Проповідь 98 - Про відвідування хворих

23 травня 1786

Про відвідування хворих

«Слабував і Мене ви відвідали» (Матвія 25:36).

1. Зазвичай вважають, що «засоби благодаті» та «установи Божі» означають те саме. Під цим зазвичай розуміють те, що називають ділами благочестя, а саме: слухання і читання Писання, участь у Вечері Господній, публічну та особисту молитву, а також піст. І справді, це звичайні шляхи, через які Божа благодать доходить до людських душ. Але чи лише це є засобами благодаті? Чи немає й інших засобів, через які Бог часто, і навіть звичайним чином, подає Свою благодать тим, хто любить Його або боїться Його? Безперечно, є також і діла милосердя, як і діла благочестя, і вони теж є справжніми засобами благодаті. Особливо це стосується тих, хто чинить їх з єдиною і щирою метою. Ті ж, хто нехтує ними, не приймають тієї благодаті, яку могли б інакше прийняти. Так само через постійне нехтування вони втрачають і ту благодать, яку вже отримали. Чи не через це багато хто, хто колись був сильним у вірі, тепер став слабким і малодушним? І вони навіть не розуміють, звідки береться ця слабкість, бо не занедбують жодної з Божих установ. Але вони могли би зрозуміти її причину, якби серйозно звернули увагу на слова святого Павла про всіх істинних віруючих: «Бо ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували» (Єф. 2:10).

2. Перебування в цих добрих ділах є вкрай необхідним і для того, щоб залишатися в тій вірі, через яку ми вже спасаємося, і для того, щоб досягти вічного спасіння. У цьому не може бути сумніву, якщо серйозно замислитися над тим, що це слова Самого великого Судді: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був і прийшли ви до Мене.» (Мт. 25:34-45). «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили». Якщо й це не переконує вас у тому, що постійність у ділах милосердя є необхідною для спасіння, тоді зважте на слова Судді до тих, хто стоїть ліворуч: «Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований. Бо Я голодував був і не нагодували Мене, прагнув і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був і не прийняли ви Мене, був нагий і не зодягли ви Мене, слабий і в в’язниці і Мене не відвідали ви…чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили!» Ви бачите, що вже за це одне вони мають відійти від Бога «на вічне покарання».

3. Чи не дивно, що цю важливу істину так мало розуміють або, принаймні, що вона так мало впливає на життя тих, хто боїться Бога? Припустимо, що таке розуміння правильне. Припустимо, що Суддя всієї землі говорить правду: що саме ті, і лише ті, хто годує голодних, напуває спраглих, одягає нагих, дає притулок чужинцеві, відвідує в’язнів, кожен відповідно до своїх сил і можливостей, «успадкують Царство вічне». А ті, хто цього не робить, «відійдуть у вогонь вічний, приготований дияволові та його ангелам».

4. Тепер я маю намір зосередити свою бесіду лише на одному з цих обов’язків, а саме на відвідуванні хворих. Це простий обов’язок, який кожен, хто має здоров’я, може виконувати більшою чи меншою мірою, але який майже всюди занедбують навіть ті, хто визнає, що любить Бога. Тому тут я хочу розглянути:

І. Що саме входить у відвідування хворих;

ІІ. Як це слід робити;

ІІІ. Хто саме має це звершувати.

І. Насамперед я хотів би запитати: якою є природа цього обов’язку? Що саме мається на увазі під «відвідуванням хворих»?

1. Під «хворими» я розумію не лише тих, хто прикутий до ліжка, або тих, хто хворіє в найвужчому значенні цього слова. Я маю на увазі всіх, хто перебуває в стані скорботи, чи то душевної, чи тілесної, і незалежно від того, чи це добрі люди, чи злі, чи бояться вони Бога, чи ні.

2. «А чи обов’язково відвідувати їх особисто? Хіба не можна полегшити їхній стан на відстані? Хіба не однаково, чи ми надішлемо їм допомогу, чи принесемо її самі?» Багато людей перебувають у таких обставинах, що не можуть особисто відвідувати хворих. І там, де це справді так, безперечно, для них достатньо надсилати допомогу, бо це єдиний доступний для них спосіб. Але це, власне, не є відвідуванням хворих, а є чимось іншим. Слово, яке ми перекладаємо як «відвідати», у буквальному значенні означає «поглянути на когось», «навідатися до когось». А це, як ви добре знаєте, неможливо без особистої присутності. Тож надіслати допомогу зовсім не те саме, що відвідати людину. Отже, перше потрібно робити, але й другого не залишати.

«Але ж я посилаю до хворих лікаря, і він допоможе їм більше, ніж я». В одному сенсі це так: він справді може принести їм більше користі для тілесного здоров’я. Але для їхніх душ, які мають незрівнянно більшу цінність, він не зробить більшого. І навіть якби міг, це все одно не звільняло би вас від вашого обов’язку: його прихід не замінює вашого. І для вас самих це теж не матиме тієї самої користі, якщо ви не побачите їх на власні очі. Якщо ви цього не зробите, то втратите один із засобів благодаті. Ви втратите дієвий спосіб зростати в подяці Богові, Який береже вас від такого болю і хвороби та далі підтримує ваше здоров’я і силу. Так само ви втратите можливість глибше навчитися співчувати бідним, зростати в доброзичливості та розвивати в собі всі почуття, які мають виявлятися у стосунках з іншими людьми.

3. Одна з головних причин, чому багаті люди зазвичай мають так мало співчуття до бідних, полягає в тому, що вони надто рідко з ними зустрічаються. Звідси й походить те загальне спостереження, що одна частина світу не знає, через що проходить інша. Багато хто не знає цього саме тому, що не хоче знати. Вони уникають будь-якої нагоди дізнатися про це, а потім своє свідоме незнання виставляють як виправдання власної черствості. «Правду кажучи, пане, я людина дуже співчутлива. Але, між нами кажучи, я не знаю жодної людини у світі, яка би жила в потребі», — сказав один дуже заможний чоловік. Як так сталося? Він старанно дбав про те, щоб не бачити таких людей. А якщо випадково й натрапляв на них, то «переходив на другий бік».

4. Яким разючим є контраст між цим і настроєм та поведінкою навіть людей найвищого стану в сусідній країні! У Парижі жінки найвищого становища, так, навіть Принцеси крові, члени Королівського дому, постійно відвідують хворих, особливо недужих у Гранд Госпіталі. І вони не лише стараються полегшити їхню потребу, якщо тим потрібно більше, ніж уже для них передбачено, але й самі служать біля їхніх ліжок, перев’язують їм рани, виконують для них найскромніші послуги. Ось приклад для англійців, і для бідних, і для багатих, і для простих, і для знатних! Багато років ми охоче переймали французькі легковажні звички. То переймімо ж хоча би раз їхню мудрість і чесноту, гідну наслідування в усьому християнському світі. Нехай пані, і навіть графині в Англії, не соромляться наслідувати цих Принцес крові! Ось справжня мода, яка робить честь людській природі. Вона почалася у Франції, але нехай Бог не допустить, щоб там вона й завершилася!

5. А якщо ваша делікатність не дозволяє вам наслідувати по-справжньому шляхетних пані й так упокорювати себе, як вони, виконуючи для хворих найскромніші послуги, то ви все ж можете, не заходячи так далеко, подбати про те, щоб у них було все, чого їм бракує. І ви можете подати їм допомогу ще вищого порядку, задовольняючи їхні духовні потреби: наставляючи їх, коли це потрібно, у перших основах віри; намагаючись показати їм небезпечний стан, у якому вони перебувають під Божим гнівом і прокляттям через гріх; і вказуючи їм на «Агнця Божого, що бере на Себе гріх світу». Поряд із цим загальним повчанням у вас буде безліч нагод утішати тих, хто страждає тілом і душею; зміцнювати малодушних, підбадьорювати знеможених і виснажених; утверджувати тих, хто увірував, і заохочувати їх «іти до досконалості». Але все це ви повинні робити особисто, бо, як бачите, через посередника цього не здійсниш. І навіть якби ви могли подати хворим таке саме полегшення руками іншої людини, то самі не отримали би від цього такої самої користі. Ви не досягли би такого зростання в покорі, терпінні, лагідній чуйності та співстражданні, яке могли би здобути, допомагаючи їм власноруч. І ви не отримаєте тієї самої нагороди у воскресінні праведних, коли «кожен одержить свою нагороду відповідно до власної праці».

ІІ. 1. Далі я запитаю: як саме ми маємо відвідувати їх? Яким чином це діло любові можна звершувати найдієвіше? Як робити це найбільше на славу Божу і на користь ближньому? Але ще перед тим, як братися до цієї праці, ви маєте глибоко усвідомити, що самі по собі зовсім не є для неї достатніми: у вас немає ні достатньої благодаті, ні достатнього розуміння, щоб виконати її як слід. Це має переконати вас у тому, що вам потрібно шукати сили в Сильного і звертатися по мудрість до Отця світил, Подателя всякого доброго дару, завжди пам’ятаючи, що «є дух у людині, і подих Вседержителя дає їй розум». Тому щоразу, коли ви збираєтеся розпочати цю працю, шукайте Його допомоги в щирій молитві. Взивайте до Нього, щоб Він дав вам повноту духа смирення. Бо якщо у ваше серце закрадеться гордість, якщо ви почнете хоч щось приписувати собі, тоді, намагаючись спасти інших, ви погубите власну душу. І до праці, і під час праці, від початку й до кінця, нехай ваше серце чекає від Нього дару лагідності й смирення, терпіння й довготерпіння, щоб ви не розгнівалися і не занепали духом, хоч би яким було ставлення до вас: грубим чи лагідним, приязним чи неприязним. Нехай вас не бентежить ні глибоке незнання одних, ні вражаюча тупість інших. Не дивуйтеся ні їхній дратівливості, ні впертості, ні тому, що вони не змінюються, незважаючи на всі ваші труди. Так, дехто з них навіть повертається назад до погибелі і стає гіршим, ніж був раніше. Але ваш запис у Господа, і ваша нагорода у Всевишнього.

2. Що ж до самого способу поводження з хворими, не прив’язуйте себе до якоїсь однієї сталої схеми. Ви можете змінювати свій підхід залежно від обставин. Але зазвичай буде доречно почати з розпитування про їхній зовнішній стан. Запитайте, чи мають вони все найнеобхідніше для життя, чи вистачає їм їжі та одягу, чи мають паливо, коли надворі холодно, чи є кому належно за ними доглядати, чи мають вони добру пораду щодо своєї тілесної недуги, особливо якщо вона небезпечна. У деяких із цих потреб ви можете допомогти їм самі. Також можете спонукати тих, хто має більше можливостей, доповнити те, чого не можете зробити ви. Про себе ви, можливо, могли би сказати: «Просити соромлюся». Але ніколи не соромтеся просити заради бідних. Так, у такому разі не бійтеся просити з наполегливістю і не приймайте відмову надто легко. Використовуйте всю чемність, усе розуміння і весь вплив, який маєте, водночас покладаючись на Того, Хто тримає серця всіх людей у Своїй руці.

3. Далі ви легко зможете зрозуміти, чи є якась добра послуга, яку ви можете зробити власноруч. Звичайно, більшість потрібних справ краще виконають ті, хто перебуває поруч із ними. Але в чомусь ви можете мати більше вміння або досвіду, ніж вони. І якщо це так, то нехай ні делікатність, ні уявлення про «честь» не зупиняють вас. Пам’ятайте Його слова: «Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили», і не вважайте нічого надто низьким, якщо ви можете зробити це для Нього. Радійте, коли можете упокоритися заради Його імені!

4. Ці малі вияви любові підготують шлях до служіння, яке має більшу вагу. Коли люди побачать, що ви дбаєте про їхнє тіло, тоді зможете перейти до розмови про їхню душу. І тут перед вами відкривається широке поле праці; тут можна вжити всі таланти, які дав вам Бог. Чому б не почати з такого питання: «Чи ви коли-небудь замислювалися над тим, що Бог керує світом, що Його провидіння поширюється на все, і зокрема на вас? Чи може статися з вами щось таке, чого Він не знає, або чого Він не допустив би вам на добро? Він знає все, що ви терпите; Він знає всі ваші болі; бачить усі ваші нестатки. Він бачить не лише вашу скорботу загалом, а й кожну її деталь. Хіба ж Він не дивиться з неба і не впорядковує все це вам на користь?» Потім запитайте, чи знає людина загальні засади віри. А далі лагідно й м’яко з’ясуйте, чи її життя відповідає цим засадам: чи була вона явним і безсоромним грішником, чи мала бодай «вигляд побожності». Після цього дізнайтеся, чи знає вона щось про силу істинної віри, про поклоніння Богові «в дусі та правді». Якщо ні, поясніть їй, що «без святості ніхто не побачить Господа», і що «коли хто не народиться згори, не може побачити Царства Божого». А коли вона почне розуміти природу святості й потребу нового народження, тоді наполягайте на «покаянні перед Богом і вірі в Господа нашого Ісуса Христа».

5. Коли побачите, що хтось із них починає боятися Бога, доречно буде дати йому кілька простих брошур одну за одною, таких як «Настанови для християн», «Прокинься, ти, що спиш» і «Природа та мета християнства». Під час наступного відвідування можете запитати, що саме вони прочитали, що запам’ятали і що зрозуміли. Тоді настане час зміцнити те, що вони вже зрозуміли, і, якщо можливо, глибше вкласти це в їхні серця. Кожну зустріч неодмінно завершуйте молитвою. Якщо ви ще не вмієте молитися без готового тексту, скористайтеся деякими молитвами, складеними містером Спінксом або іншим побожним автором. Але чим швидше ви подолаєте цю несміливість, тим краще. Просіть у Бога, і Він відкриє ваші вуста.

6. Разом із важливішими настановами, яких ви прагнете навчати всіх бідних, кого відвідуєте, було би добрим ділом навчати їх і ще двох речей, на які вони зазвичай звертають замало уваги: працьовитості й охайності. Один побожний чоловік сказав: «Охайність стоїть поруч із побожністю». І справді, її брак є ганьбою для будь-якої релігії, бо через це «дорогу істини зневажають». А без працьовитості людина непридатна ні для цього світу, ні для майбутнього. Тому щодо одного й другого діє таке правило: «Усе, що може робити ваша рука, робіть якнайкраще».

ІІІ. 1. Третє, що слід розглянути, це те, ким саме має виконуватися цей обов’язок. Відповідь очевидна: усіма, хто бажає успадкувати Царство свого Отця, «уготоване від закладин світу». Бо так говорить Господь: «Прийдіть, благословенні… посядьте Царство…слабував, і Мене ви відвідали». А до тих, що ліворуч, Він каже: «Ідіть, прокляті… бо Я був слабий, і Мене не відвідали ви». Хіба це не означає цілком ясно, що як усі, хто так чинить, є «благословенні» і «успадкують Царство», так і всі, хто цього не робить, є «прокляті» і «підуть у вічний вогонь»?

2. Отже, усі, хто хоче уникнути вічного вогню і успадкувати вічне Царство, однаковою мірою зобов’язані, відповідно до своїх сил, виконувати цей важливий обов’язок. Він однаково стосується і молодих, і старших, і багатих, і бідних, і чоловіків, і жінок, кожного відповідно до його можливостей. Ніхто не є настільки молодим, щоб, якщо прагне спасти свою душу, бути звільненим від допомоги ближнім. І ніхто не є настільки бідним, окрім тих, хто сам не має найнеобхіднішого для життя, щоб не був покликаний зробити бодай щось, більше чи менше, у той час, який може звільнити, задля полегшення і втіхи своїх стражденних ближніх.

3. Але ті, хто «багатий у цьому світі», хто має більше, ніж просто життєві вигоди, особливо покликані Богом до цієї блаженної праці і самим Його благим провидінням спрямовані до неї. Оскільки вам не потрібно працювати задля хліба, ваш час більшою мірою є у вашому розпорядженні. Тому ви можете щодня відводити частину його на цей труд любові. Якщо є змога, найкраще визначити для цього окрему годину, бо «коли-небудь» часто означає «ніколи», і не займати цей час жодною іншою справою, якщо тільки немає справді нагальної потреби. Ви маєте й особливу перевагу через своє становище, адже ваш вищий стан сам по собі надає вам більшого впливу. Люди нижчого стану природно дивляться на вас з певною пошаною. А те упокорення, яке ви виявляєте, коли відвідуєте їх, породжує в них прихильність до вас, і через це вони уважніше слухають і охочіше приймають сказане. Використовуйте цю прихильність якнайкраще на користь не лише їхніх тіл, але й душ. Коли ви стаєте очима для сліпого, ногами для кульгавого, чоловіком для вдови і батьком для сиріт, не забувайте про вищу мету, а саме про спасіння душ від смерти, і дбайте, щоб усе, що ви говорите і робите, служило саме цій великій цілі.

4. «А чи мають самі бідні свою частку в цій справі? Чи й вони також певним чином покликані відвідувати хворих? Що вони можуть дати іншим, якщо самі ледве мають для себе життєві вигоди або, можливо, навіть найнеобхідніше?» Навіть якщо це так, їх не слід цілком позбавляти благословення, яке супроводжує виконання цього обов’язку. Вони можуть пам’ятати прекрасне правило: «Нехай наші вигоди поступаються чужій потребі, а наша потреба чужій крайності». І мало хто є настільки бідним, щоб бодай інколи не міг дати «дві лепти». А якщо й цього не може, якщо не має чим поділитися матеріально, то хіба не може дати щось дорожче? Так, дорожче за тисячі золота і срібла. Якщо ви говоритимете «в ім’я Ісуса Христа Назарянина», то хіба ваші слова не можуть стати здоров’ям для душі і «костям смальцем»? Хіба ви нічого не можете дати? О ні. Коли ви приносите людині благодать Божу, то даєте більше, ніж коштує весь цей світ. Тож ідіть далі, бідний учню бідного Вчителя! Робіть так, як Він робив у дні Свого земного життя: коли маєте нагоду, «ходіть, добро чинячи, і вздоровляючи всіх, кого диявол поневолив», підбадьорюючи їх скинути кайдани і негайно втікати до Того,

«Хто в’язнів визволяє й ламає

Залізне ярмо їм на шиї».

А понад усе давайте їм свої молитви. Моліться з ними, моліться за них, і хто знає, може, саме так ви спасете їхні душі живими.

5. Ви, що вже в літах, чиї ноги можуть невдовзі спіткнутися на темних узгір’ях, хіба не можете зробити ще трохи добра, перш ніж відійдете звідси і вже більше не повернетеся? О, згадайте:

«Життя прожити час настав, як старість на порозі:

З останнім статком мудро владнай, найкраще в малій дозі!»

Оскільки ви прожили багато років, можна сподіватися, що ви набули знання, корисного для інших. Безперечно, ви маєте більше знання людей, яке зазвичай здобувається дорогою ціною, через досвід. Ту силу, яка у вас ще є, вживайте, щоб решту своїх днів присвятити служінню тим, хто слабший за вас. Ваше сиве волосся надаватиме вам більшої ваги, і вашим словам не бракуватиме авторитету. Часто ви зможете сказати, щоб привернути більшу увагу:

«Повір мені, юносте: в журбі я вправний,

І стогну під вагою літ, далеко більш як шістдесят!»

Ви й самі часто страждали, а можливо, страждаєте й тепер. Тим більше подайте їм усю допомогу, на яку здатні, і щодо душі, і щодо тіла, перш ніж і вони, і ви відійдете туди, звідки вже не повертаються.

6. З іншого боку, ви, молоді, маєте кілька переваг, які майже особливо належать саме вам. Здебільшого ви маєте силу і жвавість духу, які, з Божої благодаті, роблять вас готовими до багатьох добрих діл і дають вам змогу виконувати те, від чого інші могли би занепасти духом. Ви також маєте здоров’я і тілесну силу, що особливо потрібні для допомоги хворим і тим, хто «не має сили». Ви можете брати на себе і нести ті тягарі, які, ймовірно, траплятимуться на цьому шляху. Тож уживайте всю силу тіла і розуму на служіння вашим стражденним братам. І дякуйте Богові, що маєте змогу вживати ці сили в такому почесному служінні, уподібнюючись до тих небесних «слуг Його, що чинять волю Його», безперестанно служачи спадкоємцям спасіння.

7. «А чи можуть жінки, так само як і чоловіки, брати участь у цьому почесному служінні?» Безперечно, можуть. Так, можуть, і навіть повинні, бо це правильно і це їхній обов’язок. Тут немає різниці, бо «нема ані чоловіка, ані жінки у Христі Ісусі». Довгий час для багатьох майже незаперечною істиною було те, що «жінку слід лише бачити, а не слухати». Тому багатьох і виховують так, ніби вони призначені тільки для того, щоб бути приємною розвагою. Але чи є в цьому пошана до жінок або справжня доброта до них? Ні. Це велика несправедливість, жорстоке ставлення і справжнє варварство. І я не знаю, як жінка, що має розум і гідність, може з цим миритися. Усі ви, які маєте для цього можливість, утверджуйте право, яке дав вам Бог природи. Більше не підкоряйтеся цій ганебній неволі. Ви так само, як і чоловіки, є розумними істотами. Ви так само, як і вони, створені на образ Божий. Ви так само покликані до безсмертя. І вас також Бог кличе, поки маєте час, «чинити добро всім». Не будьте «неслухняні небесному поклику». Де тільки матимете нагоду, робіть усіляке добро, особливо вашому бідному і хворому ближньому. І кожна з вас так само «одержить свою нагороду відповідно до власної праці».

8. Добре відомо, що в первісній Церкві були жінки, яких спеціально призначали на це служіння. Справді, одна або кілька таких жінок були в кожній християнській громаді. Тоді їх називали дияконисами, тобто служительками, служительками Церкви і її великого Господа. Такою була Фива, яку святий Павло згадує в Рим. 16:1 як «служебницю Церкви в Кенхреях». Щоправда, більшість із них були вже в літах і мали добрий досвід у Божій праці. Але чи це означає, що молоді були цілком усунені від цього служіння? Ні. І не повинні бути усунені, якщо вони знають, у Кого увірували, і виявляють святість серця через святе життя. Така диякониса, якщо вона справді відповідала своєму покликанню, це та сама Міранда у містера Ло. Хіба хтось став би заперечувати проти того, щоб вона відвідувала хворих і бідних та полегшувала їхній стан лише тому, що вона жінка, та ще й молода? Чи є серед вас молоді жінки, які хочуть іти її слідами? Маєте приємну зовнішність і привабливі манери? Тим краще, якщо ви цілком віддані Богові. Він уживе і це, якщо ваше око буде просте, щоб ваші слова ще глибше торкалися сердець. І коли ви служите іншим, скільки благословень може повернутися до вас самих. Так буде зцілюватися ваша природна легковажність, стишатиметься захоплення дрібницями, виправлятимуться погані нахили, слабшатимуть недобрі звички, аж поки зовсім не будуть викорінені. І так ви будете готові прикрашати науку Бога, нашого Спасителя, у кожному подальшому стані життя. Лише будьте дуже обережні, коли відвідуєте або розмовляєте з особами іншої статі, щоб ні з одного, ні з другого боку не виникло небезпечної прив’язаності, і щоб замість благословення ви не зустріли прокляття.

9. Отже, це обов’язок, до якого покликані всі: і багаті, і бідні, і молоді, і старші, і чоловіки, і жінки. І було би добре, якби батьки привчали до цього своїх дітей так само, як привчають їх до молитви і до відвідування церкви. Нехай уже досить буде того часу, коли майже всі ми, ніби за мовчазною згодою, нехтували цим. О, як кожному з нас варто сказати: «Господи, прости мені гріхи недбалості!» Тож добре, в ім’я Боже, від сьогодні візьмімося до цього всі разом і з готовністю. І, будь ласка, нехай це ніколи не виходить з вашої пам’яті: цей обов’язок не можна виконати через когось іншого, хіба що в одному випадку, коли ви самі не можете цього зробити через біль або неміч. Лише тоді достатньо послати ту допомогу, яку за інших обставин ви принесли б особисто. Починайте, дорогі брати і сестри, починайте вже тепер. Інакше те враження, яке ви зараз відчуваєте, зникне і, можливо, вже ніколи не повернеться. І який тоді буде наслідок? Замість того щоб почути: «Прийдіть, благословенні…слабував, і Мене ви відвідали», вам доведеться почути страшний вирок: «Ідіть, прокляті…бо Я був слабий, і Мене не відвідали ви».