Проповідь 76 - Про Досконалість

29 березня 1761

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 76

Про Досконалість

«Тому полишімо початки науки Христа, та й звернімося до досконалости…» (Євр. 6:1).

Увесь вірш звучить так: «Тому полишімо початки науки Христа, та й звернімося до досконалости, і не кладімо знову засади покаяння від мертвих учинків та про віру в Бога», які він щойно назвав «першими засадами Божого слова» і «їжею для немовлят», тобто для тих, що щойно скуштували, що добрий Господь.

Що виконання цього є справою надзвичайної важливості, апостол вказує у наступних словах: «Зробимо й це, коли Бог дозволить. Не можна бо тих, що раз просвітились були, і скуштували небесного дару, і стали причасниками Духа Святого, і скуштували доброго Божого Слова та сили майбутнього віку, та й відпали, знов відновляти покаянням». Наче він хотів сказати: якщо ми не «прямуємо до досконалості», то перебуваємо в найбільшій небезпеці «відпасти». А якщо відпадемо, то неможливо, тобто надзвичайно важко, «знов відновляти покаянням».

Щоб зробити це надзвичайно важливе місце Писання якомога зрозумілішим, я спробую:

I. Пояснити, що таке досконалість;

II. Відповісти на деякі заперечення проти неї;

III. Трохи поспілкуватися з тими, хто її заперечує.

I. Я намагатимусь пояснити, що таке досконалість.

1. По-перше, я не вважаю, що під досконалістю, про яку йдеться, мається на увазі досконалість ангелів. Оскільки ці славні істоти ніколи не «залишали свого першого стану», не відступали від своєї первісної досконалості, всі їхні природні здібності залишилися непошкодженими: зокрема, їхній розум усе ще є світильником світла, їхнє розуміння всього є чітке та ясне, а судження — завжди правдиве. Тому, хоча їхнє знання обмежене (бо вони — творіння), хоча вони не знають безлічі речей, проте вони не схильні до помилок: їхнє знання досконале у своєму роді. І оскільки всі їхні почуття постійно керуються їхнім безпомилковим розумінням, то й усі їхні дії йому відповідають; тож вони щомиті чинять не свою волю, а добру і угодну Божу волю. Тому неможливо для людини, чий розум затемнений, кому помилка така ж природна, як і незнання; хто не може думати без посередництва органів, які є ослабленими та зіпсованими, як і інші частини його тлінного тіла. Неможливо, повторюю, людині завжди мислити правильно, чітко сприймати речі й правильно судити про них. Відповідно до цього, людську почуття, які залежать від розуму, по-різному порушені. А її слова й учинки певною мірою залежать від порушення як розуму, так і почуттів. Отже, жодна людина, поки перебуває в тілі, не може досягти ангельської досконалості.

2. Так само жодна людина, поки вона в тлінному тілі, не може досягти адамової досконалості. Адам до свого падіння безсумнівно був таким же чистим, таким же вільним від гріха, як і святі ангели. Так само його розум був таким же ясним, як і їхній, а його почуття — такими ж упорядкованими. Завдяки цьому, оскільки він завжди судив правильно, то був здатен завжди правильно говорити й діяти. Але відтоді як людина збунтувалася проти Бога, її стан кардинально змінився. Вона вже не здатна уникати незліченної кількості помилок; отже, вона не може уникати хибних почуттів; вона не може завжди думати, говорити й діяти правильно. Тому людина в її нинішньому стані не може досягти адамової досконалості так само, як і ангельської.

3. Найвища досконалість, якої людина може досягти, поки душа перебуває в тілі, не виключає незнання, помилок і тисяч інших немочей. А з хибних суджень часто неминуче виникають хибні слова й учинки. І в деяких випадках хибні почуття можуть виникнути з того ж джерела. Я можу помилково судити про вас: можу думати про вас більше або менше, ніж слід; і ця помилка у моєму судженні може призвести не тільки до чогось хибного в моїй поведінці, але й до чогось неправильного в моїх почуттях. Через хибне сприйняття я можу любити вас або поважати вас більше чи менше, ніж слід. І я не можу бути звільненим від схильності до такої помилки, доки залишаюся в тлінному тілі. Тисячі немочей, як наслідок цього, будуть супроводжувати мій дух, доки він не повернеться до Бога, що його дав. І в безлічі випадків я не зможу чинити Божу волю так, як це робив Адам у раю. Тому найкращі з людей можуть від щирого серця сказати:

«Щомиті, Господи, потребую заслуг смерті Твоєї, за безліч порушень закону Адамового й ангельського». Добре, отже, для нас, що ми тепер не під цим законом, а під законом любові. «Любов» тепер «є виконанням закону», який даний падщому людству. Для нас тепер це і є «досконалий закон». Але навіть проти цього, через нинішню слабкість нашого розуміння, ми постійно схильні до порушення. Тому кожна жива людина потребує крові спокутування, накше вона не могла б устояти перед Богом.

4. Отже, яка досконалість доступна людині, доки вона живе в тлінному тілі? Це послух ласкавому Божому наказові: «Сину мій, дай Мені серце твоє». Це «любити Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім розумом своїм». Уся християнська досконалість полягає саме в цьому: усе зосереджено в одному слові — любов. Її перша частина це любов до Бога. А тому що той, хто любить Бога, любить і брата свого, ця любов нерозривно з’єднана з другою частиною: «Люби ближнього свого, як самого себе». Тобто люби кожну людину, як власну душу, як Христос полюбив нас. «На цих двох заповідях увесь Закон і Пророки тримаються»: у них міститься вся суть християнської досконалості.

5. Інший погляд на це нам подано в словах великого апостола: «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі». Хоч ці слова прямо стосуються покори нашого Господа, їх можна розуміти ширше. Вони охоплюють увесь склад Його духу, всі Його почуття, усі Його настрої щодо Бога, і щодо людей. І справді, якщо в Ньому не було жодного лихого почуття, то жодного доброго почуття чи настрою також не бракувало. Тому «все, що є святе, все, що є приємне», усе це включено в «розум, який був у Христі Ісусі».

6. Апостол Павло, звертаючись до галатів, подає досконалість ще з одного боку. Це — єдиний, неподільний плід Духа, який він описує так: «А плід Духа — любов, радість, мир, довготерпіння, доброзичливість, доброта, вірність (так слід перекласти тут це слово), лагідність, стриманість». Який славний ряд благодатей! І ось уявіть собі, що всі ці якості з’єднані воєдино, об’єднані в душі віруючого — ось це і є християнська досконалість.

7. Знову ж таки: він пише до християн в Ефесі про «зодягання в нову людину, створену за Богом у праведності та істинній святості», а до колосян — про «нову людину, оновлену за образом Того, хто її створив», очевидно посилаючись на слова з книги Буття (Бут. 1:27): «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий». Тепер, моральний образ Божий полягає (як зауважує апостол) «у праведності та істинній святості». Гріхом цей образ повністю знищено. І ми ніколи не зможемо його відновити, доки не будемо «створені заново в Христі Ісусі». А це і є досконалість.

8. Апостол Петро висловлює ту ж саму думку, хоч і в інших словах: «Але за Святим, що покликав вас, будьте й самі святі в усім вашім поводженні» (1 Пет. 1:15). Отже, за словами апостола, досконалість це, по суті, інша назва для всезагальної святості: внутрішньої і зовнішньої праведності, тобто святості життя, яка виростає зі святості серця.

9. Якщо є якісь вирази, що можуть бути ще сильнішими за ці, то це слова апостола Павла до солунян (1 Сол. 5:23): «А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло» (це дослівний переклад) «нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!»

10. Ми не можемо показати це освячення кращим способом, аніж підкоряючись тому заклику Апостола: «Отже, благаю вас, браття, через милості Божі, представте тіла ваші» (тобто самих себе, душу і тіло; частина взята замість цілого, як це часто буває у риториці) «у жертву живу, святу, приємну Богові», Якому ви були посвячені багато років тому під час хрещення. Коли те, що було тоді присвячено, дійсно віддається Богові, тоді людина Божа стає досконалою.

11. До того самого зводяться слова апостола Петра: «І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовий, на священство святе, щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа» (1 Пет. 2:5). Але які жертви ми можемо приносити тепер, коли юдейський устрій уже завершено? Якщо ви справді віддали себе Богові, ви постійно приносите Йому всі свої думки, слова і вчинки через Його Улюбленого Сина як жертву хвали та подяки.

12. Так ви на досвіді пізнаєте, що Той, Чиє ім’я Ісус, носить це ім’я не даремно. Ви бачите, що Він справді «спасає Свій народ від їхніх гріхів», від самої причини гріха, так само як і від його зовнішніх проявів. І це спасіння від гріха, від усякого гріха, можна назвати ще одним описом досконалості. Але це лише найнижча частина досконалості: не те, що людина здобуває, а те, від чого її визволяють.

II. Я запропонував, у другому пункті, відповісти на деякі заперечення проти цього біблійного розуміння досконалості.

1. Одне з поширених заперечень — це твердження, ніби в Божому Слові немає жодної обітниці про неї. Якби це було правдою, ми мусили би відмовитися від цієї доктрини; у нас би не залишилося жодного підґрунтя: адже Божі обітниці — єдине надійне підґрунтя для нашої надії. Але безсумнівно, що є дуже чітка й повна обітниця, що ми всі будемо любити Господа нашого Бога з усього серця. Так ми читаємо (Повт. Зак. 30:6): «І обріже Господь, Бог твій, серце твоє та серце насіння твого, щоб ти любив Господа, Бога свого, усім своїм серцем та всією душею своєю, щоб жити тобі». Не менш виразним є слово нашого Господа, яке, хоча й має форму наказу, проте також є обітницею: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою» (Матв. 22:37). Жодні слова не можуть бути сильнішими; жодна обітниця не може бути більш чіткою. Так само і заповідь: «Люби ближнього свого, як самого себе», є не меншою обітницею, ніж наказом.

2. І справді, та загальна й необмежена обітниця, що проходить через усе Євангеліє: «Я дам закони Мої у їхні серця, і на серцях їхніх напишу їх» — перетворює всі Божі заповіді на обітниці; отже, і цю: «Нехай буде в вас те ж почуття, яке було й у Христі Ісусі». Бо ця заповідь еквівалентна обітниці та дає нам повну підставу сподіватися, що Він звершить у нас те, чого вимагає від нас.

3. Щодо плоду Духа, апостол, стверджуючи, що «плід Духа є любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, лагідність, стриманість», фактично заявляє, що Святий Дух дійсно створює любов і ці інші настрої в тих, хто Його слухається. І тут ми маємо тверде підґрунтя: це Писання також дорівнює обітниці та запевняє нас, що все це буде здійснено в нас, якщо ми будемо водитися Духом.

4. І коли апостол каже ефесянам (Еф. 4:21–24): «І навчилися в Нім, бо правда в Ісусі…відновлятися духом вашого розуму, і зодягнутися в нового чоловіка, створеного за Богом», тобто за образом Божим, «у справедливості й святості правди», то він не залишає нам сумніву, що Бог справді «оновить нас духом нашого розуму» і «створить нас наново» за образом Божим, у якому ми були спершу створені. Інакше не можна було би сказати, що це «правда в Ісусі».

5. Божа заповідь, передана через апостола Петра: «Але за Святим, що покликав вас, будьте й самі святі в усім вашім поводженні» (1 Пет. 1:15), містить обітницю, що ми справді такими будемо, якщо самі не станемо на заваді. З боку Бога нічого не бракує: оскільки Він покликав нас до святості, то без сумніву бажає, як і має силу, здійснити цю святість у нас. Адже Він не може глузувати зі Своїх безпомічних створінь: покликати нас до отримання того, що не має наміру дати. Те, що Він дійсно нас кличе до цього — незаперечно; отже, Він це й дасть, якщо ми не будемо неслухняні небесному покликанню.

6. Молитва апостола Павла за солунян, щоб Бог освятив їх цілком, і щоб увесь їхній дух, і душа, і тіло були збережені бездоганними , то безумовно, буде почута за всіх дітей Божих, не лише за тих у Солуні. Тому кожному християнину слід очікувати такого ж благословення від «Бога миру», а саме: що і він також буде «освячений цілком — у дусі, душі й тілі»; і що «вся його сутність буде збережена непорочно до приходу Господа нашого Ісуса Христа» (1 Сол. 5:23).

7. Але головне запитання полягає в тому, чи є в Писанні обітниця, що ми будемо спасенні від гріха. Безсумнівно, що є. Ось така обітниця (Пс. 130:8): «Ізраїля визволить Він від усіх його прогріхів!», що точно відповідає словам ангела: «І спасе людей Своїх від їхніх гріхів». І справді, «Він має силу спасти до крайньої межі тих, що через Нього приходять до Бога». Такою є та славетна обітниця, дана через пророка Єзекіїля (Єз. 36:25–27): «І покроплю вас чистою водою, і станете чисті; зо всіх ваших нечистот і зо всіх ваших бовванів очищу вас. І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро, і викину камінне серце з вашого тіла, і дам вам серце із плоті. І духа Свого дам Я до вашого нутра, і зроблю Я те, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати». Така, зрештою (щоб не згадувати інші), є обітниця, проголошена Захарією (Лук. 1:73–75): «Присягу, якою Він присягавсь Авраамові, отцю нашому, щоб ми, визволившись із руки ворогів» (а такими без сумніву є всі наші гріхи), «служили безстрашно Йому у святості й праведності перед Ним по всі дні життя нашого». Ця остання частина обітниці особливо заслуговує на увагу. Щоб ніхто не сказав: «Так, ми будемо спасенні від наших гріхів, коли помремо», цей вислів, наче навмисно, додається, щоб спростувати таке твердження: по всі дні нашого життя. То з якої підстави хтось може так упевнено твердити, що ніхто не переживає цієї свободи аж до самої смерті?

8. «Але, — кажуть деякі, — це не може бути справжнім значенням цих слів, бо це — неможливо». Це неможливо для людей; але те, що неможливо людям, можливе Богові. «Ні, — кажуть вони, — це неможливо: як можна бути вільним від усякого гріха, коли живеш у тілі, яке називають гріховним?»

У цьому запереченні є чимала сила. І, можливо, ми вже й так погодилися з більшістю того, за що ви сперечаєтесь. Ми вже визнали, що, поки ми в тілі, ми не можемо бути повністю вільними від помилки. Незважаючи на всю нашу обережність, ми все ще будемо схильні до хибних суджень у багатьох випадках. А хибне судження дуже часто спричиняє хибну поведінку. Навіть більше — хибне судження може породити щось неправильне в настрої чи почуттях: це може спричинити марні страхи, або ж безпідставну надію, нерозумну любов чи нерозумну антипатію. Але все це жодним чином не суперечить досконалості, описаній вище.

9. Ви кажете: «Так, це суперечить останньому пункту: воно не може співіснувати зі спасінням від гріха». Я відповідаю: це чудово узгоджується зі спасінням від гріха, згідно з тим визначенням гріха (яке, як я вважаю, є біблійним), а саме: свідоме порушення відомого закону. «Ні, але всі порушення Божого закону, добровільні чи недобровільні, є гріхом: адже Іван каже: «Усякий гріх є порушенням закону»». Так, він справді це каже; але він не каже, що всяке порушення закону є гріхом. Я заперечую це: доведіть, хто може.

Сказати правду, то це просто суперечка про слова. Ви кажете, що ніхто не спасенний від гріха у вашому розумінні цього слова; але я не приймаю такого розуміння, бо в Писанні це слово ніколи не вживається в такому значенні. І ви не можете заперечити можливість бути спасенним від гріха в моєму розумінні цього слова. А саме в такому значенні слово «гріх» постійно вживається у Святому Письмі.

«Але ж ми не можемо бути спасенні від гріха, доки живемо в гріховному тілі». «Гріховне тіло», прошу зауважити, наскільки це вислів двозначний, скільки в ньому неясності! Але в Писанні такого вислову взагалі не існує: «гріховне тіло» ніде не згадується. І не лише тому, що цей вислів є цілком позабіблійним, але й тому, що він очевидно безглуздий. Бо жодне тіло, жодна матерія взагалі не може бути грішною: тільки дух здатен до гріха. Скажіть, будь ласка, у якій частині тіла може оселитися гріх? Він не може оселитися у шкірі, ані в м’язах, нервах, жилах, артеріях; він не може бути в кістках більше, ніж у волоссі чи нігтях. Тільки душа може бути осереддям гріха.

10. «Але ж хіба сам апостол Павло не каже: «Ті, що живуть за тілом, не можуть догодити Богові»?» Боюся, що саме звучання цих слів зводить з розуму багато довірливих душ, яким сказали, що слова «жити за тілом» означають те саме, що й «жити в тілі». Ні! Зовсім ні! У цьому тексті слово «тіло» не означає тіло більше, ніж воно означає душу. Авель, Енох, Авраам — так, усі ті, кого Павло згадав у 11 розділі Послання до Євреїв, дійсно догодили Богові, перебуваючи в тілі, про що сам апостол і свідчить. Отже, вислів «ті, що за тілом» означає не більше й не менше, ніж ті, що невіруючі, ті, що перебувають у природному стані, ті, що без Бога у світі.

11. Але звернімося до суті справи. Чому Всемогутній Бог не міг би освятити душу, поки вона ще перебуває в тілі? Хіба Він не міг би освятити вас так само в цьому домі, як і під відкритим небом? Чи можуть цегляні або кам’яні стіни Йому перешкодити? Ні, не більше, ніж ці стіни з плоті й крові можуть завадити Йому освятити вас цілком. Він так само легко може спасти вас від усякого гріха в тілі, як і поза тілом.

«Але чи обіцяв Він спасти нас від гріха ще в тілі?» Безперечно, обіцяв: бо обітниця є у кожній заповіді Божій; отже, і в цій: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Адже ця, як і кожна інша заповідь, дана не мертвим, а живим. Це чітко висловлено в словах, що вже були згадані: що ми маємо «ходити в святості перед Ним по всі дні нашого життя».

Я навмисне зупинився на цьому довше, бо це є головним аргументом тих, хто заперечує спасіння від гріха; і також тому, що він не так часто і не так ґрунтовно розглядався: тоді як аргументи, взяті з Писання, були спростовані сотні разів.

12. Але залишається ще одне заперечення, навіть більш правдоподібне, взяте з досвіду: а саме, що немає живих свідків цього спасіння від гріха. Відповідаючи на це, я погоджуюсь:

(1) Що таких справді не багато. Навіть у цьому значенні справжніх «батьків» мало. Така жорстокість нашого серця і така повільність вірити тому, що говорили Пророки й Апостоли, що справжніх свідків великого спасіння є мало, дуже мало.

(2) Я визнаю, що є й лжесвідки. Дехто або обманює сам себе і говорить про те, чого не знає, або ж «говорить неправду в лицемірстві». І я часто дивувався, чому таких людей не є більше. Не дивно, що люди з бурною уявою можуть себе обманути в цій справі. Багато хто так само обманюється й щодо виправдання. Вони думають, що виправдані, хоча це не так. Але хоч багато хто помиляється, все ж є й такі, що справді виправдані. Так само, хоч багато хто думає, що освячений, хоча це не так, все ж є й такі, що справді освячені.

(3) Я погоджуюсь, що деякі, хто колись мав повноту спасіння, тепер повністю його втратили. Вони колись ходили в славній свободі, віддаючи Богові все своє серце, «завжди радіючи, безперестанно молячись і за все дякуючи». Але це в минулому. Тепер вони позбавлені сили й стали подібні до інших людей. Можливо, вони не відкинули свою впевненість; вони все ще мають свідомість Його прощаючої любові. Але навіть ця впевненість часто зазнає нападів сумнівів і страхів, так що вони тримаються її тремтячою рукою.

13. «Так, — кажуть деякі благочестиві й розсудливі люди, — це саме те, за що ми боремося. Ми визнаємо, що Богові може бути вгодно зробити деяких зі Своїх дітей на деякий час невимовно святими та щасливими. Ми не заперечуємо, що вони можуть насолоджуватись усією тією святістю й радістю, про які ти говориш. Але це лише на певний час: Бог ніколи не призначав, щоб це тривало до кінця їхнього життя. Отже, гріх лише призупинено, але не знищено».

Ви так стверджуєте. Але це питання настільки важливе, що його не можна прийняти без чіткого й переконливого доказу. І де ж цей доказ? Ми знаємо, що загалом «дарування і покликання Божі — непохитні». Він не кається в жодному зі Своїх дарів, які дарував дітям людським. А як довести, що в цьому випадку є виняток? Чому ми маємо думати, що Бог зробить виняток саме тут, щодо одного з найдорогоцінніших дарів, які Він дає по цей бік неба? Хіба Він не так само спроможний підтримувати цей дар постійно, як дав його одного разу? Хіба Йому важче давати його багато років, ніж один день? А як можна довести, що Він не хоче продовжувати це Своє милосердя? До того ж це припущення, що Бог нібито не хоче, важко узгодити зі словами апостола. Бо після того як він закликає християн у Солуні, а в них і всіх християн у всі віки, «завжди радіти, безперестанку молитися і за все дякувати», він одразу додає, ніби спеціально відповідаючи тим, хто сумнівається не в Божій силі, а в Його волі: «Бо така воля Божа щодо вас у Христі Ісусі». І ще варто зауважити, що після того як він проголошує ту славну обітницю (так її слід називати) в 23-му вірші: «А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!» — він знову додає: «Вірний Той, Хто вас кличе, Він і вчинить оте!» (1 Сол. 5:23–24). Тобто Він не лише освятить вас цілковито, але збереже вас у цьому стані, аж поки прийде, щоб узяти вас до Себе.

14. Це повністю узгоджується з простим фактом. Декілька осіб дійсно насолоджувалися цим благословенням безперервно, протягом багатьох років. Декотрі насолоджуються ним і сьогодні. А чимало з них зберігали його до самої смерті, як вони й свідчили перед своїм останнім подихом, спокійно засвідчуючи, що Бог зберіг їх від усякого гріха, аж поки їхній дух не повернувся до Бога.

15. Щодо всіх заперечень, які походять із досвіду, я прошу звернути увагу на таке: або ті, кого ви критикуєте, досягли християнської досконалості, або ні. Якщо ні, то ваші заперечення не стосуються справи, бо ви говорите не про тих людей, про яких йде мова. Тому, ким би вони не були і що би не робили, це не впливає на питання. Але якщо вони досягли її, якщо вони відповідають опису, наведеному у дев’яти попередніх пунктах, то жодне розумне заперечення не може бути проти них. Вони вище всякого осуду, і «кожен язик, що повстане проти них — буде засуджений».

16. «Але я ніколи не бачив такого, хто відповідав би моєму уявленню про досконалість». Може й так. І, ймовірно (як я зазначав), ви й не побачите. Бо ваше уявлення включає занадто багато; навіть звільнення від тих немочей, яких неможливо позбутися, доки дух з’єднаний із плоттю і кров’ю. Але якщо ви дотримуватиметесь того опису, що поданий вище, і враховуватимете немічність людського розуму, то вже сьогодні можете побачити незаперечні приклади справжньої, біблійної досконалості.

III. 1. І нарешті, трохи поспілкуємось із тими, хто заперечує проти цієї досконалості.

Дозвольте запитати: чому ви так роздратовані проти тих, хто визнає, що досяг цього, і чому ви такі розгнівані (не можу знайти м’якшого слова) проти християнської досконалості, проти найславетнішого дару, який Бог коли-небудь давав людям на землі? Подивіться на це з усіх щойно згаданих аспектів і спитайте себе: що тут може здаватися огидним або страшним, що могло би викликати ненависть чи страх у будь-якої розумної істоти.

Яке розумне заперечення можна мати проти любові до Господа Бога з усього серця? Чому у вас виникає відраза до цього? Чому ви боїтесь цього? Чи може це завдати вам шкоди? Чи зменшить це вашу радість тут чи в майбутньому? І чому ви не хочете, щоб інші віддавали Богові своє серце, чи любили ближніх, як самих себе, так, «як Христос полюбив нас»? Хіба це огидно? Хіба це об’єкт для ненависті? Чи це найпривабливіше з усього під небом? Хіба це викликає страх? Чи не є воно, навпаки, надзвичайно бажаним?

2. Чому ви противитесь тому, щоб у вас був «той же розум, що й у Христі Ісусі»: усі почуття, усі настрої й бажання, які були в Ньому, коли Він жив серед людей? Чому ви боїтесь цього? Чи стало би вам гірше, якби Бог саме зараз утворив у вас той самий розум, що був у Ньому? Якщо ні, то чому ви заважаєте іншим шукати цього благословення? Чому невдоволені тими, хто вважає, що досяг цього? Чи є щось привабливіше, щось більш бажане для кожної людської душі?

3. Чому ви відчуваєте спротив проти всього плоду Духа: «любові, радості, миру, довготерпіння, лагідності, доброти, вірності, стриманості»? Чому ви боїтеся, щоб усе це не було вкорінене в самій глибині вашої душі? Оскільки проти них «немає закону», то не може бути і жодного розумного заперечення. Справді, нічого не є більш бажаним, ніж те, щоб усі ці чесноти глибоко вкорінились у вашому серці, і в серцях усіх, хто називає себе Христовим, і навіть у серцях усіх мешканців землі.

4. Яку причину ви маєте боятись або відчувати відразу до оновлення за образом Того, Хто вас створив? Чи це не є найбажанішим благом на землі? Чи не є це досконало привабливим? Що ви можете побажати собі або тим, кого ви найбільше любите? Що було би кращим за це? А коли ви дійдете до цього, що ще лишиться, як не те, щоб Дух Господній змінював вас дедалі більше, від однієї слави до іншої?

5. Чому ви противитесь всезагальній святості, іншими словами, досконалості? Чому ви ставитесь до неї з упередженням або страхом, чи ви розумієте під цим внутрішнє уподібнення до Божого образу і волі, чи зовнішню поведінку, яка повністю відповідає цій подобі? Чи можете ви уявити щось привабливіше за це? Щось більш бажане? Відкиньте упередження, і без сумніву, ви будете бажати побачити цю досконалість поширеною по всій землі.

6. Чи є досконалість (щоб змінити вислів) — бути освяченим у дусі, душі й тілі? То яка людина, що любить Бога і ближнього, може противитися цьому або лякатися цього? Хіба це не ваша глибинна мрія — бути цілісним у собі, повністю узгодженим, наповнені вірою, лагідністю, любов’ю? І припустимо, що ви були б удостоєні цієї славної свободи, то хіба би ви не хотіли зберегти її, і бути збереженим «без догани до приходу Господа нашого Ісуса Христа»?

7. З якої причини ви, діти Божі, можете противитись чи боятися того, щоб віддати себе, свою душу і тіло в живу жертву, святу, угодну Богові, своєму Творцю, Викупителю, Освятителю? Чи є щось більш бажане, ніж таке повне посвячення себе Йому? І чи не є це вашим прагненням, щоб усе людство об’єдналося в цьому «розумному служінні»? Справді, ніхто не може бути проти цього, не ставши ворогом усього людства.

8. І чому ви боїтеся або противитесь тому, що природно випливає з цього, а саме: приносити всі свої думки, слова й дії у духовну жертву Богові, угодну Йому через кров і заступництво Його Улюбленого Сина? Справді, ви не можете заперечити, що це добре і корисне для людей, а також приємне Богові. Хіба ви не мали би щиро молитися, щоб і ви, і все людство, так поклонялися Йому в дусі й істині?

9. Дозвольте поставити ще одне запитання. Чому будь-яка розумна і побожна людина мала би боятися або відчувати огиду до спасіння від усякого гріха? Хіба гріх не є найбільшим злом по цю сторону пекла? А якщо так, то хіба з цього не випливає природно, що повне визволення від нього — це одне з найбільших благ по цю сторону неба? Як же палко тоді всі діти Божі мали би молитися про це! Під гріхом я маю на увазі свідоме порушення відомого закону. Ви противитесь визволенню від цього? Ви боїтесь такого визволення? То ви, мабуть, любите гріх, якщо так неохоче з ним розлучаєтесь? Та ні! Ви не любите ані диявола, ані його діл. Ви радше бажаєте бути повністю визволеними від них, щоб гріх було викорінено як із життя, так і з серця.

10. Я не раз зауважував, і не без подиву, що противники досконалості з найбільшою люттю виступають проти саме такого її розуміння. Вони погоджуються з усім, що ви кажете про любов до Бога і ближнього; про розум Христів; про плід Духа; про образ Божий; про всезагальну святість; про повне самопосвячення; про освячення в дусі, душі й тілі; так, і навіть про принесення всіх думок, слів і вчинків у жертву Богові, але тільки би лишився гріх, хай хоч і малий, але гріх у нас до самої смерті.

11. Порівняйте це з тим визначним уривком у «Святій Війні» Джона Буньяна. «Коли Іммануїл, — пише він, — вигнав Діаболуса і все його військо з міста Душолюба, Діаболус подав прохання до Іммануїла, щоб йому залишили хоч якусь частину міста. Коли йому це відмовили, він став благати хоча би про маленьке місце всередині мурів. Але Іммануїл відповів: «Для нього не залишиться жодного місця, де можна було б утвердитися»».

Чи не забув добрий старець самого себе? Чи не змусила сила істини перемогти тут його власну систему, й утвердити досконалість у найясніший спосіб? Бо якщо це не є спасіння від гріха, то що ж тоді є?

12. «Ні, — каже один великий муж, — це помилка з-поміж усіх помилок: я її ненавиджу всім серцем. Я переслідую її по всьому світу вогнем і мечем». Справді? Навіщо така лють? Ви справді думаєте, що жодна інша помилка під небом не зрівняється з цією? Тут щось, чого я не можу збагнути. Чому ті, хто противиться спасінню від гріха (за рідкісним винятком), так скаженіють проти цього? Ви що, боретесь pro aris et focis — «за вівтар і домівку», за все найдорожче, за свободу, життя? В ім’я Боже, чому ви так любите гріх? Яке добро він вам колись зробив? Яке добро він може вам дати тут чи в майбутньому світі? І чому ви так люто виступаєте проти тих, хто сподівається на визволення від нього? Потерпіть нас, якщо ми помиляємось; так, дозвольте нам радіти нашій помилці. Якщо нам не вдасться досягти цього, то сама надія на таке визволення дає нам утіху нині, так, і укріплює нас у боротьбі проти ворогів, яких ми сподіваємось перемогти. Якщо ж вам вдасться переконати нас відмовитися від надії на перемогу, ми здамося в боротьбі. Але нині — «ми спасенні надією»: саме з цієї надії народжується певна міра спасіння. Не гнівайтесь на тих, хто є felices errore suo — «щасливі в своїй помилці». Інакше, незалежно від того, чи вірна їхня думка, ваша ворожість є безперечно гріховною. Потерпіть нас, як ми терпимо вас, і побачимо, чи не визволить нас Господь, чи Він справді не може, або не хоче, спасти до кінця тих, хто приходить до Бога через Нього. [Танбридж-Веллс, 6 грудня 1784 р.]