Проповідь 86 - Заклик до відступників

20 травня 1778

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 86

Заклик до відступників

«Чи навіки покине Господь, і вже більш не вподобає? Чи навіки спинилася милість Його? Чи скінчилося слово Його в рід і рід?» (Псалми 77:7-8).

1. Самовпевненість є однією з найбільших диявольських пасток, у яку потрапляє багато людей. Вони настільки покладаються на Божу милість, що зовсім забувають про Його справедливість. Хоч Бог прямо сказав: «Без святості ніхто не побачить Господа», вони все одно заспокоюють себе думкою, що зрештою Бог буде більш поблажливим, ніж сказав у Своєму слові. Вони уявляють, що можуть жити і померти в гріхах, але все ж уникнути пекельного осуду.

2. Але якщо багато людей гине через самовпевненість, то ще більше гине через відчай. Тобто через втрату надії і переконання, що для них уже немає спасіння. Вони багато разів боролися зі своїми духовними ворогами і щоразу зазнавали поразки, тому зрештою опускають руки. Вони більше не борються, бо не вірять, що можуть перемогти. З власного гіркого досвіду вони знають, що самі собі допомогти не можуть, а на Божу допомогу вже не сподіваються. Тому вони падають під цим тягарем. Вони перестають прагнути вперед, бо думають, що мети для них досягти неможливо.

3. У цьому випадку, як і в багатьох інших, кожна людина сама відчуває свій біль, і сторонній не може повністю його зрозуміти. Це важко збагнути тим, хто сам цього не пережив, бо лише власний дух людини знає, що відбувається всередині неї. Лише з особистого досвіду можна зрозуміти, що означає такий зламаний і пригнічений стан душі. Тому небагато людей по-справжньому співчувають тим, хто перебуває в такій тяжкій спокусі. Багато хто помиляється, судячи лише за зовнішнім. Вони бачать, що людина продовжує жити в гріху, і відразу думають, що це через самовпевненість. Але насправді причина може бути протилежна, глибокий відчай. Іноді така людина взагалі не має надії, тому навіть не намагається боротися. Іноді з’являється короткий проблиск надії, і тоді вона починає боротися. Але ця надія швидко згасає. Тоді боротьба припиняється, і людина опиняється в полоні, дозволяючи ворогу робити з нею те, що він хоче.

4. Так часто буває з тими, хто добре почав свій шлях, але швидко знесилився на дорозі до неба, особливо з тими, хто колись «побачив славу Божу в обличчі Ісуса Христа», а потім засмутив Святого Духа і зазнав краху у вірі. Справді, багато хто з них кидається в гріх з великою силою і без стримання, немов кінь у битву. Вони грішать так зухвало, що зовсім гасять Святого Духа Божого. Тоді Бог віддає їх пожаданням їхнього серця і дозволяє їм іти за власними бажаннями. І коли людина доходить до такого стану, вона може стати зовсім зачерствілою: без страху, без смутку, без турботи, байдужою до Бога, до неба і до пекла. У цьому багато допомагає «бог цього світу», засліплюючи їхній розум і роблячи серце ще твердішим. Але навіть тоді їхня байдужість не була б такою глибокою, якби в них не було відчаю. Головна причина, чому вони не мають ні смутку, ні турботи, полягає в тому, що вони втратили надію. Вони справді переконані, що так розгнівили Бога, що «Він уже не дасть Себе вблагати».

5. І все ж нам не слід зовсім відмовлятися навіть від таких людей. Ми знаємо випадки, коли Бог знову відвідував навіть тих, хто став байдужим, і повертав їх до першої любові. Але ще більше надії є щодо тих відступників, які не стали байдужими, які й досі не мають спокою, які хотіли б вирватися з дияволової сітки, але вважають це неможливим. Вони цілком переконані, що самі себе спасти не можуть, і водночас вірять, що Бог їх не спасе. Вони думають, що Він назавжди «замкнув Свою милість у гніві». Для цього вони знаходять багато причин і, доки ці причини не будуть ясно усунені, не можуть мати надії на визволення.

Саме для того, щоб полегшити стан цих безнадійних і безпорадних душ, я, з Божою допомогою, маю намір:

I. Дослідити, які головні причини спонукають багатьох відступників втратити надію і думати, що Бог перестав бути до них милостивим.

II. Дати ясну і повну відповідь на кожну з цих причин.

I. По-перше, я хочу показати, які головні причини змушують багатьох відступників думати, що Бог уже не буде до них милостивий. Я не говоритиму про всі причини, бо їх дуже багато, і вони народжуються або з людського злого серця, або навіюються давнім змієм. Я зупинюся лише на головних, тобто на тих, що здаються найпереконливішими і тому трапляються найчастіше.

1. Перший доказ, через який багато відступників починають вірити, що «Господь уже не дасть Себе вблагати», вони беруть із самої природи цієї справи. Вони міркують так: «Якщо людина повстає проти земного правителя, то часто її вже за перший злочин карають смертю. Іноді, правда, її можуть помилувати, якщо є якісь обставини, що пом’якшують провину, або якщо за неї сильно просять. Але якщо після повного і вільного помилування вона знову повстане, то хто вже наважиться заступатися за неї? Вона вже майже не може сподіватися на нову милість. Тому якщо той, хто раз повстав проти земного царя і був безплатно помилуваний, майже не має підстав чекати другого помилування, то що тоді сказати про людину, яка, бувши вже раз безплатно помилувана за бунт проти великого Царя неба й землі, знову повстає проти Нього? Чого їй чекати, як не того, що на неї остаточно впаде суд?»

2. (1) Цей довід, побудований на людських міркуваннях, вони намагаються підтвердити словами зі Святого Письма. Одне з найсильніших місць, на яке вони посилаються, є в Першому посланні святого Івана (1 Ів. 5:16): «Коли хто бачить брата свого, що грішить гріхом не на смерть, нехай молиться за нього, і Він життя йому дасть…Є й гріх на смерть, не про нього кажу, щоб молився».

І з цього вони роблять такий висновок: «Слова “не про нього кажу, щоб молився” фактично означають “кажу, щоб він не просив”. Отже, апостол вважає, що людина, яка вчинила цей гріх, перебуває в цілковито безнадійному стані. Настільки безнадійному, що за неї навіть не слід молитися, не можна просити для неї життя. І який гріх більше відповідає цьому “гріху на смерть”, ніж свідомий бунт проти Бога після того, як людина вже отримала повне і вільне прощення».

(2) «Розгляньте, по-друге, — кажуть вони, — ці страшні слова з Послання до євреїв, особливо в десятому розділі: “Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшливе якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників. Хто відкидає Закона Мойсея, такий немилосердно вмирає при двох чи трьох свідках, скільки ж більшої муки, додумуєтеся? заслуговує той, хто потоптав Сина Божого, і хто кров заповіту, що нею освячений, за звичайну вважав, і хто Духа благодаті зневажив! Бо знаємо Того, Хто сказав: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь. І ще: Господь буде судити народа Свого! Страшна річ упасти в руки Бога Живого!” (Євр. 10:26–31). І вони роблять такий висновок: «Хіба ж тут прямо не сказано, що наш стан безнадійний? Адже написано, що якщо ми пізнали правду, навіть пережили її на власному досвіді, і після цього знову свідомо грішимо, а ми ж саме так і чинили, і не раз, то для нас уже немає жертви за гріх. Залишається тільки страх суду і покарання».

(3) «А хіба не те саме сказано і в шостому розділі: “Не можна бо тих, що раз просвітились були, і скуштували небесного дару, і стали причасниками Духа Святого, і скуштували доброго Божого Слова та сили майбутнього віку, та й відпали, знов відновляти покаянням, коли вдруге вони розпинають у собі Сина Божого та зневажають” (Євр. 6:4–6)».

(4) Дехто, правда, вважає, що слово «не можна» тут не означає повну неможливість, а тільки велику трудність. Але, кажуть вони, ми не бачимо достатньої підстави відходити від прямого значення цього слова, бо в ньому немає нічого абсурдного і воно не суперечить іншим місцям Писання. І хіба це тоді не відтинає всяку надію, якщо ми справді «скуштували небесного дару і стали причасниками Святого Духа»? Як нас можна «знову відновляти покаянням», тобто до справжньої переміни серця і життя, якщо ми знову розпинали для себе «Сина Божого та зневажали»?

(5) «Є ще одне місце, можливо, навіть страшніше за попереднє, у дванадцятому розділі Матвія: “Усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім!” (Мт. 12:31–32). Так само говорить і Марко, передаючи слова нашого Господа: “Поправді кажу вам, що простяться людським синам усі прогріхи та богозневаги, хоч би як вони богозневажали. Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає” (Мк. 3:28–29)».

(6) Дехто вважає, що всі ці місця говорять про один і той самий гріх. Тобто що слова нашого Господа, слова святого Івана про «гріх на смерть» і слова святого Павла про «знову розпинати Сина Божого», «топтати Його» і «зневажати Духа благодаті» усе це стосується одного й того самого, богозневаги проти Святого Духа, єдиного гріха, який ніколи не буде прощений. Чи це справді так, чи ні, все ж потрібно визнати одне: богозневага проти Святого Духа є гріхом, який не прощається. А отже, для тих, хто справді впав у цей гріх, Бог уже не змилується.

3. Щоб ще більше підтвердити ці доводи, засновані на розумі й на Святому Письмі, вони звертаються до фактів. Вони кажуть: «Хіба не очевидно, що ті, хто відпав від оправдуючої благодаті і втратив рятівну віру, яка давала їм теперішнє спасіння, гинуть без милості? І якщо так, то тим більше не можуть уникнути загибелі ті, хто відпадає від освячувальної благодаті, хто втрачає ту віру, якою були очищені від усякої нечистоти тіла і духа. Чи є хоча б один приклад, щоб таких людей було знову приведено до покаяння? Якби такі приклади були, тоді ще можна було б подумати, що слова поета не перебільшені:

“Навіть Юда намагається вирватися з відчаю,

І надія ледве з’являється навіть у тінях пекла”».

II. Ось головні доводи, на які відступники зазвичай спираються, коли втрачають надію. Вони беруть їх із людських міркувань, зі Святого Письма і з досвіду та, посилаючись на них, переконують себе, що Бог остаточно «замкнув Своє милосердя в гніві». Я навів ці доводи в їхній повній силі, щоб ми могли уважно їх розглянути і перевірити, чи не можна дати на кожен із них ясну, повну і задовільну відповідь.

1. Почну з доводу, який беруть із самої природи справи: «Якщо людина збунтувалася проти земного правителя, то, можливо, їй ще простять перший злочин. Але якщо після повного і дарованого їй помилування вона знову збунтується, то вже немає підстав сподіватися на друге помилування. Їй залишається чекати смерті без милості. Отже, якщо людина, яка вдруге повстала проти земного царя, не може розраховувати на друге прощення, то як може сподіватися на милість той, хто вдруге повстав проти великого Царя неба й землі?»

2. Я відповідаю: цей аргумент, побудований на порівнянні земного з небесним, на перший погляд здається переконливим, але насправді він не є твердим. Причина проста: тут саме порівняння є недоречним. Не може бути справжньої відповідності або міри між милістю будь якої людини і милістю Всевишнього Бога. «До кого ви Мене прирівняєте, говорить Господь?» До кого на небі чи на землі? Хто, «хто є серед богів, що зрівняється з Господом?» «Я сказав: ви боги», говорить псалмоспівець, звертаючись до найвищих суддів. Така ваша гідність і влада в порівнянні зі звичайними людьми. Але що вони означають перед Богом небесним? Лише бульбашку на хвилі. Яка їхня сила в порівнянні з Його силою? Яка їхня милість у порівнянні з Його милістю? Саме тому й звучить це втішне слово: «Я Бог, а не людина, тому дім Ізраїля не знищений». Бо Він Бог, а не людина, «тому не вичерпується Його милосердя». Отже, ніхто не може робити висновок, що якщо земний цар не помилує того, хто вдруге збунтувався проти нього, то і Цар неба не помилує. А Він помилує, і не лише до семи разів, і не лише до сімдесяти разів по сім. Навіть якщо ваші бунти примножилися, мов зорі небесні, навіть якщо їх стало більше, ніж волосся на вашій голові, все ж «поверніться до Господа, і Він помилує вас, і до нашого Бога, і Він щедро простить».

3. «Але чи не відтинає нас святий Іван від цієї надії, коли говорить про “гріх на смерть”? Чи не означають слова “не про нього кажу, щоб молився” фактично те саме, що “я кажу, щоб за нього не молився”? І чи не випливає з цього, що Бог постановив не слухати такої молитви, що Він не дасть життя такому грішникові, навіть якщо за нього молиться праведник?»

4. Я відповідаю: слова «не про нього кажу, щоб молився» справді означають: не молися за нього. І це, без сумніву, вказує на те, що Бог не дасть життя тим, хто вчинив цей гріх, що їхній вирок уже визначений, і Бог постановив його не змінювати. Його не може відмінити навіть та «щира, ревна молитва», яка в інших випадках «багато може».

5. Але я запитую, по-перше, що означає «гріх на смерть»? І, по-друге, що означає сама «смерть», пов’язана з цим гріхом?

(1) Отже, по перше, що таке «гріх на смерть»? Уже багато років тому, коли я був серед людей, які, з усіх, кого я коли небудь бачив, мали найбільший досвід у Божих речах, я запитав декого з них: «Як ви розумієте “гріх на смерть”, про який сказано в Першому посланні святого Івана?» Вони відповіли так: «Коли хтось із нас хворіє, він кличе пресвітерів Церкви, вони моляться над ним, і молитва віри спасає хворого, і Господь його піднімає. А якщо він учинив гріхи, за які Бог допустив цю хворобу, то вони йому прощаються. Але бувають випадки, коли ніхто з нас не може молитися, щоб Бог підняв таку людину. Тоді ми змушені сказати їй: “Ми боїмося, що ви згрішили гріхом на смерть”, тобто таким гріхом, за який Бог постановив покарати смертю. Ми не можемо молитися за ваше одужання. І ми ще ніколи не бачили, щоб така людина одужала».

(2) Я не бачу в такому тлумаченні жодної суперечності чи безглуздя. Навпаки, воно виглядає цілком природним. Отже, «гріх на смерть» можна розуміти як такий гріх, за який Бог постановив покарати людину фізичною смертю. Тому якщо людина вчинила такий гріх і Бог уже карає її тяжкою хворобою, то молитва про продовження її життя вже не змінить цього вироку, їй призначено померти. Але важливо зрозуміти: це не стосується вічної загибелі. Це не означає, що людина засуджена на «другу смерть». Навпаки, часто це означає протилежне: тіло забирається, щоб душа була врятована. Я сам за багато років бачив чимало подібних випадків. Я знав людей, здебільшого тих, хто колись стояв високо в духовному житті, але потім відпав і дав привід для зневаги віри, яких Бог раптово забрав ще до половини їхнього життя. Я вважаю, що вони згрішили «гріхом на смерть» і через це були забрані, інколи раптово, інколи поступово. Але в більшості таких випадків було видно, що милість переважила суд. І самі ці люди перед смертю ясно усвідомлювали і Божу справедливість, і Його доброту. Вони визнавали, що Бог допустив смерть тіла, щоб спасти їхню душу. Перед тим як відійти, вони були відновлені, їхнє відступництво було зцілене. Тому вони померли, щоб жити вічно.

(3) Багато років тому стався один дуже показовий випадок. Молодий шахтар у Кінсвуді, поблизу Брістоля, спочатку жив у великому грісі, але згодом став щирим і ревним християнином. Та з часом він знову почав спілкуватися зі своїми колишніми товаришами, і вони поступово вплинули на нього настільки, що він занедбав усяке благочестя і став ще гіршим, ніж був раніше. Одного дня він працював у шахті разом із побожним юнаком. Той раптом зупинився і сказав: «Томмі, ким ви були раніше! Скільки людей ви надихали своїми словами і прикладом до любови і добрих діл! А ким ви стали тепер? Що було б із вами, якби ви померли в такому стані?» Томас відповів: «Боже борони! Бо тоді я пішов би просто в пекло. О, молімося до Бога!» І вони почали молитися, спочатку один, потім другий, довго і щиро, з плачем і сльозами, наполегливо взиваючи до Бога. Через деякий час Томас вигукнув: «Тепер я знаю, що Бог зцілив моє відступництво. Я знову впевнений, що мій Відкупитель живий і що Він очистив мене від гріхів Своєю кров’ю. Я готовий іти до Нього». І в ту ж мить частина шахти обвалилася, придавила його, і він помер миттєво. Тож кожен, хто згрішив «гріхом на смерть», нехай прийме це до серця. Може статися, що Бог покличе вас несподівано. Але навіть у такому суді може бути милість: ви не обов’язково загинете навіки.

6. «А що ви скажете про те інше місце Писання, а саме про десятий розділ Послання до Євреїв? Чи залишає воно бодай якусь надію для сумнозвісних відступників, що вони не загинуть вічно, що вони можуть колись повернути Божу прихильність або уникнути засудження пекла: “Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшливе якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників. Хто відкидає Закона Мойсея, такий немилосердно вмирає при двох чи трьох свідках, скільки ж більшої муки, додумуєтеся? заслуговує той, хто потоптав Сина Божого, і хто кров заповіту, що нею освячений, за звичайну вважав, і хто Духа благодаті зневажив!”?»

7. «Чи не підтверджується те саме, тобто що стан свідомих відступників є безнадійним і безповоротним, у тому місці з шостого розділу: “Не можна бо тих, що раз просвітились були, і скуштували небесного дару, і стали причасниками Духа Святого, і скуштували доброго Божого Слова та сили майбутнього віку, та й відпали, знов відновляти покаянням, коли вдруге вони розпинають у собі Сина Божого та зневажають”?»

8. Ці слова справді здаються паралельними і варті дуже уважного розгляду. Щоб правильно їх зрозуміти, потрібно з’ясувати дві речі: по-перше, про кого саме тут ідеться, і по-друге, який саме гріх вони вчинили, що зробив їхній стан майже, якщо не зовсім, безнадійним.

(1) Щодо першого, то кожному, хто уважно і без упередження розгляне та порівняє ці два місця, стане ясно, що тут йдеться саме про тих, і тільки про тих, хто був виправданий, кому відкрилися очі розуміння і хто був «просвічений», щоб бачити світло Божої слави в обличчі Ісуса Христа. Лише такі «скуштували небесного дару», тобто прощення гріхів, яке тут особливо так назване. Лише такі «стали причасниками Святого Духа», і в Його свідченні, і в Його плодах. Ці слова не можна по-справжньому застосувати ні до кого іншого, крім тих, хто був виправданий.

І вони були також освячені, принаймні в першому ступені, як і всі, хто приймає прощення гріхів. Про це прямо говорить друге місце: «хто вважав кров заповіту, якою був освячений, за річ нечисту».

Звідси випливає, що це місце Писання стосується лише тих, хто був виправданий і принаймні частково освячений. Тому всі ви, хто ніколи не був так «просвічений» світлом Божої слави, хто ніколи не «скуштував небесного дару», тобто не прийняв прощення гріхів, хто ніколи не «став причасником Святого Духа», ні в Його свідченні, ні в Його плодах, одним словом, усі ви, хто ніколи не був освячений кров’ю вічного заповіту, до цього місця не належите. Які б інші місця Писання не стосувалися вас, одне є певним: вас не засуджують ні шостий, ні десятий розділи Послання до євреїв. Бо обидва ці місця говорять тільки про тих, хто відпав від віри, якої ви ніколи не мали. А те, чого не мав, неможливо втратити. Тому, які б суди тут не проголошувалися, вони не стосуються вас. Ви не ті люди, про яких тут сказано, і ці слова не звернені проти вас.

(2) Розгляньмо далі, у чому саме полягав гріх тих, про кого тут сказано. Щоб це зрозуміти, треба пам’ятати, що коли юдеї схиляли християнина зректися віри, вони вимагали від нього прямо і публічно заявити, що Ісус із Назарета був обманщиком і що Його страта була справедливою. Саме такий гріх апостол Павло в першому місці називає «відпадінням», «вдруге розпинати Сина Божого» і «зневагою Його». А в другому місці він описує це як «вважати кров заповіту нечистою», «топтати Сина Божого» і «зневажати Духа благодаті». Тепер запитайте себе: хто з вас так учинив? Хто з вас так відпав? Хто з вас так «знову розп’яв Сина Божого»? Жоден. І жоден із вас так відкрито не осоромив Його. Якби ви справді так явно зреклися «єдиної жертви за гріх», тоді для вас уже не залишилося б іншої жертви, і ви загинули б без милості. Але це не про вас. Жоден із вас не відкинув ту жертву, якою Син Божий приніс повне й досконале задоволення за гріхи світу. Навпаки, сама думка про це лякає вас. Отже, ця жертва і далі залишається для вас. Тому відкиньте зайві страхи. «Приступайте сміливо до престолу благодаті». Дорога ще відкрита. Ви знову «одержите милість і знайдете благодать на своєчасну допомогу».

9. «Але чи не позбавляють нас усякої надії на милість добре відомі слова самого нашого Господа? Хіба Він не говорить: “Усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім”? Отже, якщо ми винні в цьому гріху, то для нас уже немає місця для милості. І хіба не те саме говорить святий Марко майже тими самими словами: “Поправді кажу вам”, а це урочистий початок, що підкреслює особливу важливість сказаного, “простяться людським синам усі прогріхи та богозневаги, хоч би як вони богозневажали. Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає”?»

(1) Як багато людей у кожному народі по всьому християнському світу були більшою чи меншою мірою стривожені через це місце Писання. Скільки людей і в цьому королівстві були надзвичайно збентежені саме через нього. І справді, майже немає людини, яка по-справжньому переконана в гріхові і серйозно дбає про спасіння своєї душі, щоб вона хоча би трохи не тривожилася через страх, що вже вчинила або ще може вчинити цей непростимий гріх. Їхній неспокій часто ставав ще більшим через те, що вони майже не знаходили нікого, хто міг би їх утішити. Бо навіть їхні знайомі, зокрема й найбільш релігійні, розуміли це питання не краще за них самих. Так само вони не могли знайти й жодного автора, який написав би про це справді ясно і переконливо. Правда, у «Семи проповідях» містера Рассела, які широко відомі серед нас, є одна проповідь саме на цю тему. Але вона мало допоможе стривоженій душі. Він багато говорить про це, але нічого не прояснює, багато старається, але зрештою не досягає мети.

(2) Але чи був коли-небудь у світі сумніший приклад того, наскільки обмеженим може бути людське розуміння, навіть у щирих людей, які справді хочуть пізнати істину? Як може той, хто читає Біблію, бодай на одну годину залишатися в непевності щодо цього, якщо Сам Господь у щойно наведеному уривку так ясно пояснив, що саме є цим богохульством: «Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає. Бож казали вони: Він духа нечистого має» (Марка 3:29–30). Отже, якщо дозволити Господеві Самому пояснити, що Він мав на увазі, то богохульство проти Святого Духа є саме це, і тільки це: сказати, що Христос має нечистого духа, тобто стверджувати, що Свої чуда Він чинить силою злого духа, а ще точніше, що «Він виганяє бісів Вельзевулом, князем бісів». Тож запитайте себе: чи ви були винні в цьому? Чи ви коли-небудь твердили, що Христос виганяє бісів силою князя бісів? Не більше, ніж ви вбили свого ближнього чи підпалили його дім. То чому ж ви так боїтеся там, де немає підстав для страху? Відкиньте цей марний жах, і нехай ваш страх надалі буде спрямований на справжнє зло. Бійтеся піддатися гордості, бійтеся поступитися гнівові, бійтеся полюбити світ і речі цього світу, бійтеся нерозумних і шкідливих бажань. Але більше не бійтеся, що ви вчините богохульство проти Святого Духа. Ви не ближче до цього, ніж до того, щоб зірвати сонце з неба.

10. Отже, у вас немає жодної підстави зі Святого Письма думати, що «Господь забув бути милостивим». Аргументи, взяті звідти, як ви бачите, не мають ваги, є цілком непереконливими. Чи не є досвід і факти найвагомішим підтвердженням цього?

(1) Це питання можна визначити дуже точно і без сумнівів. Якщо запитати: «Чи отримують справжні відступники милість від Бога? Чи можуть ті, хто втратив віру і чисте сумління, повернути те, що втратили? Чи відомі вам приклади людей, які пізнали відкуплення через Ісуса, потім відпали, але знову були приведені до покаяння?» Відповідь така: так, і не поодинокі випадки, а, як я переконаний, тисячі. У кожному місці, де Бог діє і багато грішників навертаються до Нього, знаходяться й ті, хто відступає від істини, яку прийняли. Для багатьох із них було би краще взагалі не пізнати праведного шляху, бо вони помирають у гріхах, і це лише збільшує їхню провину. Але є й інші, які щиро каються, глибоко сумують і шукають Бога. І рано чи пізно Бог знову звертається до них, підбадьорює їх, зміцнює і відновлює. Він навчає їх знову радіти в Ньому і визнавати Його своїм Спасителем. Таких випадків дуже багато: люди падали, але знову піднімалися. Насправді це настільки поширене явище, що важче знайти віруючого, який ніколи не відступав, ніж того, хто падав і знову повертався. Більшість віруючих, у більшій чи меншій мірі, переживали відступництво, інколи не один раз, перш ніж утвердилися у вірі.

(2) «Але чи були відновлені ті, хто відпав від освячувальної благодаті, до того благословення, яке втратили?» І це теж питання досвіду. Ми мали змогу довго спостерігати це в різних місцях по всій країні.

(3) По-перше, ми знали багато людей різного віку і статі, від раннього дитинства аж до глибокої старості, які дали всі можливі для цього випадку докази того, що вони були «цілком освячені», «очищені від усякої скверни тіла й духа», що вони «любили Господа, Бога свого, усім серцем, усім розумом, усією душею і всією силою», що вони постійно «приносили» свої душі й тіла «в жертву живу, святу, приємну Богові». Через це вони «завжди раділи, безперестанку молилися і за все дякували». Саме це, і не щось інше, ми вважаємо справжнім, біблійним освяченням.

(4) По-друге, люди, які були так освячені, часто починали думати, що вже не можуть відпасти від Бога. Але ми бачили, що навіть деякі з найсильніших серед них з часом втрачали свою твердість. Іноді це траплялося раптово, але частіше поступово: крок за кроком вони піддавалися спокусі, і в їхніх серцях знову підіймалися гордість, гнів або нерозумні бажання. Бувало навіть, що вони зовсім втрачали в собі Боже життя, і гріх знову починав панувати над ними.

(5) Однак, по-третє, деякі з цих людей, ясно побачивши своє падіння і щиро засоромившись перед Богом, знову були наповнені Його любов’ю. І не тільки знову ввійшли в цей стан, але ще й стали в ньому твердішими, міцнішими й стійкішими. Вони повернули втрачене благословення, і ще в більшій мірі. Ба навіть варто зауважити, що багато хто, впавши або з виправдувальної, або з освячувальної благодаті, і впавши так глибоко, що їх уже ледве можна було вважати Божими людьми, все ж були відновлені. Але зазвичай це ставалося лише тоді, коли вони вже, образно кажучи, опинялися майже над самою пащею пекла. І дуже часто вони були відновлені в одну мить до всього, що втратили. Вони одразу знову отримували і усвідомлення Божої прихильності, і досвід чистої Божої любові. В одну мить їм знову дарувалися і прощення гріхів, і частка серед освячених.

(6) Але нехай ніхто не робить з цього Божого довготерпіння висновку, ніби Він дозволяє грішити. І нехай ніхто не наважується залишатися в гріху, спираючись на ці незвичайні приклади Божої милості. Це найнебезпечніша і найбезумніша самовпевненість, і вона веде до повної та безповоротної загибелі. За весь мій досвід я не знав жодної людини, яка би заспокоювала себе в гріху думкою, що Бог зрештою її спасе, і не була би жорстоко розчарована та не була би залишена померти у своїх гріхах. Перетворювати Божу благодать на привід для гріха, це пряма дорога до найглибшого пекла!

(7) Попередні слова сказані не для цих зухвалих дітей погибелі, а для тих, хто відчуває, що спомин про їхні гріхи тяжкий для них, а їхній тягар нестерпний. Перед такими ми відкриваємо двері надії. Нехай вони входять і дякують Господеві. Нехай знають, що «Господь милостивий і щедрий, довготерпеливий і дуже добрий». «Як високо небо над землею, так далеко Він віддалить їхні гріхи від них». «Він не буде завжди докоряти і не триматиме гніву повіки». Тільки нехай утвердять у своєму серці: «Я віддам усе за все», і ця жертва буде прийнята. Віддайте Йому все своє серце. Нехай усе, що є у вас, безперестанку говорить: «Ти Бог мій, і я дякуватиму Тобі, Ти Бог мій, і я прославлятиму Тебе». «Цей Бог є Бог мій навіки вічні. Він буде моїм провідником, доки я не помру».