Проповідь 120 - Про весільну одежу

26 березня 1790

Про весільну одежу

_

_

«Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?» (Матвія 22:12).

1. У віршах, що передують нашому текстові, читаємо: «А Ісус, відповідаючи, знов почав говорити їм притчами, кажучи:…Як прийшов же той цар на гостей подивитись, побачив там чоловіка, в одежу весільну не вбраного, та й каже йому: Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної? Той же мовчав. Тоді цар сказав своїм слугам: Зв’яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви, буде плач там і скрегіт зубів».

2. Один із наших найвідоміших тлумачів так пояснює цю притчу: «Мета цієї притчі полягає в тому, щоб показати ту благодатну поживу, яку Бог дає людям через проповідування Євангелія. Щоб закликати їх до цього, Бог послав Своїх слуг, пророків і апостолів». А пояснюючи слова: «Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?», він додає: «Покарання цього чоловіка не повинно лякати нас або спонукати нас відвертатися від святих постанов (ординацій)». Безперечно, не повинно. Але з цієї притчі не можна зробити такого висновку, бо вона зовсім не стосується постанов, так само як і хрещення чи шлюбу. І, мабуть, ми ніколи би не подумали про це, якби в ній не було слова «гостина».

3. Однак більшість англійських тлумачів припустилися тієї самої помилки, що й пан Беркитт. Так само і тисячі їхніх читачів. Але це, безперечно, помилка, і в самому тексті немає для неї жодної підстави. Справді, ніхто не повинен приступати до Господньої трапези без принаймні звичайної, якщо не дійсної, підготовки, тобто без твердого наміру дотримуватися всіх Божих заповідей і щирого бажання прийняти всі Його обітниці. Але цей обов’язок не можна вивести з цього тексту, хоч його й можна довести багатьма іншими місцями Писання. Втім немає потреби наводити багато текстів, бо один вартий тисячі: щоб переконати будь-яку сумлінну людину причащатися за кожної нагоди, досить однієї заповіді нашого Господа: «Чиніть це на спомин про Мене».

4. Але якою б не була потрібна підготовка для того, щоб гідно брати участь у Вечері Господній, вона зовсім не пов’язана з «весільною одежею», про яку сказано в цій притчі. І не може бути пов’язана, бо тоді цю пам’ять про Його смерть ще не було встановлено. Уся притча стосується дій нашого Господа тоді, коли Він прийде на хмарах небесних судити живих і мертвих, а також тих якостей, які будуть тоді необхідні, щоб успадкувати «Царство, приготоване для них від заснування світу».

5. Чимало достойних мужів, які добре це розуміють, тобто переконані, що «весільну одежу» тут слід розуміти не як якусь умову для участі у Вечері Господній, а як умову для входу в славу, тлумачать її як праведність Христа. «Саме вона, — кажуть вони, — є єдиною підставою для неба, бо це єдина праведність, у якій будь-хто з людей може встояти в день Господній. Бо хто, — запитують вони, — наважиться тоді постати перед Великим Богом інакше, як у праведності Його Улюбленого Сина? Хіба ми тоді, якщо не раніше, не відчуємо, що нам потрібна праведність краща за нашу власну? І що ж це може бути, як не праведність Бога, нашого Спасителя?» Саме про це докладно міркував покійний побожний і дотепний пан Герві, зокрема у своїх розлогих «Діалогах між Тероном і Аспасіо».

6. Інший витончений письменник, який, сподіваюся, тепер уже з Богом, так само рішуче пише в передмові до свого коментаря на Послання апостола Павла до Римлян: «Безумовно, нам буде потрібна праведність краща за нашу власну, щоб встояти на Божому суді в день суду». Я не розумію цього вислову. Чи є він біблійним? Чи читаємо ми його в Біблії, або в Старому, або в Новому Завіті? Я сумніваюся. Це небіблійний і незграбний вислів, який не має чітко визначеного змісту. Якщо ж під цим дивним і кострубатим висловом ви маєте на увазі таке: «Завдяки чиїй праведності ви стоятимете в останній день, заради кого або через чиї заслуги ви сподіваєтеся ввійти в Божу славу?», то я без жодного вагання відповім: заради Ісуса Христа, Праведного. Саме Його заслугами спасаються всі віруючі, тобто виправдовуються, звільняються від вини, освячуються, звільняються від самої природи гріха, і прославляються, тобто приймаються до неба.

7. Варто сказати ще кілька слів про це важливе питання. Чи можна уявити вислів менш зрозумілий, ніж такий: «У якій праведності ми маємо стати перед Богом в останній день?» Чому би не сказати просто: «Заради Кого ви сподіваєтеся спастися?» Тоді навіть проста людина відразу відповіла би: «Заради Ісуса Христа». Усі ці темні й двозначні вислови лише заплутують справу і відкривають необачним слухачам шлях до антіноміанства.

8. Чи є в Святому Письмі якийсь вислів, подібний до «весільної одежі»? У Книзі Об’явлення згадується «висон білий і чистий, що є праведність святих». І багато хто наполегливо твердить, що це означає праведність Христа. Але як тоді узгодити це зі словами із сьомого розділу: «Вони випрали свої одежі й вибілили їх у Крові Агнця»? Невже хтось скаже: «Праведність Христа була випрана і вибілена в Крові Христа»? Годі цієї безглуздої антіноміанської плутанини! Чи не простий тут зміст: саме з умилостивної Крові походять цінність і прийнятність перед Богом цієї самої праведності святих?

9. У дев’ятнадцятому розділі Об’явлення, у дев’ятому вірші, є вислів, який набагато ближчий до нашого: «весільна вечеря Агнця» (Об’явлення 19). Між нею і весільною гостиною з притчі справді є велика подібність. Проте це не те саме, бо між ними існує чітка різниця. Гостина в притчі стосується Божого народу на землі, а та, про яку сказано в Об’явленні, стосується Божого народу в небесній славі. Перша належить до Царства Божого на землі, а друга до Царства Божого на небі. Тому в першій можуть бути люди без «весільної одежі». У другій таких уже не буде, навіть серед «великого натовпу, якого ніхто не може полічити, з усякого племені, і язика, і народу, і люду». Усі вони будуть «царями й священиками Богові» і «царюватимуть із Ним на віки вічні».

10. Хіба вислів «праведність святих» сам не показує, що саме є «весільною одежею» в цій притчі? Це є «святість, без якої ніхто не побачить Господа». Праведність Христа, безперечно, потрібна кожній душі, яка входить у славу, але так само кожній людині потрібна і особиста святість. Проте важливо пам’ятати, що вони потрібні не з тієї самої причини. Перша потрібна для того, щоб дати нам право на небо, а друга для того, щоб зробити нас здатними до нього. Без праведності Христа ми не мали би жодної підстави для слави, а без святості не були би готові до неї. Через першу ми стаємо членами Христа, дітьми Божими і спадкоємцями Царства Небесного. Через другу нас «роблять здатними до участі у спадщині святих у світлі».

11. Відтоді як Син Божий відкрив людям цю важливу істину, а саме що всі, хто не має «весільної одежі», будуть «вкинуті до зовнішньої темряви, буде плач там і скрегіт зубів», ворог людських душ наполегливо старається її затьмарити, щоб люди й далі йшли до загибелі через оману свого життя. Багатьма способами він намагався підмінити ту святість, без якої ми не можемо бути спасенні. Скільки всього було поставлено на її місце навіть у християнському світі. Дещо є цілковито протилежним до неї і руйнує її. Інше зовсім не має з нею зв’язку і не є на неї схожим, це лише порожні й неважливі дрібниці. А ще дещо можна було би вважати частиною святості, але аж ніяк не всією її повнотою. Корисно буде назвати деякі з цих речей, щоб ви не були необізнані щодо сатанинських підступів.

12. До першого розряду, тобто речей, які подають як християнську святість, хоча вони прямо їй суперечать, належить ідолопоклонство. У скількох формах його навчали і досі навчають як чогось необхідного для святості! Як старанно воно й тепер поширюється у великій частині Християнської Церкви! Деякі з їхніх ідолів це срібло, золото, дерево або камінь, «вирізьблені мистецтвом і людським задумом». Інші це люди, такі самі за своїми пристрастями, як і ми, зокрема апостоли нашого Господа та Діва Марія. А до них ще додають безліч вигаданих ними «святих» і велику кількість ангелів.

13. Інша річ, що так само прямо суперечить самій суті істинної релігії, це те, чого старанно навчають у багатьох частинах Християнської Церкви. Я маю на увазі дух переслідування, навіть переслідування братів до смерті. Через це ті, кого називали християнами, часто проливали кров, нібито для того, щоб підтвердити своє покликання і обрання. Щоправда, багато хто, навіть у Римській Церкві, хоч і був навчений цього жахливого вчення, тепер, здається, соромиться його. Але чи відреклися провідники тієї спільноти від цієї головної «доктрини бісівської» так само відкрито й однозначно, як колись утверджували її на Констанцькому соборі і втілювали протягом багатьох століть? Доки вони цього не зроблять, на них і далі лежатиме вина за кров Єроніма Празького, підступно вбитого, і багатьох тисяч інших, як перед Богом, так і перед людьми.

14. Нехай ніхто не каже: «Це нас, протестантів, не стосується. Ми стоїмо на тому, що кожен має думати сам і дозволяти це іншому. Ми відкидаємо дух переслідування і визнаємо безсумнівною істиною, що кожна розумна істота має право поклонятися Богові так, як підказує їй сумління». Але чи справді ми самі живемо за цими принципами? У тому значенні, що ми не вдаємося до вогню чи страти, це правда. Ми не проливаємо кров тих, хто з нами не згоден. Благословенний Бог, закони нашої країни цього не дозволяють. Але чи не існує в Англії такого явища, як переслідування в домашньому житті? Якщо хтось говорить або робить іншому щось недобре за те, що той іде за своїм сумлінням, це теж різновид переслідування. Чи всі ми вільні від цього? Хіба немає чоловіків, які в такому розумінні переслідують своїх дружин, поводячись із ними немило словом або ділом за те, що вони поклоняються Богові так, як велить їм сумління? Хіба батьки так не чинять зі своїми дітьми? Хіба пани й пані так не чинять зі своїми слугами? Якщо вони так поводяться і при цьому думають, що служать Богові, тоді їм не варто першими осуджувати римо-католиків.

15. Коли речі, які не є вирішальними, виставляють як необхідні для спасіння, це теж є безумством, хоч і не такого самого рівня. Справді, немалим гріхом є подавати другорядне як обов’язкове для спасіння, наприклад паломництва або будь-що інше, чого прямо не велить Святе Письмо. До цього, безперечно, можна віднести і православність, тобто правильність поглядів. Звичайно, ми знаємо, що хибні погляди в релігії природно ведуть до хибних почуттів або хибних учинків, і тому наш обов’язок полягає в тому, щоб молитися про правильне розуміння в усьому. Але, попри це, людина може мислити так само правильно, як диявол, і водночас бути такою ж нечестивою, як і він.

16. Ближчі до істини ті, хто думає, що святість полягає в речах, які є лише її частиною (і то лише тоді, коли вони поєднані з усім іншим; інакше вони взагалі не належать до неї), наприклад у тому, щоб не чинити зла. І наскільки ж це поширене! Скільки людей вважають, що святість і нешкідливість це те саме. Тимчасом людина, така ж нешкідлива, як стовп, може бути так само далекою від святості, як небо від землі. Припустимо, що людина цілком чесна, віддає кожному належне, нікого не обманює, нікому не чинить кривди, нікому не завдає болю, у всіх своїх справах поводиться справедливо. Припустимо, що жінка завжди скромна й доброчесна в усіх своїх словах і вчинках. Припустимо, що і він, і вона постійно дотримуються моральності, тобто справедливості, милосердя й правди. Але все це, хоч і добре у своїй мірі, є лише частиною християнської святості. Так, припустимо, що людина з таким приємним характером робить багато добра всюди, де буває: годує голодних, одягає нагих, допомагає чужинцям, хворим і в’язням, і навіть рятує багато душ від смерті. Можливо, попри все це, вона все ще далека від тієї святості, без якої не може побачити Господа.

17. То що ж таке святість, яка є справжньою «весільною одежею», єдиною придатністю до слави? «У Христі Ісусі» (тобто в межах християнського устрою, яким би не був стан язичницького світу) «ані обрізання нічого не важить, ані необрізання, але нове створіння», тобто оновлення душі «за образом Божим, за яким вона створена». «Бо сили не має в Христі Ісусі ані обрізання, ані необрізання, але віра, що чинна любов’ю» (Гал. 5:6). Вона насамперед, силою Божою, творить любов до Бога і до всього людства, а з цієї любови народжується кожен святий і небесний настрій, зокрема покора, лагідність, ніжність, стриманість і довготерпіння. «Не обрізання», тобто не саме лише відвідування всіх християнських постанов, «і не необрізання», тобто не саме лише виконання всієї язичницької моральності, але «додержання Божих заповідей», а особливо цих: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем своїм» і «ближнього свого, як самого себе». Одним словом, святість це мати «розум Христів» і «ходити, як Христос ходив».

18. Таким було моє переконання впродовж шістдесяти років, без жодної істотної зміни. Лише близько п’ятдесяти років тому я ясніше, ніж будь-коли раніше, побачив істину про виправдання вірою, і відтоді жодного разу від неї не відхилився. Проте один дотепний чоловік прилюдно звинуватив мене в тисячі відступів. Молю Бога, щоб Він не поставив йому цього за провину. Я вже стою при самому краю могили, але, з Божої благодаті, і далі сповідую те саме. Щоправда, дехто думав, що відколи я почав проголошувати: «Благодаттю ви спасенні через віру», то відкинув те, що стверджував раніше: «Без святості ніхто не побачить Господа». Але це цілковите непорозуміння, бо ці місця Писання цілком узгоджуються між собою. Зміст першого очевидно такий: вірою ми спасаємося від гріха і стаємо святими. Думка, ніби віра скасовує святість, і є самою суттю антіноміанства.

19. Підсумок усього такий: Бог любові хоче спасти всі душі, які створив. Саме це Він відкрив у Своєму Слові разом з умовами спасіння, які явив Син Його любови, віддавши Своє життя, щоб кожен, хто вірує в Нього, мав життя вічне. Для таких Він приготував Царство від заснування світу. Але Він не примушує їх прийняти його, а залишає їх на вибір їхньої власної волі й каже: «Ось, Я поклав перед вами життя і смерть, благословення і прокляття: оберіть життя, щоб жили». Оберіть святість Моєю благодаттю, бо це дорога, єдина дорога, до життя вічного. Він голосно закликає: «Будьте святі й будьте щасливі, щасливі в цьому світі і щасливі в майбутньому». «Святість належить дому Його навіки!» Саме вона є весільною одежею всіх, хто покликаний на «шлюб Агнця». Убрані в неї, вони не будуть знайдені нагими: «Вони випрали одежі свої й вибілили їх у Крові Агнця». А всім, хто з’явиться в останній день без весільної одежі, Суддя скаже: «Киньте до зовнішньої темряви, буде плач там і скрегіт зубів».

Мейдлі, 26 березня 1790 р.