Проповідь 110 - Про відкриття віри.

27 жовтня 1761

Про відкриття віри.

«А віра то…доказ небаченого» (Євр. 11:1).

1. Протягом багатьох століть розсудливі люди погоджувалися з твердженням: Nihil est in intellectu quod non fuit prius in sensu, тобто: «У розумі немає нічого, чого раніше не було б у чуттях». Усе знання, яке ми маємо природним шляхом, спершу приходить до нас через чуття. Тому ті, кому бракує якогось чуття, не можуть мати жодного знання чи уявлення про предмети, які ним сприймаються. Так, люди, що ніколи не мали зору, не мають жодного знання чи поняття про світло або барви. Щоправда, в останні роки дехто намагався довести, що існують вроджені ідеї, які не походять від жодного з чуттів, а дані людині разом із самим розумом. Але це питання вже ґрунтовно розглянули люди найвищого розуму та великої вченості, і всі неупереджені визнають: хоча деякі речі настільки ясні й очевидні, що ми майже не можемо їх не знати, щойно починаємо користуватися розумом, однак і знання про них не є вродженим, а походить через наші чуття.

2. Але між нашими чуттями є велика різниця, якщо дивитися на них як на шляхи до знання. Одні з них діють у дуже вузьких межах, інші охоплюють значно більше. Дотиком ми відчуваємо лише те, що безпосередньо торкається якоїсь частини нашого тіла, тому це чуття дає нам знання лише про невелику кількість предметів. Ще менше охоплюють смак і нюх, які дехто навіть вважає різновидами дотику. Натомість слух має набагато ширшу сферу, ніж ці чуття. Особливо це видно на прикладі сильних звуків, таких як грім, шум моря або гарматний постріл. Останній, бувало, чути майже за сто миль. І все ж навіть слух охоплює небагато, якщо порівняти його із зором. Зір одним поглядом охоплює не тільки найширші краєвиди на землі, але й місяць, інші планети, сонце, а також нерухомі зорі, хоч вони й перебувають на такій незмірній відстані, що навіть у найкращі телескопи не здаються більшими, ніж для неозброєного ока.

3. Але жодне з наших чуттів, навіть зір, не може вийти за межі видимого світу. Вони дають нам стільки знання про матеріальний світ, скільки потрібно для земного життя. І саме для цього вони нам дані, тому далі цього не сягають. Про невидимий світ вони не можуть сказати нам нічого.

4. Але премудрий і благий Господь видимого та невидимого світу дав засіб, який доповнює те, чого не можуть дати чуття. Цим засобом є віра. Вона починає діяти там, де чуття вже безсилі, і переводить нас далі. Чуття дають нам певність щодо видимих речей, тобто матеріального світу і всього, що в ньому. А віра, навпаки, дає нам певність щодо невидимого світу, тобто всього того невидимого, що Бог відкрив у Своєму Слові. Але самі ці одкровення нічого не відкривають для людини, вони лишаються мертвою літерою, якщо не поєднані з вірою в тих, хто їх чує.

5. Зокрема, віра дає мені певність у тому невидимому, що є в мені самому, а саме в існуванні моєї душі. Без неї я залишався б у повній непевності щодо цього і мусив би ставити те сумне запитання:

«Чи ти лише проста істота земного походження, складена з найтонших частинок матерії?»

Але через віру я знаю, що душа є безсмертним духом, створеним за образом Божим, за Його природним і моральним образом, «нетлінним відблиском Бога слави». Тією ж вірою я знаю і те, що тепер уже не відповідаю цьому славному Божому образові. Так, я, як і все людство, «мертвий через гріхи й провини», настільки мертвий, що «в мені не живе нічого доброго», що я схильний до всякого зла і зовсім не маю сили оживити власну душу.

6. Вірою я знаю, що існують не лише людські душі, але й інші духовні істоти. Так, я вірю, що

«мільйони невидимих істот ходять по землі,

чи ми пильнуємо, чи спимо».

Їх я називаю ангелами. Я вірю, що частина з них святі й блаженні, а інша частина злі й нещасні. Я вірю, що перших, тобто добрих ангелів, Бог постійно посилає служити тим, хто має успадкувати спасіння і згодом стане «рівний ангелам», хоч тепер ще є трохи нижчим від них. А про других, злих ангелів, яких Писання називає бісами, я вірю, що вони об’єднані під одним поводирем, якого Писання називає сатаною, тобто ворогом і супротивником і Бога, і людини, і що вони або перебувають у вищих просторах, через що й названі «князями піднебесної влади», або, подібно до нього, ходять по землі, «рикаючи, як лев, і шукаючи, кого б пожерти».

7. Але вірою я знаю, що над усім стоїть Господь Єгова, Той, Хто є, Хто був і Хто приходить; Бог від вічності й до вічності; Той, Хто наповнює небо і землю; Той, Хто безмежний у силі, мудрості, справедливості, милості та святості; Той, Хто словом Своїм створив усе, видиме й невидиме, і Хто досі все підтримує, зберігаючи все в бутті силою Свого слова; і Хто керує всім, що є на небі, на землі і під землею. Вірою я знаю, що «троє свідчать на небі: Отець, Слово і Святий Дух», і що «ці Троє є одне»; що Слово, Син Божий, «сталося тілом», жило і померло заради нашого спасіння, потім воскресло, вознеслося на небо і тепер сидить праворуч Отця. Вірою я знаю, що Святий Дух є Подателем усякого духовного життя, праведности, миру й радости в Святому Дусі, святости й блаженства через відновлення в нас того Божого образу, за яким ми були створені. І саме віра є доказом усього цього, єдиним доказом, який дано людям.

8. Так само, як знання, яке ми дістаємо через чуття, не сягає невидимого світу, воно не сягає і світу вічного, що тісно з ним пов’язаний. Хоч би скільки зір та інші чуття могли нам показати,

«перед нами простягається безмежний, неосяжний край;

але, на жаль, він укритий хмарами й темрявою».

Чуття не дає жодного променя світла, щоб відкрити нам «таємниці безмежної глибини». Світ вічності починається зі смерті, зі смерті кожної окремої людини. У ту саму мить, коли людський дух відходить, він уже стає мешканцем вічності. Тоді час відразу зникає, «мов сон після пробудження». І тут віра знову займає місце чуття та дає нам бачення того, що попереду. Вона відсуває завісу, яка висить між смертним і безсмертним буттям. Віра відкриває нам душі праведних, яких одразу приймають святі ангели й несуть ті служебні духи на Авраамове лоно, в утіхи раю, у Божий сад, де безперестанку сяє світло Його лиця. Там людина спілкується не лише зі своїми колишніми родичами, друзями й співпрацівниками, але й зі святими з усіх народів і всіх віків, із праведниками давніх часів, із славним військом мучеників, Апостолів, Пророків і Патріархів, з Авраамом, Ісааком і Яковом. І понад усе, вона перебуває з Христом у такий спосіб, у який не могла бути з Ним, доки жила в тілі.

9. Вона відкриває нам і долю нечестивих душ. Щойно вони залишають тремтячі уста, їх відразу схоплюють ті служителі кари, злі ангели, і тягнуть до їхнього власного осідку. Щоправда, це ще не найглибше пекло. Вони не будуть мучені там «передчасно», тобто раніше від кінця світу, коли кожен одержить свою повну відплату. До того часу вони, ймовірно, служитимуть своєму злому володареві, поширюючи його пекельне царство і чинячи все зло, яке лиш у їхній силі, нещасним людським дітям. Та все ж, де б вони не намагалися знайти спокій, вони його не знайдуть. Вони носять своє пекло із собою: у черві, що не вмирає; у свідомості вини та Божого гніву, який безперестанку висушує їхній дух; у диявольських і пекельних нахилах, що самі по собі вже є мукою; і в тому, чого вони не можуть позбутися ні на мить, не більше, ніж можуть позбутися власного існування, у «страшному очікуванні полум’яного гніву, що пожере Божих противників».

10. Так само віра відкриває нам ще одну картину вічного світу — пришестя нашого Господа на хмарах небесних, щоб «судити живих і мертвих». Вона дає нам побачити «великий білий престол, що сходить із неба, і Того, Хто сидить на ньому, від лиця Якого тікають небо й земля, і не знаходиться їм місця». Ми бачимо «мертвих, малих і великих, що стоять перед Богом». Ми бачимо, як «книги відкриваються, і мертві судяться за написаним у книгах». Ми бачимо, як земля й море віддають своїх мертвих, і як ад, тобто невидимий світ, «віддає мертвих, що в ньому були», і кожного судять за його ділами.

11. Вірою нам відкриваються і безпосередні наслідки всесвітнього суду. Ми бачимо, як звершується той блаженний вирок, проголошений тим, хто стоятиме праворуч: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте царство, приготоване вам від закладин світу». Після цього святі ангели налаштовують свої арфи й співають: «Підійміть, ворота, голови ваші, і підійміться, одвічні двері, щоб увійшли спадкоємці слави». І тоді вони питимуть із ріки Божих утіх при Його правиці повіки віків. Так само ми бачимо і звершення того страшного вироку, який буде проголошений тим, хто ліворуч: «Відійдіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові та ангелам його». І тоді служителі Божого суду кинуть їх в «озеро огняне, що палає сіркою», де вони не матимуть спочинку ні вдень, ні вночі, і дим їхніх мук буде здійматися повіки віків.

12. Але є не лише невидимий і вічний світ, який можна пізнати тільки вірою. Є ще й цілий внутрішній, духовний світ, якого не сприймає жодне з наших зовнішніх чуттів. Я маю на увазі Боже Царство в людській душі. «Око того не бачило, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило», що це за речі, якби Бог не відкрив їх Своїм Духом. Святий Дух готує нас до цього внутрішнього Царства тим, що знімає покрив із нашого серця і дає нам побачити себе так, як бачить нас Бог. Він викриває нас у гріхові, показує нашу злу природу, наші гріховні нахили, наші лихі слова та вчинки, які всі виходять із зіпсутого серця. Потім Він показує нам і провину наших гріхів, так що нам уже нічого сказати на своє виправдання, і ми мусимо визнати себе винними перед Богом. У той самий час ми приймаємо «духа рабства на страх»: страх перед Божим гнівом, страх перед покаранням, яке заслужили, а надто страх смерті, щоб вона не привела нас до вічної загибелі. Людина, яку так викрито, відчуває себе ніби замкненою в темниці, з якої не може вийти. Вона бачить себе цілком грішною, цілком винною і цілком безсилою. Але вже й цей докір передбачає певний вид віри, бо це теж «доказ невидимого», того, чого не можна ані побачити, ані пізнати, доки Сам Бог не відкриє цього нам.

13. Проте слід зауважити, бо це справді важливо, що така віра є лише вірою слуги, а не вірою сина. Оскільки багато хто не має тут достатньої ясності, я спробую трохи це пояснити. Віра слуги включає в себе даний Богом доказ невидимого й вічного світу, а також духовного світу, настільки, наскільки його можна пізнати без живого особистого пережиття. Той, хто має таку віру, тобто віру слуги, «боїться Бога й цурається зла» або, словами святого Петра, «боїться Бога і чинить праведність». І через це, певною мірою, як каже апостол, він «приємний Йому». В іншому місці такого чоловіка описано так: це той, хто «боїться Бога і дотримує Його заповідей». Навіть людину, яка дійшла вже так далеко, що слухається Бога зі страху, аж ніяк не можна зневажати, бо «страх Господній є початок мудрості». Але її треба заохочувати не зупинятися на цьому і не спочивати доти, доки вона не прийме усиновлення, тобто доки не почне слухатися вже з любові, а це і є привілей усіх Божих дітей.

14. Заохочуйте таку людину всіма можливими способами йти далі, аж поки вона не перейде «від віри до віри», тобто від віри слуги до віри сина, від духа рабства і страху до духа дитячої любови. Тоді «Христос відкриється в її серці», і вона зможе сказати: «Життя, яке тепер живу в тілі, живу вірою в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене». Саме так говорить справжня Божа дитина. Тоді вона буде «народжена від Бога», внутрішньо перемінена могутньою Божою силою: від розуму «земного, душевного, диявольського» до «розуму, який був у Христі Ісусі». Вона переживе те, про що апостол Павло сказав дивовижними словами до галатів: «Ви сини Божі через віру; а що ви сини, то Бог послав у ваші серця Духа Свого Сина, Який взиває: Авва, Отче!» «Хто вірує» як син, за словами святого Івана, «має свідоцтво в собі самому». «Сам Дух свідчить разом із його духом, що він дитина Божа». «Любов Божа вилилася в їхні серця через Духа Святого, Який даний їм».

15. Але навіть у Божої дитини ще можуть залишатися численні сумніви й страхи, доки вона слабка у вірі, доки належить до тих, кого святий Павло називає «немовлятами в Христі». Та коли її віра зміцнюється, коли вона приходить до сталої сили віри, яка робить майбутнє таким реальним, ніби воно вже перед очима; коли вона приймає тривале й безперервне свідчення Духа, тоді сумніви й страхи відступають. Тоді вона входить у стан плерофорії, тобто «повної певності віри», яка відганяє всякий сумнів і всякий «страх, що має муку». Саме до таких, кого він називає юнаками, святий Іван пише: «Пишу вам, юнаки, бо ви сильні, і слово Боже перебуває у вас, і ви перемогли лукавого». Як видно з іншого вірша, вони мали «слово Боже, що перебуває в них». Імовірно, тут мається на увазі «слово прощення», тобто звістка, що всі їхні гріхи прощені. І через це вони мають безперервне усвідомлення Божої ласки.

16. Саме до таких людей передусім звернена ця настанова апостола Павла: «Полишивши початки вчення Христового», тобто покаяння і віру, «спішімо до досконалості». Але в якому значенні ми маємо «полишити ці початки»? Не зовсім і не назавжди, бо і покаяння, і віру, тобто пізнання себе і пізнання Бога, ми повинні зберігати до кінця життя. Лише в тому значенні, що не слід, як на початку, зосереджувати на них усю свою увагу і не слід безперервно думати й говорити тільки про одне з двох, або про покаяння, або про віру. А що ж таке та «досконалість», до якої ми маємо йти? Це не лише визволення від сумнівів і страхів, але й визволення від гріха, від усякого внутрішнього й зовнішнього гріха, від лихих бажань і лихих нахилів так само, як і від лихих слів та вчинків. І це не просто негативне благословення, не тільки звільнення від усякої злої схильності, що міститься в словах: «Обріже Господь твоє серце», але й позитивне благословення: насадження в серці всіх добрих нахилів замість злих. Саме це ясно міститься в іншому слові: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю».

17. Саме таких людей апостол Іван називає Отцями, тобто тих, хто «пізнав Того, Хто від початку», вічного Бога, Єдиного в Трьох Особах. Один із них висловив це так: «Я ношу в собі живе переживання правдивої й повної присутності всеблаженної Тройці». І ті, хто є отцями у Христі, зазвичай, хоч, вірю, не завжди, мають плерофорію, тобто «повну певність надії», так що вже не сумніваються, що царюватимуть із Ним у славі, майже так, ніби вже бачать Його, Який приходить на хмарах небесних. Але це не заважає їм і далі безперестанку зростати в пізнанні й любові Божій. Коли вони «завжди радіють, безупинно моляться і за все дякують», вони, серед іншого, моляться й про те, щоб ніколи не перестати чувати, зрікатися себе, щодня брати свого хреста, вести добру боротьбу віри проти світу, диявола і власних численних слабкостей, аж доки не зможуть «разом з усіма святими зрозуміти, що то ширина, і довжина, і глибина, і висота, та пізнати любов Христову, що перевищує знання», так щоб «сповнитися всією повнотою Божою».