Проповідь 104 - Про Відвідування Богослужіння

7 жовтня 1787

Про Відвідування Богослужіння

7 жовтня, 1787року

«І був гріх тих юнаків дуже великий» (1 Сам. 2:17).

1. Розбещеність не лише язичницького світу, але й тих, кого називали християнами, ставала причиною жалю й скорботи для побожних людей майже від самих апостольських часів. Через це вже в другому столітті, менш ніж через сто років після того, як святий Іван відійшов із цієї землі, люди, які боялися стати учасниками чужих гріхів, вважали своїм обов’язком відокремлюватися від них. Тому в кожну добу багато хто відходив від світу, щоб не осквернитися його нечистотою. У третьому столітті деякі пішли в цьому так далеко, що тікали в пустелі й ставали самітниками. Але в наступному столітті це набуло іншої форми: замість того щоб ставати самітниками, люди почали ставати ченцями. Тоді в кожній християнській країні почали будувати монастирі, і виникали чернечі спільноти, чоловічі й жіночі, повністю відокремлені від решти людей. Вони не мали спілкування навіть із найближчими родичами і взагалі ні з ким, крім тих, хто, зазвичай на все життя, був замкнений у тих самих стінах.

2. Такий настрій, коли люди буквально зрікалися світу й ішли в монастирське усамітнення, після Реформації вже не поширювався так, як раніше. Навпаки, у протестантських країнах монастирі були зовсім скасовані. Проте й надалі надто багато серйозних людей, переважно під впливом тих, кого звичайно називають «містичними письменниками», прагнули віддалитися від світу й жити в самоті, бо вважали це найкращим, а то й єдиним способом уберегтися від скверни, яка панує у світі.

3. Однією з причин, що сильно схиляла їх відокремлюватися від різних церков або релігійних спільнот, до яких вони належали ще змалку, була думка, що від служіння нечестивих людей не можна чекати нічого доброго. «Як же, — казали вони, — чи можемо ми думати, що святий Бог благословлятиме служіння безбожних людей? Чи можемо уявити, що ті, хто самі не мають Божої благодаті, передаватимуть її іншим? Хіба можна припустити, що Бог колись діяв або буде діяти через дітей диявола? А якщо цього не можна припустити, то чи не повинні ми “вийти з-поміж них і відокремитися”» (див. 2 Кор. 6:14)?

4. Упродовж більш як двадцяти років така думка взагалі не спадала на думку тим, кого називали методистами. Але чим більше до них приєднувалося людей, вихованих серед дисидентів, тим більше вони приносили з собою упередження проти Церкви. Згодом різні обставини зійшлися так, що це упередження ще більше зміцнилося й закріпилося. Багато хто вже забув, що від самого початку ми всі твердо стояли як члени Державної Церкви. Так, це було одним із наших перших правил: кожен член нашого Товариства мав відвідувати церковне богослужіння і причастя, якщо тільки він не був вихований серед християн іншого віросповідання.

5. Тому, щоб інші не бентежилися і не губилися, як це вже сталося з багатьма, вкрай потрібно всебічно розглянути це питання. Треба спокійно запитати: чи благословляв Бог колись служіння нечестивих людей і чи благословляє Він його тепер. Це просте питання факту. Якщо Бог ніколи не благословляв такого служіння, тоді ми повинні відокремитися від Церкви, принаймні там, де маємо підстави вважати служителя нечестивою людиною. Якщо ж Він колись благословляв його і благословляє досі, тоді ми повинні в ній залишатися.

6. Дев’ятнадцять років тому ми розглядали це питання на нашій публічній Конференції в Лідсі: чи повинні методисти відділитися від Церкви. І після тривалого та неупередженого обговорення було одностайно (nemine contradicente) вирішено, що їм не слід відокремлюватися. Причини цього були докладно записані, і вони залишаються такими ж вагомими й тепер.

7. Щоб розвіяти будь-які сумніви до кінця, я й обрав для проповіді ці слова, бо вони дають добру нагоду звернути увагу на те, як Бог діяв у Своїй Церкві вже в давні часи. Адже загалом визнають, що Ілій жив щонайменше за тисячу років до приходу нашого Господа у світ. А з віршів перед цим текстом (1 Сам. 2:12 та далі) ми читаємо: «А сини Ілія були люди негідні, вони не знали Господа». Це були вкрай безбожні люди. Їхню блюзнірську жорстокість щодо жертв докладно описано в наступних віршах з усіма страшними подробицями. Але ще більшим гидким гріхом було те, що «вони злягаються з жінками, які відбувають службу при вході скинії заповіту» (1 Сам. 2:22). І через одне, і через друге «гріх тих юнаків дуже великий перед Господнім лицем, бо ті люди безчестили Господню жертву».

8. Дозвольте короткий відступ, щоб виправити одну помилку в перекладі двадцять п’ятого вірша. У нашому перекладі сказано: «Вони не послухали голосу свого батька, бо Господь хотів їх умертвити». Але чи не правильніше було б передати це так: «Тому Господь мав намір їх умертвити» (1 Сам. 2:25)? Тобто зміст, здається, такий: «Господь не дозволив, щоб їхнє страшне й уперте беззаконня залишилося без покарання; і саме через це беззаконня Він умертвив їх обох в один день рукою филистимлян». Отже, вони не грішили тому, що Бог наперед постановив їх умертвити, як можна було би подумати з поширеного перекладу. Навпаки, Бог постановив умертвити їх тому, що вони так тяжко згрішили.

9. Але повернімося до головного. Їхній гріх був ще тяжчим через те, що вони не могли не бачити його страшних наслідків: через їхнє велике беззаконня «люди безчестили Господню жертву». Багато хто з народу був настільки глибоко цим уражений, що, навіть якщо не полишав зовсім прилюдного богослужіння, приходив на нього з болем у серці; священиків вони зневажали, але жертву водночас шанували.

10. Чи маємо ми докази, що священики, які стали після них, були святіші за Хофні та Пінхаса, і не лише до того часу, коли Бог допустив, щоб десять колін відділилися від своїх братів і від установленого Ним поклоніння, але й далі, аж до того часу, коли і Юда, так само як Ізраїль, за беззаконня священиків і народу був відведений у полон?

11. Якими були ті люди приблизно за часів вавилонського полону, ми дізнаємося з різних місць у книзі пророка Єремії. З них ясно видно, що і народ, і священики жили в найрізноманітніших гріхах. А наскільки мало вони змінилися після повернення до своєї землі, можна зрозуміти з цих страшних слів у пророка Малахії: «А тепер до вас заповідь ця, священики! Якщо ви не послухаєтесь, і не покладете на серце собі, щоб Іменню Моєму давати хвалу, говорить Господь Саваот, то пошлю Я прокляття на вас, і прокляну благословення ваші, і вже проклинаю, бо ви не берете до серця цього! Ось Я обітну вам рамено, і розпорошу нечистість на ваших обличчях, нечистість свят ваших, і до неї вас винесуть» (Мал. 2:1–3).

12. Такими були Божі священики протягом багатьох поколінь, аж поки Він не привів у світ Великого Первосвященика. А якими вони були за днів Його земного служіння? Розгорнутий і дуже докладний опис їхнього характеру подано в двадцять третьому розділі Євангелія від Матвія (Мт. 23), і важко знайти в усьому Божому слові суворішу характеристику. Але, можливо, хтось скаже: «Господь говорить тут не про священиків, а про книжників і фарисеїв». Так, але в цьому випадку це майже те саме. Бо книжники були тими, кого ми нині назвали би богословами, тобто публічними вчителями народу. А багато священиків, якщо не більшість, особливо з найсуворішого напряму, були фарисеями. Тому, змальовуючи характер книжників і фарисеїв, Він водночас змальовує і характер священиків.

13. Невдовзі після зішестя Святого Духа в день П’ятидесятниці, у перші дні Христової Церкви, настала справді славна переміна. «Велика благодать була на всіх них», і на служителях, і на народі. «У тих, що увірували, було одне серце й одна душа». Але як недовго це тривало. Як швидко «золото потьмяніло». Ще до кінця апостольського віку сам апостол Павло мав підставу скаржитися, що деякі з його співпрацівників залишили його, «полюбивши теперішній вік». А незабаром після того Іван уже докоряв кільком ангелам, тобто служителям церков в Азії, бо навіть у той ранній час їхні «діла не були знайдені досконалими перед Богом».

14. Так «таємниця беззаконня» почала діяти і серед служителів, і серед народу ще до завершення апостольської доби. А щойно ці головні будівничі, апостоли, відійшли, вона почала діяти ще сильніше! Тоді і служителі, і народ дедалі більше відходили від надії Євангелія. Так, що коли святий Кипріян, приблизно через сто п’ятдесят років після смерті святого Івана, описує дух і поведінку мирян і духовенства навколо себе, складається враження, ніби він змальовує сучасне духовенство і мирян Європи. А те розбещення, яке протягом другого і третього століть входило поступово, крапля за краплею, на початку четвертого століття, коли Костянтин назвав себе християнином, увірвалося в Церкву вже як повноводна ріка. І кожен, хто читає історію Церкви від Костянтина до Реформації, легко побачить, як усі мерзоти язичницького світу, а пізніше й магометанського, затопили кожну її частину. І в кожному народі та в кожному місті духовенство було анітрохи не чистіше за мирян.

15. «Але хіба під час славної Реформації, коли відбулося відступлення від папства, не сталася дуже велика переміна і серед духовенства, і серед мирян?» Безперечно, сталася. Вони не лише відкинули багато хибних учень, а також незліченні ідолопоклонницькі форми богослужіння, що раніше панували на Заході, але й зазнали помітної зміни у своєму житті та поведінці. Майже в кожній частині Європи стало більше давнього, біблійного християнства. Однак попри це всі діла диявола, безбожність і неправедність, гріх у різних його проявах, і далі переважали як серед духовенства, так і серед мирян у всіх частинах християнського світу. Навіть ті служителі, які найпалкіше сперечалися про зовнішні форми релігії, мало дбали про її життя і силу, тобто про побожність, правду, милосердя та істину.

16. Однак треба визнати, що від часу Реформації, а особливо в нашому столітті, поведінка духовенства загалом помітно змінилася на краще. І хоч у багатьох частинах Римо-католицької Церкви вони, можливо, й досі майже такі самі, як були колись, усе ж слід визнати, що більшість протестантських служителів значно відрізняються від своїх попередників. Вони мають не лише більше цінного знання, але й набагато більше побожності. Настільки, що духовенство Англії та Ірландії загалом вважають не гіршим за будь-яке інше в Європі і щодо побожності, і щодо знань.

17. І якщо все це визнається, то чого їм ще бракує? Чи є підстава їх у чомусь докоряти? Я хочу спокійно й неупереджено розглянути це питання перед Богом і в Його страху. Я зовсім не хочу перебільшувати вади своїх братів або змальовувати їх у найтемніших барвах. Нехай я ніколи не чиню іншим так, як чинили мені, і не відповідаю злом на зло чи лайкою на лайку. Але, кажучи чисту правду, без гніву і без зневаги, як це робили надто багато хто, я змушений визнати, що багато, якщо не більшість, тих, хто поставлені служити у святині і з ким я мав нагоду спілкуватися майже в кожній частині Англії та Ірландії протягом останніх сорока чи п’ятдесяти років, не відзначалися ні знанням, ні побожністю. Голосно твердили, що більшість людей, які тепер пов’язані зі мною і вважають своїм обов’язком закликати грішників до покаяння, були взяті просто з «нижчих ремесел», з кравців, шевців та інших, і що це гурт бідних, незграбних, малоосвічених людей, які ледве розрізняють праву руку від лівої. Але я не можу не сказати, що радше відтяв би собі праву руку, ніж дозволив би комусь із них сказати бодай слово в наших каплицях, якби не мав достатніх підстав вважати, що він знає Святе Письмо краще, глибше розуміє самого себе і має більше знання про Бога й Божі речі, ніж дев’ять із десяти священиків, з якими я спілкувався і в університетах, і в інших місцях.

18. Водночас я охоче визнаю, що ця критика стосується не всього духовенства. Безперечно, у цих королівствах є багато служителів, які не лише не живуть у явних гріхах, але й вирізняються великою вченістю, а що незрівнянно важливіше, мають глибоке знання Бога. І все ж я мушу зізнатися, що значно більша частина тих служителів, з якими я мав розмови впродовж більш як півстоліття, не були справді святими людьми, не були цілковито віддані Богові, не мали глибокого знання ні про Бога, ні про самих себе. Не можна було сказати, що вони «прагнуть того, що вгорі, а не земного», або що головним бажанням і ділом їхнього життя є спасіння власних душ і душ тих, хто їх слухає.

19. Я навів цей невтішний огляд сумної картини, тобто характеру людей, яких Бог упродовж багатьох віків поставляв пастирями душ, щоб розглянути таке питання: «Чи повинні Божі діти відмовлятися від Його установлень лише тому, що ті, хто їх звершує, є нечестивими людьми?» Це питання дуже тривожить багатьох серйозних людей. «Хіба ми не повинні, — кажуть вони, — відсторонюватися від служіння безбожних людей? Чи можливо отримати якусь користь через руки тих, хто не знає Бога? Чи можемо ми припустити, що Божа благодать колись передавалася людям через слуг диявола?»

Що говорить Писання? Тримаймося саме його, і тоді не зіб’ємося з дороги. Ми вже побачили з нього, якими були більшість тих, хто служив у святині протягом багатьох віків. Ще дві або три тисячі років тому сказано: «А сини Ілія були люди негідні, вони не знали Господа». Але чи було це достатньою причиною для ізраїльтян, щоб відмовитися від їхнього служіння? Щоправда, через них народ «безчестив Господню жертву», і все ж люди постійно брали в ній участь. І чи думаєте ви, що Самуїл, хоч яким святим він був, радив би їм чинити інакше? Хіба священики й прилюдні вчителі не лишалися такими ж далекими від Бога аж до вавилонського полону? Безперечно, так. Але чи закликав через це Ісая або хтось із пророків народ залишити Божі постанови? І хіба вони не були такими ж безбожними від часу полону аж до приходу Христа? Це виразно видно з пророцтв Єремії та Малахії. Але чи закликав Малахія, чи Єремія, чи бодай якийсь інший пророк народ відділитися від цих нечестивих людей?

20. Але розгляньмо це питання ще ближче до нас самих. Ніколи священики й публічні вчителі не були настільки зіпсутими й далекими від Бога, як за днів нашого благословенного Господа. Хіба не були вони «побіленими гробами»? Хіба навіть найкращі з них не були лише «побіленими могилами», повними гордості, пожадливості, заздрості, жадібності та всякої безбожності й неправедності? Хіба не саме так змальовує їх Господь, Який знає, що є в людині? Але чи через це Він Сам перестав ходити на публічне богослужіння, яке звершували саме ці люди, або наказав так робити апостолам? Ні, зовсім навпаки: як Він Сам постійно бував там, так само чинили і Його учні.

21. Є ще одна риса в поведінці нашого Господа, на яку варто звернути особливу увагу. Він покликав до Себе дванадцятьох і послав їх по двоє проповідувати Євангеліє (Мк. 6:7). І, оскільки вони не йшли на цю справу самі по собі, навіть «біси підкорялися» їм. Серед них був і Юда Іскаріот. І чи знав наш Господь, що «в ньому диявол»? Святий Іван прямо каже, що знав. І все ж Юда був включений до числа дванадцятьох, поставлений поруч з іншим апостолом і посланий разом з ними. І немає жодної підстави сумніватися, що Бог благословляв працю всіх дванадцятьох Своїх посланців. Але чому Господь послав і його разом з іншими? Безперечно, для нашого навчання: як постійний і безсумнівний доказ того, що Він «посилає, кого хоче послати», і що Він може, і справді посилає спасіння людям навіть через тих, хто сам цього спасіння не прийме.

22. Господь дає нам ще одну важливу настанову в цьому питанні. У Матвія 23:1–3 читаємо такі промовисті слова: «Тоді промовив Ісус до народу й до учнів Своїх, і сказав: На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї. Тож усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони та не роблять того!» А вже в наступних віршах Він дає цим самим людям дуже сувору характеристику. І все ж Він зовсім не забороняє ні народові, ні Своїм учням бути на їхньому служінні. Навпаки, Він прямо каже: «Тож усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте». Ці слова явно передбачають, що їх треба слухати, бо як інакше можна було би виконувати те, що вони наказують, якби цього не почути? Тож добре зважте на це ви, хто говорите про наступників тих нечестивих людей: «Вони говорять, але не живуть так, як учать, отже, ми не повинні їх слухати». Як бачите, ваш Учитель робить не такий висновок, а цілком протилежний. О, не вважайте себе мудрішими за свого Учителя! Виконайте Його настанову і не сперечайтеся проти неї!

23. Але як це узгодити з настановою апостола Павла до коринтян: «А тепер я писав вам не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелюбник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак, із такими навіть не їсти!» (1 Кор. 5:11)? І як це узгодити з його словами в другому посланні: «Вийдіть тому з-поміж них та й відлучіться, каже Господь, і не торкайтесь нечистого» (2 Кор. 6:17)? Відповідаю: перший уривок зовсім не стосується нашого питання. Він не говорить про служителів, ні добрих, ні злих. Його простий зміст такий: не підтримуйте близького спілкування з людиною, яка називає себе християнином, але живе у явному гріху. Це серйозна настанова, якої всі Божі діти повинні пильно дотримуватися. Так само і другий уривок не говорить про служителів або вчителів будь-якого роду. Тут апостол закликає Божих дітей розірвати спілкування з дітьми диявола. Його слова буквально такі: «Вийдіть тому з-поміж них та й відлучіться, каже Господь, і не торкайтесь нечистого», даючи зрозуміти, що вони не можуть залишатися з’єднаними з такими людьми і водночас не ставати бодай якоюсь мірою причасниками їхніх гріхів. Отже, ми можемо сміливо сказати: ні апостол Павло, ні будь-хто з натхненних авторів ніколи не радили святим людям відокремлюватися від Церкви, до якої вони належать, лише через те, що її служителі є нечестивими людьми.

24. Однак правда й те, що багато побожних християн, як уже було сказано, відокремлювалися від Церкви: дехто ще в другому столітті, а багато хто в третьому. Одні йшли в пустелю і жили цілком на самоті. Інші будували собі окремі оселі, які згодом почали називати монастирями, і просто відділяли себе від решти світу. Але який був наслідок такого відокремлення? Саме той, якого й слід було чекати. Воно надзвичайно посилило і зміцнило загальне розтління Церкви. Сіль, зібрана в купу й складена в кутку, справді втратила свою силу. Світильник, поставлений під посудину, перестав світити людям. Через це безбожність і неправедність почали панувати без перешкоди. Світ, відданий у руки диявола, з усією жадобою чинив його діла, а густа темрява разом з усяким беззаконням покрила всю землю.

25. «Але якщо вся ця безбожність не була достатньою підставою для відокремлення від розбещеної церкви, то чому Кальвін, Лютер і їхні послідовники відділилися від Римської Церкви?» Відповідаю: вони, по суті, не самі відділилися від неї, а були силоміць вигнані з неї. Їм дозволяли залишитися в ній лише за однієї умови: вони мали погодитися з усіма її помилками й долучитися до всього її марновірства та ідолопоклонства. Отже, провина за це розділення лежала не на них, а на тих, хто їх вигнав. Для них це було не питанням вибору, а питанням необхідності. І якби така сама необхідність тепер постала перед нами, ми також мусили би відокремитися від будь-якої церкви під небом.

26. Не було й подібних підстав для того, щоб різні групи людей пізніше відокремлювалися від Церкви Англії. Їм не ставили і не ставлять досі жодних гріховних умов для церковної єдності. Більшість із них відділилася або через певні переконання, або через форми богослужіння, які вони не схвалювали. Лише небагато посилалися на нечестивість духовенства чи мирян як на причину свого відокремлення. І навіть коли дехто так говорив, не було видно, щоб вони самі були хоч трохи кращими за тих, від кого відділилися.

27. Але головна причина, яку багато хто називає для відокремлення від Церкви, це думка, що служителі є нечестивими людьми. Це спирається на таке твердження: служіння злих людей не може приносити добра. Можна називати таїнства засобами благодаті, але люди, які самі не приймають Божої благодаті, не можуть передавати її іншим. Тому, кажуть вони, не можна сподіватися на Боже благословення через слуг диявола.

Цей аргумент справді звучить дуже переконливо і, власне, є найсильнішим з усіх, які можна навести. Але перш ніж визнати його остаточним, треба взяти до уваги кілька речей.

28. Поміркуймо, по-перше: чи справді старозавітні установлення переставали бути джерелом спасенної благодаті лише тому, що їх звершували безбожні люди? Якщо так, тоді виходило би, що жоден ізраїльтянин не був спасенний від часів Ілія аж до приходу Христа. Бо їхні священики були не кращі за наших, а можливо, навіть гірші. Але хто наважиться сказати таке, тобто фактично ствердити, що всі діти Ізраїлю протягом одинадцяти чи дванадцяти століть поспіль пішли до пекла?

29. Чи не були установлення, які звершувалися за днів нашого благословенного Господа, джерелом благодаті для тих, хто в них брав участь? Якщо ні, то Святий Дух не похвалив би Захарію та Єлизавету за те, що вони «непорочно ходили в усіх заповідях і постановах Господніх». Якби служіння злих людей не могло приносити добра, то чи наказав би наш Господь Своїм послідовникам, не заборонивши, а навпаки, відвідувати служіння книжників і фарисеїв? Знову зверніть увагу на виразні слова (Мт. 23:1-3): «Тоді промовив Ісус до народу й до учнів Своїх, і сказав: На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї», тобто ті, хто поставлені бути вашими вчителями, «тож усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте». А ким були ці книжники та фарисеї? Хіба не одними з найгірших людей? І все ж Господь велить слухати саме їх. Ця заповідь явно міститься в словах: «Тож усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте». Бо як могли би люди виконувати те, чого вони не чули?

30. Поміркуймо ще трохи над тим, до чого веде думка, ніби злі служителі не можуть принести жодного добра і що постанови, які вони звершують, не передають спасенної благодаті тим, хто бере в них участь. Якщо це так, тоді виходить, що майже всі християни від апостольських часів і аж до Реформації загинули! Бо якими були майже всі священики впродовж тих століть? Дослідіть церковну історію в кожну добу, і ви щоразу знайдете нові докази їхнього розтління. Щоправда, в пізніші часи вони вже не були настільки відкрито зіпсутими. І від того більш щасливого часу справді сталася помітна зміна на краще як серед духовенства, так і серед мирян. Однак є підстави боятися, що й тепер багато тих, хто служить у святині і зовні нібито посвячений Богові, і в протестантських, і в римо-католицьких країнах, насправді набагато більше віддані світові, багатству, пошані або насолодам, ніж Богові, якщо не брати до уваги небагатьох винятків. А отже, вони так само далекі від християнської святості, як небо від землі. А якщо через служіння безбожних людей благодать справді не передається, то в якому ж стані опиняється весь християнський світ? Невже Бог забув милувати? Невже Він покинув Свою спадщину? О, не думаймо так! Краще скажімо разом із нашою Церквою, хоч це й суперечить ученню Римської Церкви, яка твердить: «Якщо священик не звершує служіння з чистим наміром», а безбожна людина не може цього мати, «то таїнство взагалі не є таїнством», краще скажімо так: «Негідність служителя не перешкоджає дійсності Божої постанови». І причина тут очевидна: бо сила походить не від того, хто звершує, а від Того, Хто встановив. Він не допускає, щоб Його благодать була зупинена навіть тоді, коли сам посланець її не приймає.

31. Інший висновок із думки, ніби через злих служителів благодать не передається, був би такий: жодна сумлінна людина не могла би належати до жодної національної церкви у світі. Бо де би вона не опинилася, дуже ймовірно, що там не знайдеться святого служителя. А якщо його немає, тоді, за такою логікою, поклоніння в цій громаді було би марним. Але, благословенний Бог, це не так. Ми знаємо з власного щасливого досвіду і з досвіду тисяч людей, що «слово Боже не зв’язане», навіть коли його промовляє безбожний служитель, і що таїнства не стають «сухими грудьми» лише через те, святий той, хто їх звершує, чи ні.

32. Зважмо ще один наслідок цього припущення, якби його всюди прийняли. Якщо б усі люди почали відокремлюватися від тих церков, де служитель є нечестивою людиною, а саме так їм і довелося би чинити, якби Божа благодать ніколи не діяла і не могла діяти через його служіння, то яке замішання, які потрясіння й безлад охопили б увесь християнський світ. Скрізь з’явилися б лихі підозри, глибокі образи, ревнощі та заздрість. Усюди множилися б осуди, плітки, суперечки й роздори. І цим би справа не скінчилася. Від злих слів ворогуючі сторони швидко перейшли би до злих вчинків, і невдовзі полилися би ріки крови, на ганьбу перед мусульманами та язичниками.

33. Тож не будемо тривожити й розпалювати ні себе, ні ближніх марними суперечками, а краще всі разом, однодушно, поширюймо, наскільки можемо, тихе й мирне Євангеліє Христа. Використаймо якнайкраще те служіння, яке Боже Провидіння дало нам. Майже п’ятдесят років тому великий і добрий муж, доктор Поттер, тодішній архієпископ Кентерберійський, дав мені пораду, за яку я відтоді безперервно дякую Богові: «Якщо ви прагнете принести справжню користь, не витрачайте часу й сил на боротьбу за або проти питань сумнівного характеру, а зосередьтеся на свідченні проти явних і загальних пороків та на утвердженні справжньої, суттєвої святості». Тримаймося цього. Залишивши тисячу спірних питань тим, хто не має кращого діла, ніж перекидати суперечку з боку в бік, будьмо вірні своєму покликанню. Будьмо вірними свідками, кожен на своєму місці, проти всякої безбожності та неправедності та всіма силами утверджуймо ту внутрішню й зовнішню святість, «без якої ніхто не побачить Господа»!