Проповідь 95 - Про виховання дітей

12 липня 1783

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 95

Про виховання дітей

«Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї» (Прип. 22:6).****__

1. Не слід розуміти ці слова абсолютно, ніби кожна дитина, яку правильно виховували, обов’язково ніколи не зійде з доброго шляху. Дійсність показує, що це не завжди так. Навпаки, часто кажуть: «У найкращих батьків бувають найгірші діти». Іноді це пояснюється тим, що добра людина не завжди має достатньо мудрості й розсудливості, а без цього важко правильно виховувати дітей. Крім того, навіть справді добрі люди нерідко бувають надто м’якими за характером. Тому, стримуючи дітей від зла, вони не йдуть далі, ніж старий Ілій, який лише лагідно сказав: «Ні, сини мої, недобра це слава, що я про вас чую». У такому разі це не суперечить сказаному, бо таких дітей не було справді «привчено до дороги, якою їм слід іти». Однак треба визнати й інше: були й такі діти, яких виховували на добрій дорозі з усією можливою пильністю та старанністю, а вони все ж, ще не доживши до старості, навіть у самій силі віку, зовсім від неї відступили.

2. Отже, ці слова треба розуміти не як виняток без винятку, а з певним уточненням, і тоді вони висловлюють безперечну правду. Це загальна обітниця, хоч і не така, що здійснюється абсолютно в кожному випадку, і багато людей справді бачили її щасливе сповнення. Бо оскільки це найкращий із відомих батькам шляхів виховати дітей у благочесті, то зазвичай, хоча й не завжди, він приводить до бажаного плоду. Бог їхніх батьків перебуває і з їхніми дітьми, благословляє батьківські старання, і вони мають утіху залишити своїм нащадкам не лише земне добро, але й свою віру.

3. Але що таке «дорога, якою має йти дитина», і як нам «привчати її» до цієї дороги? Основу цього дуже добре викладено в містера Ло у праці «Серйозний заклик до благочестивого життя». Наведу частину його слів:

«Якби ми залишалися досконалими, якими Бог створив першу людину, то, можливо, сама досконалість нашої природи була би достатнім наставником для кожного. Але так само, як хвороби і немочі викликали потребу в ліках і лікарях, так і пошкоджений стан нашої розумної природи зробив необхідними виховання і наставників.

І як єдина мета лікаря полягає в тому, щоб повернути природі її первісний здоровий стан, так і єдина мета виховання полягає в тому, щоб відновити нашу розумну природу до належного стану. Тому виховання слід розуміти як розум, ніби взятий нам на допомогу зовні, щоб, наскільки це можливо, заповнити втрату нашої первісної досконалости. І як медицину справедливо можна назвати мистецтвом відновлення здоров’я, так і виховання слід розуміти як мистецтво повернення людині її розумної досконалості.

Саме до цього прагнули юнаки, які навчалися в Піфагора, Сократа і Платона. Їхні щоденні уроки й настанови були присвячені тому, щоб навчити людину розуміти власну природу, її справжнє призначення і правильне користування своїми здібностями; навчити про безсмертя душі, її стосунок до Бога; про те, що чеснота узгоджується з Божою природою; про необхідність поміркованості, справедливості, милосердя і правдивості, а також про нерозумність потурання своїм пристрастям.

А тепер, коли християнство, можна сказати, заново впорядкувало моральний і духовний світ і поставило все розумне, мудре, святе й гідне бажання у правдивому світлі, можна було б очікувати, що й виховання дітей так само вдосконалиться через християнство, як через нього вдосконалилися самі релігійні істини.

Оскільки християнство ввело новий порядок речей і так повно відкрило нам природу людини та мету її створення; оскільки воно показало, в чому полягають наші справжні блага і лиха, навчило, як очищати душу, догоджати Богові й досягати вічного блаженства, то природно було би думати, що кожна християнська країна мала би бути сповнена шкіл, де дітей не лише навчають кільком питанням і відповідям із катехизису, але й формують, виховують і вправляють у такому способі життя, якого вимагають найвищі істини християнства.

Бо й у Піфагора чи Сократа освіта не мала іншої мети, як навчити дітей думати і діяти так, як думали і діяли Піфагор і Сократ.

Чи ж не розумно припустити, що християнське виховання немає іншої мети, як навчити їх думати, судити і діяти за найсуворішими правилами християнства?

Принаймні можна було би сподіватися, що в усіх християнських школах привчати дітей від самого початку жити в християнському дусі, тобто в стриманості, смиренні, тверезості й побожності, яких вимагає християнство, вважатимуть не просто важливішим, а в сто разів важливішим за все інше.

Адже ті, хто нас виховує, повинні бути подібними до наших ангелів охоронців: не вкладати в наш розум нічого, крім мудрого і святого, допомагати нам розпізнавати кожну хибну думку нашого розуму і підкорювати кожну злу пристрасть нашого серця.

І так само розумно було б очікувати й вимагати від християнського виховання всієї цієї користі, як і вимагати від медицини, щоб вона зміцнювала все здорове в нашій природі та усувала всі наші недуги».

4. Пам’ятаймо також, що справжній Лікар душі — це Бог, а не людина; що саме Він, і ніхто інший, дає ліки для зцілення нашої вродженої хвороби; що вся допомога, яка справді діє на землі, походить від Нього; що жодна людина не може сама вивести чисте з нечистого; і, одним словом, що саме Бог діє в нас, щоб ми і хотіли, і робили те, що угодне Йому. Проте зазвичай Його воля така, щоб діяти через Свої творіння, допомагати людині через людину. Так Він удостоює людей бути, в певному розумінні, Його співпрацівниками. Тому нагорода дається нам, а вся слава належить Йому.

5. Виходячи з цього, щоб ясніше побачити, якою є та дорога, якою слід привчати дитину, розгляньмо, які хвороби має її природа, тобто з якими духовними недугами кожен, народжений від жінки, приходить у світ.

Чи не першою з них є атеїзм? Після всього, що так переконливо писали про «вроджену ідею Бога», після всіх тверджень про те, ніби вона є в усіх людях, у всі часи і в усіх народах, усе ж не видно, щоб людина від природи мала про Бога більше знання, ніж польовий звір. Вона зовсім не знає Бога, зовсім не боїться Бога, Бога немає в усіх її думках. І хоч згодом у цьому можуть статися зміни, чи то через Божу благодать, чи через власні роздуми, чи через виховання, однак за своєю природою людина є справжнім атеїстом.

6. Більше того, можна сказати, що кожна людина від природи є сама собі богом. Вона поклоняється самій собі. У власних очах вона є повним господарем над собою. Герой Драйдена висловлює цілком природний для людини настрій, коли каже: «Я сам собі цар». У всьому вона шукає себе. У всьому догоджає собі. І чому би ні? Хто має над нею владу? Її власна воля є для неї єдиним законом; вона робить те чи інше лише тому, що так їй подобається. У тому самому дусі, в якому «син ранньої зорі» колись сказав: «Зійду на краї півночі», вона каже: «Я зроблю так або так». І хіба ми не бачимо навколо себе розсудливих людей з таким самим духом? Коли їх запитують: «Чому ви так учинили?», вони без вагання відповідають: «Бо я так захотів».

7. Інша тяжка недуга, з якою кожна людська душа приходить у світ, це гордість, тобто постійна схильність думати про себе вище, ніж належить. Кожен легко помічає більше або менше цієї недуги в інших, тільки не в собі самому. І справді, якби людина побачила її в собі, вона вже перестала б існувати, бо тоді вона почала б думати про себе саме так, як належить.

8. Ще одна недуга, властива кожній людській душі від народження, це любов до світу. Від природи людина любить творіння більше, ніж Творця, і «любить розкоші» в будь-якому їхньому вигляді більше, ніж Бога. Вона стає рабом нерозумних і шкідливих бажань у тій чи іншій формі, а саме або «пожадливості тіла, пожадливості очей, або гордості життєвої». «Пожадливість тіла» це схильність шукати щастя в тому, що приносить приємність одному чи кільком зовнішнім чуттям. «Пожадливість очей» це схильність шукати щастя в тому, що тішить внутрішнє чуття, тобто уяву, у всьому великому, новому або красивому. А «гордість життєва», очевидно, означає схильність шукати щастя в тому, що задовольняє самолюбство і почуття власної важливості. Сюди зазвичай відносять і «любов до грошей», одну з найнижчих пристрастей, які тільки можуть оселитися в людському серці. Хоч можна поставити питання, чи це справді природна вада, чи радше вже набута.

9. Гнів також безперечно є природним для людини. Один давній філософ назвав його «відчуттям завданої кривди з бажанням помсти». Чи була коли-небудь людина, народжена від жінки, яка зовсім не знала цього почуття? Звичайно, як і з іншими душевними вадами, одні піддаються йому значно сильніше за інших. Але це те саме furor brevis, тобто «коротке божевілля», як сказав поет. І справді, хоч воно й триває недовго, це все одно справжнє божевілля, де б і в кому би воно не виявилося.

10. Так само природною для всіх людських дітей є і схильність відступати від правди. Один чоловік колись вигукнув у запалі: «Усяка людина неправдомовець». А ми можемо сказати вже спокійно й обдумано: кожна людина за природою, якщо спокуса буде досить сильною, схильна або змінити правду, або приховати її, або перекрутити. І навіть якщо вона не дійде до прямої неправди, то часто все одно відступить від щирості і простоти. Вона вдаватиметься до хитрости, створюватиме хибне враження, удаватиме одне, а приховуватиме інше. Тому про жодну людину не можна по-справжньому сказати, поки Божа благодать не перемінить її природу: «Оце справді ізраїльтянин, що немає в ньому підступу!»

11. Так само кожна людина від природи схильна говорити або діяти всупереч справедливості. Це ще одна з недуг, із якими ми приходимо у світ. Усі люди від природи надто прихильні до самих себе і, коли з’являється нагода, дбають про власну користь або задоволення більше, ніж дозволяє праведність. Ніхто від природи не є «милосердним, як Отець ваш Небесний милосердний». Навпаки, усі тією чи іншою мірою порушують велике правило і милосердя, і справедливості: «І все, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те й ви чиніть їм».

12. Якщо ж це справді загальні недуги людської природи, то хіба не в тому має полягати головна мета виховання, щоб їх лікувати? І хіба не повинні всі, кому Бог довірив виховання дітей, докладати всіх можливих зусиль, по-перше, не збільшувати і не підживлювати жодної з цих недуг, як це, на жаль, багато батьків роблять постійно, а по-друге, вживати всіх можливих засобів, щоб їх зцілювати?

13. Переходячи до конкретного. Що можуть робити батьки, а особливо матері, яким у ранні роки переважно довірені діти, щодо того атеїзму, який від природи властивий кожній дитині? Як часто самі батьки його підсилюють, навіть ті, що люблять або принаймні бояться Бога. Вони проводять із дітьми години, а то й цілі дні, і майже не згадують Ім’я Боже, тоді як говорять про безліч інших речей навколо. Чи не природно тоді, що все земне, що оточує дитину, займає її думки і ще більше віддаляє її від Бога? Більше того, батьки ще сильніше укріплюють це, коли пояснюють усе лише «природою», ніби виключаючи Бога. Такий спосіб говорити фактично залишає Бога осторонь. Так само вони підживлюють це, коли кажуть, що щось «просто сталося», або пояснюють усе «випадком», «щастям» чи «невдачею». Або коли приписують події лише людській мудрості чи силі, або іншим другорядним причинам, ніби саме вони керують світом. Навіть тоді, коли вони говорять про власні здібності чи досягнення, не визнаючи ясно, що все це є даром Божим, вони мимоволі роблять те саме. Усе це зміцнює в дітях байдужість до Бога і віддаляє Його з їхніх думок.

14. Але ми не можемо вважати себе невинними, навіть якщо лише дійшли до того, що не підживлюємо цієї недуги. Потрібно ще й лікувати її. І що ж для цього робити? Від самого першого пробудження розуму невтомно навчайте дитину: Бог є тут і всюди. Бог створив тебе, і мене, і землю, і сонце, і місяць, і все, що існує. Усе належить Йому: і небо, і земля, і все, що на них. Бог керує всім: Він дає сонцю світити, вітрові дути, деревам приносити плід. Нічого не відбувається «випадково». Це порожнє і неправильне слово. «Випадку» не існує. Як Бог створив світ, так Він і керує ним, і всім, що в ньому. Навіть маленький горобець не впаде на землю без Його волі. І так само Він керує всіма людьми, і добрими, і злими, і малими, і великими. Уся їхня сила і вся їхня мудрість походять від Нього. Він стоїть над усім і всім керує. Усе добре, що ми маємо, походить від Нього: кожна добра думка, кожне добре слово і кожен добрий учинок — від Нього. Без Нього ми не можемо ні правильно думати, ні правильно діяти. Саме так ми повинні навчати дітей, щоб вони розуміли: Бог є все у всьому.

15. Так ми можемо протистояти і, з Божою допомогою, поступово зцілювати природний атеїзм наших дітей. Але як нам боротися з їхньою впертістю? Воно так само глибоко вкорінене в людській природі і, по суті, є первісною формою ідолопоклонства, спільною для всіх людей, незалежно від віку чи народу. І як мало навіть серед християн, навіть серед тих, хто справді боїться Бога, знайдеться батьків, які не підсилюють цю недугу у своїх дітях. Дозволяти дитині завжди робити по-своєму означає лише зміцнювати її впертість. Давати їй іти власним шляхом означає ще більше вкорінювати цю схильність. Але хто має достатньо твердості діяти інакше? Дуже небагато. Хто наважиться виглядати «надто строгим» або «жорстким», щоб не потурати дитині хоча би трохи? Люди кажуть: «А що в цьому поганого? Так роблять усі». Але проблема в тому, що це лише зміцнює волю дитини, поки вона не перестає підкорятися ні Богові, ні людям. Потакання робить цю недугу майже невиліковною. Тому мудра мати повинна почати працювати над цим із самого початку, щойно проявляється власна воля дитини. У всьому вихованні немає нічого важливішого за це. Для малої дитини воля батьків має бути як Божа воля. Тому потрібно старанно навчати її слухатися, щоб згодом вона була готова коритися Богові. Але для цього вам потрібні велика стійкість і постійність. Почавши, не можна відступати. Потрібно триматися цього постійно, не послаблюючи уваги навіть на короткий час, інакше вся праця може бути втрачена.

16. Якщо ви не хочете змарнувати всю ту працю, яку вклали в те, щоб подолати впертість своєї дитини, підкорити її волю вашій, аби згодом вона навчилася коритися Божій волі, то є одна порада, мало кому знана, але надзвичайно важлива. Можливо, вона видасться вам дрібницею, але насправді важить значно більше, ніж може здатися спочатку. Ось ця порада: ніколи і ні за яких обставин не давайте дитині того, чого вона домагається плачем. Бо слушно зауважено, і ви можете переконуватися в цьому безліч разів, що коли ви даєте дитині те, що вона виплакала, то фактично винагороджуєте її за плач. А якщо так, то вона, без сумніву, плакатиме знову. «Але якщо я не дам їй того, чого вона хоче, коли вона плаче, то вона верещатиме цілий день». Якщо й так, то в цьому винні ви самі, бо у вашій владі цілком запобігти цьому. Жодна мати не мусить дозволяти, щоб її дитина після року голосно верещала. «Але цього неможливо зупинити». Так думає багато хто, але це цілковита помилка. Я сам є свідком протилежного, і так само багато інших. Моя рідна мати мала десятеро дітей, і кожен із них мав достатньо вдачі, однак жодного з них після року не було чути, щоб він голосно кричав. Одна пані із Шеффілда, де, як мені здається, деякі з її дітей ще живі, запевняла мене, що мала такий самий успіх із вісьмома своїми дітьми. Коли хтось заперечував, що таке можливе, пан пастор Ґрінвуд, добре знаний на півночі Англії, відповів: «Це можливо, бо я маю доказ у власній родині. Моя перша дружина мала від мене шістьох дітей, і вона не дозволяла жодному з них голосно плакати після десятимісячного віку. І все ж їхній дух зовсім не був зламаний настільки, щоб зробити їх непридатними до жодної життєвої справи». Отже, будь-яка розсудлива жінка може це зробити. І тим самим вона збереже собі багато клопоту і не дозволить, щоб під її дахом лунав той неприємний галас, тобто вереск малих дітей. Проте визнаю, що на це здатна лише справді розсудлива жінка, а також така, яка має терпіння і твердість, що їх дає одна лише Божа благодать. Як би там не було, це, безперечно, кращий шлях. Хто може це прийняти, нехай прийме!

17. Важко сказати, що небезпечніше для людини: впертість чи гордість. Саме гордість стала причиною падіння багатьох «зір небесних» і перетворила ангелів на бісів. Тож що можуть робити батьки, щоб стримувати її, доки вона не буде викорінена?

Насамперед вони повинні пильнувати, щоб самі не підживлювати те зло, яке хочуть вилікувати. Майже всі батьки помиляються вже тим, що хвалять дітей просто їм у вічі. Якщо ви розумієте, наскільки це нерозумно і шкідливо, то рішуче уникайте цього. І не зупиняйтеся лише на цьому. Не тільки самі не хваліть дітей у їхній присутності, але й не дозволяйте іншим робити те саме. Як рідко трапляються батьки, які мають досить ясности розуму і твердості характеру, щоб зупинити людину вже з перших слів, коли та починає хвалити дитину при ній самій. Навіть ті, хто не терпів би похвали на свою адресу, часто спокійно слухають, як хвалять їхніх дітей, ще й у самих дітей перед очима. Подумайте, хіба це не пастка для них? Хіба це не сильна спокуса до гордості, навіть коли дитину хвалять за щось справді добре? А що вже казати, коли її хвалять за речі, які взагалі не мають великої цінності, як-от за кмітливість, «гарні манери», вроду чи одяг? Таке може пошкодити не лише серцю, а й розуму. Воно прямо привчає дитину і до гордости, і до неправильного мислення, псує її смак і судження, вчить високо цінувати те, що в Божих очах нічого не варте.

18. Якщо ви хочете якнайшвидше вдарити в сам корінь їхньої гордості, то якомога раніше навчайте дітей, що вони є падшими істотами; що вони втратили той славний Божий образ, у якому були створені; що вони вже не є, як колись, чистим відображенням Бога, Мудрого, Доброго і Святого Отця духів. Навпаки, вони значно менше знають, значно гірше розуміють і значно більше зіпсовані, ніж самі думають. Показуйте їм, що у своїй гордості, гніві й бажанні помсти вони стають подібними до диявола, а в нерозумних бажаннях і низьких похотях уподібнюються до польових тварин. Тому уважно стежте за ними, щоб при кожній нагоді помічати гордість у її найпершому зародку й зупиняти її ще на самому початку.

Якщо ви запитаєте: «Як тоді заохочувати дітей, коли вони чинять добре, якщо їх не слід хвалити?» — відповідаю: я не казав, що їх ніколи не можна хвалити. Я цього не стверджував. Я знаю, що багато авторів, навіть дуже побожних, навчають саме так. Вони кажуть, що хвалити людину означає відбирати славу в Бога, і тому повністю це відкидають. Але що говорить Писання? Там ми бачимо, що Сам Господь часто хвалив Своїх учнів, і великий апостол також не уникав хвалити коринтян, филип’ян та інших, кому писав. Тому не можна сказати, що це завжди неправильно. Проте скажу так: користуйтеся похвалою дуже обережно і рідко. І коли вже хвалите, робіть це з найбільшою обачністю: одразу ж спрямовуйте дитину розуміти, що все добре, що вона має, є даром Божим, і навчайте її в глибокому смиренні говорити: «Не нам, Господи, не нам, але Імені Твоєму дай славу!»

19. Поруч із впертістю і гордістю, однією з найнебезпечніших недуг, з якою ми народжуємося, є «любов до світу». І як старанно більшість батьків розвиває її у своїх дітях у всіх її проявах! Вони підживлюють «пожадливість тіла», тобто звичку шукати щастя в задоволенні тілесних відчуттів, коли намагаються дати дітям якнайбільше приємних смаків. Ще до відлучення від грудей вони дають їм різну їжу замість простої природної їжі. І далі, і до, і після цього, дають усе, що дитина тільки захоче їсти чи пити. Вони навіть привчають їх, ще задовго до потреби, до вина й міцних напоїв; дають солодощі, пряники, родзинки й різні фрукти, коли тільки ті забажають. Так само вони розвивають у них «пожадливість очей», тобто прагнення знаходити задоволення в тому, що тішить уяву: дають гарні іграшки, блискучі речі, прикраси, гарний одяг, різні оздоби, стрічки, намиста, мереживо. І навіть використовують такі речі як нагороду, тим самим ще більше підсилюючи їхню цінність у дитячих очах. І з такою ж старанністю вони розвивають третю сторону любові до світу — «гордість життєву», тобто бажання шукати щастя в людській похвалі та визнанні. Вони не забувають і про любов до грошей: постійно вчать дітей «дбати про головне», дають їм поради, подібні до стародавнього язичницького вислову: «Здобувай гроші — чесно, якщо можеш; а якщо ні — все одно здобувай». І привчають їх дивитися на багатство й честь як на головну нагороду за всі зусилля.

20. На противагу цьому мудра і справді любляча мати докладатиме всіх зусиль, щоб не підживлювати в дітях «пожадливість тіла», тобто їхню природну схильність шукати щастя в тілесних приємностях. Тому вона не даватиме їм іншої їжі, крім молока, аж до відлучення; і численний досвід показує, що найкраще та найлегше робити це наприкінці сьомого місяця. Після цього вона привчатиме їх до найпростішої їжі, переважно рослинної. Вона може навчити їх за обідом їсти лише одну страву, крім хліба, а на сніданок і вечерю постійно давати молоко, холодне або підігріте, але не кип’ячене. Вона може садити їх біля себе за стіл і привчати не просити нічого, а брати те, що їм дають. Принаймні до дев’яти чи десяти років їм зовсім не потрібно знати смак чаю, і за столом їм не слід пити нічого, крім води або слабкого пива. Вони також не матимуть звички просити їжу чи питво між прийомами їжі, якщо їх до цього не привчити. А якщо їм дають фрукти, солодощі чи щось подібне, нехай їдять це лише під час обіду. І ніколи не давайте їм такого як нагороду; учіть їх шукати чогось вищого.

Але тут виникнуть труднощі, подолати які можна лише з рішучістю. Ваші слуги, не розуміючи вашого задуму, постійно будуть підгодовувати дітей різними дрібницями і тим самим руйнуватимуть усе, що ви будуєте. Тому, наскільки можливо, цьому слід запобігти: одразу, як тільки вони приходять у ваш дім, потрібно їх про це попередити і час від часу знову нагадувати. Якщо ж вони, незважаючи на це, продовжуватимуть так чинити, з ними слід розпрощатися. Краще втратити доброго слугу, ніж зіпсувати добру дитину.

Можуть виникнути ще складніші труднощі . З вами може жити ваша мати або мати вашого чоловіка, і ви, безперечно, повинні виявляти їй усю можливу пошану. Але водночас у жодному разі не дозволяйте їй втручатися у виховання ваших дітей. Інакше вона може швидко звести нанівець усе, над чим ви так старалися, бо буде надто багато їм дозволяти і в усьому їм догоджати. Таке догоджання може зашкодити не лише їхньому вихованню, але й самій душі. За вісімдесят років я не зустрів жодної жінки, яка б уміла добре давати лад своїм онукам. Навіть моя власна мати, яка так добре виховала своїх дітей, не могла впоратися ні з одним онуком. Тому в усьому іншому слухайте матір і поступайтеся їй своєю волею. Але коли йдеться про виховання дітей, твердо залишайте керівництво у своїх руках.

21. Мудра й любляча мати так само пильнуватиме, щоб не розвивати в дітях «пожадливості очей». Вона не даватиме їм красивих забавок, блискучих іграшок, сяйливих пряжок чи ґудзиків, ошатного або яскравого одягу, зайвих прикрас, словом, нічого такого, що спеціально приваблює погляд. І вона не дозволятиме іншим давати їм те, чого не дає сама. Усе подібне, що їм пропонуватимуть, можна чемно відхилити або взяти й відкласти. А якщо це когось і засмутить, то це не страшно. Коли йдеться про вічне добро ваших дітей, тоді і чемність, і навіть тимчасова користь повинні відійти на другий план.

Ваші зусилля щедро окупляться, якщо вам вдасться з ранніх років навчити їх не цінувати зовнішню пишність і, навпаки, прищепити любов і повагу до простої та охайної одежі. Привчайте їх пов’язувати простоту зі скромністю, а «вишуканість» — із легковажністю. Так само якомога раніше виховуйте в них настороженість і зневагу до показної величі, відразу до любові до грошей і тверде переконання, що багатство не приносить справжнього щастя. Відвертайте їх від цих хибних цілей, учіть у всьому ставити Бога на перше місце і в кожній справі прагнути пізнавати Його, любити Його і служити Йому.

22. І ще: більшість батьків сама розпалює в дітях гнів, а особливо його найгірший прояв, тобто бажання помсти. Нерозсудлива мати каже: «Хто образив мою дитину? Віддяч йому тим самим!» Яке це страшне діло. Хіба диявол і без того не навчить їх цього? Натомість християнська мати не повинна шкодувати жодних зусиль, щоб навчати дітей протилежного. Нагадуйте їм слова нашого благословенного Господа: «Було сказано давнім: око за око і зуб за зуб. А Я кажу вам: не противтеся злому», тобто не віддавайте злом за зло. Навпаки, «якщо хто забирає в тебе плаща, віддай і сорочку». Нагадуйте слова великого апостола: «Не мстіться самі, улюблені; бо написано: Мені помста, — каже Господь, — Я відплачу».

23. Більшість батьків лише підсилює природну схильність дітей до неправди. Як часто можна почути безглузде: «Ні, це не ти; це не моя дитина зробила; скажи, що це кіт». Яка ж це нерозумність! Невже вас не докоряє сумління, коли ви вкладаєте брехню в уста дитині ще до того, як вона навчилася добре говорити? І хіба не ясно, що з роками вона тільки більше вправлятиметься в цьому? Інші привчають дітей до нещирості і неправди своєю надмірною суворістю. Ще інші роблять це тим, що сміються з їхніх хитрих вигадок і захоплюються ними. Натомість мудрі батьки повинні вчити дітей «відкидати неправду» і говорити правду щиро, від серця, і в малому, і у великому, і в жарті, і всерйоз. Навчайте їх, що джерело всякої неправди — диявол, який «брехун і батько брехні». Навчайте їх ненавидіти і зневажати не тільки саму брехню, але й усяку двозначність, хитру вигадку та лицемірство. Використовуйте кожну нагоду, щоб прищепити їм любов до правди, до щирості, простоти, відкритості серця і поведінки.

24. Багато батьків поблажливо ставляться і до природної схильності дітей до несправедливості, а тим самим лише зміцнюють її: заплющують очі на те, як діти кривдять одне одного, і, якщо не сміються з цього, то іноді навіть хвалять їх за спритні способи перехитрити одне одного. Остерігайтеся всього такого. Від самого дитинства сійте в їхніх серцях насіння справедливості та привчайте їх якнайточніше її дотримуватися. Якщо можете, навчіть їх любити справедливість і в малому, і у великому. Добре закарбуйте їм у пам’яті давнє прислів’я: «Хто вкраде пенні, той украде і фунт». Привчайте їх чесно віддавати кожному те, що йому належить, до найменшої дрібниці.

25. Багато батьків також поблажливо ставляться до дитячої жорстокості і тим самим лише зміцнюють її. Але батьки, які справді люблять своїх дітей, не дозволяють їм жодного прояву немилосердя, ні малого, ні великого. Вони не дозволяють їм докучати братам чи сестрам ні словами, ні вчинками. Вони не дозволяють їм кривдити чи мучити жодну живу істоту. Вони не дозволять їм руйнувати пташині гнізда, а тим більше вбивати щось без потреби, навіть змій, які часто бувають невинні, як черв’яки, або жаб, які, попри свою непривабливість і погану славу, не раз було доведено, є такими ж безпечними, як мухи. Нехай, наскільки можуть, поширюють правило «чиніть з іншими так, як хочете, щоб чинили з вами» на кожну тварину без винятку. А ви, справді добрі батьки, вранці, ввечері і протягом усього дня наголошуйте перед усіма вашими дітьми на одному: щоб вони «ходили в любові, як і Христос полюбив нас і віддав Себе за нас», і завжди пам’ятали: «Бог є любов; і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому».