Проповідь 74 - Про Церкву

28 вересня 1785

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 74

Про Церкву

«Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру. Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрищення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх» (До Ефесян 4:1-6).

1. Як часто ми чуємо про Церкву! Для багатьох це предмет щоденних розмов. І все ж як мало тих, хто розуміє, про що говорить! Навряд чи можна знайти в англійській мові слово, таке ж багатозначне слово, як Церква. Іноді воно означає будівлю, призначену для громадського богослужіння; іноді — громаду або зібрання людей, об’єднаних у служінні Богові. Лише в останньому значенні це слово використовується в подальшій проповіді.

2. Воно може стосуватися будь-якої кількості людей, незалежно від того, велика вона чи мала. Як сказано: «де двоє або троє зібрані в Його ім’я» — там Христос; так і (висловлюючись словами св. Кипріана) «де двоє або троє віруючих зібрані разом — там Церква». Так святий Павло, пишучи до Филимона, згадує «Церкву, яка в його домі», ясно вказуючи на те, що навіть християнську родину можна назвати Церквою.

3. Кілька з тих, кого Бог покликав зі світу (бо первісне слово саме це й означає), зібралися разом в одній громаді і так утворили більшу Церкву, як Церква в Єрусалимі, тобто всіх у Єрусалимі, кого Бог так покликав. Але зважаючи на те, як стрімко вони множилися після дня П’ятидесятниці, неможливо припустити, що вони продовжували збиратися в одному місці; особливо з огляду на те, що в них тоді не було великої будівлі, а також їм не дозволили би збудувати таку. Відповідно, вони повинні були розділитися навіть у самому Єрусалимі на кілька окремих громад. Подібно й тоді, коли св. Павло через кілька років написав до Церкви в Римі (звертаючись: «До всіх, хто в Римі, покликані бути святими»), не можна припускати, що була будівля, здатна вмістити всіх; вони були розділені на кілька зібрань, які збиралися в різних частинах міста.

4. Вперше апостол використовує слово «Церква» у вступі до першого послання до коринтян: «Павло, волею Божою покликаний за апостола Ісуса Христа, і брат Состен, Божій Церкві, що в Коринті». Значення цього виразу уточнюється в наступних словах: «посвяченим у Христі Ісусі, покликаним святим, зо всіма, що на всякому місті» (не лише в Коринфі; це було своєрідне циркулярне послання) «прикликають Ім’я Господа нашого Ісуса Христа, їхнього і нашого». У написі до другого послання до коринтян він говорить ще виразніше: «До Божої Церкви в Коринті, з усіма святими в цілій Ахаї». Тут він явно включає всі Церкви, або християнські громади, що були у всій провінції.

5. Він часто вживає це слово в множині. Так, Гал. 1:2: «до Церков галатійських»; тобто до християнських громад, розсіяних по всій цій країні. В усіх цих місцях (а таких прикладів значно більше) слово «Церква» або «Церкви» означає не будівлі, в яких християни збиралися (як це часто буває в англійській мові), а людей, що там збиралися — одну або кілька християнських громад. Але іноді слово «Церква» вживається в Святому Письмі ще в ширшому значенні, як така, що включає всі християнські громади на землі. І в цьому сенсі ми розуміємо його в нашій літургії, коли кажемо: «Помолімося за увесь стан Христової Церкви, що воює на землі». У цьому сенсі його безсумнівно вживає і св. Павло у своєму зверненні до пресвітерів Ефеса: (Дії 20:28): «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він». Церква тут, безперечно, означає вселенську або католицьку Церкву, тобто всіх християн під небом.

6. Хто ж ті, хто по-справжньому є «Церквою Божою», апостол апостол докладно і якомога виразніше показує в наведеному вище уривку, де він також навчає всіх членів Церкви, як «поводитися гідно покликання, до якого покликані вони».

7. Розгляньмо насамперед, хто по-справжньому є Церквою Божою. Що означає термін «Церква в Ефесі», як його сам апостол пояснює? Це означає «святих», тобто святих осіб, «що в Ефесі» і збираються разом для поклоніння Богові Отцеві та Його Синові Ісусу Христу; чи робили вони це в одному місці, чи (як можна ймовірно припустити) у кількох. Але тут апостол розглядає Церкву загалом, як одну — католицьку або вселенську Церкву: таку, що охоплює не лише християн у домі Филимона, або в будь-якій окремій родині; не лише християн однієї громади, одного міста, однієї провінції чи нації; а всіх людей на землі, які відповідають наведеній тут характеристиці. Кожен із наведених пунктів ми тепер можемо розглянути окремо.

8. «Один Дух», що оживляє всіх них, усіх живих членів Церкви Божої. Дехто розуміє під цим самого Святого Духа, Джерело усякого духовного життя; і це, безперечно, правильно, бо «хто не має Духа Христового, той не Його». Інші розуміють під цим ті духовні дари та святі нахили, які згадуються далі.

9. «Одна надія» у всіх, хто прийняв цього Духа — надія, сповнена безсмертя. Вони знають, що померти не значить бути втраченим: їхнє бачення сягає за межі могили. Вони можуть із радістю сказати: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, який за Своїм великим милосердям відродив нас до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих, до спадщини нетлінної, чистої, що не в’яне».

10. «Один Господь», що нині панує над ними, який встановив Своє Царство в їхніх серцях і панує над усіма, хто причасний до цієї надії. Коритися Йому, бігти дорогою Його заповідей — це їхня слава й радість. І поки вони це роблять охоче, вони, як сказано, «сидять на небесах з Христом Ісусом».

11. «Одна віра» — дар Божий, що є підставою їхньої надії. Це не просто віра язичника, тобто віра в те, що «є Бог», що Він милостивий і справедливий, і, отже, «є нагороджувачем тих, хто шукає Його». Це не просто віра диявола, яка заходить значно далі за попередню. Бо диявол вірить, і не може не вірити, що все написане як у Старому, так і в Новому Завіті — істинне. Але це віра святого Томи, яка спонукає його виголосити зі святою впевненістю: «Господь мій і Бог мій!» Це віра, що дає кожному істинному християнину змогу свідчити разом із Павлом: «Життя, яке я тепер живу в тілі, я живу вірою в Сина Божого, який полюбив мене і віддав Себе за мене».

12. «Одне хрищення» — зовнішній знак, який наш єдиний Господь благоволив установити як видиме знамено всієї тієї внутрішньої і духовної благодаті, яку Він постійно дарує Своїй Церкві. Це також дорогоцінний засіб, через який ця віра й надія передаються тим, хто ревно Його шукає. Дехто, щоправда, схильний тлумачити це образно, ніби мова йде про хрещення Святим Духом, яке апостоли отримали в день П’ятидесятниці, і яке в меншій мірі дарується всім віруючим. Але існує встановлене правило тлумачення Писання: ніколи не відходити від буквального сенсу, якщо тільки він не веде до абсурду. До того ж, якщо ми будемо тлумачити це саме так, то виникне непотрібне повторення, бо це вже включено у фразу «Один Дух».

13. «Один Бог і Отець усіх» — усіх, хто має Духа усиновлення, який «волає в їхніх серцях: Авва, Отче»; який постійно «свідчить їхньому духові», що вони — діти Божі; «Він над усіма» — Всевишній, Творець, Підтримувач, Володар усього всесвіту; «і через усіх» тобто проникаючи крізь увесь простір, наповнюючи небо й землю:

Totam Mens agitans molem, et magno se corpore miscens:

[Ось переклад Вортона цього рядка з Вергілія:

«Загальна душа Живе в частинах і рухає ціле» — Ред.].

«І в усіх» — тобто особливим чином живе у вас, що є одним тілом через одного Духа:

Роблячи ваші душі улюбленою своєю оселею,

храмами Бога, Який перебуває всередині.

14. Отже, маємо чітку і беззаперечну відповідь на запитання: «Що таке Церква?» Вселенська або католицька Церква — це всі люди у всесвіті, яких Бог так покликав із цього світу, що вони відповідають наведеній вище характеристиці: вони — «одне тіло», об’єднане «одним Духом»; мають «одна віра, одне хрищення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх».

15. Ту частину цього великого тіла, вселенської Церкви, яка мешкає в окремому королівстві чи народі, ми можемо слушно назвати національною Церквою; як-от Церква Франції, Церква Англії, Церква Шотландії. Менша частина вселенської Церкви — це християни, що мешкають у певному місті чи поселенні; як-от Церква в Ефесі та інші сім Церков, згадані в Об’явленні. Двоє чи троє християн, які з’єднані разом, є Церквою у найвужчому сенсі цього слова. Такою була Церква в домі Филимона та та, що в домі Німфана, згадана в Кол. 4:15. Отже, окрема Церква може складатися з будь-якої кількості членів, чи двох-трьох, чи двох-трьох мільйонів. Але все ж, чи більші вони, чи менші, треба зберігати ту саму ідею. Вони — одне тіло й мають одного Духа, одного Господа, одну надію, одну віру, одне хрещення, одного Бога й Отця всіх.

16. Це визначення точно узгоджується з дев’ятнадцятою статтею нашої Церкви — Церкви Англії: (лише ця стаття охоплює трохи більше, ніж висловив апостол): «ПРО ЦЕРКВУ. Видима Церква Христова — це зібрання вірних людей, у якому проповідується чисте Слово Боже і належно звершуються Таїнства».

Можна зауважити, що одночасно з укладенням і публікацією наших тридцяти дев’яти статей, ті ж владні органи видали і їх латинський переклад. У ньому використано слова coetus credentium — «зібрання віруючих», що ясно свідчить: під «вірними людьми» укладачі мали на увазі осіб, наділених живою вірою. Це ще більше наближає статтю до викладу, який подав апостол.

Але виникає сумнів, чи йдеться у статті про окрему Церкву, чи про Церкву вселенську. Назва «Про Церкву» наче має на увазі католицьку (вселенську) Церкву; але другий абзац статті згадує окремі Церкви Єрусалиму, Антіохії, Александрії та Риму. Можливо, її було задумано так, щоб вона охоплювала обидва значення, визначала вселенську Церкву, не втрачаючи з поля зору окремі Церкви, з яких вона складається.

17. У світлі сказаного легко відповісти на питання: «Що таке Церква Англії?» Це та частина, ті члени Вселенської Церкви, які мешкають в Англії. Церква Англії — це те тіло людей в Англії, в якому «один Дух, одна надія, один Господь, одна віра», які мають «одне хрищення» і «одного Бога й Отця всіх». Це і тільки це — Церква Англії відповідно до вчення апостола.

18. Але визначення Церкви, подане в статті, включає не лише це, а й набагато більше через те значуще доповнення: «У якій проповідується чисте Слово Боже, і належно звершуються Таїнства». Згідно з цим визначенням, ті громади, в яких не проповідується чисте Слово Боже (вираз дуже сильний), не є частинами ні Церкви Англії, ні Церкви вселенської; так само й ті, в яких Таїнства не звершуються належним чином.

19. Я не візьмуся захищати точність цього визначення. Я не наважуся виключити з Церкви вселенської всі ті громади, де іноді, а то й часто проповідуються вчення, не засновані на Писанні, які не можна назвати «чистим Словом Божим»; ні ті громади, в яких Таїнства не звершуються «належним чином». Якщо це дійсно так, то Церква Риму взагалі не є навіть частиною католицької Церкви; бо там ані «чисте Слово Боже» не проповідується, ані Таїнства не звершуються «належно». Та хто би вони не були, якщо вони мають «одного Духа, одну надію, одного Господа, одну віру, одного Бога й Отця всіх», я можу легко змиритися з тим, що вони дотримуються хибних поглядів, навіть мають забобонні форми поклоніння; і з цих причин я не вважатиму недоречним і надалі включати їх у межі католицької Церкви. Ба більше, я не матиму жодного заперечення прийняти їх, якщо вони цього бажають, як членів Церкви Англії.

II. 20. Переходимо тепер до другого пункту. Що означає «поводитися достойно покликання, до якого ми покликані»?

Слід завжди пам’ятати, що слово «ходити» (англ. walk) (а в українському перекладі Огієнка подане, як «поводитися») в мові апостола має дуже широке значення. Воно охоплює всі наші внутрішні та зовнішні рухи: усі наші думки, слова і вчинки. Воно включає не лише все, що ми робимо, але й усе, що ми промовляємо або думаємо. Тож це не дрібниця — «ходити» у такому розумінні «достойно покликання, до якого ми покликані», тобто думати, говорити і діяти у кожному випадку так, як личить нашому християнському покликанню.

21. Ми покликані ходити, по-перше, «зо всякою покорою»: мати в собі той самий розум, що був і в Христі Ісусі; не думати про себе вище, ніж слід думати; бути малими, убогими, нікчемними, негідними у власних очах; знати себе так, як нас знає Той, кому відомі всі серця; бути глибоко свідомими власної негідності, всезагального зіпсуття нашої природи (у якій не живе нічого доброго), схильності до усякого зла, відрази до всього доброго; настільки, що ми не лише хворі, але мертві через наші злочини та гріхи, аж доки Бог не подихне на ці сухі кості й не створить життя словом уст Своїх. А припустімо, що це вже звершилось, що Він оживив нас, вдихнувши життя в наші мертві душі; то скільки ще лишається в нас тілесного розуму! Яке наше серце схильне ще відходити від живого Бога! Яка в ньому залишається схильність до гріха, хоча ми й знаємо, що минулі гріхи нам прощено! І як багато гріха, незважаючи на всі наші зусилля, все ще чіпляється як до наших слів, так і до вчинків! Хто може належно усвідомити, скільки ще в ньому залишається природної ворожнечі до Бога, і наскільки далеко він ще відчужений від Бога через незнання, що в ньому є?

22. Так, припустімо, що Бог уже повністю очистив наше серце й розвіяв останні залишки гріха; але як нам бути достатньо свідомими власної безпорадності, нашої повної нездатності до будь-якого добра, якщо ми не наділяємося силою згори щогодини, навіть щомиті? Хто здатен подумати хоч одну добру думку, або породити хоч одне добре бажання, якщо не завдяки тій Всемогутній силі, що діє в нас, аби хотіти й чинити за Його доброю волею? Навіть у цьому стані благодаті ми маємо бути глибоко і постійно пройняті усвідомленням цього. Інакше ми будемо в постійній небезпеці відібрати славу в Бога, хвалячись чимось, що самі отримали, ніби не отримали.

23. Коли наша найглибша душа буде цілковито пройнята цим розумінням, тоді залишиться лише «вдягнутися в смирення». Слово, яке вживає св. Петро, немовби означає, що ми маємо бути огорнуті ним, як верхнім одягом; бути цілковито сповненими смирення, як всередині, так і назовні; аби все наше мислення, мовлення й діяння були просякнуті ним. Хай усі наші вчинки народжуються з цього джерела; хай усі наші слова дихають цим духом; щоби всі знали, що ми були з Ісусом і навчилися від Нього бути лагідними серцем.

24. І, будучи навчені Тим, Хто був лагідний, як і покірний серцем, ми тоді будемо спроможні «ходити з усією лагідністю»; навчені Тим, Хто навчав, як ніхто інший, бути лагідними й покірними серцем. Це означає не лише володіння над гнівом, але й над усіма сильними й бурхливими пристрастями. Це означає, що всі наші почуття перебувають у належному порядку: жодне з них не є ані занадто сильним, ані надто слабким; усе збалансоване між собою; усе підпорядковане розуму, а розум скеровується Духом Божим. Хай ця врівноваженість панує у всій вашій душі; щоб хід ваших думок був плавний, і загальний тон ваших слів і вчинків відповідав цьому. У такому «терпінні» ви тоді «здобудете свої душі», бо вони не належать нам, доки нами керують нестримні пристрасті. І саме через це всі можуть пізнати, що ми дійсно є учнями лагідного і покірного Ісуса.

25. Ходіть з усім «довготерпінням». Це тісно пов’язане з лагідністю, але охоплює щось більше. Воно продовжує перемогу, вже здобуту над усіма бурхливими пристрастями; незважаючи на всі сили темряви, всі напади злих людей чи злих духів. Це терпеливо торжествує над усім опором і залишається непохитним, навіть коли хвилі та бурі накочуються одна за одною. Хоч би скільки разів не дратували вас, воно залишається незмінним: спокійним і непорушним; ніколи не «переможене злом», а перемагає зло добром.

26. «У любові терплячи один одного», здається, це означає не лише не мстити і не відповідати злом на зло; не лише не чинити кривди, не завдавати болю чи смутку одне одному словом чи ділом; але також носити тягарі один одного, так, і зменшувати їх усіма доступними нам засобами. Це означає співпереживання у скорботах, стражданнях і немочах ближнього; підтримування його тоді, коли без нашої допомоги він міг би впасти під тягарем; прагнення підняти похилені голови й зміцнити знеможені коліна.

27. Нарешті: справжні члени Церкви Христової «пильнуючи» з усією можливою старанністю, з усією ретельністю й зусиллям, із невтомним терпінням (а цього й справді буде замало), «зберігати єдність духа в союзі миру»; невідступно пильнуючи, щоби залишатися в тому ж дусі покори й лагідності, довготерпіння, братерського спілкування і любові, і все це зв’язане разом тією святою ниткою: миром Божим, що наповнює серце. Лише так ми можемо бути й залишатися живими членами тієї Церкви, яка є тілом Христовим.

28. Хіба ж не видно ясно з усього цього, чому в давньому Символі віри, що зазвичай зветься Апостольським, ми називаємо її вселенською або католицькою Церквою — «свята католицька Церква»? Скільки ж чудернацьких причин вигадали, щоб пояснити цю назву! Один вчений каже: «Церква називається святою, бо Христос, її Голова, є святим». Інший поважний автор твердить: «Її так називають, бо всі її постанови призначені для сприяння святості»; ще інший: «бо Господь бажає, щоби всі члени Церкви були святими». Але найкоротша й найпростіша причина, яку тільки можна подати, і єдина правдива — Церква зветься святою, бо вона є святою, бо кожен її член є святим, хоч і в різних ступенях, так, як Святий Той, Хто покликав їх. Як же це ясно! Якщо Церква за своєю сутністю є зібранням віруючих, то жодна людина, яка не є християнином-віруючим, не може бути її членом. Якщо все це тіло оживляється одним духом, наділене однією вірою й однією надією покликання, то той, хто не має цього духа, віри і надії, не є частиною цього тіла. Отже, не лише жоден богохульник, порушник суботи, п’яниця, розпусник, злодій, брехун, жоден, хто живе у зовнішньому гріху; але також не може бути членом Його Церкви той, ким керує гнів або гордість, хто прив’язаний до світу, тобто хто живе без Бога.

29. Чи може тоді бути щось абсурдніше, ніж коли люди вигукують: «Церква! Церква!», і вдають із себе ревних захисників її, палких поборників, у той час як самі не мають у ній ані частки, ані долі, та й загалом не знають, що таке Церква? І все ж у цьому виявляється рука Божа! Навіть тут видно Його дивовижну мудрість, яка скеровує їхню помилку до Своєї слави та робить так, що «жінці земля допомогла» (Об’явл. 12:16). Уявляючи, ніби самі вони є її членами, люди світу нерідко виступають на захист Церкви: інакше вовки, що обступили мале стадо з усіх боків, давно вже роздерли би його на шматки. І саме тому не варто провокувати їх більше, ніж цього потребує необхідність. Навіть з цієї причини, якщо можливо, настільки, наскільки залежить від нас, «живімо в мирі з усіма людьми». Тим більше, що ми не знаємо, як скоро Бог може покликати і їх із царства темряви до царства Свого улюбленого Сина.

30. Тим часом нехай усі, хто справді є членами Церкви, пильнують, щоб вони жили свято і бездоганно в усьому. «Ви — світло для світу!» Ви — «місто, поставлене на горі», і не можете бути приховані. О, «нехай ваше світло світить перед людьми!» Покажіть їм свою віру ділами. Нехай увесь стиль вашого життя засвідчує, що ваша надія звернена вгору! Нехай усі ваші слова й дії відображають той дух, яким ви оживлені! А понад усе, нехай ваша любов зростає. Нехай вона простягається до кожної людини; нехай вона переливається до кожної Божої дитини. Через це нехай усі знають, чиї ви учні, бо «любите один одного».