Проповідь 116 - Причини неефективності християнства

2 липня 1789

Причини неефективності християнства

«Чи немає бальзаму в Ґілеаді? Чи ж немає там лікаря? Чому нема вилікування для доньки народу Мого?» (Єремії 8:22).

1. Це запитання, як його тут ставить пророк, спершу стосується лише одного народу, а саме синів Ізраїля. Але я хотів би подивитися на нього ширше, тобто щодо всього людства. Я хочу серйозно розглянути, чому християнство принесло у світ так мало добра. Хіба воно не є тим бальзамом, тим зовнішнім засобом, який великий Лікар дав людям, щоб зцілити їх духовно? Чому ж тоді це зцілення досі не настало? Ви скажете: через глибоку і загальну зіпсутість людської природи. Це правда. Але саме тут і постає трудність. Хіба ж християнство не було дане саме для того, щоб стати ліком від цієї зіпсутості? Хіба воно не мало бути загальним засобом проти загального зла? Та воно не здійснило цього повною мірою, ніколи не здійснило і не здійснює й тепер. Хвороба досі лишається в усій своїй силі: беззаконня всякого роду, порок внутрішній і зовнішній, у всіх його видах, і далі покриває землю.

2. О Господи Боже, Ти праведний! Та все ж дозволь нам звернутися до Тебе з цим питанням. Як так сталося? Невже Ти забув світ, який Сам створив і який створив для Своєї слави? Невже можеш знехтувати ділом Своїх рук, викупленим кров’ю Твого Сина? Ти дав ліки, щоб зцілити нашу недугу, а проте вона досі не зцілена. Морок і далі вкриває землю, а народи огортає густа темрява, так, така темрява, що ніби виходить із самої пекельної безодні.

3. Як же пояснити, що християнство зробило у світі так мало добра? Чи можна це якось пояснити? Чи можна назвати причини? Чи не є однією з головних причин те, що християнство так мало знають? Адже воно не може чинити добра там, де про нього нічого не знають. А сьогодні його не знає значно більша частина людства. У минулому столітті наш розумний і працьовитий співвітчизник, пан Брервуд, подорожував більшою частиною тоді відомого світу саме для того, щоб, наскільки можливо, з’ясувати, у якому співвідношенні перебувають християни, язичники й мусульмани. І за його підрахунками, які, мабуть, були найточнішими з усіх тодішніх, якщо поділити все людство на тридцять частин, то дев’ятнадцять із них були відкритими язичниками, які знали про християнство не більше, ніж тварини, що гинуть. А до цього треба додати ще й численні народи, відкриті вже в нашому столітті. Додайте також тих, хто сповідує мусульманську релігію і зовсім відкидає християнство, і тоді побачите, що двадцять п’ять частин із тридцяти навіть номінально не є християнами. Отже, п’ять шостих усього людства зовсім не знають християнства. Тому не дивно, що п’ятеро з шести людей, а може навіть дев’ятеро з десяти, не мають від нього жодної користі.

4. Але чому ж християнство приносить так мало користи навіть там, де люди називають себе християнами? Хіба вони кращі за інших? Хіба кращі за мусульман чи язичників? Щиро кажучи, добре, якщо вони хоча б не гірші. А в багатьох речах вони навіть гірші; але тоді вони й не є справжніми християнами. Більшість таких людей, хоч і носять християнське ім’я, зовсім не розуміють, що таке християнство. Вони знають про нього не більше, ніж про грецьку чи єврейську мову, а тому й не можуть мати з нього жодної користі. Що знають про справжнє християнство ті, кого називають християнами Східної Церкви, розсіяні по турецьких землях, у Мореї, Черкесії, Мегрелії, Грузії? Хіба вони не належать до найтемнішої частини людства? І чи маємо ми підстави думати, що мешканці Південної Церкви, тобто в Абіссінії, мають бодай трохи ясніше розуміння того, що означає поклонятися Богові «в дусі й істині»? Погляньмо ще ближче. Подивімося на Північні Церкви, ті, що підлягають Московському патріарху. Яким же мізерним є їхнє знання і зовнішнього, і внутрішнього християнства! Скільки тисяч, навіть незліченна кількість цих нещасних людей, не знають про християнство майже нічого, крім самої назви. І чи знають вони більше, ніж язичницькі татари з одного боку або язичницькі китайці з другого?

5. А хіба в західному світі, значну частину якого називають християнством, тобто краєм християн, християнство справді добре знають хоча б усі його мешканці? Частина з них досі належить до Римської Церкви, а частину називають протестантами. Що ж до перших, тобто португальців, іспанців, італійців, французів, німців, то що насправді знає більшість із них про біблійне християнство? Оскільки я мав багато можливостей розмовляти з багатьма з них і вдома, і за кордоном, то смію сказати, що загалом вони цілком неосвічені і в розумінні християнства, і в його практиці. Тому тисячі з них «гинуть через брак знання», бо не знають навіть найперших основ християнства.

6. «Але, звісно, не так у протестантів у Франції, Швайцарії, Німеччині та Нідерландах; а тим більше в Данії та Швеції». Так, я сподіваюся, що не зовсім так. Я певен, що там є чимало людей, які справді знають християнство. Але боюся, що було би надто сміливо думати, ніби до них належить хоча б один із десяти, а може й один із п’ятдесяти, особливо якщо судити за тими, кого ми бачимо у Великій Британії та Ірландії. Погляньмо ж на те, що маємо зовсім поруч. Чи добре розуміють християнство люди в Англії загалом, не найвищі й не найнижчі стани, бо ті зазвичай зовсім про це не думають, а люди середнього стану? Чи мають вони бодай ясне уявлення, що таке християнство? Чи можуть виразно пояснити хоча би його вчення або його практичну сторону? Що вони знають про найперші його основи: про природні й моральні Божі властивості, про Його особливе провидіння, про викуплення людини, про служіння Христа, про дію Святого Духа, про виправдання, про новонародження, про внутрішнє й зовнішнє освячення? Поговоріть про будь-яку з цих тем із першими десятьма людьми, з якими опинитеся в товаристві, і чи не виявите, що дев’ятеро з десяти зовсім не тямлять у цих речах? Хіба не так само неосвічена в цьому більшість мешканців Шотландського Нагір’я? І хіба не те саме можна сказати про простий народ в Ірландії, маю на увазі протестантів, бо саме про них ідеться? Проведіть чесне дослідження не лише в селянських хатинах, а й у містах Корку, Вотерфорді, Лімерику, і навіть у самому Дубліні. Як мало ви знайдете таких, хто справді розуміє, що означає християнство. Яке мізерне число тих, хто має бодай якесь уявлення про «аналогію віри», тобто про зв’язаний порядок біблійних істин і про те, як вони пов’язані між собою, а саме: про природну зіпсутість людини, про виправдання вірою, про нове народження, про внутрішню й зовнішню святість. Усі, хто добре знає людей у цих королівствах і має з ними вільне спілкування, мусять визнати: переважна більшість не знає про це більше, ніж про єврейську чи арабську мову. То яку ж користь може принести християнство тим, хто так цілковито його не знає?

7. Однак у деяких місцях Англії та Ірландії біблійне християнство справді добре відоме, особливо в Лондоні, Бристолі, Дубліні та майже в усіх великих і людних містах обох королівств. Там про всі головні істини християнства проповідують відкрито, і тисячі людей постійно слухають та приймають «правду, якою вона є в Ісусі». Чому ж тоді навіть у цих місцях християнство так мало змінило людей? Чому більшість і там досі живе, по суті, як язичники, не кращі за язичників Африки чи Америки ні своїм характером, ні своїм життям? Як це пояснити? Думаю, пояснення таке: у первісній Церкві серед християн був звичний вислів: «Душа й тіло творять людину, а дух і дисципліна творять християнина». Тобто ніхто не може стати справжнім християнином без допомоги християнської дисципліни. А якщо це так, то чи дивно, що ми бачимо так мало справжніх християн? Де тепер ця християнська дисципліна? У якій частині Англії, щоб не йти далі, до християнського вчення справді додано християнську дисципліну? Бо хоч би яке вчення проповідували, без дисципліни воно не може повністю вплинути на тих, хто його слухає.

8. Підійдемо ще ближче. Хіба не можна сказати, що серед людей, яких звичайно називають методистами, біблійне християнство і проповідується, і загалом добре відоме? Люди, які судять чесно й без упередження, визнають, що це так. І хіба не мають вони також християнської дисципліни, причому в усіх її основних частинах, сталої й упорядкованої? Якщо хтось думає, що бракує якоїсь суттєвої частини, нехай назве її, і вона незабаром буде додана. Чому ж тоді ті, хто має і християнське вчення, і християнську дисципліну, все одно не є цілком християнами? Чому духовне здоров’я людей, яких називають методистами, ще не відновилося повністю? Чому в нас немає всього того розуму й настрою, який був у Христі Ісусі? Чому ми не навчилися від Нього найпершого уроку, бути лагідними й покірними серцем, і чому не можемо разом із Ним сказати за будь-яких обставин життя: «Не як я хочу, а як Ти. Я прийшов чинити не Свою волю, а волю Того, Хто Мене послав»? Чому ми не розіп’ялися для світу, а світ для нас? Чому ми не вмерли для «пожадливості плоті, пожадливості очей і гордості життєвої»? Чому ми не живемо тим «життям, захованим із Христом у Бозі»? Чому, маючи стільки допомоги, ми все ж не ходимо так, як ходив Він? Хіба не залишив Він нам прикладу, щоб ми йшли Його слідами? Але чи справді ми зважаємо на Його приклад і на Його заповідь? Згадаю лише одне. Хто з нас справді зважає на ці урочисті слова: «Не збирайте собі скарбів на землі»? Із трьох правил, про які йдеться в проповіді «Про мамону неправедності», ви знайдете багатьох, хто виконує перше: «Здобувайте скільки можете». Небагатьох знайдете, хто виконує друге: «Заощаджуйте скільки можете». Але скількох знайдете, хто виконує третє: «Віддавайте скільки можете»? Чи маєте підставу думати, що серед п’ятдесяти тисяч методистів знайдеться п’ятсот таких? І все ж немає нічого яснішого за те, що всі, хто тримається двох перших правил, але нехтує третім, стають удвічі більшими дітьми пекла, ніж були раніше.

9. О, якби Бог дав мені ще раз, перед тим як я відійду звідси й мене вже більше не побачать, «піднести свій голос, немов сурму» до тих, хто здобуває й заощаджує все, що може, але не віддає скільки може! Саме ви, і особливо дехто з вас, найбільше засмучуєте Святого Духа Божого і значною мірою стримуєте Його благодатну дію в наших зібраннях. Багато ваших братів, улюблених Богом, не мають що їсти, не мають у що вдягнутися, не мають де прихилити голову. І чому вони так страждають? Тому що ви безбожно, несправедливо й жорстоко затримуєте від них те, що Господь, ваш і їхній, вклав у ваші руки саме для того, щоб полегшити їхні потреби! Подивіться на цього бідного члена Христового: його мучить голод, він тремтить від холоду, він майже не має одягу! А у вас тим часом є вдосталь їжі, пиття й одягу. То що ж ви робите, в Ім’я Боже? Невже у вас немає ні страху Божого, ні людяности? Чому ви не ділитеся хлібом із голодним і не покриваєте нагого? Чи не пішло на ваш дорогий одяг те, чим можна було б допомогти в обох цих потребах? Хіба Бог велів вам так чинити? Хіба Він хвалить вас за це? Хіба Він дав вам Свої, не ваші, блага саме для такого вжитку і тепер каже вам: «Добре, добрий слуго»? Ви й самі добре знаєте, що ні. У цих марних витратах немає схвалення ні від Бога, ні від вашого власного сумління. Але ви кажете: «Я можу собі це дозволити!» О, посоромтеся говорити таке! Не повторюйте більше цієї жалюгідної неправди й очевидної дурості! Хіба управитель може сказати, що має право бути нечесним і марнувати майно свого пана? Хіба слуга може сказати, що має право витрачати гроші свого господаря так, як сам хоче, а не так, як звелів господар? Зовсім ні. Кожна людина, яка так робить, повинна бути відлучена від християнського товариства.

10. «Але чи можливо забезпечити всіх убогих у нашому товаристві всім необхідним для життя?» Колись це було можливе навіть у більшому товаристві, ніж наше. У першій Єрусалимській Церкві «не було нікого між ними, хто був би у скруті, бо кожному давали стільки, скільки він потребував». І ми маємо цілком достатні докази, що це можливе і тепер. Так живуть люди, яких називають квакерами. Так само живуть і моравські брати. То чому би так не було і в нас? «Бо вони набагато багатші за нас». Можливо, і вдесятеро, а то й у п’ятдесят разів. Але й ми цілком могли би робити те саме, якби тільки мали таку саму готовність.

Кілька років тому один пан, методист, сказав мені: «Я залишу своїм дітям сорок тисяч фунтів». А тепер уявімо, що він залишив би їм лише двадцять тисяч, а інші двадцять віддав би Богові й убогим. Хіба Бог сказав би йому за це: «Нерозумний»? І цього одного вистачило би, щоб піднести все товариство далеко вище від усякої скрути.

11. Але я не наполягатиму, щоб ви віддали Богові, або залишили, половину свого майна. Можливо, вам це здасться надто великою ціною за небо. Тому скажу скромніше. Хіба серед вас немає бодай кількох людей, які могли би дати сто фунтів? А може, є й такі, що могли би дати тисячу, і все ж залишити своїм дітям стільки, скільки допомогло би їм «зі страхом і тремтінням звершувати своє спасіння»? Якби ми мали дві тисячі фунтів, або навіть трохи менше, то могли би задовольнити теперішні потреби всіх наших бідних і поставити їх у такий стан, щоб вони згодом могли самі себе утримувати. Якщо ж це справді можна зробити, то чи можемо ми вважати себе чистими перед Богом, доки цього не зроблено? І чи не є саме ця недбалість однією з причин, чому так багато серед нас і далі залишаються «немічними та хворими» і душею, і тілом? Чому вони досі засмучують Святого Духа, ставлячи моду цього світу вище за Божі заповіді? І я не раз сумніваюся, чи не є і ми, проповідники, до певної міри співучасниками їхнього гріха. Я сумніваюся, чи не є це певною формою поблажливості. Сумніваюся, чи не є великим гріхом і далі тримати таких людей у товаристві. Чи не шкодить це їхнім душам, бо ніби заохочує їх уперто жити всупереч Писанню? І чи не перешкоджає це, бодай до певної міри, благословенним впливам Святого Духа на всю спільноту?

12. Я розгублений і не знаю, як тепер правильно вчинити. Я бачу, що міг би зробити колись. Я міг би тоді сказати твердо й ясно: «Ось я, ось моя Біблія. Я не можу і не смію відступити від цієї Книги ні в великому, ні в малому. Я вирішив бути біблійним християнином не частково, а цілком. Хто хоче, нехай стане зі мною на цьому ґрунті. Приєднуйтеся до мене тільки на ньому, а інакше не приєднуйтеся зовсім». І щодо одягу зокрема я міг би бути таким самим твердим, як квакери або моравські брати, і сказати: «Ось наш спосіб убрання, і ми знаємо, що він і біблійний, і розумний. Якщо ви хочете бути з нами, то маєте одягатися так, як ми. Але якщо не бажаєте, то й не зобов’язані приєднуватися». Та, на жаль, той час уже минув, і тепер я не знаю, що можу зробити.

13. Повернімося ж до головного питання. Чому християнство зробило так мало добра навіть серед нас, серед методистів, серед тих, хто чує і приймає все християнське вчення та має до нього додану християнську дисципліну в її найважливіших частинах? Відповідь, здається, очевидна: тому що ми забули, або принаймні не поставили належно собі до серця, ті урочисті слова нашого Господа: «Коли хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і щодня бере свій хрест, і йде за Мною». Один святий муж кілька років тому сказав так: «Ще ніколи в християнській Церкві не було народу, який мав би стільки Божої сили серед себе при такій малій самозреченості». І це справді так. Діло Боже все ж продовжується, і то дивовижним чином, попри цей головний недолік. Але воно не може йти з тією повнотою сили, з якою могло би, так само як і Боже Слово не може звершити всього свого діла, якщо ті, хто його слухає, не зрікаються себе і не беруть свого хреста щодня.

14. Легко було би показати, у скількох речах методистам загалом дуже бракує християнського самозречення на ділі. І це особливо прикро, бо вони нерідко починають боятися самого цього обов’язку через безглузді крики антиноміян. Згадаю лише один приклад. Коли ми були в Оксфорді, кожен методист мав за правило, хіба що через хворобу, постити щосереди й щоп’ятниці протягом усього року, наслідуючи первісну Церкву, до якої ми ставилися з великою пошаною. І тепер усі визнають, що саме такою була практика первісної Церкви. «Хто ж не знає, — каже давній письменник Єпіфаній, — що пости четвертого та шостого дня тижня», тобто середи та п’ятниці, «додержуються християнами по всьому світу». Так само й методисти трималися цього звичаю протягом кількох років, усі без винятку. Але згодом дехто в Лондоні довів це до крайності та постив так, що зашкодив своєму здоров’ю. Після цього інші використали це як привід не постити взагалі. І я боюся, що тепер тисячі методистів, і в Англії, і в Ірландії, наслідуючи цей поганий приклад, зовсім покинули піст. Настільки, що вони не те що не постять двічі на тиждень, як це робив кожен суворіший фарисей, але й двічі на місяць не постять. Так, чи не знайдуться між вами й такі, що не постять жодного дня від початку до кінця року? Але яке тут може бути виправдання? Я не говорю тепер про тих, хто називає себе членами Англіканської Церкви. Я говорю про кожного, хто визнає Святе Письмо Божим Словом. Бо за Писанням людина, яка ніколи не постить, так само не на дорозі до неба, як і людина, яка ніколи не молиться.

15. Але хіба хтось стане заперечувати, що члени Шотландської Церкви регулярно постять, особливо перед причастям? У деяких парафіях причастя буває раз на рік, в інших, особливо у великих містах, двічі або й тричі на рік. І добре відомо, що в тиждень перед Господньою Вечерею завжди призначається окремий день посту. Та одного разу, випадково заглянувши до книги витрат однієї парафіяльної канцелярії, я побачив там окрему суму, записану на «обіди для служителів у день посту». Мені також сказали, що такий самий запис є і в інших подібних книгах. І хіба можна сумніватися, що люди постять так само, як і їхні служителі? Але що це таке, як не фарс? Яка жалюгідна насмішка над простим християнським обов’язком! О, якби Генеральна Асамблея подбала про честь своєї нації! Нехай вона зніме з неї цей сором, або справді утвердивши обов’язок посту, або назавжди вилучивши цей запис зі своїх книг! Нехай його там більше ніколи не буде!

16. Чому ж нині серед методистів загалом так мало самозречення на ділі? Чому навіть у найдавніших і найбільших товариствах його так важко знайти? Що більше я спостерігаю і роздумую над цим, то ясніше бачу причину, і в Лондоні, і в Бристолі, і в Бірмінґемі, і в Манчестері, і в Лідсі, і в Дубліні, і в Корку. Методисти дедалі більше догоджають собі, бо дедалі більше багатіють. Хоч багато з них і досі живуть у великій бідності, усе ж багато інших за двадцять, тридцять або сорок років стали в двадцять, тридцять, а то й у сто разів багатшими, ніж були тоді, коли вперше приєдналися до товариства. І ось спостереження, у якому дуже мало винятків: дев’ятеро з десятьох зменшилися в благодаті тією самою мірою, якою зросли в достатку. І справді, якщо зважити на природну дію багатства, важко було би чекати чогось іншого.

17. Але яка ж це дивна річ! Як це зрозуміти? Чи не виходить так, хоч це й не може бути насправді, ніби справжнє, біблійне християнство з часом саме підриває й руйнує себе? Бо всюди, де християнство справді діє, воно неминуче вчить людей працьовитості й ощадності, а це, за звичайним перебігом життя, веде до збагачення. А багатство, своєю чергою, природно породжує гордість, любов до світу та всі ті нахили, які знищують християнство. І якщо немає способу цьому запобігти, тоді виходить, що християнство суперечить саме собі, а отже не може встояти і не може довго існувати серед жодного народу; бо всюди, де воно поширюється загально, воно ніби саме підточує свою основу.

18. Та чи справді немає способу цьому зарадити і зберегти християнство серед народу? Якщо вже припустити, що працьовитість та ощадність неминуче ведуть до багатства, то чи немає засобу не дозволити багатству знищити віру в тих, хто ним володіє? Я бачу лише один можливий шлях. Якщо ви знаєте інший, покажіть його. Чи здобуваєте ви все, що можете, і чи заощаджуєте все, що можете? Тоді, за самим ходом речей, ви неминуче будете багатіти. Але тоді, якщо у вас є бодай найменше бажання уникнути пекельного осуду, ви повинні віддавати все, що можете. Інакше я не маю для вашого спасіння більше надії, ніж для спасіння Юди Іскаріотського.

19. Закликаю Бога за свідка моєї душі: я раджу вам не більше, ніж сам роблю. Я, слава Богу, заробляю, заощаджую і віддаю все, що можу. І, з Божою поміччю, я чинитиму так доти, доки в мені буде життя. Але що з того? Усе це я все одно вважаю за ніщо в порівнянні з безцінністю пізнання Христа Ісуса, мого Господа! І все ж:

«Відкидаю кожне інше виправдання

Господи, я засуджений! Але Ти умер!»

Дублін, 2 липня 1789 р.