Проповідь 90 - Справжній ізраїльтянин

1785

Справжній ізраїльтянин

«Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу!» (Від Івана 1:47).

1. Кілька років тому один дуже здібний чоловік, професор Гатчесон із Ґлазґо, видав два трактати під назвою «Походження наших уявлень про красу і чесноту». У другому з них він стверджує, що сама суть чесноти полягає в любові до ближнього. Він намагається довести, що чеснота і доброзичливість це те саме, що людина є чеснотною лише настільки, наскільки в ній є доброзичливість, і що всі наші слова та вчинки можна назвати чеснотними тільки тоді, коли вони виходять саме з цього джерела. «Але чи не вважає він, що основою цієї доброзичливості є вдячність Богові або любов до Нього?» Зовсім ні. Така думка, здається, навіть не спадала йому на думку. Навпаки, він припускає протилежне. Він цілком упевнено заявляє, що якщо характер людини або її вчинок походить бодай якоюсь мірою з уваги до Бога чи з бажання отримати від Нього нагороду, то в цьому вже немає справжньої чесноти. І навіть більше: якщо вчинок частково випливає з доброзичливості, а частково з огляду на Бога, то, за його думкою, чим більше в ньому огляду на Бога, тим менше в ньому чесноти.

2. Я не можу дивитися на цей гарно написаний твір пана Гатчесона інакше як на пристойний, а тому ще небезпечніший напад на все християнське Об’явлення. Бо християнське Об’явлення вчить, що справжньою основою любові до ближнього і всіх інших чеснот є любов до Бога. Саме тому воно ставить це як «першу і найбільшу заповідь», від якої залежать усі інші: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всім розумом твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю». Отже, за вченням Біблії, доброзичливість, або любов до ближнього, є лише другою заповіддю. І якщо Писання справді від Бога, тоді неправда, що сама доброзичливість є основою і суттю всієї чесноти. Навпаки, сама по собі доброзичливість взагалі не є чеснотою, якщо не виростає з любові до Бога.

3. Однак не можна заперечити, що сам автор залишає на полях примітку на користь християнства. «Хто би не бажав, каже він, щоб християнське Об’явлення можна було довести як Боже, адже це, безперечно, найдоброзичливіший лад, який будь-коли з’являвся у світі!» Але якщо вдуматися, чи не є це ще одним ударом у самий корінь цього Об’явлення? Хіба зміст цих слів не такий: «Я хотів би, щоб це було правдою, але насправді цього довести не можна»?

4. Інший здібний автор висуває зовсім іншу думку. Пан Волластон у своїй книзі «Окреслена релігія природи» (The Religion of Nature Delineated), намагається довести, що сутність чесноти полягає в істині, тобто у відповідності істині. Але здається, що він відходить від біблійного вчення ще далі, ніж пан Гатчесон. Бо погляд пана Гатчесона відкидає лише одну з двох великих заповідей, а саме: «Люби Господа Бога твого», тоді як пан Волластон відкидає обидві, адже у своїй теорії він не пов’язує чесноту ні з любов’ю до Бога, ні з любов’ю до ближнього.

5. Проте обидва ці автори, хоч і по-різному, сходяться в одному: вони розділяють те, що Бог поєднав. Апостол Павло ж навчає протилежного, закликаючи «говорити правду в любові». І справді, й істина, і любов були з’єднані в тій людині, про яку Той, Хто знає серця всіх, сказав: «Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу!»

6. Але про кого це наш блаженний Господь дає таке славне свідоцтво? Хто цей Натанаїл, про якого наприкінці цього розділу (Ів. 1) подано таку особливу розповідь? Чи не дивно, що далі в Новому Завіті його більше ніде не згадано? Не під цим іменем, але, ймовірно, він мав і друге ім’я, під яким його знали краще. Давні автори здебільшого вважали, що це була та сама людина, яку в інших місцях названо Варфоломієм, одним з апостолів нашого Господа, тим самим, кого в переліку апостолів у Матвія та Марка згадано відразу після Пилипа, який першим привів його до Вчителя. Дуже ймовірно, що його власним ім’ям було Нафанаїл, а Варфоломій, що означає лише «син Птолемея», було ім’ям за батьком. У той час такий звичай був дуже поширений і серед юдеїв, і серед язичників.

7. З того небагатьох відомостей, які подано в цьому уривку, видно, що він був людиною щиро доброго серця: не поспішав одразу вірити, але водночас був відкритий до переконання і готовий прийняти істину, звідки би вона не прийшла. Ми читаємо (Ів. 1:45): «Пилип Нафанаїла знаходить» і каже йому: «Ми знайшли Того, що про Нього писав був Мойсей у Законі й Пророки, Ісуса, сина Йосипового, із Назарету». Натанаїл відповідає: «Та хіба ж може бути з Назарету що добре?» Чи ж Мойсей або пророки говорили про те, що Месія прийде звідти? Пилип каже йому: «Прийди та побач», і тоді сам переконаєшся. Натанаїл одразу погоджується і не відкладає, щоб радитися з людьми. Ісус, побачивши його, говорить: «Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу!» Натанаїл, здивований, питає: «Звідки знаєш мене?» Ісус відповідає: «Я бачив тебе ще давніш, ніж Пилип тебе кликав, як під фіґовим деревом був ти». І тоді всяке упередження зникає, і Натанаїл одразу визнає: «Учителю, Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів!»

Але що означає ця характеристика, яку дає йому Господь: «що немає в нім підступу»? Це означає, що він був цілком щирою і цілісною людиною: його серце було правдиве перед Богом, слова відповідали тому, що було в серці, а вчинки узгоджувалися і зі словами, і з серцем.

I.1. Ми можемо, по-перше, звернути увагу на те, що означає мати правдиве серце перед Богом. Хіба це не означає принаймні те, що міститься в милостивому Божому заклику: «Сину мій, дай Мені твоє серце»? Наше серце є правдивим перед Богом лише тоді, коли ми справді віддаємо його Йому. У найпростішому й початковому значенні ми віддаємо Богові своє серце тоді, коли починаємо шукати справжнього щастя саме в Ньому. Тобто коли не шукаємо його в тому, щоб догоджати «пожадливості тіла», у тілесних утіхах, ані в «пожадливості очей», у тих приємностях, які дає уява через усе величне, нове чи гарне, чи то в природі, чи в мистецтві, ані в «гордості життя», у людській пошані, у бажанні, щоб нас любили, шанували й звеличували, і навіть не в тому, що дехто з великою самовпевненістю й невіглаством називає «головною вигодою», тобто в нагромадженні земних скарбів. Коли ми не шукаємо щастя в жодному з цього, а тільки в Богові, тоді в певному значенні ми віддаємо Йому своє серце.

2. Але в більш повному значенні ми віддаємо Богові своє серце тоді, коли не тільки шукаємо щастя в Ньому, але й справді його знаходимо. Це щастя починається тоді, коли ми починаємо пізнавати Бога через дію Його Духа, коли Отцю вгодно відкрити нам Свого Сина так, що ми можемо щиро сказати: «Господь мій і Бог мій», і коли Син відкриває нам Отця через «Духа усиновлення», який кличе в наших серцях: «Авва, Отче» і свідчить нашому духові, що ми є Божі діти. Тоді Божа любов наповнює наші серця. І наскільки велика в нас ця любов, настільки велике і наше щастя.

3. Але виникає питання: чи хоче Бог, щоб це щастя, яке спочатку переживають усі, хто пізнав і полюбив Його, тривало довго, а не лише короткий час, ніби на початку їхнього шляху? Треба визнати, що в дуже багатьох воно не зберігається: уже через кілька місяців, а інколи навіть через кілька тижнів або днів, їхня радість і мир або раптово зникають, або поступово згасають. Тому постає питання: якщо Бог бажає, щоб це щастя залишалося, то як пояснити, що воно зникає?

4. Думаю, це пояснити зовсім неважко. Настанова святого Юди «бережіть себе в любові Божій» явно показує, що і від нас самих залежить, чи перебуватимемо ми в цій любові. І хіба це не узгоджується зі словами нашого Господа про цей, як і про кожен інший Божий дар: «Бо хто має, то дасться йому, хто ж не має», тобто не користується тим, що одержав, і не примножує його, «забереться від нього і те, що, здається йому, ніби має» (Лк. 8:18).

5. Справді, частину цього вірша в нашому перекладі наведено так: «те, що, здається йому, ніби має». Але це важко зрозуміти. Бо якщо людині лише здається, що вона має цей чи будь-який інший Божий дар, то насправді вона його не має. А якщо вона його не має, тоді його не можна й забрати, бо ніхто не може втратити те, чого ніколи не мав. Тому очевидно, що ці слова слід розуміти так: «те, що він справді має». І можна зауважити, що слово dokev в різних місцях Нового Завіту не послаблює, а навпаки, підсилює зміст того слова, з яким стоїть поруч. Отже, хто примножує вже одержану благодать, хто зростає в Божій любові, той, без сумніву, її збереже. Бог продовжить її в ньому і навіть дасть більше. А хто не примножує цей талант, той не може його втримати. Що б він не робив, воно неодмінно буде забране від нього.

II. 1. Так само, як серце «справжнього ізраїльтянина» є щирим перед Богом, такими самими є і його слова. Як у його серці немає лукавства, так немає його і на його устах. Найперше, що тут мається на увазі, це правдивість: говорити правду від серця, відкидати всяку свідому неправду в будь-якому її виді та в будь-якому ступені. Брехню, за відомим визначенням, називають falsum testimonium, cum intentione fallendi, тобто «неправдивим свідченням, яке людина вимовляє, знаючи, що воно неправдиве, і маючи намір обманути». Але навіть неправдиве твердження не є брехнею, якщо воно сказане без наміру ввести в оману.

2. Більшість казуїстів, особливо в Римській Церкві, поділяють брехню на три види. Перший вид це зловмисна брехня. Другий це нешкідлива брехня. Третій це «службова» брехня. І щодо цих видів вони доходять дуже різних висновків. Я не знаю нікого, хто був би настільки зухвалий, щоб хоча би виправдовувати, а тим більше захищати, зловмисну брехню, тобто таку неправду, яку говорять із наміром комусь зашкодити. У цьому всі одностайні: її засуджують усі. Більше розбіжностей виникає щодо нешкідливої брехні, тобто такої, яка, як вважають, не приносить ні користі, ні шкоди. Більшість людей, навіть у християнському світі, говорять її без жодного докору сумління і прямо твердять, що якщо вона не шкодить нікому іншому, то не шкодить і самому мовцеві. Шкодить вона чи ні, у будь-якому разі їй немає місця в устах того, хто є «справжнім ізраїльтянином». Він не може говорити неправду жартома так само, як не може говорити її серйозно. З його уст має виходити тільки правда. Він пам’ятає чіткий Божий наказ, даний ефеським християнам: «Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього» (Еф. 4:25).

3. Щодо «службової» брехні, тобто такої неправди, яку говорять нібито заради добра, у християнській Церкві було багато суперечок. Чимало авторів, відомих і своєю побожністю, і вченістю, присвячували цьому цілі книги і, всупереч усім запереченням, не тільки вважали таку брехню невинною, але навіть хвалили її як щось гідне нагороди.

Але що говорить Писання? Є один уривок настільки ясний, що іншого вже й не потрібно. Це третій розділ Послання до римлян, де апостол говорить так (Рим. 3:7–8): «Бо коли Божа правда через мою неправду збільшилась на славу Йому, пощо судити ще й мене, як грішника?» Тобто хіба добрий наслідок робить неправду виправданою? Далі він каже: «І чи не так, як нас лають, і як деякі говорять, ніби ми кажемо: Робімо зле, щоб вийшло добре? Справедливий осуд на таких!» У цих словах Апостол ясно навчає: (1) добрий наслідок неправди не робить її правильною; (2) говорити про християн, ніби вони вчать робити зло заради добра, це наклеп; (3) але якщо хтось справді так чинить або так навчає, його осуд справедливий. І це особливо стосується тих, хто говорить неправду, нібито щоб через це зробити добро. Отже, «службова» брехня, так само як і будь-яка інша, є огидною перед Богом істини. Тому в словах одного давнього Отця немає нічого безглуздого, хоч вони й звучать дуже різко: «Я не сказав би свідомої неправди навіть для того, щоб спасти душі всього світу».

4. Друга риса, яка входить у характеристику «справжнього ізраїльтянина», це щирість. Як правдивість протилежна неправді, так щирість протилежна хитрості. Але вона не суперечить мудрості чи розсудливості, бо цілком може поєднуватися з ними. «Але в чому різниця між мудрістю і хитрістю? Хіба це не майже одне й те саме?» Зовсім ні. Між ними дуже велика різниця. Мудрість це здатність бачити найкращу мету і найкращі засоби, щоб її досягти. Найвища мета кожної розумної істоти це Бог, тобто радість у Ньому тепер і навіки. А найкращий, і насправді єдиний, шлях до цієї мети це «віра, що діє любов’ю». Справжня розважність у широкому значенні майже те саме, що мудрість. Розсудливість це або інша назва розважності, або її частина. Іноді це слово вживають у вужчому значенні, коли говорять лише про зовнішню поведінку, і тоді воно означає вміння правильно впорядковувати свої слова й учинки. А хитрість, як її зазвичай називають прості люди, а серед великих називають політикою, це, якщо сказати просто, мистецтво обманювати. І якщо це взагалі можна назвати якоюсь «мудрістю», то це «мудрість земна», яка походить ізнизу і веде туди ж, звідки вийшла.

5. Хитрість найчастіше користується двома головними засобами, щоб обманювати: вдаванням і приховуванням. Вдавання це коли людина показує себе такою, якою насправді не є. Приховування це коли людина не відкриває того, ким вона справді є. Обидва ці способи колись влучно висловили старим латинським рядком: Quod non est simulo: dissimuloque quod est, тобто «показую те, чого немає, і приховую те, що є». І те, й інше ми зазвичай називаємо тим, що людина «вивішує чужий прапор». Удавання має безліч форм, і приховування теж уживається в не меншій кількості способів, але щира людина уникає і того, і другого, і завжди показує себе такою, якою є насправді.

6. «Але якщо ми маємо справу з хитрими людьми, хіба не можемо мовчати або говорити стримано, особливо коли нам ставлять підступні запитання, і при цьому не бути винними в хитрості?» Безперечно, можемо. Ба навіть у багатьох випадках ми саме так і повинні чинити: або зовсім мовчати, або говорити з більшою чи меншою стриманістю, як того вимагають обставини. У багатьох випадках нічого не сказати цілком узгоджується з найвищою щирістю. Так само узгоджується з нею і сказати лише частину того, що ми знаємо, можливо, навіть дуже малу частину. Але якби ми вдавали, що це все, що нам відомо, тоді це вже було б не щирістю, а її протилежністю.

7. Ще складніше таке запитання: «Чи можна говорити правду з наміром ввести в оману, як той давній чоловік, який, хвалячись своєю хитрістю, сказав: “Оце я вважаю своїм найбільшим успіхом, обманути їх обох, говорячи правду”?» Відповідаю: язичник міг пишатися таким, але християнин не може. Бо хоча це і не суперечить самій правдивості, воно безперечно суперечить щирості. Тому найкращий шлях, якщо ви вже вважаєте за потрібне говорити, це відкинути і вдавання, і приховування та говорити чисту правду від серця.

8. Можливо, це можна ще назвати простотою. Вона йде навіть трохи далі, ніж сама щирість. Вона означає не лише, по-перше, не говорити свідомої неправди, і, по-друге, не намагатися нікого навмисно обманути, але й, по-третє, коли ми вже говоримо, говорити прямо, просто і без хитрувань, як говорять малі діти, по-дитячому, але не безглуздо. Хіба це не виключає всякі компліменти? Саме це слово мені огидне, і я цілком погоджуюся з нашим поетом:

_Ніколи не був добрий день,

відколи підле підлещування назвали «компліментом»._

Тому я раджу всім, хто хоче жити в щирості й простоті, ніколи не брати цього безглуздого слова до уст і триматися якнайдалі і від самої назви, і від того, що за нею стоїть.

9. Незадовго до того пам’ятного часу, коли державні мужі «переправили єпископа через моря», за відомим актом про «кари та покарання», кілька єпископів разом звернулися до єпископа Аттербері, тоді єпископа Рочестерського, і запитали: «Мій пане, чому ви не дозволяєте своїм слугам відмовляти за вас, коли ви не хочете приймати відвідувачів? Адже це не брехня, коли вони кажуть, що вас немає вдома, бо це нікого не вводить в оману: кожен розуміє, що це означає лише те, що ваша милість зайнята». Він відповів: «Мої панове, навіть якщо це, в чому я сумніваюся, і можна узгодити зі щирістю, то я впевнений, що це не узгоджується з тією простотою, яка личить християнському єпископові».

10. Але повернімося до головного. Щирість і простота того, «у кому немає підступу», проявляються не лише в словах, але й у всій його поведінці. Вони визначають увесь його зовнішній спосіб життя. Хоч він далекий від грубості, невихованості, різкості чи похмурої непривітності, його поведінка залишається простою, без хитрощів і без будь-якого удавання, як живе відображення його серця. Істина й любов, що постійно панують у ньому, формують відкритий вигляд і спокійний вираз обличчя, так що ніхто не має підстав сказати разом із тим гордим королем Кастилії: «Коли Бог створив людину, Він залишив одну велику ваду: Він мав би зробити в її грудях вікно», бо така людина сама відкриває своє серце через свої слова і вчинки.

11. Отже, саме це і є справжня, істинна і міцна чеснота. Це не просто істина сама по собі і не лише відповідність істині. Це лише властивість справжньої чесноти, а не її сутність. І не сама лише любов, хоча вона й ближча до суті, бо в певному значенні «є виконанням Закону». Ні, сутність чесноти або святості полягає в тому, що істина і любов поєднані разом. Бог неодмінно вимагає «правди у внутрішніх частинах», яка впливає на всі наші слова і вчинки. Але сама істина, відділена від любові, у Його очах нічого не варта. Натомість смиренна, лагідна і терпелива любов до всіх людей має бути поставлена на правильну основу, а саме на любов до Бога, яка народжується з віри, з повного переконання, що Бог віддав Свого Єдинородного Сина на смерть за мої гріхи. І тоді все зводиться до цього великого висновку, гідного того, щоб його прийняли всі: «Бо ні обрізання нічого не важить, ні необрізання, але віра, що діє любов’ю».