Проповідь 122 - Про віру

17 січня 1791

Про віру

_

**«А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євреїв 11:1)._**

1. Я багато разів роздумував над цими словами, багато разів говорив про них і багато разів писав про них, але все ж у них, здається, є така глибина, якої я ніяк не можу досягти. Віра в одному значенні цього слова є божественним переконанням у Богові та в Божих речах; в іншому, тісно пов’язаному з першим, але не зовсім тотожному, це божественне переконання щодо невидимого й вічного світу. Саме в цьому значенні я тепер і розглядатиму її.

2. Я тепер є безсмертним духом, дивовижно поєднаним із малою часткою землі, але це лише на певний час. Невдовзі я маю покинути це земне тіло і перейти в інший стан буття,

Про який живі не знають,

А мертві не можуть або не сміють сказати!

У який стан буття я ввійду тоді, коли мій дух вийде з тіла? Як я тоді відчуватиму себе, як сприйматиму власне єство? Як я пізнаватиму те, що буде навколо мене, чи то матеріальні, чи духовні речі? Коли мої очі вже не передаватимуть світла, як бачитиме оголений дух? Коли органи слуху обернуться на порох, яким чином я чутиму? Коли мозок більше не діятиме, якими засобами я мислитиму? Коли все моє тіло розкладеться в безчутливу землю, як я тоді здобуватиму знання?

3. Якими дивними, якими незбагненними будуть тоді засоби, через які я сприйматиму навіть матеріальний світ! Чи постануть речі такими самими, як тепер, тієї ж величини, форми й барви? Чи зміняться вони в чомусь одному або в усьому цьому? Як виглядатимуть сонце, місяць і зорі, підмісячне небо, небо планет, та область нерухомих зір, як виглядатимуть простори ефіру, що, як ми можемо уявляти, простягаються на мільйони миль далі за них? Усього цього ми ще не знаємо. І, правду кажучи, нам немає потреби це знати.

4. Що ж ми тоді можемо знати про ту незліченну кількість реальностей, які належать до невидимого світу, яких «око не бачило, і вухо не чуло, і на серце людині не спадало»? Яке ж видовище відкриється, коли області Аїду постануть без покривала. Наші англійські перекладачі, здається, довго вагалися, як передати це слово. Справді, ще двісті років тому його більш-менш прийнятно перекладали словом «hell» («пекло»), яке тоді мало майже те саме значення, що й «hades», тобто невидимий світ. Відповідно, під «зішестям Христа до аду» вони розуміли, що Його тіло перебувало в гробі, а Його душа була в Аїді (тобто в місці перебування відлучених духів) від смерті до воскресіння. Тут ми не можемо сумніватися, що духи праведних перебувають у невимовному щасті. Вони, як каже апостол Павло, «з Господом», і мають з Ним таке близьке спілкування, що це «далеко краще» за все, що навіть перший з апостолів переживав, поки ще був у цьому світі. З другого боку, із самої розповіді нашого Господа про Дивеса і Лазаря ми дізнаємося, що багатій від тієї самої миті, як покинув цей світ, увійшов у стан мук. І в Аїді «утвердилася велика прірва» між місцем святих і місцем несвятих духів, яку ніхто і ні з якого боку не може перейти. Щоправда, один дуже вчений пан, вельмишановний містер (Олександр) Кемпбелл, у своєму описі проміжного стану, виданому не так давно, вважає, що злі душі можуть виправлятися в Аїді, а потім переходити до щасливішого місця. Він має великі сподівання, що саме той «багатій», про якого згадує наш Господь, міг бути очищений тим каральним вогнем, аж поки з часом став би придатним до кращого оселення. Але хто зможе узгодити це зі словами Авраама про те, що ніхто не може перейти через «велику прірву»?

5. Тому я не можу не думати, що всі, хто разом із багатієм перебуває в нещасливій частині Аїду, залишаться там і далі, будуть вити, богозневажати, проклинати Бога й зводити очі вгору, аж доки їх не вкинуть у «вогонь вічний, приготований дияволові та його ангелам». А з другого боку, хіба можемо ми розсудливо сумніватися, що ті, хто тепер у раю, в лоні Авраамовому, усі ті святі душі, які від початку світу й донині були звільнені від тіла, безперестанку готуються до неба, дедалі більше зростають у святості й щасті, аж поки не будуть прийняті до «Царства, приготованого для них від закладин світу»?

6. Але хто може сказати нам, у якій саме частині всесвіту перебуває Аїд, це місце оселі і щасливих, і нещасних духів, доки вони знову не возз’єднаються зі своїми тілами? Бог не забажав відкрити нам цього у Святому Письмі, а тому ми не можемо скласти про це жодного певного судження і навіть обґрунтованої здогадки. Так само нам не відкрито, чим саме ті чи інші там займаються. Однак чи не можемо ми з певною ймовірністю припустити, що Владика світу іноді дозволяє злим душам «виконувати свої похмурі доручення в безодні» або, можливо, разом зі злими ангелами чинити кару над лихими людьми? А чи багато з них утримуються в кайданах темряви до великого суду великого дня? Водночас чи не можемо ми з певною ймовірністю припустити, що духи праведних, хоч переважно й перебувають у раю, все ж інколи разом зі святими ангелами «служать тим, хто має наслідувати спасіння»? Чи не можуть вони

Іноді, з любові даного доручення,

Навідувати братів своїх унизу?

Це втішна думка, що деякі з цих людських духів, які супроводжують нас разом з ангелами або замість них, можуть бути з числа тих, хто був нам дорогий, коли ще жив у тілі. Тому немає нічого безглуздого в такому запитанні:

Чи ви забули власну плоть,

Одним викупом куплену?

Невже смерть, що ставить межу,

Розлучить духів, єдиних у Христі?

Але як би там не було, достеменно одне: людські духи швидко зростають у пізнанні, у святості й у щасті, спілкуючись з усіма мудрими й святими душами, що жили в усі віки та серед усіх народів від початку світу, з ангелами й архангелами, перед якими людські сини є не більше ніж немовлята, а найбільше з вічним Сином Божим, «у Якому заховані всі скарби мудрості й знання». І особливо зауважмо: усе, що вони пізнають, вони збережуть назавжди. Бо вони нічого не забувають. Забування властиве лише тим духам, які ще зодягнені в плоть і кров.

7. Але яким постане цей матеріальний всесвіт перед безтілесним духом? Хто може сказати, чи хоч один із предметів, що тепер нас оточують, постане тоді таким самим, як тепер? А якщо ми так мало знаємо навіть про це, то що можемо сказати про речі зовсім іншого порядку, тобто про світ духовний? Схоже, ми взагалі не зможемо його розпізнати, доки не будемо наділені іншими почуттями, які ще не відкрилися в наших душах. Можливо, саме вони даватимуть нам змогу проникати в найглибшу сутність речей, з яких тепер ми бачимо лише зовнішню сторону, і сприймати безліч того, про саме існування чого ми досі не мали жодного уявлення. Які ж разючі картини тоді відкриються нашим нововідкритим чуттям! Можливо, простори ефіру виявляться не просто вдесятеро, а в десять тисяч разів більшими за «широчінь цього земного», і яким же різноманітним буде все, що їх наповнює, і живе, і неживе! Скільки там може бути різних порядків буття, недоступних для органів плоті й крові! Можливо, «престоли, панування, князівства, чесноти, влади», чи то тих, хто зберіг свої перші оселі й прадавню силу, чи тих, хто, повставши проти свого Творця, був скинутий з неба! І хіба тоді ми, настільки, наскільки сягає «око ангельське», не побачимо меж усього творіння, не побачимо кожного місця, де Всевишній

Спинив Свої стрімкі колеса й сказав:

«Оце твоя справедлива межа, світе»?

Так, чи не зможемо ми тоді, швидкі, як сама думка, проникати в безмежні простори нествореної ночі? А понад усе, щойно ми ввійдемо у вічність, чи не відчуємо, що нас цілком огортає Той, Хто перебуває і тут, і всюди, Хто наповнює небо й землю? Тепер нам заважає це зрозуміти лише покрив плоті й крови, бо саме він не дає нам відчути, що великий Творець неминуче наповнює всю безмежність простору. Він щомиті є над нами, під нами і з усіх боків. Щоправда, у цьому темному пристановищі, у цій землі тіней, у цьому краї гріха та смерті, густа хмара, що стоїть між нами, приховує Його від нашого погляду. Але цей покрив зникне, і Він явиться у Своїй незатьмареній величі, «Бог над усім, благословенний навіки!»

8. Якими ж різними є заняття людей у цьому світі! Вони ходять «стежками, протоптаними ще шість тисяч років тому»! Але хто знає, чим ми будемо займатися, коли ввійдемо в той видимий світ? Дещо з цього ми все ж можемо уявити, і то без жодного сумніву, якщо триматимемося того, що Бог Сам відкрив у Своєму Слові і що Він чинить у серцях Своїх дітей. Розгляньмо спершу, якими можуть бути заняття несвятих духів від смерті до воскресіння. Ми не можемо сумніватися, що тієї миті, коли вони залишають тіло, вони опиняються серед духів такого самого роду, ймовірно і людських, і диявольських. Яку саме владу Бог дозволяє тим духам мати над ними, ми точно не знаємо. Але цілком можливо, що Він дозволяє сатані використовувати їх, як і власних його ангелів, щоб наводити смерть або різні біди на людей, які не знають Бога. Для цього вони можуть здіймати бурі на морі й на землі, можуть посилати через повітря метеори, можуть спричиняти землетруси і незліченно багатьма способами завдавати страждань тим, кого їм не дозволено знищити. Там, де їм не дозволено відняти життя, вони можуть насилати різні хвороби, і багато з тих недуг, які ми вважаємо природними, безперечно мають диявольське походження. Я вірю, що так часто буває з біснуватими. Примітно, що багатьох із тих, кого в Писанні один євангелист називає «місяценосними» (лунатиками), інший називає «біснуватими». Один із найвидатніших лікарів, яких я знав, особливо в справах божевілля, покійний доктор (Томас) Дікон, твердо вважав, що саме так буває з багатьма, якщо не з більшістю «лунатиків». І проти цього не можна заперечити тим, що такі хвороби часто зцілюються природними засобами, бо рана, завдана злим духом, може лікуватися так само, як і будь-яка інша, якщо тільки тому духові не дозволено вдарити знову.

9. Чи не може бути, що деяких із цих злих духів також уживають разом зі злими ангелами, щоб спокушати безбожних людей до гріха й підшукувати для них нагоди? Так, і щоб спокушати до гріха добрих людей, навіть після того, як вони втекли від розтління, що є у світі. Саме тут вони, безперечно, вживають усю свою силу й дуже радіють, коли перемагають. Один уривок із давнього автора може яскраво це показати (хоч я й думаю, що він не мав на увазі, щоб ми розуміли його буквально): «Сатана скликав свої сили й почав розпитувати, яке зло вчинив кожен із них. Один сказав: “Я підпалив дім і знищив усіх, хто в ньому був”. Другий мовив: “Я здійняв бурю на морі, потопив корабель, і всі, хто був на ньому, загинули у воді”. Сатана відповів: “Можливо, ті, хто згорів або втопився, були спасенні”. Третій сказав: “Я сорок років спокушав святого чоловіка до перелюбу й залишив його сплячим у його гріху”. Почувши це, Сатана встав, щоб ушанувати його, і все пекло озвалося йому похвалою». Почуйте це всі ви, хто думає, ніби не можете відпасти від благодаті!

10. Чи не повинні ми тоді безперестанно пильнувати проти цих підступних ворогів? Хоч ми їх і не бачимо,

Вони безнастанно чатують;

День і ніч стежать за нами;

Не дрімають і не сплять,

Щоб не випустити своєї здобичі.

У цьому вони діють разом із «правителями темряви» цього віку, тобто з тією духовною темрявою, з невіглаством, злобою і злиднями, якими він пройнятий, щоб перешкоджати всякому добру і сприяти всякому злу. Саме тому вони невпинно «діють із силою в синах непослуху». Так, інколи через них вони навіть чинять ті оманливі знамена, які могли би мало не звести і самих дітей Божих.

11. А як ми можемо уявити заняття тих, хто перебуває в іншій частині Аїду, тобто душ праведних? Деякі філософи рішуче стверджували, що духи не займають жодного місця. Але вони не взяли до уваги, що якби це було так, то духи мусили би бути всюди присутніми, а таку властивість не можна приписати нікому, крім Найвищого Духа. Оселю цих блаженних духів давні юдеї зазвичай називали Раєм. Саме так назвав її і наш Господь, коли сказав розкаяному розбійникові: «Сьогодні будеш зі Мною в раю». Але в якій саме частині всесвіту міститься цей Рай, хто може сказати або хоча би припустити, якщо Бог не захотів нам цього відкрити? Проте ми не маємо підстав думати, що вони замкнені лише в цьому місці або взагалі в якомусь одному місці. Чи не правильніше буде сказати, що вони, як і святі ангели, є «слугами Його», які «виконують волю Його», чи то серед мешканців землі, чи в будь-якій іншій частині Його володінь? І якщо визнати, що вони швидші за світло, а то й швидкі, як сама думка, то вони можуть обійти весь всесвіт в одну мить, чи для виконання Божих наказів, чи для споглядання Божих діл. Яке безмежне поле відкривається тут перед ними! І як безмірно вони можуть зростати в пізнанні, коли споглядають Його діла творіння, Його діла провидіння або Його багату мудрість у Церкві! Які глибини мудрості, сили й доброти вони відкривають у Його способі «приводити багатьох синів до слави»!

Особливо тоді, коли вони говорять про все це з великими праведниками минулих часів: з Адамом, першим із людей; з Ноєм, який бачив первісний світ і його загибель; з Авраамом, Божим другом; з Мойсеєм, якому було дано говорити з Богом, ніби «обличчям до обличчя»; з Йовом, досконалим у стражданнях; із Самуїлом, Давидом, Соломоном, Ісаєю, Даниїлом і всіма Пророками; з апостолами, славним військом мучеників і всіма святими, що жили та померли аж донині; з нашими старшими братами, святими ангелами, херувимами, серафимами і всіма небесними силами; а понад усе, з Ісусом, Посередником нового завіту! І водночас вони зростають у святості, у всьому Божому образі, в якому були створені, у любові до Бога й людей, у вдячності до свого Творця і в доброзичливості до всіх інших створінь! Однак із цього не випливає, як дехто наполягає, що така загальна доброзичливість хоч трохи послабить ту особливу любов, яку Сам Бог вкладає в нас до рідних, друзів і благодійників. Зовсім ні. Якби ви стояли біля ложа того святого, що помирає, коли він вигукував: «У мене батько й мати на небі» (тобто в раю, у місці блаженних духів), «у мене десятеро братів і сестер на небі, і я тепер іду до них, одинадцятий. Благословен Бог, що я народився!» — то чи сказали би ви йому: «Коли ти прийдеш до них, вони вже не будуть для тебе ближчими за будь-кого іншого, бо ти їх не впізнаєш»? «Не впізнаєш їх!» Ні, хіба ж усе ваше єство не протестує проти такої думки? Справді, скептики можуть запитати: «Як безтілесні духи впізнають одне одного?» Я відповім просто: не знаю. Але я певен, що вони впізнають одне одного. Це так само ясно доводиться одним місцем Писання, як могло би доводитися і тисячею. Хіба ж Авраам і Лазар не впізнавали один одного в Аїді, навіть на відстані, навіть перебуваючи по різні боки «великої прірви»? То хіба можемо ми сумніватися, що душі, які разом у раю, знатимуть одна одну? Отже, Писання виразно вирішує це питання. Те саме випливає із самої природи речей. Бо ми знаємо, що кожний святий настрій, який ми беремо з собою до раю, залишиться в нас навіки. А таким настроєм є вдячність до наших благодійників. Отже, вона теж залишиться навіки. А це передбачає, що залишиться і знання про наших благодійників, бо без цього вдячність існувати не може.

12. І наскільки ж це примножує щастя тих духів, які вже звільнилися від тіла, коли їм дозволено служити тим, кого вони залишили на землі. Маємо на це безсумнівний доказ у двадцять другому розділі Об’явлення. Коли Апостол упав до ніг, щоб поклонитися славному духові, якого, здається, прийняв за Христа, той ясно сказав йому: «Бо я співслуга твій і братів твоїх пророків» (Об. 22:9). Тобто не Бог, не ангел, а людський дух. І скількома способами вони можуть «служити тим, хто має наслідувати спасіння». Іноді вони можуть руйнувати задуми злих духів, яким ми не можемо противитися, бо не бачимо їх. Іноді можуть відвертати шкоду від людей, від звірів або від бездушного творіння. Як часто, можливо, Богові вгодно відповідати на молитву доброго єпископа Кена:

О, нехай Твої ангели, поки я сплю,

Стережуть моє ложе;

Влий у них ангельську любов;

Закрий усі входи для зла!

Нехай звіщають небесні радощі,

І думка з думкою зі мною говорить;

Або замість мене цілу ніч

Співають Богові пісню вдячности!

І хіба Отець духів не може доручати це служіння разом і ангелам, і людським духам, які ще очікують свого звершення?

13. Звичайно, хтось може заперечити, що Бог не потребує жодної допомоги, ані від ангелів, ані від людських духів, щоб берегти Своїх дітей і вдень, і вночі, бо «Той, Хто стереже Ізраїля, не дрімає і не спить». І безперечно, Він може охороняти їх Своєю прямою силою. Так само Він може Своєю прямою силою, без жодних посередників, задовольняти потреби всіх Своїх створінь і на небі, і на землі. Але Його воля, і так було від початку світу, полягає не в тому, щоб діяти лише безпосередньо, а переважно через певні засоби. І як дивовижно виявляється Його мудрість у злагодженості всіх цих засобів між собою. Тому ми справедливо вигукуємо: «О Господи, які численні Твої діла! У мудрості все сотворив Ти».

14. Це ми знаємо про будову й устрій видимого світу. Але як мало ми тепер знаємо про світ невидимий! І знали би ще менше, якби Творець обох світів не забажав просвітити нас надприродним світлом, давши нам «Своє слово як світильник для ноги нашої і світло для стежки нашої». І святі мужі давнини, укріплені Його Духом, відкрили нам багато таких речей, про які інакше ми не мали би жодного уявлення.

15. І навіть без об’явлення найдосвідченіші з людей знали про невидимі речі вкрай мало й без певності! Те слабке світло, яке вони мали, було не більше ніж припущенням. У найкращому випадку це було лише слабке й невиразне світло, що спиралося на непевні перекази й було так змішане з язичницькими вигадками, що майже не відрізнялося від повної темряви.

16. Наскільки непевними були навіть найкращі з цих припущень, легко побачити з їхніх власних слів. Найдосконалішою серед них вважається розповідь великого римського поета. Зверніть увагу, як обережно він починає, ніби виправдовуючись: Sit mihi fas audita loqui, тобто «Нехай мені буде дозволено переказати те, що я чув». А наприкінці, щоб ніхто не подумав, ніби він сам у це вірив, він виводить оповідача з Аїду через браму зі слонової кості, через яку, як він щойно сам сказав, проходять тільки сни й тіні. Це дуже прозорий натяк на те, що все попереднє слід вважати лише сном!

17. Те, що вони надавали дуже мало ваги всім цим здогадам про невидимий світ, ясно видно зі слів його «брата поета», який без жодних застережень стверджує:

_Esse aliquos manes, et subterranea regna

Nec pueri credunt._

«Що існують якісь тіні померлих і підземні царства, тепер не вірить у це навіть хлопчик».

Отже, навіть найвища людська мудрість могла відкрити про невидимий і вічний світ зовсім небагато. Тим більше маємо ми підстав прославляти Отця Світів, Який відкрив очі нашого розуміння, щоб ми пізнавали речі, невидимі для очей плоті й крови. Саме Той, Хто колись засвітив із темряви, засвітив і в наших серцях, просвітивши нас світлом Божої слави в обличчі Ісуса Христа, «Того, Хто започатковує і доводить до повноти нашу віру». Ним також були створені віки, і Ним дотепер утримується все створене, бо

Аж поки Природа Суддю свого спогляне,

Цар Месія царює.

Усе це ми прийняли вірою на підставі свідчення Бога, Творця всього видимого та невидимого. Завдяки цьому свідченню ми вже тепер пізнаємо речі, які існують, хоч і залишаються невидимими, а також ті, що мають настати свого часу, аж поки цей видимий світ не мине і Син Людський не прийде у Своїй славі.

18. Отже, підсумок такий: яку велику подяку ми маємо віддати Богові за те, що Він зволив дати бідним мешканцям землі це «доведення невидимих речей», бо без нього вони мусили би залишатися в повній темряві щодо всього цього! Який же це безцінний дар навіть у такому недосконалому світлі для людських синів, занурених у пітьму! Яке полегшення він приносить немочі наших чуттів і, через це, немочі нашого розуміння, яке не може сказати нам нічого, крім того, що спершу було дане через чуття! Але через це в наших душах ніби відкривається новий набір чуттів, і тому:

Речі, що їх не тямить слабке чуття,

Невидимі розуму при тьмяному блиску,

Стають у силі доказу — і світло з неба

Свій божественний початок виявляє.

Віра дає свій дієвий, справжній блиск:

Хмари розсіються, тіні відлетять;

Невидиме постане перед очима,

І БОГ предстане смертному на вид!

Лондон, 17 січня 1791