Проповідь 117 - Про пізнання Христа за тілом

«Через те відтепер ми нікого не знаємо за тілом; коли ж і знали за тілом Христа, то тепер ми не знаємо вже!» (2 Коринтян 5:16).

1. Я вже давно хотів побачити щось чітко й зрозуміло написане про ці слова. Безперечно, це питання дуже важливе: воно торкається самої суті релігії. І все ж, який трактат англійською мовою присвячено саме цій темі? Можливо, такі й існують, але мені досі не трапився жоден; більше того, я не знайшов навіть окремої проповіді про це.

2. Тут апостол говорить про це дуже урочисто. Дослівно його слова означають так: «А вмер Він за всіх, щоб ті, хто живе», тобто всі люди на землі, «не жили вже для себе самих», відколи пізнали Його, не шукали власної слави, вигоди чи приємності, «а для Того, Хто за них був умер і воскрес», у праведності й справжній святості (2 Кор. 5:15). Тому «відтепер ми», тобто ми, що пізнали Його через віру, «нікого не знаємо за тілом», ані інших апостолів, ані вас, ані будь-кого іншого. Цей незвичний вислів, на якому тримається вся думка, здається, означає ось що: ми більше не дивимося на людину за її зовнішнім станом, за її країною, багатством, владою чи мудрістю. Ми дивимося на всіх людей тільки з огляду на їхній духовний стан і на їхнє відношення до вічності. «Коли ж і знали за тілом Христа», а це, безперечно, було, бо колись вони справді бачили Його як людину і любили Його природною людською любов’ю, «то тепер ми не знаємо вже». Тобто ми вже не сприймаємо Його просто як людину за Його зовнішністю, голосом, постаттю чи способом розмови. Ми більше не думаємо про Нього лише як про людину і не любимо Його тільки так.

3. Отже, зміст цього яскравого образного вислову, здається, такий: відколи ми стали новим творінням у Христі Ісусі, ми вже не думаємо, не говоримо і не ставимося до нашого благословенного Господа так, ніби Він є лише людиною. Відтепер ми не вживаємо про Христа жодних слів, які стосувалися би Його тільки як людини, але говоримо про Нього так, як про Того, Хто є і людиною, і водночас «Богом над усім, благословенним навіки».

4. Можливо, щоб ще ясніше це показати і водночас вберегтися від небезпечних помилок, варто навести приклади людей, які в найпрямішому й найочевиднішому значенні «знають Христа за тілом». До перших із них можна зарахувати соцініан, тобто тих, хто відкрито «заперечує Господа, Який їх викупив», хто не лише не визнає Його верховним Богом, але взагалі заперечує, що Він є Бог. Гадаю, найвидатнішим із них, хто з’явився в Англії принаймні в цьому столітті, був чоловік великої вченості й неабияких здібностей, доктор Джон Тейлор, багато років пастор у Нориджі, а згодом президент Академії у Воррінгтоні. І все ж не можна заперечити, що він говорить про нашого Господа дуже ввічливо: відгукується про Нього добрими словами, називає Його «дуже достойною особою», навіть «людиною досконалої доброчесності».

5. Поруч із ними стоять аріяни. Але я не хотів би ставити їх на один рівень із соцініанами, бо між ними є важлива різниця. Соцініани взагалі заперечують, що Христос є Богом; аріяни ж цього не заперечують. Вони лише відкидають те, що Він є істинним і верховним Богом. Вони охоче визнають, і навіть наполягають, що Він є богом у нижчому значенні. Але саме тут і виникає велика складність: таке вчення руйнує єдність Божества. Бо якщо є великий Бог і менший бог, тоді виходить, що є двоє богів. Але, залишаючи це осторонь і повертаючись до нашої теми, скажу так: усі, хто говорить про Христа як про нижчого від Отця, хоч би й у найменшій мірі, безперечно «знають Його за плоттю». Вони не знають Його як «сяйво слави Отця і образ Його сутності», не знають Його як Того, Хто тримає все, і на небі, і на землі, «словом Своєї сили», тим самим всемогутнім словом, яким Він колись покликав усе до буття.

6. Дехто з аріян навіть наважувався зараховувати до своїх однодумців того великого та доброго мужа, доктора Воттса, і, щоб це довести, посилався на ті прекрасні роздуми, надруковані в його посмертних творах. Однак неупереджені люди не визнають такої заяви без більш вагомих доказів, ніж ті, що досі були подані. Але навіть якщо його не можна справедливо звинуватити в цьому, то в іншому значенні він усе ж не цілком вільний від «пізнавання Христа за тілом». Я сам цього не помічав і читав усі його твори майже з однаковим захопленням, аж поки одна людина глибокої побожності та здорового судження мимохідь не зауважила, що деякі гімни, надруковані в його Horae Lyricae і присвячені Божественній Любові, як він висловився, «занадто любовні і більше пасують до звернення закоханого до подібного йому смертного, ніж грішника до Всевишнього Бога». І я побоююся, що є ще кілька інших авторів, які, хоч і вірять у Божество Христа, усе ж говорять про Нього так само необережно.

7. Чи можемо ми сказати, що гімни, надруковані тим великим мужем, який недавно відійшов і чию пам’ять я щиро люблю та шаную, вільні від цієї вади? Чи не є в них багато висловів, у яких виразно відчувається «пізнавання Христа за тілом»? Так, і подекуди навіть у більш грубій формі, ніж будь-що, що досі з’являлося англійською мовою. І як прикро, що такі різкі вислови зустрічаються в багатьох справді духовних гімнах. Як часто серед прекрасних строф раптом з’являються рядки, що псують враження і від попередніх, і від наступних. Чому би не бути всім творам у цій книзі не лише такими ж поетичними, але й так само розумними та біблійними, як найкращі з них, які всі визнають такими?

8. Між п’ятдесятьма і шістдесятьма роками тому, з ласкавого Божого провидіння, ми з братом під час подорожі до Америки познайомилися з так званими братами-моравіанами. Ми дуже швидко зрозуміли, якого вони духу, бо двадцять шість із них пливли з нами на одному кораблі. Ми не тільки щиро їх поважали, але й відчули до них сильну прихильність. Щодня мали з ними спілкування і за кожної нагоди радилися з ними. Я переклав чимало їхніх гімнів для вжитку в наших громадах. Щоправда, я не наважувався бездумно наслідувати будь-кого, тому не брав усього підряд, а вибирав те, що вважав найбільш біблійним і найбільш відповідним до справжнього християнського досвіду. Але й тепер не певен, чи достатньо пильнував, щоб усунути кожне недоречне слово чи вислів, кожен такий, що занадто наближається до фамільярності, яка не дуже личить устам земного черва, коли він звертається до небесного Бога. Тому в усіх гімнах, звернених до нашого благословенного Господа, я особливо старався уникати будь-яких надто пестливих висловів і говорити до Нього як до Всевишнього Бога, до Того, Хто «у славі рівний Отцю, у величі співвічний».

9. Дехто, мабуть, подумає, що я надто прискіпливий до одного конкретного слова, якого сам ніколи не вживаю — ні у віршах, ні в прозі, ні в молитві, ні в проповіді, хоча сучасні богослови і в Римській, і в Реформованих церквах вживають його дуже часто. Це слово — «дорогий», як у висловах «дорогий Господь» або «дорогий Спаситель». Багато хто з них часто каже в проповіді, в молитві чи в подяці: «Дорогий Господи» або «Дорогий Спасителю». І мій брат також уживав цей вислів у багатьох своїх гімнах, навіть до кінця життя. Але чи не можна запитати: чи не є це занадто вільним тоном у зверненні до великого Володаря неба й землі? Чи є в Писанні, у Старому чи Новому Завіті, бодай одне місце, яке виправдовувало би такий спосіб мовлення? Чи вживає його хоч один із натхненних авторів, навіть у поетичних книгах Святого Письма? Можливо, хтось відповість: «Так, апостол Павло так говорить, коли каже: Улюблений Син Божий». Але, по-перше, це не стосується суті справи, бо слово, яке ми перекладаємо як «дорогий», тут не є зверненням до Христа, а лише сказане про Нього. Отже, це не може бути ні зразком, ні виправданням для того, щоб так звертатися до Нього. По-друге, там ужито не те саме слово: дослівно вислів означає не «Його дорогий Син», а «Син Його любові» або «Його Улюблений Син». Тому я й далі сумніваюся, що хоч один із натхненних письменників звертається так чи до Отця, чи до Сина. Через це я не можу не радити всім, хто любить Біблію: навіть якщо вони й уживають такий вислів, нехай роблять це дуже обережно, бо Писання не дає для нього ні заповіді, ні прикладу. І, безперечно, «коли хто говорить», чи то в проповіді, чи в молитві, «нехай говорить як Божі слова».

10. Хіба ми не часто вживаємо цей небіблійний вислів про нашого блаженного Господа навіть у приватних розмовах? І чи не саме тоді ми особливо схильні говорити про Нього так, ніби Він був лише простою людиною? Особливо коли ми описуємо Його страждання, як легко ми до цього схиляємося! Добре, коли ми в цій справі обачні. Тут немає місця для догоджання розпаленій уяві. Іноді я й сам ледь не вагався співати (навіть посеред чудового гімну мого брата) рядок: «Те дороге, спотворене лице», або той палкий вислів: «Зіллєш теплу кров Свою на серце моє», аби тільки не здалося, ніби я забуваю, що звертаюся до «Мужа, що є Мій ближній, говорить Господь Саваот». Хоча Він «упокорив Себе, прийнявши вигляд раба, ставши в подобі людини»; так, хоча Він «упокорив Себе, бувши слухняним аж до смерті, і то смерті хресної», однак нехай завжди пам’ятається, що Він «уважав не за захват бути рівним Богові». І нехай наші серця завжди взивають: «Ти надзвичайно преславний; Ти зодягнений у велич і красу».

11. Дехто, можливо, боїться, що утримання від таких палких висловів або навіть їхнє лагідне стримування може послабити запал нашої відданості. Цілком можливо, що це й справді стримає або навіть відверне певний різновид запалу, який вважали побожністю. Можливо, це завадить гучним вигукам, жахливому, неприродному вереску, повторенню тих самих слів двадцять чи тридцять разів, підстрибуванню на два чи три фути у висоту та розмахуванню руками або ногами, як чоловіками, так і жінками, у такий спосіб, що обурює не лише релігію, але й найпростішу пристойність. Але це ніколи не послабить, а тим більше не знищить справжню біблійну відданість. Навпаки, це оживлятиме молитву, яка належно звернена до Того, Хто, хоч і був істинною Людиною, був також істинним Богом; Хто, хоч і народився від жінки, щоб відкупити людину, однак був «Богом від віку і по віки вічні».

12. І нехай ніхто не думає, що пізнавати Христа за плоттю, тобто дивитися на Нього як лише на людину і через це вживати в публічному та приватному мовленні такі вислови, які відповідають такому уявленню про Нього, це справа цілком байдужа або принаймні не надто важлива. Навпаки, така невладна фамільярність із нашим Творцем, Відкупителем і Владикою природно приносить дуже лихі плоди, і не тільки в тих, хто говорить, але й у тих, хто слухає. Вона прямо схиляє до послаблення тієї ніжної пошани, яка належить Господеві, їхньому Владиці. Вона непомітно гасить

«Ту німоту захопленої трепетної шани,

І ціле мовчазне небо любові».

Неможливо призвичаїтися до цієї огидної й непристойної фамильярности з нашим Творцем і водночас зберігати в серці живе відчуття того, що так виразно передано в цих урочистих рядках:

«Мороком, надміру ясним, край шат Його затемнений;

І небеса засліплені; яскраві серафими

Не сміють наближатися, але обома крилами закривають очі».

13. Хіба не кожен розсудливий християнин щиро прагнув би постійно мати таку любов до свого Відкупителя (бо Він є Богом так само, як і Людиною), яка поєднується з ангельським страхом? Хіба не цей самий настрій так добре передає добрий доктор Воттс у таких рядках:

«Милість Твоя ніколи не відступить

Від щиросердих людей;

Ти душі спасаєш, де покірна любов

Поєднана з святим страхом».

14. Та я зовсім не раджу холодної, мертвої, формальної молитви, у якій немає ні любові, ні бажання, ні надії, ні страху. Схоже, саме такою була «спокійна і незворушна методика молитви», яку так наполегливо рекомендував покійний єпископ Гоадлі і яка впродовж кількох років викликала запеклу суперечку в релігійному світі. Чи не ймовірно, що цей добросердий єпископ зустрів деяких містиків або квієтистів (таких як мадам Ґійон або архиєпископ Фенелон із Камбре) і, не маючи власного досвіду в цих питаннях, створив теорію, що якнайбільше наближалася до їхньої? Однак безсумнівно одне: ніщо не є таким далеким від апатії, як справжня біблійна побожність. Вона пробуджує, розвиває і дає повний простір усім нашим шляхетнішим почуттям та не допускає жодних інших, крім тих, що є дикими, нерозумними і нижчими від гідності людини.

15. Але як тоді пояснити те, що так багато святих мужів, людей справді піднесених почуттів, включно і з самим побожним Кемпісом, так часто вживали такий спосіб мовлення, ці пестливі й ніжні вислови, і водночас ми не можемо сумніватися, що вони були справді побожними людьми? Це ми визнаємо: вони справді були такими. Але ми не визнаємо, що їхній розсуд був таким самим зрілим, як їхня побожність. Саме тому їхні справді добрі почуття трохи виходили за межі розуму і приводили їх до такого способу мовлення, який не має санкції Божих оракулів, тобто Святого Писання. А саме воно, безперечно, є правдивим мірилом і наших почуттів, і нашої мови. Та чи говорив так хтось зі святих мужів давнини, чи в Старому, чи в Новому Завіті? Чи Даніїл, «муж бажань», «муж любий», коли-небудь звертався до Бога подібним чином? Або ж «учень, якого любив Ісус», який, безперечно, любив свого Вчителя найсильнішою любов’ю, чи залишив нам приклад звертатися так до Нього навіть тоді, коли Він уже стояв на порозі слави? Навіть тоді його останні слова були не пестливими, а урочистими: «Прийди, Господи Ісусе!»

16. Підсумок усього такий: ми маємо «шанувати Сина, як шануємо Отця». Ми повинні віддавати Йому те саме поклоніння, що й Отцеві. Ми маємо любити Його всім серцем і душею та посвятити все, що маємо і чим є, все, що мислимо, говоримо й робимо, — ТРИЄДИНОМУ БОГОВІ: Отцю, Синові і Духові, — на віки віків!

Плімут-Док, 15 серпня 1789 р.