Проповідь 107 - Про Божий виноградник

5 грудня 1779

Про Божий виноградник

_

**«Що ще можна вчинити було для Мого виноградника, але Я не зробив того в ньому? Чому Я чекав, що родитиме він виноград, а він уродив дикі ягоди?» (Іс. 5:4)._**

Господній виноградник, якщо розуміти це слово в найширшому значенні, може означати весь світ. Усі мешканці землі в певному сенсі можуть бути названі «виноградником Господнім», бо Він «учинив з одного весь рід людський, щоб жив на всьому обличчі землі», і щоб люди «шукали Господа, чи не відчують Його та чи не знайдуть». Але в вужчому значенні під Господнім виноградником можна розуміти християнський світ, тобто всіх, хто прикликає Ім’я Христа і визнає послух Його слову. У ще вужчому значенні це може стосуватися тієї частини Християнської Церкви, яку називають реформованою. А в найвужчому значенні вислів «виноградник Господній» можна вжити щодо спільноти людей, яких звичайно називають методистами. Саме в цьому значенні я вживаю його тепер, маючи на увазі лише те товариство, яке почалося в Оксфорді 1729 року і залишається тим самим товариством донині. Розуміючи це слово саме так, я знову повторюю питання, яке Бог ставить через пророка: «Що ще можна вчинити було для Мого виноградника, але Я не зробив того в ньому? Чому Я чекав, що родитиме він виноград, а він уродив дикі ягоди?»

Що ще міг би зробити Бог у цьому своєму винограднику (припустимо, Він замислив, щоб він пустив великі гілки й розкинувся по всій землі), чого Він у ньому не зробив,

I. Щодо вчення;

II. Щодо духовної допомоги;

III. Щодо дисципліни; і

IV. Щодо зовнішнього захисту.

Розглянувши це, я коротко запитаю: «Чому ж, коли Він сподівався, що він принесе виноград, він приніс дикі ягоди?»

I. 1. По-перше: що ще можна було зробити в Його винограднику такого, чого Бог уже не зробив? Що ще можна було зробити більше щодо вчення? Від самого початку, відтоді як четверо молодих людей об’єдналися разом, кожен із них був homo unius libri, тобто «людиною однієї книги». Бог навчив їх усіх робити Своє Слово «світильником для ноги і світлом для стежки». У них було одне, і тільки одне, правило, за яким вони судили про всі свої настрої, слова та вчинки, а саме Боже Слово. Усі вони без винятку твердо постановили бути християнами за Біблією. Саме за це їм постійно дорікали: одні насмішкувато називали їх «біблійними фанатиками», інші «біблійною міллю», ніби вони точать Біблію, як міль точить тканину. І справді, аж донині їхнє незмінне прагнення полягає в тому, щоб думати і говорити так, як навчає Боже Слово.

2. Справді, один учений чоловік, доктор Трепп, невдовзі після їхньої появи розповідав про них зовсім по-іншому. «Коли я побачив, — сказав він, — ці дві книги, “Трактат про християнську досконалість” і “Серйозний заклик до святого життя”, я подумав: ці книги неодмінно нароблять шкоди. І так і сталося: невдовзі з’явилися методисти. Отже, він, тобто містер Ло, і є їхнім батьком». Це не було цілком правдою, але певна частка правди в цьому все ж була. Усі методисти уважно читали ці книги і дуже багато з них взяли. Але виникли вони не з цих книг, а зі Святого Письма, бо були «знову народжені», як каже святий Петро, «через слово Боже, живе й повік перебуваюче».

3. Інший учений, покійний єпископ Ворбертон, рішуче твердив, що «вони походять водночас від містера Ло і графа Цинцендорфа». Але це вже ще більша помилка. Вони почали збиратися разом за кілька років до того, як мали бодай найменше знайомство з графом Цинцендорфом чи навіть знали, що така людина існує. А коли згодом і познайомилися з ним, то, хоч і мали до нього велику любов і шану, все ж не наважувалися йти за ним далі, ніж це дозволяло їм Святе Писання.

4. Книга, яка після Святого Письма найбільше допомогла їм виробити ясний погляд на головне питання, виправдання вірою, була «Книга проповідей». Вони не мали виразного переконання, що людина оправдується лише вірою, доки уважно не звернулися до неї і не зіставили її зі Святим Письмом, особливо з Посланням святого Павла до римлян. І жоден священнослужитель Церкви не може по совісті заперечувати її, бо під час рукоположення він погодився з нею, підписавши Тридцять дев’яту статтю Церкви.

5.Часто зауважували, що небагато людей мали однаково чітке розуміння і виправдання, й освячення. Багато хто чудово говорив і писав про виправдання, але не мав ясного уявлення про освячення, а то й зовсім не знав цього вчення. Хто писав сильніше за Мартіна Лютера про виправдання тільки вірою? І водночас хто був більш необізнаний у вченні про освячення або більше плутався в його розумінні? Щоб цілком у цьому переконатися, досить без упередження прочитати його славнозвісний коментар до Послання до галатів. З другого боку, скільки письменників Римської Церкви, зокрема Франциск Сальський і Хуан де Кастаніза, сильно й по-писемному писали про освячення, але зовсім не розуміли природи виправдання. До цього можна додати, що весь корпус їхніх богословів на Тридентському соборі, у своєму Catechismus ad Parochos, тобто в Катехізисі, якого кожен парафіяльний священник має навчати народ, цілком змішує виправдання та освячення. Але Бог дав методистам чітке й повне розуміння обох цих істин і великої різниці між ними.

6. Вони, звісно, знають, що в ту саму мить, коли людину виправдовує Бог, у ній справді починається й освячення. Бо коли людину виправдано, вона «знову народжується», «народжується згори», «народжується від Духа». І хоч це не весь шлях освячення, як дехто думає, однак це безперечно його початок. І це Бог також ясно їм показав. Вони знають, що новонародження означає таку глибоку зміну в душі людини, «народженої від Духа», яку можна порівняти зі зміною, що сталася з її тілом, коли вона народилася від жінки. Це не просто зовнішня зміна: не лише перехід від пияцтва до тверезості, від пограбування чи крадіжки до чесного життя, бо таке уявлення надто бідне й поверхове та властиве тим, хто не знає справжньої релігії. Ні, це внутрішня переміна: від нечистих нахилів до святих, від гордості до покори, від запальності до лагідності, від дратівливості й невдоволення до терпеливості й покірного прийняття, одним словом, від земного, плотського й диявольського розуму до того розуму, який був у Христі Ісусі.

7. І справді, один відомий сучасний автор у своїй незвичній «Праці про відродження» виходить із думки, ніби це і є весь поступовий процес освячення. Але ні. Це лише початок освячення, його перший поріг. Як у природному народженні людина народжується відразу, а потім уже поступово зростає в силі та віці, так само і в духовному народженні: людина народжується відразу, а потім поволі зростає духовно й міцніє. Отже, новонародження — це лише самий початок освячення, яке далі може зростати все більше й більше аж до повного дня.

8. Тож цьому народові дано велике благословення: вони не міркують і не говорять про виправдання так, ніби воно замінює освячення; але й про освячення вони не міркують і не говорять так, ніби виправдання можна відсунути вбік. Вони стараються дати належне місце й одному, і другому та однаково високо цінують обидва. Вони знають, що Бог поєднав їх, і людина не має права розділяти те, що Бог з’єднав. Тому вони з однаковою ревністю і пильністю тримаються, з одного боку, вчення про вільне, повне і теперішнє виправдання, а з другого, вчення про повне освячення і серця, і життя, будучи такими ж твердими щодо внутрішньої святости, як будь-який містик, і щодо зовнішньої, як будь-який фарисей.

9. Хто ж тоді є християнином згідно з тим світлом, яке Бог дав цьому народові? Це той, хто, «виправдавшись вірою, має мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа» і водночас «знову народився», «народився згори», «народився від Духа»; той, у кому сталася внутрішня переміна з образу диявола на «образ Божий», у якому людина була створена; той, хто знаходить, що любов Божа вилилася в його серце через Духа Святого, даного йому, і кого ця любов лагідно спонукає любити ближнього, кожну людину, як самого себе; той, хто навчився від свого Господа бути лагідним і сумирним серцем та бути задоволеним у кожному стані; в кому є той самий розум і ті самі почуття, що були й у Христі Ісусі; хто у своїх учинках уникає всякого вигляду зла і не грішить язиком; хто безвинно ходить у всіх Божих заповідях і постановах; хто в усіх стосунках із людьми чинить іншим так, як хотів би, щоб чинили йому; і хто в усьому своєму житті та поводженні, чи їсть, чи п’є, чи що інше робить, усе чинить на славу Божу.

Отже, що ще міг зробити Бог для Свого виноградника, чого Він у ньому не зробив щодо вчення? Нам слід дослідити,

II. По-друге, що ще можна було зробити, чого Він не зробив у ньому щодо духовної допомоги?

1. Розгляньмо це від самого початку. Двоє молодих священнослужителів, нічим особливо не визначні, у середньому віці, з посереднім здоров’ям, радше слабкі, ніж міцні, близько п’ятдесяти років тому почали закликати грішників до покаяння. Якийсь час вони робили це в багатьох церквах Лондона та його околиць. Але незабаром виникли дві труднощі. По-перше, церкви були настільки переповнені, що багато парафіян не могли потрапити всередину. По-друге, вони проповідували вчення, які здавалися новими: що спасіння дається вірою і що «без святості ніхто не побачить Господа». Через одну або другу причину їм невдовзі перестали дозволяти проповідувати в церковних кафедрах. Тоді вони почали проповідувати в Мурфілдс, на Кеннінгтон-Коммон та в багатьох інших відкритих місцях. Плід їхньої проповіді швидко став помітним: багато грішників змінилися і серцем, і життям. Але здавалося, що так не може тривати довго, бо всі бачили, що ці проповідники швидко виснажуються, а жоден священник не наважувався їм допомогти. Та невдовзі один, а потім і другий, хоч і не рукопокладені, запропонували свою допомогу. Бог особливо поблагословив їхнє слово. Багато грішників були глибоко викриті у своєму гріху, і багато хто справді навернувся до Бога. Їхні помічники зростали і числом, і успіхом у праці. Деякі з них були вченими, деякі ні. Більшість були молодими, кілька були середнього віку. Одні були слабкими, інші, навпаки, мали виразно сильний розум. Але Бог діяв через них усіх, і тому дедалі більше людей було вирвано з вогню погибелі.

2. Варто зауважити, що всі ці священнослужителі спочатку діяли без жодного наперед складеного плану. Вони просто йшли туди, де бачили надію врятувати душі від смерті. Але коли дедалі більше людей почали питати: «Що мені робити, щоб спастися?», їх попросили збиратися разом. У перший четвер увечері прийшло дванадцятеро, наступного — сорок, незабаром — сто. І так їх ставало дедалі більше, аж поки якихось двадцять три або двадцять чотири роки тому Лондонське товариство налічувало близько 2800 осіб.

3. «Але як утримати разом таку велику кількість людей? І як знати, чи вони живуть так, як личить їхньому визнанню?» Боже Провидіння, поки вони думали зовсім про інше, а саме про сплату спільного боргу, привело їх до того, щоб поділити всіх людей на невеликі гурти, або класи, за місцем проживання, і поставити в кожному класі одну людину, яка щотижня відвідувала б усіх інших. Завдяки цьому швидко ставало видно, чи хтось живе у явному гріху. Якщо хтось жив у явному гріху, його спершу застерігали, а коли він не хотів виправитися, його виключали з товариства.

4. Такий поділ людей на окремі групи і вилучення тих, хто жив невпорядковано, без жодного упередження чи поблажливості до когось, були поміччю, якої майже не мали інші спільноти. А коли товариства почали зростати, до цього невдовзі додалася ще одна важлива допомога. Керівників товариств у кожному окрузі попросили раз на чверть року збиратися разом із проповідниками в якомусь головному місці, щоб звітувати про духовний і матеріальний стан своїх товариств. Користь від цих квартальних зібрань дуже швидко стала очевидною, і через це їх поступово поширили на всі товариства в королівстві.

5. Щоб між проповідниками, а також між самими людьми, була більша єдність, їх почали скликати разом у Лондоні, а згодом — уже не всіх, а вибраних із них. Пізніше, для зручности, такі зібрання почали проводити по черзі в Лондоні, Брістолі та Лідсі. Кілька днів вони проводили разом на спільній Конференції, обдумуючи, що найбільше послужить загальному добру. Після цього їхні рішення одразу повідомляли всім братам. І невдовзі вони переконалися, що слова апостола Павла про все тіло певною мірою можна застосувати й до кожної його частини: «А з Нього все тіло, складене й зв’язане всяким допомічним суглобом, у міру чинности кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов’ю» (Еф. 4:16).

6. Щоб це відбувалося ще успішніше, вони мають ще одну важливу допомогу: постійну зміну проповідників. Їхнє правило таке: жоден проповідник не повинен залишатися в тому самому окрузі довше ніж два роки поспіль, а більшість — довше ніж один рік. Дехто думав, що це шкодить Божій справі, але тривалий досвід у різних частинах королівства показав протилежне. Він знову й знову доводив, що люди отримують менше користі від одного проповідника, ніж від кількох різних. Адже тоді вони

«користаються дарами, даними кожному,

які Божа мудрість розподілила своєю мірою».

7.Крім власної внутрішньої допомоги, вони користуються й усіма тими засобами, які мають інші члени Англіканської Церкви. Їх давно схиляли відокремитися від неї, і спокус до цього було чимало. Але вони не можуть, не сміють і не хочуть відділятися, доки можуть залишатися в ній із чистим сумлінням. Звичайно, якби від них вимагали гріховних умов для церковної єдності, тоді вони мусили би вийти з неї. Але оскільки тепер цього немає, ми радіємо, що можемо в ній залишатися.

8. То що ще міг Бог зробити для Свого виноградника щодо духовних помочей, чого вже не зробив? Навряд чи Він так діяв для будь-якого іншого народу в усьому християнському світі. Якщо ж хтось скаже: «Він міг би зробити їх окремим народом, як братів-моравів», я відповідаю: це прямо суперечило б усьому Його задумові, заради якого Він і підніс їх. А задум цей полягав у тому, щоб поширити по всій землі біблійну, тобто засновану на Писанні, релігію серед людей усіх віросповідань, залишаючи кожного при його власних переконаннях і способі богослужіння. І здійснити це дієво можна було тільки так: не руйнуючи того, що вже є, а прагнучи пройняти цілу націю тією «вірою, що діє любов’ю».

III. 1. Ось якою духовною допомогою Бог щедро обдарував Свій виноградник. Дисципліну теж можна було би зарахувати сюди, але краще сказати про неї окремо. Безперечно, в цьому методисти мають велику перевагу. Їхня дисципліна надзвичайно проста й розумна. Вона цілком спирається на здоровий глузд, який прямо застосовує загальні правила Святого Письма. До них може приєднатися кожен, хто справді твердо бажає спасти свою душу. Це і є єдина умова. Але це бажання має виявлятися в трьох речах: людина повинна уникати всякого відомого гріха, робити добро настільки, наскільки може, і відвідувати всі Божі установлення. Тоді її приєднують до такого класу, який їй зручний, і там вона проводить приблизно одну годину на тиждень. А наступного кварталу, якщо щодо неї немає заперечень, її приймають до товариства. І вона може залишатися в ньому доти, доки продовжує зустрічатися з братами і живе так, як личить її визнанню.

2. Їхні відкриті богослужіння відбуваються о п’ятій ранку та о шостій або сьомій вечора, щоб не заважати людям у їхніх щоденних справах. Лише в неділю служіння починається між дев’ятою і десятою годиною та завершується Господньою Вечерею. У неділю ввечері збирається товариство; однак дбають про те, щоб відпустити людей завчасно, аби кожен голова родини мав час навчати своїх домашніх. Раз на квартал головний проповідник у кожному окрузі особисто перевіряє кожного члена тамтешніх товариств. Так, якщо чиясь поведінка викликає осуд, а в такій великій спільноті це неминуче трапляється доволі часто, це легко виявляється, і тоді вчасно усувається або сама провина, або винуватець.

3. Коли ж треба вилучити когось із тих, хто живе невпорядковано, це робиться якнайспокійніше і якнайменш образливо: під час квартального відвідування йому просто не поновлюють квитка. Але в деяких випадках, коли провина тяжка і є небезпека загальної спокуси, вважають за потрібне прилюдно оголосити перед усіма членами: «А. Б. більше не є членом нашого товариства». І що може бути розумнішим або більш біблійним, ніж така проста дисципліна, від початку до кінця, без зайвого клопоту, без витрат і без зволікань?

IV. 1. Але чи можливо, щоб усе це відбувалося без великого спротиву? Князь цього світу не помер і не спить. Хіба він не буде боротися, щоб не втратити своє царство? Якщо слово апостола правдиве для всіх часів і народів: «Усі, хто хоче жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані», і якщо це правдиве щодо кожного окремого християнина, то тим більше воно правдиве щодо цілих спільнот людей, які відкрито об’єдналися, щоб зруйнувати його царство. І що могло би витримати те переслідування, яке він неминуче підійме проти бідного, беззбройного і зневаженого народу, що не має видимої підтримки, не має ні грошей, ні влади, ні друзів?

2. І справді, бог цього світу не спав і не залишався бездіяльним. Він боровся з усією силою, щоб його царство не було відібране. Він, так би мовити, «вивів на бій усі свої війська». Насамперед він підбурив «звірів із народу». Вони лютували, мов леви, і звідусіль накидалися на малих і беззахисних. І буря ставала дедалі сильнішою, аж поки визволення не прийшло зовсім не так, як хтось міг сподіватися. Бог спонукав серце нашого недавнього милостивого Государя видати такі накази своїм урядовцям, що, коли їх виконали, вони справді вгамували безумство народу. Це сталося приблизно тоді ж, коли один великий муж особисто звернувся до Його Величності з проханням «вжити заходів, щоб зупинити тих мандрівних проповідників». Його Величність суворо поглянув на нього і, по-королівському прямо, відповів: «Кажу вам: доки я сиджу на престолі, жодна людина не буде переслідувана за свободу сумління».

3. Але попри це дехто, хто мав урядове повноваження від Його Величності, час від часу все ж переслідував їх, прикриваючись законом і посилаючись на так званий «Акт про конвентікули». Зокрема один чоловік у Кенті кілька років тому почав накладати штрафи на одного з проповідників і на кількох його слухачів. Але вони визнали своїм обов’язком оскаржити це в Суді Королівської лави при Його Величності. Справу було вирішено на їхню користь, і відтоді їм дозволено поклонятися Богові згідно зі своїм сумлінням.

4. Думаю, це справді безпрецедентний випадок. Я не знаю нічого подібного за всю історію Церкви — від дня П’ятдесятниці й донині. Майже в кожну добу і в кожному народі люди зазвичай терпіли різні погляди, правильні чи хибні. Терпіли і різні способи богослужіння, хоч би якими забобонними або безглуздими вони були. Але я не знаю, щоб світ коли-небудь до цього терпів справжню, живу, біблійну релігію. Саме за це народ, який називають методистами, має особливу підставу славити Бога. Для них Він учинив щось нове на землі: Він приборкав ворога і месника. І саме Йому вони мають приписати і свій зовнішній мир, і свій внутрішній мир.

V. 1. Що ж іще міг Бог зробити для Свого виноградника, чого Він у ньому не зробив? Коли це вже досить показано, можемо перейти до цього сильного й водночас ніжного докору: «Після всього, що Я зробив, хіба не мав Я права сподіватися найкращого плоду? Чому ж він приніс дикі ягоди?» Хіба не було природно чекати загального зростання у вірі й любові, у праведності та справжній святості, а також у плоді Духа: любові, радості, мирі, довготерпінні, лагідності, доброті, вірності, милосерді та стриманості? Хіба не було підстав чекати, що ці плоди вкриють усю Його Церкву? Справді, коли я бачив, що Бог чинив серед Свого народу сорок чи п’ятдесят років тому, коли бачив їх палкими в першій любові, такими, що величали Господа й раділи в Бозі, своєму Спасителі, я не міг чекати меншого, ніж того, що всі вони житимуть тут майже як ангели; що вони ходитимуть, безупинно дивлячись на Того, Хто невидимий; матимуть постійне спілкування з Отцем і Сином, житимуть уже тепер у вічності й ходитимуть у світлі вічності. Я сподівався побачити, що вони справді є «родом вибраним, царським священством, народом святим, людьми, які належать Богові», і що це буде видно в усьому їхньому житті та поведінці, так що вони дійсно звіщатимуть чесноти Того, Хто покликав їх із темряви до Свого дивного світла.

2. Але замість доброго плоду він приніс дикий, зовсім іншої природи. З’явилися всілякі омани, що в незліченних формах збивали багатьох простих людей з правильного шляху. З’явився «ентузіазм», тобто уявне натхнення, коли люди починали приписувати Всевишньому Богові всі дикі, безглузді й суперечливі вигадки розпаленої уяви. З’явилася гордість, яка відбирає в Подателя всякого доброго дару ту честь, що належить Його Імені. З’явилися упередження, лихі підозри й осудливість, коли люди почали судити й засуджувати одне одного, а це руйнує братню любов, той самий знак християнського покликання, без якого людина, хоч і жива, перед Богом є мертвою. З’явилися гнів, ненависть, злоба, помста, а також усілякі лихі слова й вчинки. Усе це були страшні плоди не Святого Духа, а самої пекельної безодні!

3. Він породив у багатьох, особливо в тих, хто збагатився земними благами, ще й цю велику отруту для душі — любов до світу в усіх її проявах: «пожадливість плоті», тобто прагнення знайти щастя в тілесних насолодах; «пожадливість очей», тобто прагнення знайти щастя в одязі або в тому, що тішить уяву; і «гордість життєву», тобто прагнення знайти щастя в людській похвалі, а також у всьому, що до цього веде, зокрема в нагромадженні земних багатств. Він породив усіляке потурання собі: любов до вигоди, ніжності, розкоші, але не до тієї доброї м’якості серця, яка зворушується людським горем. Він породив такі низькі й приземлені прихильності, таку глибоку прив’язаність до земного, що це нагадує бідних язичників, через яких їхній власний поет із жалем вигукнув: «О душі, зігнуті до землі й порожні небесного!»

4. О ви, в чиїх руках є достаток, ще раз почуйте слово Господнє! Ви, багаті в цьому світі, які маєте що їсти, у що вдягнутися, і ще понад те, чи справді вільні від прокляття любови до світу? Чи відчуваєте ви свою небезпеку? Чи усвідомлюєте, як «тяжко тим, що мають багатство, увійти в Царство Боже»? Чи можете ви пройти крізь цей вогонь і не бути ушкодженими? Чи не торкнулася вас любов до світу? Чи вільні ви від пожадливості плоті, пожадливості очей і гордості життєвої? Чи вмієте ви стримувати себе, коли сідаєте до столу, щоб їжа не стала для вас пасткою? Чи не став ваш живіт вашим богом? Чи не є для вас їжа, пиття або інші тілесні насолоди найбільшою втіхою? Чи не шукаєте ви щастя в одязі, меблях, картинах, садах або в чомусь іншому, що приємне для ока? Чи не стали ви надто ніжними й звиклими до зручності, так що вже не можете зносити холоду, спеки, вітру чи дощу так, як колись, коли були бідними? Чи не збираєте ви собі добра на землі, замість того щоб віддавати Богові в особі вбогих не лише малу частину, а все, що можете зберегти? Справді, «легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти до Царства Божого»!

5. Але чому ж ви й далі приносите поганий плід? Чим можете себе виправдати? Невже Бог щось занедбав зі Свого боку? Хіба Він не застерігав вас знову і знову? Хіба не годував вас «щирим молоком слова»? Хіба вам не було звіщено все Боже Слово, і то без жодної домішки омани? Хіба вам не проповідували ясно основні істини і про вільне, повне, теперішнє виправдання, і про освячення, як поступове, так і миттєве? Хіба не було виразно пояснено й ревно прикладено до життя кожну сторону і внутрішньої, і зовнішньої святості, та ще й через різних проповідників, молодих і старших, учених і простих? Але, можливо, дехто з вас не приймав тих засобів, які Бог для вас приготував. Може, ви хотіли слухати лише священнослужителів або принаймні тільки вчених людей. Та чи не дасте ви Богові права Самому вибирати Своїх посланців і посилати тих, кого Він хоче? Добре подумайте, чи не стала саме ця лукава «мудрість» однією з причин того, що ви принесли «дикі ягоди»!

6. Чи не була ще однією причиною те, що ви знехтували цією великою допомогою — життям у християнській спільноті? Хіба ви не читали: «Як може один зігрітися сам?» і «Горе тому, хто сам, коли впаде»? Людей довкола вас, можливо, й багато, навіть більше, ніж корисно для душі. Але чи є серед них досить тих, хто сам шукає Бога і хоче допомогти вам шукати Його? Чи маєте ви поруч людей, які дбають про вашу душу, як ті, що колись дадуть за неї звіт, і які щиро та вірно застерігають вас, коли ви вже збилися з дороги або близькі до цього? Боюся, що таких людей біля вас небагато. Інакше ваш плід був би кращим!

7. Якщо ви є членом товариства, то чи справді повністю користуєтесь цим привілеєм? Чи ніколи без потреби не пропускаєте зібрання свого класу, і чи приходите туди не просто для «галочки», а з живим очікуванням, що коли ви зібрані в Його Ім’я, то Господь справді є серед вас? Чи по-справжньому ви вдячні за цю дивовижну свободу сумління, яка дарована вам і вашим братам, і якої люди в подібних обставинах ніколи раніше не мали? І чи дякуєте ви Подателю всякого доброго дару за те, що справжня релігія так широко поширюється? Справді, ви ніколи не зможете достатньо прославити Бога за всі ці благословення, так щедро вилиті на вас, аж доки не будете славити Його разом з ангелами, архангелами і всім небесним воїнством!