього суддю, який або виправдовує, або звинувачує. Безперечно, чи це властиве людині від природи, чи додане Божою благодаттю, воно є, принаймні в малій мірі, в кожній людській дитині. Щось із цього є в кожному людському серці, і воно виносить суд про добро і зло не лише в усіх християн, але й у всіх мусульман, у всіх язичників, і навіть у найнікчемніших дикунів.

2. Хіба не можемо думати, що всі християни, хай і лише номінальні, час від часу мають бодай якесь бажання догодити Богові, а також певне світло щодо того, що справді Йому до вподоби, і певні докори сумління, коли вони усвідомлюють, що не догоджають Йому? Такий скарб мають усі людські діти, більше чи менше, навіть тоді, коли вони ще не знають Бога.

3. Але апостол говорить тут не про таких людей і не про цей скарб. Люди, про яких він тут говорить, це ті, що народжені від Бога, ті, що, «будучи виправдані вірою», вже мають викуплення кров’ю Ісуса Христа, тобто прощення гріхів. Це ті, хто насолоджується тим Божим миром, що перевищує всяке розуміння, чия душа величає Господа і радіє в Ньому невимовною радістю, і хто відчуває, що «любов Божа пролилася в їхні серця Святим Духом, даним їм». Отже, ось той скарб, який вони одержали: віра, що є Божим діянням; мир, який ставить їх понад страхом смерти і вчить їх у всьому бути задоволеними тим, що вони мають; надія, повна безсмертя, через яку вони вже «скуштували сил майбутнього віку»; любов Божа, розлита в їхніх серцях разом із любов’ю до кожної людської дитини; і оновлення в повному Божому образі, у всякій праведності та справжній святості. Саме це і є, у власному й прямому значенні, той скарб, про який тут говорить апостол.

II. 1. Але цей скарб, хоч яким неоціненним він є, «маємо в глиняних посудинах». Ці слова надзвичайно влучні, бо вказують і на крихкість цих посудин, і на вбогість того матеріалу, з якого вони зроблені. Вони прямо наводять на думку про те, що ми називаємо глиняним посудом: фаянс, порцеляна та подібні речі. Які ж вони неміцні, як легко розбиваються на дрібні шматки! Саме так і з побожним християнином. Ми маємо небесний скарб у земних, смертних і тлінних тілах. «Порохом ти є, — сказав праведний Суддя Своєму бунтівному створінню, що ще мить тому було нетлінним і безсмертним, — порохом ти є, і в порох повернешся». Як вдало, хоч і змішуючи світло з темрявою, торкається цієї переміни поет-язичник! Post ignem etherea domo subduxerat, тобто: «Після того, як людина вкрала вогонь із неба» (який промовистий образ забороненого знання!), macies et nova febrium, &c., тобто той доти невідомий полк виснаження, гарячок, хвороб і всілякого болю, розташувався табором на землі, куди раніше не міг увійти так само, як не міг би піднятися на небо. І все це мало на меті ввести й підготувати шлях останньому ворогові, смерті. Від тієї миті, коли був проголошений цей страшний вирок, тіло прийняло в себе присуд смерті, якщо не від тієї самої миті, коли наші прабатьки завершили свій бунт, з’ївши заборонений плід. Чи не можемо ми з певною ймовірністю припустити, що в ньому природно містилося щось таке, що посіяло насіння смерти в людському тілі, яке до того було нетлінним і безсмертним? Хай там як, певно одне: відтоді «тлінне тіло тисне на душу». І в цьому немає нічого дивного, бо душа, доки живе в єдності з тілом, не може діяти інакше, як через єдність із тілом і його тілесними органами. А всі вони після падіння людини зіпсовані й розладнані більше, ніж ми можемо собі уявити, і мозок, від якого душа залежить ще безпосередніше, не менше, ніж інші частини тіла. Отже, якщо знаряддя, якими діє душа, розладнані, то й сама душа неминуче буде утруднена у своїх діях. Хоч яким майстерним був би музикант, він гратиме погано, якщо інструмент розладнаний. Через розладнаний мозок (а таким він є, більшою чи меншою мірою, в кожної людської дитини) неминуче виникає плутанина в сприйнятті, яка виявляється тисячею способів; із неї природно постають хибні судження й неправильні висновки; а звідси, попри всю нашу обережність, з’являється безліч помилок. Але помилки в судженні часто ведуть і до помилок у житті; вони природно спричиняють те, що ми в чомусь говоримо неправильно, а в чомусь і діємо неправильно; більше того, можуть призвести не лише до неправильних слів чи вчинків, а й до неправильних почуттів. Якщо я думаю про людину краще, ніж вона є насправді, то й любитиму її більше, ніж слід. Якщо ж думаю про іншу гірше, ніж вона є насправді, то любитиму її менше, ніж слід. І те, і друге є неправильним почуттям. І все ж, можливо, я не владен уникнути ні одного, ні другого.

2. Саме такими є неминучі наслідки того, що «ми маємо скарб цей у посудинах глиняних». Ми завжди перебуваємо під загрозою не лише смерті та всього, що її провіщає, тобто хвороб, слабкості, болю і тисячі немочей, але й безлічі помилок. Такий теперішній стан людства. Такий стан навіть наймудріших людей. Господи, «що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, або син людський, що навідуєшся до нього»?

3. Частину цієї великої істини, а саме що «тлінне тіло тисне на душу», дуже виразно передано в тих відомих рядках давнього поета. Говорячи про людські душі, він каже:

_Igneus est ollis vigor, et coelestis origo

Semnibus; quantum non noxia corpora tardant,

Terrenique hebetant artus, moribundaque membra._

У цих зернах є небесний вогонь,

Із великою внутрішньою силою вони самі б тягнулися до свого джерела,

Коли б шкідливе тіло не стримувало їхнього піднесення

І земні члени, ці смертні пута, не притупляли їхньої сили.

4. Але якщо припустити, що Всемудрий Творець через людський гріх допустив, аби душі людей загалом так тяжко були обтяжені своїм тлінним тілом. Чому ж тоді Він дозволяє, щоб той дивовижний скарб, який довірив Своїм дітям, і далі залишався в цих бідних глиняних посудинах? Хіба таке запитання не виникне природно в кожної розсудливої людини? Можливо, що так. Саме тому апостол відразу дає на нього повну відповідь: Бог учинив так, «щоб велич сили була Божа, а не від нас». Тобто щоб було цілком зрозуміло, Кому належить ця дивовижна сила, щоб жодна людина не хвалилася перед Ним, але щоб усі, хто прийняв цей скарб, безперестанку кликали: «Не нам, Господи, не нам, але імені Твоєму дай славу ради милості Твоєї й правди Твоєї».

5. Безперечно, однією з головних Божих цілей у цьому дивовижному устрої було впокорити людину, щоб вона в своїх власних очах залишалася малою, бідною, приниженою й нічого не вартою. І що би ми через це не терпіли, нам це щедро відшкодовується, якщо саме так Бог «укриває від людини гордість» і кладе нас у порох навіть тоді, коли ми найбільше наражаємося на небезпеку звеличитися через великі Божі дари!

6. І навіть коли ми через це страждаємо, через це убоге житло безсмертного духа, коли хвороби, болі та безліч інших страждань, яких інакше ми не мали би, наступають на нас з усіх сторін і зрештою кладуть нас у порох смерті, чи зазнаємо ми від цього справжньої втрати? Втрати? Ні. «У всьому цьому ми більш ніж переможці через Того, Хто нас полюбив». Тож нехай приходять хвороби, слабкість, біль і всі ці «скорботи», як їх називають люди. Хіба ми не станемо через це безмежно багатшими? Ще багатшими на віки вічні. Бо «наше теперішнє легке й недовге страждання приносить нам безмірно велику й вічну славу»!

7. І хіба глибоке відчуття нашої теперішньої слабкості не вчить нас, де є наша сила? Хіба воно не промовляє голосно: «Покладайтеся на Господа Єгову, бо в Ньому вічна скеля»? Покладайтеся на Того, Хто постраждав у тисячу разів більше, ніж будь-коли постраждаєте ви. Хіба не Йому належить уся влада на небі й на землі? То що з того, що

Небесний скарб уже маємо

В нікчемному домі з глини!

Та зможе Він цілком спасти

І збереже його до того дня.

Потто, 17 червня 1790 р.