Проповідь 101 - Обов’язок постійного причастя

19 лютого 1732

Обов’язок постійного причастя

_Ця проповідь була написана понад п’ятдесят п’ять років тому для моїх студентів в Оксфорді. Я додав до неї дуже мало, але значно скоротив, оскільки тоді я вживав більше слів, ніж зараз. Але, слава Богу, я досі не бачу підстав змінювати свої погляди щодо жодного з викладених у ній питань. 1788 р. Дж. В. ___

«Це чиніть на спомин про Мене!» (Луки 22:19).

Не дивно, що люди, які не бояться Бога, ніколи навіть не думають це робити. Але дивно, що цим нехтують ті, хто боїться Бога і прагне спасти свою душу. І все ж саме так трапляється дуже часто. Одна з причин, чому багато хто уникає цього, полягає в тому, що вони так бояться «їсти та пити негідно», що не замислюються, наскільки ще більша небезпека полягає в тому, щоб узагалі не їсти й не пити цього. Тому, щоб, наскільки можу, допомогти таким розсудливим людям думати про це правильніше, я:

I. покажу, що обов’язок кожного християнина — приймати Вечерю Господню так часто, як тільки він може;

II. відповім на деякі заперечення.

I. Я хочу показати, що обов’язок кожного християнина — приймати Вечерю Господню так часто, як тільки він може.

1. Перша причина, чому це є обов’язком кожного християнина, полягає в тому, що це пряма заповідь Христа. Що це справді Його заповідь, видно зі слів тексту: «Це чиніть на спомин на Мене!» Цими словами апостоли були зобов’язані благословляти, ламати й подавати хліб усім, хто єднався з ними у святих справах, а всі християни були зобов’язані приймати ці знаки тіла і крові Христової. Отже, хліб і вино тут велено приймати на Його спомин аж до кінця світу. Зважте також, що цю заповідь наш Господь дав тоді, коли вже віддавав за нас Своє життя. Це були, так би мовити, Його прощальні слова до всіх Своїх послідовників.

2. Друга причина, чому кожен християнин має робити це так часто, як тільки може, полягає у великому благословенні, яке отримують усі, хто чинить це в послусі Йому. А саме: у прощенні наших минулих гріхів і в теперішньому зміцненні та відновленні наших душ. У цьому світі ми ніколи не буваємо вільні від спокус. Яким би не було наше життя, у яких би обставинах ми не перебували, чи в хворобі, чи в здоров’ї, чи в смутку, чи в спокої, вороги наших душ завжди чатують, щоб втягнути нас у гріх. І надто часто їм це вдається. Тому, коли ми усвідомлюємо, що згрішили проти Бога, який ще надійніший шлях маємо, щоб отримати від Нього прощення, ніж звіщати смерть Господню і благати, щоб заради страждань Його Сина Він стер усі наші провини?

3. Благодать Божа, яка подається тут, утверджує для нас прощення гріхів, даючи силу від них відвертатися. Як наші тіла зміцнюються хлібом і вином, так і душі зміцнюються цими знаменнями тіла й крові Христової. Це пожива для душі: вона дає силу виконувати свій обов’язок і провадить нас до досконалості. Отже, якщо ми бодай трохи шануємо ясну заповідь Христа, якщо прагнемо прощення гріхів, якщо бажаємо сили вірити, любити й слухатися Бога, тоді не повинні пропускати жодної нагоди приймати Вечерю Господню. Ми не маємо відвертатися від трапези, яку Господь приготував для нас. Ми не повинні занедбувати жодної нагоди, яку Боже провидіння дає нам для цього. Ось справжнє правило: ми маємо приймати настільки часто, наскільки Бог дає нам можливість. Тому кожен, хто не приймає, хто відходить від святого столу, коли все вже готове, або не розуміє свого обов’язку, або не дбає про останню заповідь свого Спасителя, про прощення своїх гріхів, зміцнення своєї душі та її оновлення надією слави.

4. Нехай же кожен, хто має бодай найменше бажання догодити Богові або бодай якусь турботу про свою душу, послухається Бога і дбає про добро своєї душі, приступаючи до Таїнства щоразу, коли має таку можливість. Саме так чинили перші християни, у яких християнська жертва, тобто Євхаристія, була постійною частиною недільного богослужіння. Упродовж кількох століть вони приймали її майже щодня, завжди чотири рази на тиждень, а також у кожне свято святих. Тому ті, хто приєднувався до молитов вірних, ніколи не залишалися без участі в цьому блаженному Таїнстві. Якої думки вони були про тих, хто відвертався від нього, видно з давнього канону: «Якщо якийсь віруючий бере участь у молитвах вірних і відходить, не прийнявши Вечері Господньої, нехай буде відлучений як той, хто вносить замішання в Церкву Божу».

5. Щоб краще зрозуміти, чим є Вечеря Господня, варто уважно перечитати ті місця в Євангеліях і в першому Посланні до коринтян (1 Кор. 11), де йдеться про її встановлення. З них ми бачимо, що мета цього Таїнства — постійно згадувати смерть Христа через споживання хліба і пиття вина, які є зовнішніми знаками внутрішньої благодаті, тобто тіла і крові Христа.

6. Тим, хто має намір приймати її щоразу, коли має для цього можливість, дуже корисно готуватися до цієї святої настанови через самодослідження і молитву. Але така підготовка не є завжди безумовно необхідною. І коли на це бракує часу, треба пильнувати, щоб у нас була та постійна внутрішня готовність, яка є цілком необхідною і якої не можна відкладати чи скасовувати за жодних обставин. Вона полягає, по-перше, у твердому рішенні серця берегти всі Божі заповіді, а по-друге, у щирому бажанні прийняти всі Його обітниці.

II. Тепер, по-друге, я маю відповісти на загальні заперечення проти постійного прийняття Вечері Господньої.

1. Я кажу саме «постійного прийняття», бо вислів «часте причастя» є вкрай нечітким і майже позбавленим змісту. Якщо він означає щось менше, ніж постійне прийняття, тоді він означає більше, ніж можна довести як обов’язок для будь-кого. Бо якщо ми не зобов’язані причащатися постійно, то яким доказом можна показати, що ми зобов’язані причащатися «часто», тобто більше, ніж раз на рік, або раз на сім років, або один раз перед смертю? Кожен аргумент, який наводять на користь цього, або доводить, що ми повинні робити це постійно, або нічого не доводить. Тому всі розсудливі люди повинні відкинути такий невизначений і порожній спосіб говорити.

2. Щоб показати, що ми зобов’язані причащатися постійно, варто подивитися на Святе Причастя з двох боків: або як на Божу заповідь, або як на Божий дар для людини.

По-перше, як на Божу заповідь. Бог є нашим Посередником і Володарем. Від Нього ми маємо життя і все, що маємо. У Його волі, чи будемо ми від цієї миті й навіки цілком щасливі, чи цілком нещасні. І Він говорить нам, що всі, хто слухається Його заповідей, будуть вічно щасливі, а всі, хто не слухається, будуть вічно нещасні. Одна з цих заповідей така: «Це чиніть на спомин про Мене». Тому я запитую: чому ви не робите цього, коли можете, якщо тільки самі захочете? Коли перед вами є така нагода, чому ви не слухаєтеся Божої заповіді?

3. Можливо, ви скажете: «Бог не наказує мені робити це щоразу, коли я маю змогу». Справді, саме ці слова, «щоразу, коли можете», тут не вжиті. Але що з того? Хіба ми не повинні виконувати кожну Божу заповідь настільки, наскільки маємо змогу? Хіба всі Божі обітниці не належать лише тим, хто «докладає всілякої старанності», тобто тим, хто робить усе можливе, щоб коритися Його заповідям? Межа нашої можливості і є мірою нашого обов’язку. Усе, що ми можемо зробити, те ми й повинні робити. І щодо цієї, і щодо кожної іншої заповіді діє те саме: хто має змогу послухатися, але не слухається, той не матиме місця в Царстві Небесному.

4. І ця велика істина, що ми зобов’язані виконувати кожну Божу заповідь настільки, наскільки можемо, стає очевидною, якщо подивитися, до чого веде протилежна думка. Бо якби ми припустили, що людина не зобов’язана слухатися кожної Божої заповіді щоразу, коли має для цього можливість, тоді в нас не залишилося би жодного певного доказу, що хтось узагалі зобов’язаний коли-небудь виконати бодай одну з них. Наприклад, якби я запитав когось, чому він не виконує однієї з найясніших Божих заповідей, скажімо, чому не допомагає своїм батькам, він міг би відповісти: «Зараз не зроблю, зроблю іншим разом». Коли ж настане той «інший раз» і ви знову нагадаєте йому про Божу заповідь, він скаже: «Послухаюся пізніше». І ніколи не можна буде довести, що він повинен зробити це саме тепер, якщо не довести, що він повинен робити це щоразу, коли має змогу. А отже, він зобов’язаний зробити це зараз, бо може, якщо тільки захоче.

5. Розгляньмо Вечерю Господню, по-друге, як вияв Божої милості до людини. Бог, Чия милість простягається на всі Його творіння, а особливо на синів людських, знав, що єдиний шлях до справжнього щастя для людини — це стати подібною до Нього в святості. І оскільки Він знав, що самі по собі ми до цього нездатні, то дав нам певні засоби для прийняття Його допомоги. Один із цих засобів — Вечеря Господня. У Своїй безмежній милості Він дав її саме для того, щоб через неї ми могли отримати благословення, які Він приготував для нас, досягти святості на землі і вічної слави на небі.

Тож я запитую: чому ви не приймаєте Божої милості щоразу, коли маєте нагоду? Бог тепер простягає вам Своє благословення, то чому ви його відкидаєте? Ви маєте можливість прийняти Його милість, то чому не користуєтеся нею? Ви слабкі, то чому не використовуєте кожної нагоди, щоб зміцнитися? Одне слово, якщо дивитися на це як на Божу заповідь, то той, хто не причащається щоразу, коли може, виявляє брак побожності. А якщо дивитися на це як на Божу милість, то той, хто не причащається щоразу, коли може, виявляє брак мудрості.

6. Ці два міркування дають повну відповідь на всі звичні заперечення проти постійного причастя, і навіть на всі, які будь-коли висували або ще можуть висунути. Насправді тут нічого не можна заперечити, хіба якщо припустити, що саме в цей час Причастя або не було би для мене милістю, або я не був би зобов’язаний його приймати. Але навіть якби ми допустили, що в цей момент воно не принесло би вам користи, цього все одно недостатньо. Бо друга підстава залишається незмінною: незалежно від того, відчуваєте ви від цього користь чи ні, ви все одно повинні коритися Божій заповіді.

7. Але розгляньмо конкретні виправдання, якими люди зазвичай пояснюють свою непокору. Найчастіше кажуть так: «Я негідний, а той, хто їсть і п’є негідно, їсть і п’є собі осуд. Тому я не наважуюся причащатися, щоб не накликати на себе осуд».

Суть тут ось у чому. Бог пропонує вам одну з найбільших милостей, які тільки можна отримати по цей бік неба, і наказує вам її прийняти. Чому ж ви не приймаєте цю милість у послусі Його заповіді? Ви відповідаєте: «Я негідний її прийняти». Але що це змінює? Ви негідні будь-якої Божої милості. Та хіба це причина відмовлятися від усякої милості? Бог пропонує вам прощення всіх ваших гріхів. Ви негідні цього, і це безсумнівно, і Він це знає. Але якщо Йому все ж угодно запропонувати вам це, хіба ви не приймете? Він пропонує визволити вашу душу від смерті. Ви негідні жити. Але чи через це відмовитеся від життя? Він пропонує дати вашій душі нову силу. То невже ви відмовитеся прийняти її тільки тому, що ви її негідні? Що ще може зробити для нас Сам Бог, якщо ми відкидаємо Його милість лише через те, що не заслуговуємо на неї?

8. Але навіть якщо припустити, що це не було би для нас милістю, а таке припущення фактично означало би говорити неправду про Бога і твердити, ніби те, що Він свідомо встановив для добра людини, насправді не є для неї добром, я все одно запитую: чому ви не слухаєтеся Божої заповіді? Він каже: «Це чиніть». То чому ж ви цього не робите? Ви відповідаєте: «Я негідний це робити». Що це означає? Негідний слухатися Бога? Негідний робити те, що Бог наказав? Негідний виконати Божу заповідь? Невже ви хочете сказати, що ті, хто негідні, не повинні коритися Богові? Хто вам таке сказав? Навіть якби це сказав «ангел із неба, нехай буде проклятий». А якщо ви думаєте, що це сказав Сам Бог через святого Павла, то послухаймо уважно його слова. Вони такі: «Бо хто їсть і п’є негідно, той їсть і п’є осуд собі».

Авжеж, це зовсім інше. Тут немає жодного слова про те, що людина є «негідною» їсти й пити. Тут ідеться про те, щоб їсти й пити «негідно», а це зовсім не те саме. Сам апостол тут же пояснює, що має на увазі. У цій самій главі сказано, що їсти й пити «негідно» означало приступати до святого таїнства так грубо й безладно, що «один голодний, а другий п’яний». Але яке це має відношення до вас? Хіба є небезпека, що ви зробите саме так, що будете їсти й пити «негідно» в такому значенні? Якими би негідними ви себе не вважали, у вас немає підстав боятися, що ви причаститеся саме так. Тому яким би не було покарання за такий негідний спосіб прийняття, до вас воно не стосується. Через цей текст у вас не більше підстав не слухатися Бога, ніж якби цього тексту взагалі не було в Біблії. А якщо ви вживаєте вислів «їсти й пити негідно» в тому значенні, яке має на увазі святий Павло, то з таким самим успіхом могли би сказати: «Я боюся причащатися, бо раптом упаде церква», як і: «Я боюся причащатися, щоб не їсти й не пити негідно».

9. А якщо ви боїтеся осуду саме через це, то боїтеся без причини. Не бійтеся, що будете їсти й пити «негідно», бо в тому значенні, яке має на увазі святий Павло, ви цього зробити не можете. Але я скажу, чого вам справді слід боятися, коли йдеться про осуд. Бійтеся взагалі не їсти й не пити. Бійтеся не послухатися свого Творця і Викупителя. Бійтеся знехтувати Його заповіддю. Бійтеся відкинути і Його милість, і Його владу. Ось чого справді треба боятися. Бо послухайте, що говорить Його апостол: «Бо хто всього Закона виконує, а згрішить в одному, той винним у всьому стає» (Як. 2:10).

10. Отже, ми бачимо, яким слабким є заперечення: «Я не наважуюся приймати Вечерю Господню, бо я негідний». Воно не стає переконливішим навіть тоді, коли ви відчуваєте цю «негідність» через те, що недавно впали в гріх. Справді, наша Церква не дозволяє тим, хто «вчинив якийсь тяжкий злочин», приступати без покаяння. Але з цього випливає тільки одне: ми повинні покаятися перед тим, як приступити, а не те, що маємо зовсім перестати приходити.

Тому казати, що людина може відвернутися від вівтаря, бо нещодавно впала в гріх, і ніби тим самим накласти на себе таку епітимію, означає говорити без жодної підстави в Писанні. Бо де в Біблії нас навчають спокутувати порушення однієї Божої заповіді порушенням іншої? Що ж це за порада: вчинити новий акт непослуху, щоб Бог легше простив попередній?

11. Інші, пояснюючи свою непокору, кажуть про свою «негідність» уже в іншому значенні. Вони мають на увазі, що «не зможуть жити так, як це вимагає Причастя; не зможуть справді жити настільки свято, як мали би жити ті, хто постійно причащається». Скажемо прямо. Я запитую: чому ви не приймаєте ту милість, яку Бог наказує вам прийняти? Ви відповідаєте: «Бо я не зможу жити відповідно до обітниці, яку маю скласти, коли прийму її». Але тоді виходить, що вам узагалі ніколи не слід її приймати. Бо дати один раз обіцянку, яку, як ви знаєте, не виконаєте, не менш грішно, ніж дати її тисячу разів. І ви ж знаєте, що обітниця залишається тією самою, хоч би ви складали її раз на рік чи щодня. Ви обіцяєте одне й те саме, незалежно від того, часто ви це робите чи рідко.

Отже, якщо ви не можете жити відповідно до обітниці тих, хто причащається щонеділі, то так само не можете жити і відповідно до обітниці тих, хто причащається раз на рік. Але чи справді ви не можете? Якщо так, то краще було би вам узагалі не народитися. Бо все, що ви визнаєте перед Вечерею Господньою, ви однаково повинні визнавати і зберігати, інакше не можете бути спасенні. Адже там ви визнаєте лише одне: що будете старанно берегти Його заповіді. І хіба ви не можете жити відповідно до такої обітниці? Тоді ви не можете ввійти в життя.

12. Тож добре зважте, що саме ви говорите, перш ніж стверджувати, ніби не можете жити так, як належить постійним причасникам. Від них не вимагається нічого більшого, ніж від усіх інших причасників, і так само нічого більшого, ніж від кожної людини, яка хоче спасіння своєї душі. Тому казати, що ви не можете так жити, це фактично те саме, що зректися християнства. Це, по суті, зречення вашого хрещення, у якому ви урочисто пообіцяли берегти всі Його заповіді. А тепер ви відступаєте від цієї обітниці. Ви свідомо порушуєте одну з Його заповідей і, виправдовуючи себе, кажете, що не можете берегти Його заповіді. Тоді й не сподівайтеся одержати обітниці, які дані тільки тим, хто їх береже.

13. Сказане про це заперечення проти постійного причастя стосується і тих, хто висловлює ту саму думку іншими словами: «Ми не наважуємося це робити, бо після цього від нас вимагатиметься така досконала покора, якої ми не можемо обіцяти». Ні, тут не вимагається ні більшої, ні меншої досконалої слухняності, ніж та, яку ви вже пообіцяли у своєму хрещенні. Тоді ви зобов’язалися, з Божою допомогою, берегти Його заповіді. І, причащаючись, ви не обіцяєте нічого понад це.

14. Друге заперечення, яке часто наводять проти постійного причастя, полягає в тому, що «ми маємо стільки справ, що не маємо часу на потрібну для цього підготовку». Відповідаю: уся підготовка, яка є справді необхідною, вміщена в таких словах: «Щиро покайтеся у своїх минулих гріхах; майте віру в Христа, нашого Спасителя» (зауважте, що тут слово «віра» вжито не в найвищому значенні); «виправляйте своє життя і живіть у любові (мирі) з усіма людьми, і тоді станете належними учасниками цих святих таїнств». Усі, хто так підготовлені, можуть без страху приступати й приймати таїнство на свою втіху. І яке ж діло може перешкодити вам бути так підготовленими, тобто каятися в минулих гріхах, вірити, що Христос помер, щоб спасти грішників, виправляти своє життя і жити в любові з усіма? Ніяке діло не може цьому завадити, хіба лише таке, що взагалі не дає вам перебувати в стані спасіння. Якщо ви щиро постановили йти за Христом, то ви готові приступати до Господнього столу. А якщо такого наміру не маєте, то ви більше пасуєте до столу і товариства демонів.

15. Отже, жодна справа сама по собі не може завадити людині мати ту підготову, яка справді необхідна, хіба лише така, що взагалі віддаляє її від неба і позбавляє стану спасіння. Звичайно, кожна розсудлива людина, коли має час, перед Вечерею Господньою повинна випробувати себе: чи щиро кається в минулих гріхах, чи вірить Божим обітницям, чи справді постановила ходити Його дорогами і жити в любові з усіма. І, безперечно, на це, як і на особисту молитву, вона має віддати стільки часу, скільки може без перешкоди. Але яке це має відношення до вас, якщо ви кажете, що «не маєте часу»? Як це може бути підставою не слухатися Бога? Він наказує вам приходити. Якщо маєте час, готуйтеся молитвою. Якщо ж не маєте, усе одно приходьте. Не робіть пошани до Божої заповіді приводом для її порушення. Не повставайте проти Нього під приводом страху образити Його. Що би ви не робили і чого би не занедбували, одне зробіть неодмінно: виконайте те, що Бог вам наказує. Самодослідження і особиста молитва, особливо перед Вечерею Господньою, це справді добре. Але пам’ятайте: «Послух ліпший від жертви» (1 Сам. 15:22), і він важливіший за будь-яке самодослідження, а слухняність цінніша навіть за найпіднесенішу молитву.

16. Третє заперечення проти постійного причастя полягає в тому, що через це нібито слабшає наша пошана до таїнства. Але навіть якщо це так, що з того? Хіба звідси випливає, що вам не слід причащатися постійно? Ні, не випливає. Бог наказує вам: «Це чиніть». Ви можете зробити це тепер, але не хочете і, щоб себе виправдати, кажете: «Якщо я робитиму це часто, у мене ослабне та пошана, з якою я роблю це тепер». Припустимо, що це так. Але чи сказав вам Бог десь, що коли послух Його заповіді послаблює вашу пошану до неї, тоді можна не слухатися? Якщо сказав, тоді ви невинні. Якщо ж ні, тоді це заперечення не має сили. Закон очевидний. Або покажіть, що Сам Законодавець допускає такий виняток, або визнайте, що ви винні перед Ним.

17. Пошана до таїнства може бути двох видів. Або вона виникає тільки через новизну, як природне почуття, яке людина має до всього незвичного. Або ж вона народжується з віри, любові до Бога і страху Божого. Перша не є справжньою релігійною пошаною, а лише природною. І саме така пошана до Вечері Господньої справді може ослабнути через постійне приймання. Але справжню, духовну пошану постійне приймання не послаблює, а навпаки зміцнює і примножує.

18. Четверте заперечення звучить так: «Я вже довго постійно причащався, але не отримав тієї користі, на яку сподівався». Таке справді траплялося з багатьма щирими людьми, тому це заперечення варте особливої уваги. Тож спершу звернімо увагу на таке: усе, що Бог наказує нам робити, ми повинні робити тому, що це наказує Бог, незалежно від того, відчуваємо ми користь від цього одразу чи ні. А Бог говорить: «Це чиніть на спомин про Мене». Отже, ми повинні це робити тому, що Він так наказує, чи відчуваємо ми тепер користь, чи ні. Безперечно, користь буде, раніше чи пізніше, хоча, можливо, ми не відразу її помітимо. Ми можемо непомітно ставати сильнішими, більш здатними служити Богові й більш постійними в цьому служінні. Принаймні ми будемо вбережені від повернення назад і збережені від багатьох гріхів та спокус. І вже цього самого мало би вистачити, щоб ми приймали цю поживу так часто, як тільки можемо, навіть якщо ще не відчуваємо тих благословенних плодів, які дехто вже відчував і які, можливо, свого часу відчуємо й ми, коли Бог визнає це за добре.

19. Але припустимо, що людина часто приступала до таїнства і не відчула користі. Чи не в ній самій причина? Або вона не була як слід підготовлена, не мала готовності коритися всім Божим заповідям і приймати всі Його обітниці, або ж не приймала належно, з довірою до Бога. Тож лише подбайте, щоб бути належно підготовленими, і тоді чим частіше ви приступатимете до Господнього столу, тим більше користі там знайдете.

20. П’яте заперечення, яке дехто висуває проти постійного причастя, звучить так: «Церква вимагає цього тільки тричі на рік». Слова Церкви такі: «Зауважте: кожен парафіянин має причаститися щонайменше тричі на рік». На це я відповім, по-перше, так: а що, якби Церква взагалі цього не вимагала? Хіба недостатньо того, що цього вимагає Бог? Ми слухаємося Церкви ради Бога. То хіба не повинні слухатися Самого Бога? Отже, якщо ви причащаєтеся тричі на рік, бо так велить Церква, то причащайтеся щоразу, коли можете, бо так наказує Бог. Інакше те, що ви виконуєте одне, зовсім не виправдає того, що не виконуєте іншого. Навпаки, сама ваша поведінка покаже вашу нерозсудливість і вину та позбавить вас усякого виправдання.

По-друге, з цих слів зовсім не випливає, що Церква вважає достатнім причащатися лише тричі на рік. Їхній прямий зміст такий: хто не причащається щонайменше тричі, той має бути відлучений від Церкви. Але це зовсім не означає, що той, хто причащається не частіше, уже виконує все належне. Наша Церква ніколи так не думала. Навпаки, вона всіляко дбає про те, щоб таїнство належно звершувалося скрізь, де читається «Загальна молитва», тобто кожної неділі і в усі святкові дні року.

Крім того, Церква дає окремий припис щодо тих, хто перебуває у Святих Чинах: «У всіх кафедральних і колегіальних церквах і коледжах, де є багато священиків і дияконів, усі вони мають приймати причастя разом зі священиком принаймні щонеділі».

21. Ми показали, по-перше, що якщо дивитися на Вечерю Господню як на заповідь Христа, то ніхто не може називати себе по-справжньому побожним християнином, якщо не приймає її не просто раз на місяць, а щоразу, коли має для цього можливість. По-друге, якщо дивитися на неї як на милість, дану нам для нашого добра, то ніхто, хто не приймає її щоразу, коли може, не може вважати себе християнськи розсудливим. По-третє, ми показали, що жодне зі звичних заперечень не може виправдати людину, яка не слухається цієї заповіді і не приймає цієї милості при кожній нагоді.

22. Зокрема ми показали, по-перше, що «негідність» не може бути виправданням. Бо хоча в одному значенні ми всі негідні, нікому з нас не слід боятися бути «негідним» у тому значенні, про яке говорить святий Павло, тобто «їсти й пити негідно». По-друге, брак часу на приготування також не може бути виправданням, бо єдина підготовка, яка справді необхідна, така, що жодна справа і взагалі ніщо на землі не може їй завадити, хіба тільки те, що саме по собі вже виводить нас зі стану спасіння. По-третє, ослаблення нашої «пошани» теж не є виправданням, бо Той, Хто заповів «Це чиніть», ніде не додав: «якщо тільки це не послабить вашої пошани». По-четверте, і «неотримання користі» не є виправданням, бо тут причина в нас самих, у тому, що ми занедбуємо необхідну підготовку, яка є в нашій владі. Нарешті, ми показали, що й судження нашої власної Церкви цілком стоїть на боці постійного причастя. Якщо ті, хто досі нехтував ним з будь-якої з цих причин, візьмуть це близько до серця, то, з Божої благодаті, вони прийдуть до більш правильного розуміння і більше не відмовлятимуться від тих милостей, які Бог дає їм для їхнього ж добра.