Проповідь 103 - Що є людина?

23 липня 1787

Що є людина?

23 Липня, 1787року

«Коли бачу Твої небеса діло пальців Твоїх, місяця й зорі, що Ти встановив, то що є людина» (Псалом 8:3-4).

Часто зауважували, що Книга Псалмів є багатою скарбницею побожності, яку Божа мудрість приготувала, щоб задовольнити потреби Його дітей у всі покоління. У всі часи Псалми були надзвичайно корисні для тих, хто любить або боїться Бога, і не лише для побожних ізраїльтян, але й для Божих дітей серед усіх народів. Ця книга була великою опорою для Божої Церкви не тільки тоді, коли вона ще перебувала в стані дитинства, як це чудово описує святий Павло на початку четвертого розділу Послання до галатів, але й пізніше, коли «життя й нетління були виведені на світло через Євангеліє». Християни кожного часу і кожного народу користувалися цим божественним скарбом, який щедро відповідав на потреби не лише «немовлят у Христі», тобто тих, хто тільки починав іти Божим шляхом, але й тих, хто вже добре просунувся в ньому, і навіть тих, хто швидко наближався до «міри зросту повноти Христової».

Тема цього псалма чудово виражена вже на його початку: «Господи, Владико наш, яке то величне на цілій землі Твоє Ймення, Слава Твоя понад небесами!» У ньому прославляються преславні мудрість і любов Божа як Творця і Владики всього, що існує. Не видається неймовірним припустити, що Давид написав цей псалом ясної зоряної ночі, коли він також дивився на місяць, який «ходить у своїй ясності»; і що, споглядаючи

«це чисте півколо, цей простір синьої блакиті,

такий страшенно великий і надзвичайно прекрасний,

з незліченними зорями і незмірним світлом»,

він від повноти серця вигукнув у природному прославленні: «Коли бачу Твої небеса діло пальців Твоїх, місяця й зорі, що Ти встановив, то що є людина». Як може бути, щоб Творець усього цього, незліченних воїнств небесних і земних, мав бодай якусь увагу до цієї порошинки творіння, чий час «минає немов тінь»?

«Тіло ваше — порох; ваш зріст — лише лікоть;

Ваше життя — одна мить, безумна людино!»

«Що таке людина?» Це я розгляну, по-перше, з погляду її величини, а по-друге, з погляду її тривалості.

I. 1. Розгляньмо, по-перше, що таке людина щодо її величини. І в цьому значенні: що таке одна людина в порівнянні з усіма мешканцями Великої Британії? У такому порівнянні вона майже ніщо. Якою ж малою видається одна людина поруч із вісьмома чи десятьма мільйонами. Хіба вона не «губиться, наче крапля в безмежному морі?»

2. Але що таке всі мешканці Великої Британії у порівнянні з усіма мешканцями землі? Їхню кількість часто оцінювали приблизно в чотириста мільйонів. Але чи погодяться з таким підрахунком ті, хто твердить, що сам лише Китай має п’ятдесят вісім мільйонів населення? Якщо справді ця одна імперія налічує майже шістдесят мільйонів, тоді неважко припустити, що все населення земної кулі становить радше чотири тисячі мільйонів, тобто чотири мільярди, а не чотириста мільйонів. І що ж тоді означає будь-яка окрема людина в порівнянні з такою кількістю?

3. Але якою є сама земля за своїм розміром у порівнянні з усією Сонячною системою? Адже до неї входить не лише те велетенське тіло, Сонце, яке незрівнянно більше за землю, але й увесь ряд головних і другорядних планет. Деякі з них, а саме другорядні планети, тобто супутники або місяці Юпітера та Сатурна, значно більші за всю землю.

4. І все ж, чим є вся кількість матерії, що міститься в Сонці та в усіх тих головних і другорядних планетах, разом з усім простором, який охоплює Сонячна система, у порівнянні з тим простором, через який проходять ці дивовижні тіла, комети? Хто, окрім самого Творця, може «порахувати їх і всіх назвати на ім’я»? Але й сама орбіта комети та весь простір, який вона охоплює, що це в порівнянні з простором, у якому перебувають нерухомі зорі, настільки незмірно далекі від землі, що навіть у найсильнішу трубу вони виглядають так само, як і для неозброєного ока.

5. Чи простягається творіння далі від світу нерухомих зір — хто може це сказати? Це знають лише ранкові зорі, що співали разом, коли були закладені його основи. Але в тому, що творіння має межі, що воно не безкінечне, а визначене, немає підстав сумніватися. Ми можемо бути певні, що коли Син Божий завершив усю працю, яку створив і звершив, Він сказав:

«О світе,

ось твої межі,

ось твоє праведне коло».

І чим же є людина в порівнянні з усім цим?

6. Можемо піти ще на один крок далі, і не більше: що таке простір усього творіння, що таке весь скінченний простір, який існує або який ми лише можемо уявити, у порівнянні з безмежним? Що він, як не точка, як не ніщо в порівнянні з Тим, Хто Собою все наповнює, Хто є «Усе в усьому»? Подумайте про це, а тоді запитайте: «Що таке людина?»

7. Що таке людина, що великий Бог, Який наповнює небо й землю, «Високий і Піднесений, Який перебуває у вічності», так невимовно схиляється, щоб «пам’ятати про неї»? Хіба сам розум не підказав би нам, що таке мізерне створіння мало би загубитися серед безмежжя Його діл і залишитися поза Його увагою? Особливо якщо зважити,

II. По-друге, що таке людина щодо тривалості свого життя.

1. Відтоді, як людське життя востаннє було скорочене, а це, схоже, сталося за часів Мойсея і, ймовірно, саме йому Бог це відкрив, коли він промовляв ці слова, звичайна тривалість людського життя становить «сімдесят літ». Саме таку межу Бог тепер загалом визначив для людини. «А коли людина міцніша», може, одна зі ста, «то й вісімдесят літ». Але навіть тоді найкраще в цих роках, це «труди й марнота», бо вони швидко минають, «і ми відходимо»!

2. Якою ж малою є ця тривалість у порівнянні навіть із віком Мафусала! «І жив Мафусал дев’ятсот шістдесят дев’ять років». Але що значать ці дев’ятсот шістдесят дев’ять років у порівнянні з триванням ангела, яке почалося ще «перед тим, як народилися гори» або були закладені основи землі? А що значить навіть уся тривалість від створення ангелів у порівнянні з тим, що було перед їхнім створенням, тобто з безпочатковою вічністю, з тією половиною вічності, якщо можна так висловитися, яка вже минула тоді? І що ж таке «сімдесят літ» у порівнянні з цим?

3. Насправді, яке може бути співвідношення між будь-якою скінченною тривалістю і безкінечною? Яке співвідношення між тисячею або десятьма тисячами років, або навіть між десятьма тисячами разів по десять тисяч віків, і вічністю? Я не знаю, чи можна виразніше показати цю невимовну неспівмірність між будь-яким, навіть найбільшим мислимим відрізком часу і вічністю, ніж це зроблено у добре відомому місці святого Кипріана: «Уявімо кулю з піску, завбільшки із земну кулю, і припустимо, що з неї зникала б одна піщинка раз на тисячу років. І все ж увесь той час, за який зникла б уся ця куля, при такому темпі, одна піщинка на тисячу років, мав би менше, так, незрівнянно і безкінечно менше співвідношення до вічності, ніж одна піщинка має до всієї цієї маси». Що ж тоді означають сімдесят років людського життя в порівнянні з вічністю? Якими словами можна передати це співвідношення? У порівнянні з вічністю це зовсім ніщо, навіть менше, ніж ніщо.

4. Якщо ж до людської мізерності додати ще й невимовну короткість її життя, то чи дивно, що людина, схильна до глибоких роздумів, інколи майже зі страхом думає, чи не знехтує великий, вічний і безмежний Владика всесвіту таким мізерним створінням, як людина, створінням, яке в усьому незрівнянно незначне перед безмежністю і перед вічністю? Чи не ці дві думки промайнули, якщо й не затрималися надовго, в розумі царя псалмоспівця? Саме тому, роздумуючи над першим, він вигукує сильними словами тексту: «Коли бачу Твої небеса діло пальців Твоїх, місяця й зорі, що Ти встановив, то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш?» Вона справді, за словами святого Августина, є aliqua portio creaturae tuae, тобто «якоюсь часткою Твого творіння», але quantula portio, тобто «якою ж неймовірно малою часткою», настільки малою, що, здається, зовсім не варта Твоєї уваги. Схоже, маючи на увазі друге, він вигукує у сто сорок четвертому псалмі: «Господи, що то людина, що знаєш її, що то син людський, що зважаєш на нього?» «Людина наче ніщо». Чому? Бо «час її минає, як тінь». У цьому місці, хоч таких прикладів і дуже мало, новіший переклад Псалмів, той, що поданий у наших Бібліях, можливо, точніший за давніший, який стоїть у Молитовнику. Там сказано так: «Господи, що таке людина, що Ти зважаєш на неї, або син людський, що береш його до ліку?» Якщо триматися першого перекладу, то Давид ніби дивується, що вічний Бог, попри всю мізерність людини, ставиться до неї з такою пошаною і так високо її цінує. А якщо взяти другий переклад, то його подив у тому, що Бог узагалі зважає на людину і бере її до уваги, хоч її життя «минає, немов тінь».

5. І ми природно схильні доходити того самого висновку і відчувати той самий страх. Але як запобігти цій тривожній думці і як справді звільнитися від цього страху? Передусім треба зважити на те, чого Давид, здається, тут зовсім не брав до уваги, а саме: тіло — це ще не вся людина; людина — це не лише дім із пороху, а безсмертний дух; дух, створений на Божий образ; нетлінний відбиток Бога слави; дух, що має незрівнянно більшу вартість, ніж уся земля; більшу, ніж сонце, місяць і зорі разом; так, більшу, ніж усе матеріальне творіння. Зважте також, що людський дух не лише належить до вищого порядку і має благороднішу природу, ніж будь-яка частина видимого світу, але й є тривалішим, бо не підлягає ані розпаду, ані зотлінню. Ми знаємо, що «все видиме дочасне», тобто змінне і минуще за своєю природою, а «невидиме», зокрема людська душа, «вічне». «Вони загинуть», а душа залишиться. «Усі вони постаріють, немов одежа», але коли небо й земля минуть, душа не мине.

6. По-друге, зверни увагу на слово, яке Отець духів промовив до нас через пророка Осію: «Я — Бог, а не людина; тому не вичерпуються Мої милості». Наче Він говорить так: «Якби Я був лише людиною, або ангелом, або будь-якою іншою скінченною істотою, тоді Моє знання могло би бути обмеженим, і Моє милосердя теж могло би мати межі. Але Мої думки — не ваші думки, і Моє милосердя — не таке, як ваше. Як небо вище за землю, так вищі Мої думки від ваших думок, і так само Моє милосердя, Моє співчуття і способи, якими Я його виявляю, вищі від ваших шляхів».

7. Щоб у нас не залишилося жодної тіні страху і жодного місця для сумніву, щоб показати, наскільки великий, вічний Бог дбає про малу й короткочасну людину, а особливо про її безсмертну душу, Він дав Свого Сина, «Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне». Подивіться, як Бог полюбив світ. Син Божий, Який був «Бог від Бога, Світло від Світла, Бог істинний від Бога істинного», рівний Отцеві у славі й співвічний Йому у величі, «умалив Себе, прийнявши вигляд раба; і, ставши подібним до людини, упокорив Себе аж до смерті, і то смерті на хресті». І все це Він витерпів не заради Себе, а «заради нас, людей, і заради нашого спасіння». «Він Сам поніс наші гріхи Своїм тілом на дереві», щоб «Його ранами ми зцілилися». Після такого вияву Божої любови чи можна й далі сумніватися в Його ніжній турботі про людину, навіть тоді, коли вона була «мертва через провини й гріхи»? Навіть коли Він бачив нас у наших гріхах і в нашій крові, Він сказав нам: «Живи!» Тож не біймося більше. Не сумніваймося більше. «Той, Хто не пожалів власного Сина, а віддав Його за всіх нас, хіба не дасть нам із Ним і всього?»

8. «Ні, — каже філософ, — якщо Бог так полюбив світ, то хіба не міг Він так само полюбити й тисячу інших світів, як цей? Тепер уже визнають, що, крім світу, в якому ми живемо, існують тисячі, а може, й мільйони інших світів. І чи може розсудлива людина повірити, що Творець усіх цих світів, багато з яких, імовірно, не лише не менші, а навіть значно більші за наш, виявив би таку дивовижно особливу увагу до одного з них більше, ніж до всіх інших?» Я відповідаю так: навіть якби існували мільйони світів, Бог у безодні Своєї безмежної мудрості може мати причини, яких Він нам не відкрив, чому Він зволив явити цю милість саме нашому світові, віддавши йому перевагу над тисячами чи мільйонами інших.

9. Я говорю це навіть якщо прийняти поширене припущення про множинність світів, яке дуже подобається всім, хто відкидає Християнське Одкровення, саме тому, що воно дає їм ніби переконливу підставу для заперечення проти нього. Але що більше я роздумую над цим припущенням, то більше сумніваюся в ньому. Настільки, що навіть якби його прийняли всі європейські філософи, я все одно не зміг би його прийняти без серйозніших доказів, ніж ті, які досі бачив.

10. «Але хіба міркування сивочолого Гюйґенса не достатнє, щоб зняти всі сумніви? Бо, як каже цей вправний астроном: “Коли ми дивимося на місяць у добрий телескоп, то чітко бачимо ріки й гори на його строкатій поверхні. А де є ріки, там, безперечно, є рослини й різні види овочів; а де є рослини, там неодмінно є й тварини; так, і розумні істоти, як на землі. Отже, з цього випливає, що місяць має своїх мешканців; і так само легко можна припустити це щодо всіх вторинних планет, зокрема всіх супутників, або місяців, Юпітера та Сатурна. А якщо заселені вторинні планети, то чому не заселені й первинні? Чому нам сумніватися в цьому щодо Юпітера та Сатурна так само, як щодо Марса, Венери та Меркурія?”»

11. Але чи не знаєте ви, що сам містер Гюйґенс перед смертю почав сумніватися в усій цій гіпотезі? Бо з подальших спостережень він дійшов висновку, що місяць, імовірно, не має атмосфери. Він зауважив, що під час повного сонячного затемнення, щойно тінь сходить із якоїсь частини землі, сонце відразу освітлює її яскраво; тоді як якби місяць мав атмосферу, світло з’являлося би не таким ясним, а тьмяним і розсіяним. Так само і після місячного затемнення на тій частині місяця, звідки відходить земна тінь, спочатку видно лише слабке світло, поки ця межа рухається. Звідси він робив висновок, що місяць немає атмосфери. А якщо так, то на ньому немає ні хмар, ні дощу, ні джерел, ні річок, а отже, немає ні рослин, ні тварин. Тому ми не маємо жодного доказу і навіть достатньої ймовірності, що місяць заселений, так само як не маємо такого доказу й щодо інших планет. Отже, коли забрано головний доказ, уся ця теорія падає.

12. «Але, — скажете ви, — навіть якщо цей аргумент не витримує, ми все одно можемо дійти того самого висновку про множинність світів, якщо зважимо на безмежну мудрість, силу й доброту Творця. Для Нього було так само легко створити тисячі або мільйони світів, як і один. Хіба можна повірити, що Він ужив усю Свою силу й мудрість лише на створення одного світу? Яке співвідношення між цією порошинкою творіння і великим Богом, Який наповняє небо й землю, коли

“Ми знаєм: сила Його всемогутньої правиці

З кожної піщинки світ новий створить у мить”».

13. На цей доказ, який так вихваляють невіруючі вчені, я відповідаю так: хіба можливо знайти бодай якусь міру між скінченним і безкінечним? Припустимо, що Бог створив би ще тисячу світів понад кількість усіх піщинок у всесвіті. Яке співвідношення мали би вони всі разом до безмежного Творця? У порівнянні з Ним вони й далі були би не просто в тисячу разів, а безмежно меншими, ніж одна порошинка у порівнянні з усім всесвітом. Тож залишимо це дитяче міркування про нібито співвідношення між творінням і Творцем, і надаймо Всевишньому Богові чинити те й тоді, коли Йому до вподоби. Бо хто, окрім Нього, «пізнав розум Господній, або хто був Йому порадником»?

14. Досить нам знати цю просту та радісну істину: всемогутній Творець виявив до цього бідного й малого створіння таку увагу, якої не виявив навіть до небесних істот, «що не зберегли свого первісного стану». Він дав нам Свого Сина, Свого Єдинородного, щоб Він і жив, і помер за нас. О, тож живімо для Нього, щоб і вмирати нам для Нього, і жити з Ним повіки!