Проповідь 84 - Важливе питання

11 вересня 1775

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 84

Важливе питання

«Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (Матвія 16:26).__

1. Є відоме зауваження на цю тему (здається, у творах пана Паскаля). Коли людина простого стану говорить про високі речі, про те, що стосується царів або царств, їй важко підібрати відповідні слова, бо вона мало знайома з такими речами. Але коли той, хто походить із царського роду, говорить про царські справи, про те, що стосується його власного або батькового царства, він говорить вільно і легко, бо ці речі добре знайомі його думкам. Так само і тут. Коли звичайна людина цього нижнього світу говорить про великі речі Божого Царства, їй важко знайти слова, які би відповідали величі цього предмета. Але коли Син Божий говорить про найвищі речі, що стосуються Його небесного царства, Його мова легка і природна, Його слова прості і без удавання, бо всі ці речі від віковічности є для Нього добре відомі.

2. Наскільки ж сильно це зауваження підтверджується уривком, який тепер перед нами. Син Божий, великий Цар неба й землі, уживає тут найпростіші і найлегші слова. Але які високі і глибокі істини Він ними висловлює. Жоден із людей не може повністю їх зрозуміти, доки, вийшовши з темряви цього теперішнього світу, не стане мешканцем вічності.

3. Проте ми можемо трохи наблизитися до розуміння цих глибоких речей, якщо розглянемо, по-перше, що означає вислів «людині здобути ввесь світ», по-друге, що означає «душу занапастити». Тоді, по-третє, ми побачимо в найяснішому світлі, який зиск має той, хто здобуває ввесь світ, але втрачає свою власну душу.

I. 1. Ми маємо, по перше, розглянути, що означає для людини здобути ввесь світ. Можливо, комусь при першому слуханні здасться, що йдеться про завоювання всього світу. Але тут зовсім не мається на увазі це. І справді, такий зміст був би явно безглуздий. Жодна людина, народжена від жінки, ніколи не могла би завоювати ввесь світ, хоча б уже тому, що короткого людського життя не вистачило би для такого задуму. Тому ніхто ніколи не завоював навіть половини світу, ані навіть його десятої частини. Але хоч би що робили інші народи, ті, хто слухав нашого Господа, навряд чи могли думати саме про це. У юдейського народу серед усіх його гріхів не було прагнення до всесвітнього панування. Навіть у часи найбільшого розквіту вони ніколи не намагалися поширити свої завоювання далі від ріки Євфрат. А за днів нашого Господа і ця амбіція вже зовсім зникла. «Скипетр відійшов від Юди», і Юдеєю керував римський прокуратор як частиною Римської імперії.

2. Відкинувши це тлумачення, ми можемо знайти значно простіший і природніший зміст цього вислову. «Здобути ввесь світ» цілком доречно може означати здобути всі насолоди, які може дати світ. Тож можна уявити, що людина, про яку йдеться, має все, що може приносити приємність її почуттям. Зокрема все, що може посилити насолоду від їжі та пиття, усі найтонші вишуканості столу. Так само все, що може вдовольнити нюх і дотик, усе, чим людина може насолоджуватися разом зі своїми співтваринами. Вона може мати всю повноту і все розмаїття таких речей, які тільки може дати світ.

3. Далі можна припустити, що вона здобула все, що вдовольняє «бажання очей», усе, що, в основному через зір, приносить насолоду уяві. Насолоди уяви походять із трьох джерел: величі, краси і новизни. Досвід показує, що нашу уяву тішить споглядання або чогось величного, або красивого, або незвичного. Тож нехай така людина буде оточена найвеличнішими, найкрасивішими і найдивовижнішими речами, які тільки можна де-небудь знайти. Бо все це, безперечно, входить у зміст вислову про те, що людина здобула ввесь світ.

4. Але тут міститься ще одна річ, яку люди високого духу ставили вище від усіх насолод чуття і уяви разом узятих. Це честь, слава і відомість: Virum volitare per ora.

(Нижче подано переклад Драйдена цієї цитати з Вергілія та слів, пов’язаних із нею:)

«Нових шляхів я мушу спробувати, моє скромне ім’я

Піднести високо і піднятися крилами до слави».

Здається, в людському серці важко знайти силу більшу за це прагнення. Воно перемагає навіть найсильніші природні схильності, усі наші бажання і почуття. Якщо Брут доходить до того, що вбиває навіть власних дітей, якщо інший Брут, попри обов’язок, справедливість і вдячність, убиває свого друга, якщо Паскаль Паолі зрікається спокою, насолоди і всіх вигод та обирає життя постійної праці, болю і тривоги, то що давало їм силу так чинити? Вони могли говорити про amor patriae, любов до батьківщини. Але самої любові до батьківщини було би недостатньо, якби разом із нею в людині не діяло ще й сильне прагнення слави та людської похвали. Отже, той чоловік, про якого ми говоримо, має цього вдосталь. Його хвалять, якщо не захоплюються ним, усі, хто навколо нього. І навіть більше. Його ім’я відоме в далеких країнах і розійшлося майже до краю землі.

5. Додайте до цього, що він має незліченні багатства, що його скарби безмежні, що срібла в нього так багато, ніби це порох, а золота, ніби морського піску. Отже, коли людина має всі ці насолоди, усе, що може вдовольнити чуття й уяву, коли вона здобула добре ім’я і зібрала великі скарби на багато років, тоді про неї в найпростішому і природному значенні можна сказати, що вона «здобула ввесь світ».

II. 1. Наступне, що ми маємо розглянути, це що означає для людини «душу занапастити». Тут ми переходимо до ще глибшої теми, і вона вимагає більшої уваги. Бо легко коротко сказати, що означає «здобути ввесь світ», але значно важче зрозуміти, що означає «душу занапастити». Насправді ніхто не може повністю це осягнути, доки не перейде з часу у вічність.

2. Найперше, це безперечно означає, що людина втрачає всі теперішні радощі, які дає релігія, усі ті благословення, які вже в цьому житті мають люди, що справді живуть з Богом. Якщо в Христі є втіха, якщо любов Божа і любов до людей дає потіху, якщо є «радість у Святому Дусі», якщо є Божий мир, мир, що перевищує всяке розуміння, якщо є радісне свідчення чистого сумління перед Богом, то людина, яка втрачає свою душу, втрачає і все це.

3. Але теперішнє життя швидко минає. Ми знаємо, що воно проходить, мов тінь. Наближається година, коли дух буде покликаний повернутися до Бога, Який дав його. У ту страшну мить людина, яка вже залишає цей світ і стоїть на порозі іншого, ніби одночасно бачить і те, що залишає позаду, і те, у що входить. І коли людина, що спасає свою душу, дивиться назад або вперед, перед нею відкривається радісна картина. Якщо вона дивиться назад, то має тиху пам’ять про добре прожите життя. Якщо дивиться вперед, то бачить нетлінну, чисту й нев’янучу спадщину і сонм ангелів, готових перенести її в лоно Авраама. Але як це в ту урочисту годину з людиною, яка губить свою душу? Якщо вона дивиться назад, то яка тут утіха? Вона бачить тільки картини жаху, причину сорому, докори сумління і самоосудження, передчуття «черв’яка, що не вмирає». Якщо ж вона дивиться вперед, що відкривається перед нею? Ні радості, ні миру. Ні найменшого проблиску надії з жодного боку неба. Кілька років тому одна людина, що повернулася до гріха, немов пес до своєї блювоти, була раптово уражена посеред свого грішного життя. Один друг, відвідуючи його, молився: «Господи, змилуйся над тими, що виходять із тіла і не знають, хто зустріне їх при вході в інший світ, ангел чи біс». Хворий голосно закричав: «Біс! біс!» і помер. Такий самий кінець, якщо тільки людина не помре, як безсловесна тварина, може чекати кожного, хто губить свою власну душу.

4. Але в якому стані перебуває дух доброї людини, коли входить у вічність? Погляньте: поруч із ним уже є небесний супровід, невидимі Божі служителі, які приходять його зустріти. Вони приймають дух, що щойно ввійшов у вічність, і безпечно проводять його в Авраамове лоно, у радощі раю, у Божий сад, де безперестанку сяє світло Божого лиця. І це лише одна з тисяч радостей тієї передвістки неба, бо «там безбожні перестають тривожити, там утомлені знаходять спочинок». Там вони мають незліченні джерела щастя, яких не могли мати на землі. Там вони зустрічають «славних померлих давніх днів». Вони розмовляють з Адамом, першим чоловіком, з Ноєм, першим у новому світі, з Авраамом, Божим другом, з Мойсеєм і пророками, з апостолами Агнця, зі святими всіх віків, а понад усе з Христом.

5. Яка ж, на жаль, інша доля чекає того, хто губить свою душу! У ту саму мить, коли він входить у вічність, його зустрічає диявол і його ангели. Який страшний супровід у світі духів! Який страшний початок того, що чекає далі! Або його заковують у кайдани темряви й бережуть до суду великого дня, або, в кращому випадку, він блукає туди й сюди, шукаючи спокою, але не знаходить його. Можливо, він, як нечистий дух, вигнаний з людини, блукає по безлюдних, темних і спустошених місцях, шукаючи спокою там, де все навколо зруйноване і де всюди панує смерть. Але й там він знаходить мало потіхи, бо все навколо не зменшує його жаху, а ще більше посилює страшне чекання вогненного суду, що поглине безбожних.

6. Бо навіть це для нього лише початок страждань. Незабаром він побачить «великий білий престол, що сходить з неба, і Того, Хто сидить на ньому, від лиця Якого тікають небо й земля, і для них не знаходиться місця». І «мертві, малі й великі, стоять перед Богом, і судяться, кожен за своїми ділами». «Тоді Цар скаже тим, що праворуч Його» (дай Боже, щоб Він сказав так вам!): «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготовлене вам від закладин світу». Тоді ангели налаштують свої арфи і заспівають: «Підійміть голови ваші, о брами, і піднесіться, двері вічні, щоб увійшли спадкоємці слави». І тоді вони «засяють, як світлість тверді, і як зорі, навіки й назавжди».

7. Яка ж інша буде доля того, хто губить свою власну душу! Над ним не пролунає жодного радісного вироку, але тільки такий, що наповнить його невимовним жахом (хай Бог боронить, щоб він коли-небудь був проголошений над кимось із вас, хто стоїть тут перед Богом!): «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові та його ангелам». І хто може сумніватися, що ці злі духи відразу виконають цей вирок і негайно відведуть покинутих Богом до місця муки, у той світ скорботи й темряви, де немає ні миру, ні спочинку, і куди вже ніколи не приходить надія, хоч у цьому житті вона ще буває доступна всім людям. Бо тепер уже утверджена велика прірва, через яку вони не можуть перейти. І від тієї миті, коли їх раз і назавжди вкинуто в озеро вогню, що горить сіркою, їхні муки будуть не тільки без упину, але й без кінця. Бо «вони не мають спочинку ні вдень, ні вночі, а дим їхньої муки підіймається навіки й назавжди».

III. Навіть якщо лише побіжно подумати про все це, важко не дивуватися, як людина, наділена розумом, може свідомо зробити такий вибір. Саме свідомо, бо Бог нікого не змушує йти до неминучого осуду. Він ніколи не прирікав людину на пекло ще перед її народженням і не засуджував її від утроби матері. І все ж людина може сама вибрати втратити свою душу, навіть якщо за це їй дістанеться ввесь світ. Бо яка з того користь, якщо подивитися на все в цілому? Але щоб менше дивуватися цьому, варто звернути увагу на те, якими думками людина зазвичай себе переконує, перш ніж погодиться на такий згубний вибір.

1. Насамперед така людина припускає, що «життя з Богом є нещасливе життя», що релігія робить людину нещасною. Але як хтось може дійти до такої дивної думки? Чи хтось із вас думає так? Якщо так, то причина зрозуміла: ви просто не знаєте, що таке релігія. «Ні, знаю, так само як і ви». То що ж це таке? «Ну, це не чинити зла». Ні. Багато птахів і звірів не чинять зла, але ж вони не мають релігії. «Тоді це ходити до церкви й до причастя». І це теж не вона. Так, це може бути важливою допомогою для релігійного життя, і кожен, хто хоче спасти свою душу, повинен брати в цьому участь при кожній нагоді. Але можна все життя відвідувати і церкву, і причастя, і при цьому не мати справжньої релігії. Бо релігія є чимось вищим і глибшим за будь-який зовнішній обряд.

2. То що ж таке релігія? Відповісти на це легко, якщо звернутися до Божого слова. За Писанням, вона зводиться до одного: релігія є любов. Вона є «виконанням закону», вона є «кінцем заповіді». Релігія є любов до Бога і любов до ближнього, тобто до кожної людини на землі. І коли ця любов панує над усім життям, оживляє всі наші почуття й прагнення, керує всіма нашими думками, словами і вчинками, тоді це і є «чиста й непорочна релігія».

3. Тепер скажіть, чи знайдеться хтось настільки зухвалий, щоб назвати любов нещастям? Чи може бути нещастям любити Бога, віддати своє серце Тому одному, Хто справді гідний його? Ні, це і є найсправжніше щастя, більш того, це єдине справжнє щастя, яке можна знайти під сонцем. Увесь досвід підтверджує правдивість давнього слова: «Ти створив нас для Себе, і наше серце не матиме спокою, доки не спочине в Тобі». І чи може хтось думати, що любов до ближнього є нещастям, навіть любов до кожної людини, як до власної душі? Це зовсім не так. Навпаки, після любові до Бога саме вона дає найбільше щастя, яке тільки може пережити людина. Тому не варто захоплюватися стоїком, який хвалиться своєю холодною незворушністю, бо він ніколи не зазнав тієї радості, яку дає любов і взаємна любов.

4. У цьому запереченні справді є частка правди. Релігія дійсно пов’язана не лише з любов’ю до Бога і людей, але й з дією та терпінням. Тож варто спокійно розглянути, чи робить це людину менш щасливою, чи навпаки. По-перше, релігія спонукає людину багато робити. Любов до Бога природно веде до того, що ми при кожній нагоді звертаємося до Того, Кого любимо, говоримо з Ним у публічній і приватній молитві та слухаємо Його слово, яке для нас дорожче за будь-яке земне багатство. Вона також спонукає нас не пропускати жодної нагоди брати участь у святій вечері, з вдячністю прославляти Бога вранці, ввечері й опівдні. Але якщо все це справді є частиною релігії, то чи робить воно людину менш щасливою? Зовсім ні. Навпаки, усе це народжується з любові і водночас ще більше її зміцнює. А якщо зростає любов, то разом із нею зростає і щастя.

Тому серце віруючого може щиро бажати такого:

_Щоб, встаючи, я співав хвалу моєму Спасителеві,

щоб я звіщав про Тебе весь день,

щоб Твоє дороге слово благодаті

лилося з мого серця і наповнювало мій язик.

Наповни все моє життя найчистішою любов’ю

і приєднай мене до Твоєї Церкви вгорі.___

5. Треба також визнати, що, як любов до Бога природно веде до діл побожности, так любов до ближнього природно веде тих, хто її має, до діл милосердя. Вона спонукає нас нагодувати голодного, одягнути нагого, відвідати хворого чи в’язня, допомогти сліпому, підтримати кульгавого, стати захистом для вдови і опорою для сироти. Але хіба можна думати, що такі вчинки завадять вашому щастю або зроблять його меншим, навіть якби ви робили стільки добра, що стали б ніби ангелом охоронцем для всіх навколо? Навпаки, цілком правдиво сказати, що жодна земна насолода не може зрівнятися з тією радістю, яку людина відчуває, коли робить добро. Кілька років тому одного чоловіка, який дуже любив розваги, запитали: «Капітане, яка найбільша насолода була у вашому житті?» Після короткої паузи він відповів: «Коли ми йшли маршем в Ірландії в дуже спекотний день, я зайшов до хатини при дорозі й попросив води. Жінка принесла мені кухоль молока. Я дав їй срібну монету, і та радість, яку виявила ця бідна жінка, дала мені найбільшу насолоду з усіх, які я будь-коли мав у житті». Якщо ж саме чинення добра принесло стільки радості людині, яка діяла лише з природної щедрості, то наскільки більше воно має давати тому, хто робить це з вищого спонукання, з любові до Бога і до ближнього. Отже, лишається визнати, що робити все, чого вимагає релігія, не зменшує нашого щастя, а незмірно його примножує.

6. «Можливо, з цим ще можна погодитися. Але християнська релігія пов’язана не лише з діянням, а й зі стражданням. І як страждання може поєднуватися зі щастям?» Дуже просто. Ще багато століть тому святий Золотоуст сказав: «У християнина є і скорботи, і радощі, але навіть його скорбота солодша за радість». Він може зазнати втрати, бідности або болю, але й у всьому цьому лишається більше ніж переможцем. Він може сказати: «Навіть праця стає для мене спокоєм, а біль не таким тяжким, коли Ти, мій Боже, поруч». Він може сказати: «Господь дав, Господь і взяв. Нехай буде благословенне Ім’я Господнє». Йому доведеться більшою чи меншою мірою терпіти докори, бо «слуга не вищий за свого Господаря», але саме тому «Дух слави й Божий спочиває на ньому». І навіть сама любов інколи стає джерелом страждання. Любов до Бога часто супроводжується особливим болем, який водночас є дорогим і бажаним для серця, коли воно смиряється, пом’якшується і глибоко зворушується перед Ним.

І любов до ближнього також приносить скорботу співчуття. Вона спонукає нас відвідувати сироту й вдову в їхньому горі, щиро переживати за пригноблених і плакати разом з тими, хто плаче. Але хіба не можна справедливо сказати, що це «сльози, які приносять радість, і зітхання, які підносять до неба»? Отже, всі ці страждання не тільки не заважають нашому щастю і не зменшують його, але, навпаки, багато в чому йому сприяють і справді становлять важливу частину його. Тому немає більш хибної думки, ніж та, ніби життя релігії є життям нещасним, бо справжня релігія, і за своєю природою, і за своїми плодами, є справжнім і твердим щастям.

7. Людина, яка вибирає здобути світ ціною втрати своєї душі, по друге, виходить з думки, що життя без Бога є щасливе життя, що нечестя приносить щастя. Але навіть давній язичницький поет міг би навчити її кращого. Навіть Ювенал зрозумів: Nemo malus felix, тобто «жоден злий чоловік не є щасливий». І сам Бог говорить про це цілком ясно: «Немає миру для безбожних». А якщо немає миру в душі, то не може бути й щастя.

Але щоб не посилатися лише на авторитет, розгляньмо це з точки зору розуму. Я питаю: що може зробити безбожну людину справді щасливою? Ви відповідаєте: «Вона здобула ввесь світ». Припустімо, що це так. Але що це означає? Це означає, що вона має все, що може задовольнити її чуття, особливо все, що може тішити смак: найкращу їжу і пиття, усі можливі делікатеси. Але чи можуть їжа і пиття зробити людину щасливою? Вони ніколи не робили цього і ніколи не зроблять. Це занадто низьке задоволення для безсмертної душі. Навіть якщо припустити, що під час їжі або пиття людина відчуває якусь коротку насолоду, що вона робитиме в решту часу? Хіба цей час не стане для неї тягарем? Хіба вона не буде часто нудьгувати і відчувати, що час тягнеться надто повільно? Якщо вона не зайнята чимось серйозним, хіба не почне скаржитися на «пригніченість духу»? Це вираз, який часто вживають, але мало хто справді розуміє, навіть лікарі. Ми знаємо, що існують нервові розлади. Але те, що зазвичай називають нервовою пригніченістю, часто є прихованим докором від Бога, внутрішнім відчуттям того, що людина живе не так, як повинна, що вона не є такою, якою Бог хоче її бачити. Вона втратила свій справжній центр і відійшла від нього.

8. Щоб хоч якось позбутися цієї внутрішньої тривоги або хоча б приглушити її, нехай він оточить себе красою і розкішшю. Нехай покриє себе сріблом і золотом, нехай прикрасить себе всім найяскравішим. Нехай збудує розкішні палаци і обставить їх якомога вишуканіше й найдорожче. Нехай насадить алеї та сади й прикрасить їх усім, що тільки можуть дати природа і людське мистецтво. Але як довго це буде його тішити? Лише доти, доки все це для нього нове. Коли минає новизна, минає і насолода. Після кількох місяців або років це вже не приносить йому радості. А людина, яка спасає свою душу, має в цьому справжню перевагу над ним. Бо вона може сказати:

_Серед утіх, які відкриває багатство заможного,

я без заздрощів беру і свою частку.

Бо кожна прекрасна річ, яку бачить моє око,

допомагає звеселити моє серце._

9. «Але в нього є ще один засіб: людська похвала і слава. Чи не зробить це його щасливим?» Ні, не зробить. Бо неможливо, щоб усі люди схвалювали одну людину. Такого ніколи не було. Хтось буде її хвалити, можливо, навіть багато людей, але не всі. Обов’язково знайдуться й такі, хто її осуджуватиме. А людина, яка живе заради похвали, зазвичай гостріше відчуває осуд однієї людини, ніж радіє схваленню багатьох. Тому той, хто шукає щастя в людських оплесках, неминуче розчарується і зрештою знайде в цьому значно більше болю, ніж радості.

10. Але щоб швидше дійти до висновку, візьмімо приклад людини, яка отримала від цього світу більше, ніж, мабуть, будь-хто з тепер живих, якщо тільки це не якийсь володар чи князь. Та чи зробило все це її щасливою? Нехай вона сама відповість. Тоді Аман сказав: «Але все це не має для мене жодної вартости, доки я бачу Мордехая, що сидить при брамі». Бідний Аман. Один гріховний настрій, чи то гордість, чи заздрість, чи ревнощі, чи жага помсти, завдавав йому більше болю і душевної муки, ніж увесь світ міг дати насолоди. І так мусить бути за самою природою речей, бо кожен гріховний настрій робить людину нещасною. Честолюбство, любов до наживи, марнославство, невпорядковані прихильності, злоба і мстивість уже самі в собі несуть кару і мучать ту душу, в якій живуть. А коли до цього ще додається пробуджене сумління, то що це таке, як не пси пекла, які вже тепер гризуть душу і не дають їй мати щастя?

Хіба цього не бачили навіть язичники? Що означає їхня байка про Тітія, прикутого до скелі, якому шуліка безперестанку роздирає груди і клює печінку? «Чого ви смієтеся? Каже поет: змініть лише ім’я, і стане ясно, що ця історія насправді про вас».

Пожадливість, нерозумне бажання, заздрість, злоба або гнів уже роздирають ваші груди. Любов до грошей або до людської похвали, ненависть або помста вже пожирають вашого бідного духа. Ось яке щастя дає гріх! Ось наскільки марною є думка, ніби життя без Бога є життям щастя!

11. Але він робить ще одне припущення: що напевно проживе ще сорок, п’ятдесят або шістдесят років. Чи справді ви на це покладаєтеся? Хто сказав вам, що ви стільки проживете? Ніхто, крім ворога Бога і людини, душогубця. Не вірте йому. Від самого початку свого повстання проти Бога він є брехуном. Особливо бреше він саме в цьому. Бо якби міг, то не дав би вам жити взагалі. Якби Бог дозволив, він уже тепер привів би вас до загибелі й кинув би у своє місце. І навіть якби захотів, він не може дати вам життя. Життя людини не в його руках. Він не має влади над життям і смертю. Ця влада належить тільки Всевишньому. Так, інколи Бог може допустити, щоб він заподіяв смерть. Я не знаю, чи не злий ангел уразив за одну ніч сто вісімдесят п’ять тисяч ассирійців. І гарні слова нашого поета можна віднести не лише до доброго духа, але й до злого:

_Так, коли ангел, за Божим велінням,

несе смерть і жах на винний край,

виконуючи наказ Всемогутнього,

він мчить на вихорі й керує бурею._

Але хоч сатана інколи і може заподіяти смерть, я не знаю, чи міг він коли-небудь дати життя. Кілька років тому один із його відданих слуг закричав: «Тиждень життя! Тиждень життя! Тридцять тисяч фунтів за тиждень життя!» Але він не міг купити навіть одного дня. Тієї ж ночі Бог зажадав від нього душі. А як швидко Він може зажадати її від вас? Чи ви певні, що проживете ще шістдесят років? Чи певні, що проживете хоча би рік, місяць, тиждень або навіть один день? Тому поспішайте жити. Адже людина, яка може померти вже цієї ночі, повинна жити для Бога вже сьогодні.

12. Такі безглузді всі припущення людини, яка здобуває світ і водночас губить свою душу. Але навіть якщо на мить припустити, що життя без Бога приносить щастя і що така людина напевно проживе шістдесят років, я все ж запитав би: яка з того користь, якщо вона матиме ввесь світ лише на шістдесят років, а потім навіки втратить свою душу?

Чи може хтось зробити такий вибір, якщо серйозно подумає про вічність? Філіп Меланхтон, найученіший серед німецьких реформаторів, розповідає таку історію (я не беруся її оцінювати, а лише передаю майже його словами): «Коли я був у Віртемберзі, одного літнього вечора я прогулювався з кількома товаришами студентами. Ми почули дивний спів і, пішовши на звук, побачили птаха незвичайного вигляду. Один із нас підійшов ближче й запитав: «В ім’я Отця, Сина і Святого Духа, хто ти?» Він відповів: «Я загублений дух», а потім, зникаючи, сказав: «О вічносте, вічносте! Хто може сказати, яка ти довга?»» І саме такими словами дуже скоро заговорить той, хто продав свою душу за короткі насолоди кількох десятків років. Дуже скоро і він закричить: «О вічносте, вічносте! Хто може сказати, яка ти довга?»

13. Як виразно пояснює це один із давніх Отців: «Уявімо, що існує куля з піску завбільшки з усю землю. І уявімо, що з неї зникає лише одне зернятко раз на тисячу років. Що було би краще: бути щасливим увесь той час, поки ця куля поволі зникає, а потім бути нещасним навіки, чи бути нещасним увесь той час, поки вона так само поволі зникає, а потім бути щасливим навіки?» Мудра людина, без сумніву, не вагалася б ані хвилини з відповіддю. Бо весь той час, за який ця куля зникла б, у порівнянні з вічністю менший незрівнянно більше, ніж одна крапля води порівняно з океаном або одне зерно піску порівняно з усією його масою. Отже, навіть якби припустити, що життя релігії було би нещасним, що життя нечестя було би щасливим, і що людині було би дано насолоджуватися цим щастям шістдесят років, то яка була б їй користь, якщо після цього вона мала би бути нещасною повіки?

14. Але вже доведено, що все відбувається зовсім інакше: релігія приносить щастя, а життя без Бога приносить нещастя. І жодна людина не має певності, що проживе навіть шістдесят днів. Якщо це так, то чи є під небом більший нерозумний або безрозсудний чоловік, ніж той, хто губить свою душу навіть заради того, щоб здобути ввесь світ? Бо в чому насправді полягає вибір, який Бог ставить перед людьми? Це не вибір між тим, щоб бути щасливим шістдесят років, а потім нещасним вічно, або бути нещасним шістдесят років, а потім щасливим вічно. Це також не вибір між тим, щоб спершу мати тимчасове небо, а потім вічне пекло, або спершу мати тимчасове пекло, а потім вічне небо. Справжній вибір набагато простіший: чи хочете ви бути нещасними тепер і залишитися нещасними навіки, чи хочете бути щасливими тепер і щасливими навіки? Чи хочете вже тепер відчувати передсмак неба, а потім мати небо повіки, чи хочете вже тепер відчувати передсмак пекла, а потім мати пекло повіки? Інакше кажучи, вибір такий: два пекла або два неба.

15. Можна було би подумати, що для відповіді на це запитання не потрібна велика мудрість. Саме це запитання я тепер ставлю вам в ім’я Бога. Чого ви хочете: бути щасливими і тут, і там, у теперішньому світі і в майбутньому, чи бути нещасними і тут, і там, у часі й у вічності? Який ваш вибір? Не зволікайте. Виберіть тепер одне або друге. Небо й землю я сьогодні беру за свідків, що поклав перед вами життя і смерть, благословення і прокляття. О, виберіть життя: життя миру й любови тепер і життя слави навіки! Божою благодаттю виберіть уже тепер ту кращу частку, яка ніколи не буде віднята від вас! А коли зробите свій вибір, уже не відступайте від нього, але тримайтеся його за будь-яких обставин. Ідіть уперед в ім’я Господа, Якого ви обрали, і в силі Його могутності! Попри всякий опір, від природи, від світу і від усіх сил темряви, усе ж ведіть добру боротьбу віри і тримайтеся вічного життя! І тоді для вас буде приготовлений вінець, який Господь, праведний Суддя, дасть вам того дня!