Проповідь 92 - Про ревність

1 жовтня 1758

Про ревність

«То добре, пильнувати про добре постійно» (Гал. 4:18).

1. Є небагато тем у всьому колі релігії важливіших за цю. Бо без ревності неможливо ані самим зробити помітний поступ у релігії, ані принести ближньому якусь помітну користь, чи то в тимчасових, чи в духовних речах. І все ж ніщо не завдало релігії більшої шкоди і не спричинило людству більшого лиха, ніж такий різновид ревности, що протягом кількох століть панував серед поганських, мусульманських і християнських народів. Тому справді можна сказати: гордість, користолюбство, честолюбство і помста в усіх частинах світу побили свої тисячі, а ревність свої десятки тисяч. Страшні приклади цього були ще в давнину серед найцивілізованіших поганських народів. Саме через це, передусім, постали нелюдські переслідування перших християн, а в пізніші віки не менш нелюдські переслідування протестантів з боку Римської Церкви. Саме ревність розпалила вогнища в нашій країні за правління кривавої королеви Марії. Саме ревність невдовзі перетворила багато провінцій Франції на поле крові. Саме ревність убила так багато тисяч беззбройних протестантів у незабутній паризькій різанині. Саме ревність спричинила ще страшнішу різанину в Ірландії, подібної до якої, і за кількістю вбитих, і за жахливими обставинами, за яких було звершено багато з тих убивств, я, щиро кажучи, вірю, не траплялося ніколи від початку світу. Що ж до інших частин Європи, то один відомий німецький письменник доклав величезних зусиль, досліджуючи записи в різних місцях і найнадійніші історичні джерела, щоб дістати бодай якесь достатнє уявлення про кров, пролиту від часу Реформації, і підраховує, що частково через приватні переслідування, частково через релігійні війни, протягом сорока років, рахуючи від 1520 року, було знищено понад сорок мільйонів людей!

2. Але чи справді неможливо відрізнити правильну ревність від неправильної? Безперечно, можливо. Однак це нелегко, бо людське серце надзвичайно оманливе, а пристрасті дуже вправно себе виправдовують. До того ж на цю тему є вкрай мало праць, принаймні англійською мовою. До сьогодні я бачив або чув лише про одну проповідь, та й ту написав понад сто років тому доктор Спрат, тодішній єпископ Рочестера, тож тепер її надзвичайно важко знайти.

3. Я охоче хотів би, з Божою допомогою, внести і свою малу частку в з’ясування цього важливого питання, щоб допомогти людям із добрими намірами, які прагнуть догодити Богові, відрізняти справжню християнську ревність від її різних підробок. І тепер це потрібніше, ніж було багато років тому. Шістдесят років тому здавалося, що в цій нації майже зовсім не залишилося релігійної ревності. Люди загалом були дивовижно холодні й байдужі до цієї, як вони вважали, дрібниці, релігії. Але відтоді, як легко можна побачити, відбулася досить помітна зміна. Багато тисяч людей, майже в кожній частині країни, відчули справжнє бажання спасти свої душі. І я переконаний, що нині в Англії більше релігійної ревності, ніж було впродовж усього минулого століття.

4. Але чи була ця ревність правильною чи неправильною? Найімовірніше, і такою, і такою. Спробуймо розрізнити їх, щоб уникати хибної і триматися правильної. Для цього насамперед поставимо такі запитання:

I. Яка природа справжньої християнської ревності?

II. Які її властивості?

III. Які практичні висновки з цього випливають?

I. Отже, спершу: що таке ревність загалом і що таке справжня християнська ревність зокрема?

1. Первісне слово у своєму первинному значенні означає «жар», подібний до жару киплячої води. Коли ж воно переноситься на стан розуму, воно означає будь-яке гаряче почуття чи пристрасть. Інколи воно вживається на позначення заздрості. Так, у Діях 5:17 читаємо: «А первосвященик, уставши, та й усі, хто був із ним, хто належав до саддукейської єресі, переповнились заздрощами» (eplēsthēsan zēlou), хоча це можна було би перекласти і як «сповнилися ревності». Іноді це слово означає гнів і обурення, іноді палке бажання. Тому, коли якесь наше сильне почуття пробуджується через релігійні причини, чи заради того, що ми вважаємо добром, чи проти того, що вважаємо злом, це й називають «релігійною ревністю».

2. Але не все, що називають релігійною ревністю, справді заслуговує на таке ім’я. Вона не є по-справжньому релігійною або християнською, якщо не поєднана з любов’ю. Один вишуканий автор, єпископ Спрат, іде ще далі. Він каже: «Було сказано, що жодна ревність не є правильною, якщо вона не є люблячою, і здебільшого саме такою. Любов не просто одна з її частин, а головна частина всього її складу». Але чи не можемо ми сказати ще більше? Чи не можемо ми сказати, що справжня ревність не просто здебільшого є любов’ю, а повністю нею є, якщо розуміти любов як у апостола Павла, тобто як любов до Бога і до ближнього? Бо істина така: християнська ревність це і є любов, і нічим іншим вона не є. Усю її природу повністю наповнює любов до Бога і до людини.

3. Але не кожний ступінь любові можна назвати ревністю. Любов може бути і в меншій мірі, там, де ревності ще немає. А ревність, у точному значенні, це любов у сильному, високому ступені. Це любов, що палає. Отже, справжня християнська ревність це не що інше, як полум’я любові. У цьому її природа і її внутрішня сутність.

II. 1. Звідси випливає, що властивості любові є також властивостями ревності. А одна з головних властивостей любові це смирення: «любов звеличується». Отже, смирення є і властивістю справжньої ревності, воно нерозривно пов’язане з нею. Який ступінь ревності, такий і ступінь смирення: вони обов’язково зростають і зменшуються разом. Та сама любов, яка наповнює людину ревністю до Бога, робить її малою, убогою і нікчемною у власних очах.

2. Ще одна властивість любови це лагідність, а тому вона є також і властивістю ревності. Любов учить нас бути не тільки покірними, але й лагідними, підносить нас і над гнівом, і над гордістю. Як віск тане від вогню, так перед цим святим полум’ям тануть усі бурхливі пристрасті, і душа стає тихою та спокійною.

3. Ще одна властивість любові, а отже і ревності, це терпеливість, бо «любов усе зносить». Вона вчить душу повному підкоренню всім Божим розпорядженням і дає змогу за будь-яких обставин сказати: «Це Господь, нехай чинить, як Йому угодно». Вона допомагає бути задоволеними в кожному становищі, не ремствувати, не нарікати, а «за все дякувати».

4. Є ще одна, четверта властивість християнської ревності, на яку варто звернути особливу увагу. Сам апостол говорить про неї так: «Добре пильнувати постійно» не мати лише коротких спалахів ревности, а зберігати її як постійний і глибоко вкорінений настрій «у доброму», тобто в усьому, що справді є добрим. Отже, правильний предмет ревності це добро загалом, усе, що є добрим у Божих очах.

5. Але що саме є добрим у Божих очах? Яка саме релігія завжди угодна Богові? Як її частини співвідносяться між собою і яка з них важливіша?

Про це питання люди думають дуже мало, а тому й розуміють його слабо. Позитивне богослов’я багатьом хоч трохи відоме. Але порівняльне богослов’я знають дуже небагато. Я сам, крім одного випадку, не бачив жодного твору на цю тему. Тому, можливо, буде корисно подати тут короткий нарис такого викладу.

У християнина любов займає центральне місце в душі.Це любов до Бога і до людей, яка повністю наповнює серце і не ділить у ньому владу ні з чим іншим. Найближче до цього центру знаходяться всі святі настрої: довготерпіння, лагідність, покірність, вірність, поміркованість і все інше, що належить до «розуму, який був у Христі Ісусі». Далі йдуть діла милосердя, як для душ людей, так і для їхніх тіл. Через них ці святі настрої проявляються і зміцнюються, тому вони є справжніми засобами благодаті, хоча на це часто не звертають уваги. Після цього йдуть діла побожності: читання і слухання Божого слова, молитва публічна, сімейна і особиста, участь у Господній вечері, піст і стриманість. І нарешті, щоб віруючі могли ще більше спонукати одне одного до любові, святих настроїв і добрих діл, Христос об’єднав їх у Церкву, яка поширена по всій землі. Її невелике відображення є в кожній окремій християнській громаді.

6. Саме таку релігію наш Господь установив на землі відтоді, як у день П’ятдесятниці зійшов Святий Дух. Це цілісна й внутрішньо пов’язана система християнства, у якій окремі частини піднімаються одна над одною, від найнижчого рівня, спільного зібрання, до найвищого, любові, що царює в серці. Звідси легко зрозуміти, яке місце має кожна частина релігії, і наскільки вона важлива. Звідси видно і п’яту рису справжньої ревності: вона завжди спрямована на добро і виявляється настільки сильно, наскільки важливим є те добро, до якого вона спрямована.

7. Наприклад, кожен християнин, безперечно, має бути ревним щодо Церкви, тобто мати до неї щиру прихильність і палко бажати її добробуту та зростання. Такою має бути його ревність і щодо Церкви вселенської, за яку він повинен постійно молитися, і особливо щодо тієї окремої Церкви або християнського товариства, до якого належить сам. За це він має боротися перед Богом у молитві, а водночас вживати всіх можливих засобів, щоб розширювати її межі й зміцнювати братів, аби вони прикрашали вчення Бога, нашого Спасителя.

8. Але він має бути ще більш ревним щодо встановлень Христа, ніж навіть щодо самої Церкви. Тобто щодо молитви, як спільної, так і особистої, щодо Господньої Вечері, щодо читання, слухання і роздумів над Божим словом, а також щодо часто занедбаного обов’язку посту. Усе це він має заохочувати насамперед власним прикладом, а потім словами, порадами, переконанням і наставленням, коли тільки трапляється нагода.

9. Так він має ревнувати про діла побожності, але ще більше про діла милосердя, бо «милості хочу, а не жертви», тобто милість важливіша за жертву. Тому, коли між ними виникає вибір, діла милосердя слід ставити вище. Навіть читання, слухання і молитву потрібно відкласти, коли любов кличе допомогти ближньому, чи в його тілесній, чи в духовній потребі.

10. Але хоч би якою великою не була наша ревність до добрих діл, ще більшою має бути наша ревність до святих внутрішніх станів серця: до покори, лагідності, доброзичливості, довготерпіння, вдоволеності, покори Божій волі і відчуження від світу, без чого неможливо по-справжньому жити для Бога. Саме ці риси, як докази і плоди живої віри, ми повинні всіляко насаджувати і в собі, і в тих, з ким маємо справу. Про них треба говорити постійно, вдома, в дорозі, вранці й увечері. Саме про них слід особливо молитися, бо вони незрівнянно важливіші за будь-які зовнішні діла: зовнішнє мине разом із тілом, а це піде з нами у вічність.

11. Але найбільш пильну ревність слід берегти для самої любові, бо саме вона є метою заповіді й виконанням Закону. І Церква, і Божі установи, і всі зовнішні діла, і навіть інші святі стани серця нижчі за неї та мають цінність лише настільки, наскільки ведуть до неї. Тому ось до чого передусім має бути спрямована християнська ревність: нехай кожен щирий віруючий у Христа всім серцем звертається до Бога, щоб його серце дедалі більше наповнювалося любов’ю до Бога і до всіх людей. Нехай саме це стане його головною метою, і нехай він невпинно прямує до неї.

III. Отже, залишилося зробити кілька практичних висновків із усього сказаного.

1. По-перше: якщо ревність, справжня християнська ревність, це полум’я любові, тоді будь-яка ненависть, у будь-якій формі чи мірі, а також усяка гіркота до тих, хто нам противиться, не просто не є ревністю, а прямо їй суперечать. Якщо ревність це палаюча любов, тоді вона не має нічого спільного з упередженням, підозрілістю чи злими думками, бо «любов не мислить зла». Так само фанатизм і, особливо, дух переслідування зовсім несумісні з нею. Тому жоден із цих гріховних станів не слід прикривати іменем ревності. Це діла диявола, і вони мають бути названі своїм іменем, щоб не вводити в оману людей під виглядом чогось доброго.

2. По-друге: якщо покора є невід’ємною рисою ревності, тоді гордість не може з нею поєднуватися. Так, певна міра гордості може ще залишатися навіть тоді, коли в серці вже є Божа любов, бо це один із останніх гріхів, що зникають. Але вона не може панувати і не може бути сильною там, де є справжня, палаюча любов. Більше того, якщо дати гордості хоч трохи волі, вона почне приглушувати цю святу ревність і, якщо вчасно не звернутися знову до Христа, зовсім її загасить.

3. По-третє. Якщо лагідність є невід’ємною рисою ревності, то як можна називати ревністю гнів і роздратування? Це явна помилка, коли люди плутають протилежні речі і видають темряву за світло, а світло за темряву. І проти цієї омани потрібно бути особливо пильними, бо вона поширена майже повсюди. Дуже часто ревність і гнів вважають одним і тим самим, і мало хто розуміє, що між ними є велика різниця. Часто кажуть: «Подивіться, який він ревний!» Але це не ревність, це неможливо, бо він перебуває у гніві, а гнів так само несумісний із ревністю, як світло з темрявою або небо з пеклом!

Було би добре, щоб це всі ясно зрозуміли. Подивімося уважніше. Часто можна побачити людину, яку вважають побожною, але вона сильно гнівається на свого ближнього, ображає його словами, називає «рака» або висуває образливі звинувачення. Якщо їй спокійно вказати на її поведінку, вона відповідає: «Це моя ревність!» Але це не ревність, це гріх. І якщо людина не покається, цей гріх приведе її до загибелі. Така «ревність» походить не від Бога, а знизу, і туди ж вона повертається разом із тими, хто їй піддається, якщо вони не звільняться від неї!

4. По-четверте. Якщо терпіння, вдоволення і покора належать до справжньої ревності, тоді ремствування, дратівливість, невдоволення і нетерпеливість не можуть мати з нею нічого спільного. І все ж як мало людей це розуміють. Як часто ми бачимо людей, які сердяться на безбожних або кажуть, що «вже не мають терпіння» до тих чи інших речей, і при цьому називають це своєю «ревністю». Тож не шкодуйте зусиль, щоб вивести їх із цієї помилки. Якщо зможете, покажіть їм, що таке справжня ревність, і переконайте їх, що всяке ремствування або роздратування через гріх саме є гріхом і не має ні схожості, ні зв’язку з істинною євангельською ревністю.

5. По-п’яте. Якщо ревність має бути спрямована на те, що справді є добрим, тоді гарячий запал до будь-чого злого не може бути християнською ревністю. Прикладом тут є ідолопоклонство: поклоніння ангелам, святим, образам або хресту. Тому навіть якби людина була так палко прив’язана до якогось ідолопоклонницького служіння, що готова була б «віддати своє тіло на спалення», аби тільки не зректися його, це можна назвати фанатизмом або забобоном, але не ревністю. Бо справжня ревність є зовсім іншою річчю.

Із тих самих засад випливає, що запал до речей, які самі по собі не є ні добром, ні злом, не можна назвати християнською ревністю. Але й ця помилка надзвичайно поширена. Здавалося би, розумні люди не мали би піддаватися такій слабкості. Та, на жаль, історія всіх віків показує протилежне. Хто мав сильніший розум, ніж єпископ Рідлі та єпископ Гупер? І все ж вони, як і багато інших видатних людей того часу, дуже гаряче сперечалися через священичий одяг. Майже сто років точилася запекла суперечка за і проти носіння стихаря. О, яка ганьба для людини! Я радше сперечався би про соломинку чи ячмінне зерно. І це ще називають ревністю. Чому би тоді не назвати це радше мудрістю або святістю?

6. Із тих самих засад випливає також, що запал за власні погляди сам по собі не є християнською ревністю. Та як мало тих, хто це розуміє! І скільки горя принесла християнському світові навіть така хибна ревніст!. Скільки тисяч людей загинуло через тих, хто завзято стояв за римські вчення! Скількох добрих і достойних людей було знищено через ревну прихильність до безглуздої ідеї про пересущення! Але хіба не бачить кожна неупереджена людина, що така ревність є «земна, чуттєва, демонська» і цілком протилежна тій ревності, яку тут радить апостол?

Як дивно звучать слова нашого великого поета в «Поемі про Останній День», коли він уявляє на небі зустріч людей, які вбивали один одного через ревну відданість своїм різним переконанням.

Ревність, кажете? Яка ж це була «ревність», якщо вона довела їх до того, що вони перерізали один одному горло? Ті, кого запалював такий дух і хто помер у ньому, без сумніву, матимуть свою частку не в небі, бо там є тільки любов, а у «вогні, що ніколи не буде погашений».

7. Нарешті, якщо справжня ревність завжди відповідає мірі добра, яке є в тому, до чого вона спрямована, тоді вона також має зростати разом із важливістю різних частин релігії. Тобто вона повинна підноситися все вище згідно з тією послідовністю, про яку вже йшлося, згідно з тим, наскільки одна річ важливіша за іншу. Наприклад, усі, хто справді боїться Бога, мають ревнувати про Церкву: і про вселенську Церкву, і про ту її частину, до якої належать самі. Бо це встановлення не людське, а Боже. Бог бачив, що людині недобре бути самій і в цьому значенні також, тому Він захотів, щоб увесь народ Його дітей був поєднаний між собою і зміцнювався через взаємну допомогу. Але водночас вони мають ще більше ревнувати про Божі установлення: про публічну й особисту молитву, про слухання і читання Божого слова, про піст і про Господню вечерю. Ще більше вони мають ревнувати про діла милосердя, ніж навіть про діла побожності. Ще більше вони мають ревнувати про святі внутрішні стани серця: про смирення, лагідність і покору. А найбільше з усього, про те, що є сумою і досконалістю всієї релігії, тобто про любов до Бога і до людей.

8. І тепер залишається лише одне: щиро й близько прикласти все це до самих себе. Усі ми знаємо загальну істину, що «добре завжди ревнувати в добрій справі». Тож нехай тепер кожен із нас застосує це особисто до своєї власної душі.

9. Ті, хто й досі «мертві через провини й гріхи», не мають у цьому ані частки, ані спадку. Так само і ті, хто живе в якомусь явному гріху, наприклад у пияцтві, порушенні дня Господнього чи в нечестивій лайці. Таким людям не личить говорити про ревність. Вони взагалі не мають права навіть брати це слово до уст. Це чисте безумство і зухвалість, коли людина говорить про ревність до Бога, а сама чинить діла диявола. Але якщо ви зреклися диявола і всіх його діл, і у своєму серці постановили: «Господу, Богові моєму, поклонятимуся і Йому одному служитиму», тоді стережіться, щоб не бути ні холодними, ні байдужими, а будьте ревні для Бога. Почати ви можете з найнижчого щабля. Будьте ревні за Церкву, а особливо за ту її частину, до якої самі належите. Дбайте про її добро і сумлінно дотримуйтеся всіх її правил заради чистого сумління. Але водночас пильнуйте, щоб не занедбувати жодної Божої постанови, бо саме заради них значною мірою й установлена Церква. Тому було б великою нерозсудливістю говорити про ревність за Церкву, якщо ви не є ще ревнішими за самі Божі установлення.

Але чи є ви ревнішими за діла милосердя, ніж навіть за діла побожності? Чи наслідуєте ви приклад вашого Господа, ставлячи милість вище за жертву? Чи докладаєте всіх старань, щоб нагодувати голодних, одягнути нагих, відвідати хворих і тих, хто в ув’язненні? І понад усе, чи використовуєте всі доступні вам засоби, щоб рятувати душі від смерти? Якщо ви, маючи нагоду, «робите добро всім людям», а «найперше домашнім віри», тоді ваша ревність за Церкву є приємною Богові. Але якщо ні, якщо ви не є «старанні в добрих ділах», тоді що вам до Церкви? Якщо у вас немає «співчуття до ваших співслужителів», то і ваш Господь не виявить милості до вас. «Не приносьте більше марних дарів». Усе ваше служіння є «огидою для Господа».

10. Чи ви вже навчилися не розділяти того, що Бог поєднав, тобто не відокремлювати діла побожності від діл милосердя? Чи ви постійно ревнуєте і про одне, і про друге? Якщо так, тоді ви живете перед Богом так, як Йому приємно, але лише за умови, що ви безперестанку пам’ятаєте: Бог бачить не лише наші вчинки, але й саме серце. А оскільки Він є Дух, то Йому треба поклонятися щиро, всім серцем. А отже, жодні зовнішні діла не можуть бути Йому угодні, якщо вони не виростають зі святих настроїв серця, без яких ніхто не матиме частки в Царстві Христа і Бога.

11. Але серед усіх святих настроїв, понад усе інше, найбільше дбайте про любов. Усе інше вважайте втратою порівняно з нею, з любов’ю до Бога і до всіх людей. Бо цілком певно: навіть якщо ви роздасте все своє майно, щоб нагодувати бідних, і навіть якщо віддасте своє тіло на спалення, але не матимете смиренної, лагідної і терпеливої любові, це не принесе вам жодної користі. О, нехай це глибоко закарбується у вашому серці: «Без любові все інше ніщо!»

12. Тож прийміть усю релігію повністю, саме такою, як її відкрив Бог у Своєму Слові, і ревнуйте про кожну її частину відповідно до того, наскільки вона важлива й досконала. Нехай основою всієї вашої ревності буде одне: «Ісус Христос, і то розп’ятий». Нехай незмінним принципом вашого життя буде це: «Життя, яким я тепер живу, я живу вірою в Сина Божого, Який полюбив МЕНЕ й віддав Себе за МЕНЕ». І нехай ваша ревність завжди відповідає цінності того, на що вона спрямована. Отже, ревнуйте, по-перше, за Церкву, «за весь стан Христової Церкви войовничої тут, на землі», а особливо за ту її частину, до якої ви самі найближче належите. Ще більше ревнуйте за всі ті постанови, які наш благословенний Господь установив, щоб вони залишалися в силі аж до кінця світу. Ще більше ревнуйте за діла милосердя, за ті «жертви, якими Бог уподобується», за ті ознаки, за якими Пастир Ізраїля впізнає Своїх овець в останній день. Ще більше ревнуйте за святі внутрішні стани серця: за довготерпіння, лагідність, покірність, смирення й упокорення перед Божою волею. Але понад усе ревнуйте за любов, царицю всіх чеснот, найвищу досконалість і на землі, і на небі, самий образ невидимого Бога, як у людей тут унизу, так і в ангелів угорі. Бо «Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог у ньому».