Проповідь 73 - Про пекло

10 жовтня 1782

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 73

Про пекло

«Де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь!» (Марка 9:48).

1. Кожна істина, відкрита в Божому Слові, безперечно, має велике значення. Та все ж можна визнати, що одні істини важливіші за інші, бо вони ближче підводять до головної мети, вічного спасіння людей. Про їхню особливе значення можна судити навіть із того, що Писання згадує їх не один раз, а повторює знову і знову. Саме так бачимо щодо страшної істини, яка тепер перед нами. Наш благословенний Господь, Який не говорить зайвого і не вдається до «марних повторів», усе ж повторює її кілька разів у тому самому розділі, ніби в одному подиху.

Так у Марка 9:43-44 сказано: «І коли рука твоя спокушає тебе». Тобто коли річ або особа, така корисна для вас, як рука, стає причиною гріха, і ви не бачите іншого способу уникнути цього гріха, тоді «відітни її». «Краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого, де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь».

Так само в Марка 9:45-46: «І коли нога твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноногим, ніж з обома ногами бути вкиненому до геєнни, до огню невгасимого, де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь».

І ще раз у Марка 9:47-48: «І коли твоє око тебе спокушає». Тобто коли щось для вас дороге, як око, стає спокусою і заважає вам іти Божим шляхом, тоді «вибери його». «Краще тобі однооким ввійти в Царство Боже, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни огненної, де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь!»

2. І нехай не думає ніхто, що роздуми над цими страшними істинами доречні лише для найбільших грішників. Як це припущення узгоджується з тим, що наш Господь говорить до тих, хто, безсумнівно, на той час були найсвятішими людьми на землі? «Як зібралися десятитисячні натовпи народу, аж топтали вони один одного, Він почав промовляти перш до учнів Своїх» (тобто апостолів), «Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити! Але вкажу вам, кого треба боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!» (Луки 12:1-5). Так, бійтеся Його саме з цього погляду, як Того, хто має владу вкинути до пекла. Тобто, фактично, бійтеся, щоб Він не вкинув вас до місця муки. І цей самий страх, навіть у дітей Божих, є чудовим засобом, який оберігає їх від нього.

3. Отже, слід, щоб не лише вигнанці з-поміж людей, але й ви, Його друзі, ви, хто боїться й любить Бога, глибоко роздумували над тим, що відкрито в Божому Слові про майбутній стан покарання. Наскільки це відрізняється від найдетальніших описів, які дають язичницькі автори! Їхні описи (принаймні в багатьох деталях) є дитячими, фантастичними й суперечливими. Тож не дивно, що вони самі не вірили в них, а лише переповідали байки простолюду. Так Віргілій натякає дуже недвозначно, коли після свого старанного опису підземного світу, виводить героя, що розповідав це, через браму зі слонової кості, через яку (як він зазначає) проходять лише сни, тим самим даючи зрозуміти, що все попереднє є не більше ніж сон. Це він лише натякає; його ж поетичний брат Ювенал висловлюється прямо й недвозначно:

Esse aliquos manes, et subterranea regna,

Nec pueri credunt, nisi qui nondum aere lavantur:

«Навіть діти не вірять у ці байки про потойбічний світ».

4. Тут же, навпаки, все відповідає Богові як Творцеві й Правителеві людства. Усе звучить страшно й урочисто, узгоджено з Його мудрістю і правосуддям, Тим, Хто «Тофет призначив віддавна», хоч спершу він був приготований не для людей, а «для диявола та його ангелів».

Покарання тих, хто, попри всі Божі застереження, вирішує мати свою долю з дияволом і його ангелами, за давнім і небезпідставним поділом буде або paena damni, тобто те, «що вони втратять», або paena sensus, тобто те, «що вони відчуватимуть». Розглянувши кожне з цього окремо, я торкнуся ще кількох обставин і закінчу двома або трьома висновками.

I. 1. Воно починається саме в ту мить, коли душа відокремлюється від тіла; в ту ж мить душа втрачає всі ті насолоди, які залежать від тілесних відчуттів. Більше не приносять насолоди ані нюх, ані смак, ані дотик: органи, які їм служили, зруйновані, а предмети, що їх задовольняли, безмежно далекі. У похмурих краях мертвих усе це забувається; а якщо й пам’ятається, то лише з болем, бо вони втрачено навіки. Всі насолоди уяви припиняються. У підземному царстві немає величі; у цих темних обителях немає краси; немає світла, крім мертвотно-блідого вогню. І немає нічого нового, лише одне й те саме безперервне видовище жаху! Немає музики, крім стогонів і зойків; плачу, голосінь і скреготу зубів; проклять і богохульств проти Бога або ж нищівних докорів одне одному. І немає нічого, що задовольняло би почуття честі: ні, бо це — спадкоємці сорому й вічної ганьби.

2. Таким чином, вони повністю відокремлені від усього, що їм подобалось у цьому світі. У ту саму мить розпочинається ще одна втрата — усіх людей, яких вони любили. Вони вирвані з-поміж своїх найближчих і найдорожчих родичів — дружин, чоловіків, батьків, дітей, і (що для деяких буде гірше за все це) друга, що був їм як власна душа. Усі радості, які вони колись мали з цими людьми, втрачені, зникли, щезли: бо в пеклі немає дружби. Навіть поет, який каже (хоч я й не знаю, на чому він це ґрунтує), що «дияволи між собою тримають міцну згоду», не стверджує, що така згода є між людьми, які стали подібні до бісів і населяють велику безодню.

3. Але тоді вони усвідомлять втрату, яка буде більшою за втрату всього, що вони мали на землі. Вони втратили місце на лоні Авраама, у раю Божому. До цього часу, справді, їм навіть на думку не спадало, що відчувають святі душі в Божому саду, в товаристві ангелів і наймудріших і найкращих людей, що жили від початку світу; (не кажучи вже про неосяжне зростання знання, яке вони тоді безперечно отримають); але тоді вони повністю усвідомлять цінність того, чим знехтували так легковажно.

4. Хоч як щасливі душі в раю, вони лише готуються до ще більшого щастя. Бо рай це тільки переддвер’я неба. Саме там духи праведних стають досконалими. А повнота радості є тільки в небі, у втіхах, що при Божій правиці навіки. Для нещасних духів втрата цього стане остаточним завершенням їхнього нещастя. Тоді вони зрозуміють і відчують, що Бог є єдиним осереддям усіх створених духів. А тому дух, створений для Бога, не може знайти спочинку поза Ним. Здається, саме це мав на увазі апостол, коли говорив про тих, «що будуть покарані вічною погибеллю від лиця Господнього». Бо вигнання від Господнього лиця і є самою суттю погибелі для духа, створеного для Бога. А якщо це вигнання триває навіки, то це і є «вічна погибель».

Така втрата спіткає тих нещасних істот, яким буде виголошено той страшний присуд: «Ідіть від Мене, прокляті!» Яке ж це невимовне прокляття, навіть якщо не зважати на все інше! Але, на жаль, це ще далеко не все! Бо до покарання втрати додається покарання відчуттів. Те, що вони втрачають, уже передбачає невимовне страждання, але воно ще менше, ніж те, що вони відчувають. Саме це й виражає наш Господь у тих сильних словах: «де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь».

II. 1. Відтоді, як над людиною було винесено вирок: «Ти порох, і до пороху вернешся», у всіх народів, наскільки ми можемо дізнатись, з’явився звичай — повертати тіло в землю: здавалося природним повернути тіла мертвих до спільної матері — землі. Але з плином часу, переважно серед багатих і вельмож, став поширеним інший звичай — спалювати тіла своїх рідних, часто у пишний, урочистий спосіб; для цього будували величезні похоронні багаття з великими зусиллями та витратами. Обидва ці способи швидко повертали тіло людини в прах. Або черв’як, або вогонь швидко знищували цю досконалу конструкцію; після чого і сам черв’як незабаром помирав, а вогонь згасав. Але є й черв’як, який належить до майбутнього стану; і це черв’як, що ніколи не вмирає! І є вогонь палкіший, ніж той, що палає на похоронному вогнищі; і це вогонь, що ніколи не згасає!

2. Під «черв’яком, що не вмирає», найперше мається на увазі винне сумління; що включає самозасудження, скорботу, сором, докори, усвідомлення Божого гніву. Хіба ми не маємо уявлення про це навіть у цьому світі? Хіба не про це, передусім, говорить Соломон, коли каже: «Дух людини витримає її недугу», її тілесну чи душевну скорботу, «а поранений дух — хто піднесе його?» Хто зможе витримати муку пробудженого сумління, пронизаного усвідомленням провини, коли стріли Всемогутнього впиваються в душу і висушують її? Скільки жорстокосердих занепало під цим тягарем і воліли смерть через повішення, ніж продовження життя! І все ж, які би не були ці рани, яке би не було це страждання душі тут, у цьому житті, то що це в порівнянні з тими муками, які вони зазнають, коли їхні душі будуть повністю пробуджені, щоб відчути гнів ображеного Бога! До цього додайте всі нечисті пристрасті: страх, жах, лють; злі бажання, які ніколи не можуть бути задоволені. Додайте всі нечисті нахили: заздрість, ревнощі, злобу, помсту — всі вони безупинно гризтимуть душу, як гривастий птах, якого, за легендою, прирікали роздирати печінку Тітія. Якщо до цього ми додамо ще й ненависть до Бога і до всіх Його творінь, то все це разом, можливо, дасть нам хоча би тьмяне, недосконале уявлення про того черв’яка, що не вмирає.

3. Ми можемо зауважити цікаву відмінність у тому, як наш Господь говорить про дві частини майбутнього покарання. Про одну Він каже: «де їхній черв’як не вмирає», а про другу: «і не гасне огонь». Це навряд чи випадково. Чому ж вислів різниться?

Здається, причина така. Вогонь буде той самий за своєю суттю для всіх, хто терпить у ньому, хоча, можливо, для одних він буде сильніший, ніж для інших, залежно від міри вини. Але «їхній черв’як» не може бути однаковим для всіх. Він буде різним, відповідно до різних видів і ступенів беззаконня.

Ця різниця частково випливає зі справедливого Божого суду, який «віддає кожному за його ділами». Ми не можемо сумніватися, що це правило діє не менше в пеклі, ніж у небі. Як у небі «кожний одержить свою нагороду», свою власну, відповідно до всього напряму його настроїв, думок, слів і діл, так само кожний одержить і свою власну лиху нагороду, відповідно до своєї власної лихої праці. Вона буде так само його власною, як і ця праця була його власною.

Крім того, різноманіття покарання випливає і з самої природи речі. Як ті, що принесуть найбільше святості до неба, знайдуть там найбільше щастя, так само і навпаки: чим більше беззаконня людина приносить із собою, тим більше нещастя вона там знайде. І це нещастя буде різним відповідно до того, яким саме було її беззаконня. Тому й доречно сказано про «вогонь» загалом, а про «черв’яка» як про те, що в кожного буде своє, особливе.

4. Дехто ставив під сумнів, чи є в пеклі вогонь, тобто матеріальний вогонь. Але якщо там узагалі є вогонь, то він напевно має бути матеріальний. Бо що таке «нематеріальний вогонь»? Це так само суперечливо, як говорити про «нематеріальну воду» або «нематеріальну землю». Такі вислови суперечать самі собі. Отже, або треба визнати вогонь матеріальним, або заперечити, що він там існує. Але навіть якби ми погодилися, що там немає вогню, що з того? Адже всі сходяться в одному: там або вогонь, або щось ще гірше.

Подумайте також про інше. Хіба наш Господь не говорить так, наче йдеться про справжній вогонь? Це важко заперечити. Чи можна припустити, що Бог істини говорив би так, якби це було лише образом без реальності? Невже Він хотів би лякати Своїх створінь вигадками? Ні, нехай ніхто так не думає і не приписує такої глупоти Всевишньому!

5. Але інші твердять: «Вогонь не може горіти вічно. Бо за незмінним законом природи, він знищує все, що в нього потрапляє. І за тим же законом, коли згорає те, що він спалює, вогонь згасає, бо немає пального».

Так, це правда — у теперішньому устрої речей, за чинними законами природи, стихія вогню розкладає і знищує все, що потрапляє в неї. Але тут і полягає помилка: теперішні закони природи не є незмінними. Коли небо і земля зникнуть, тодішній устрій світу буде цілковито інший; і разом із нинішнім устроєм припинять свою дію й теперішні закони природи. Після цієї великої зміни нічого більше не буде знищуватись і не розкладатиметься. Тож якщо нині й правда, що вогонь усе спалює, то після того, як вся природа зазнає радикального оновлення, вже не буде такого результату.

6. Кажу: це було б вагомим, якби справді було так, що «вогонь тепер пожирає все». Але насправді це не так. Хіба Бог уже не дав нам певного натяку на те, що може бути потім? Хіба не відомий у більшості частин Європи Linum Asbestum, тобто незаймистий льон? Якщо взяти рушник або хустинку з цього матеріалу (одну з них тепер можна побачити в Британському музеї), її можна кинути в найгарячіший вогонь. А коли витягнути назад, то навіть при дуже точній перевірці виявиться, що вона не втратила жодної частки своєї ваги. Отже, перед нашими очима є речовина, яка вже в теперішньому устрої світу, ніби як знак майбутнього, може перебувати у вогні і не згорати.

7. Багато письменників говорили про інші тілесні муки, які нібито додаються до того, щоб бути вкиненим в озеро вогню. Один із них, навіть побожний Кемпіс, припускає, що скупим, наприклад, ллють у горло розплавлене золото. Він вигадує й багато інших окремих мук, які, на його думку, відповідають окремим гріхам людей. Так само і наш великий поет уявляє, що мешканці пекла терплять різні катування. Багато письменників говорили про інші тілесні муки, які нібито додаються до того, щоб бути вкиненим в озеро вогню. Один із них, навіть побожний Кемпіс, припускає, що скупим, наприклад, ллють у горло розплавлене золото. Він вигадує й багато інших окремих мук, які, на його думку, відповідають окремим гріхам людей. Так само і наш великий поет уявляє, що мешканці пекла терплять різні катування. Ніби вони не весь час мучаться в озері вогню, а час від часу їх гарпієногі фурії тягнуть у крижані краї, а потім знов повертають назад, кидаючи з однієї крайності в іншу, ще страшнішу. Але я не знаходжу про це жодного слова, жодної йоти, жодного найменшого натяку в усій Біблії. І це надто страшний предмет, щоб дозволяти таку гру уяви. Тримаймося писаного слова. Досить і цього страждання: бути серед вічного вогню.

8. Це яскраво ілюструє одна вигадана історія, узята з твору східного автора, про турецького царя, який після того, як учинив усіляке беззаконня, одного разу зробив щось добре: побачивши, як бідолаха падає в яму, звідки йому вже не було порятунку, він ударом ноги допоміг йому вибратися й тим врятував життя. Історія додає, що коли за свої страшні злочини цар був вкинутий до пекла, тій нозі, якою він урятував людину, дозволено було залишатися поза полум’ям. Але навіть якщо ця історія була би правдивою, то яке ж це слабке втішення! Що, якби обидві ноги були поза вогнем, навіть і руки, то що з того? Навіть якби все тіло винесли з полум’я і залишили лише одну руку чи ногу у вогняній печі, то хіба людині стало би легше? Навпаки, їй було би ще гірше. Хіба не кажуть навіть дітям: «Засунь палець у полум’я свічки: витримаєш хоча би хвилину?» А як же витримати пекельний вогонь? Адже досить уже муки, якщо згорить лише один палець. Що ж тоді буде, коли все тіло занурене у вогняне озеро, палаюче сіркою?

III. Тепер залишається розглянути лише дві-три обставини, які супроводжують черв’яка, що не вмирає, і вогонь, що не згасає.

1. І, по-перше, подумайте про те товариство, яке оточує кожного в тому місці страждань. Навіть засуджені злочинці в наших в’язницях часом кажуть: «Краще би мене повісили й забрали з дороги, ніж щоб мене мучили ці нікчеми навколо». Але що є найбільш розбещені люди на землі в порівнянні з мешканцями пекла? Бо тут, на землі, ніхто ще не є цілковито злий, спорожнілий від іскри добра. Принаймні не раніше, ніж закінчиться це життя, а може й не раніше, ніж настане день суду. І ніхто не може без стримування виявити всю свою злобу проти інших. Іноді їх стримують добрі люди, іноді навіть злі. Так само й тортури в римській інквізиції обмежувалися тими, хто їх чинив. Коли вони думали, що страждалець уже не витримає, вони наказували катам зупинитися, бо, за їхніми правилами, людина не мала померти на дибі. А коли немає людської помочі, їх часто стримує Бог, Який поставив їм межі і каже: «До цього дійдете, і не далі». Іноді біль доходить до такої межі, що людина непритомніє, і тоді бодай на якийсь час уже нічого не відчуває. Але мешканці пекла, за цим описом, є цілковито злі, без жодної іскри доброти. І немає того, хто стримував би їх, щоб вони не довели свою злобу до крайньої межі. Не люди, бо там ніхто не стримується товариством інших. І не Бог, бо вони залишені. І дияволи, на відміну від земних мучителів, не мають чого боятися, що жертви помруть під тортурами. Вони вже не можуть померти. Вони здатні витримувати все, що на них можуть навести спільна злоба, винахідливість і сила ангелів. А їхні мучителі мають досить часу, щоб міняти страждання знов і знов. Навіть одну й ту саму муку вони можуть робити різною, додаючи до неї жахливі видіння. Якби злому духові було дозволено, такими видіннями він міг би налякати до смерті навіть найхоробрішу людину на землі.

2. Розгляньте, по-друге, що всі ці страждання тіла й душі тривають без перерви. Немає жодного перепочинку від болю, бо «дим їхніх страждань підіймається вдень і вночі». У теперішньому устрої світу Бог мудро й милостиво дав чергування дня і ночі. Тому в кожні двадцять чотири години настає час відпочинку, щоб перепочили і працьовита людина, і втомлена тварина. Тому ми рідко довго терпимо працю або біль, бо незабаром приходить цілющий сон. Він непомітно огортає нас і дає бодай трохи полегшення. Але для проклятих навіть безперервна ніч не дає перепочинку. Темрява не приносить їм жодного полегшення, бо там немає сну. Що би не уявляли давні чи нові поети, чи то Гомер, чи Мілтон, сну немає ні в пеклі, ні в небі. І хоч би яким сильним було їхнє страждання, хоч би яким нестерпним був біль, вони не можуть знепритомніти навіть на мить.

Знову ж таки, мешканців землі часто відволікає від того, що гнітить, веселе світло сонця, зміни пір року, «метушливий гомін людей» і безліч різних речей, які постійно змінюються навколо. Але мешканці пекла не мають нічого, що відвернуло б їх від мук бодай на мить. Повна темрява: немає ні сонця, ні місяця! Немає зміни пір року і немає зміни товаришів. Немає жодної праці, а лише безперервна картина жаху, до якої вони змушені бути прикутою увагою. У них немає жодної миті неуважності або отупіння. Усе в них ніби перетворюється на чуття: вони тільки бачать, чують і відчувають. Кожну мить вони повністю при свідомості: кожне чуття відкрите, і страждання охоплює їх цілком.

3. І цьому існуванню — немає кінця! Яка це думка! Лише вічність є межею їхніх страждань! А хто ж може порахувати краплі дощу, піщинки морського берега або дні вічності? Кожне страждання на землі пом’якшується, якщо є хоча би найменша надія на визволення. Але тут надії немає, ніколи! Та, що приходить до всіх мешканців небес, сюди не приходить! Тут стражданням не має кінця. НІКОЛИ! Від цього страшного слова душа ніби провалюється в темну, бездонну прірву!

Уявіть, що минули мільйони днів, років, віків. А ми все одно лише на порозі вічности. Ні біль тіла, ні біль душі не стає ближчим до кінця, ніж був мільйони віків тому. Коли їх кидають у to pur to asbeston, тобто в «вогонь, незгасимий», усе остаточно вирішено. «Де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь!»

Такий є опис, який Суддя всіх дає про покарання, що Він призначив для нерозкаяних грішників. І якою противагою може бути розважання про це проти сили будь-якої спокуси, зокрема проти страху перед людьми, саме для цього наш Господь і застосовує це: «Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити! Але вкажу вам, кого треба боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!» (Лк. 12:4-5).

Яким захистом можуть бути ці міркування проти будь-якої спокуси від приємности. Чи ви втратите через будь-які з цих бідних земних утіх, що зникають у вживанні (не кажучи вже про теперішні справжні утіхи релігії), утіхи раю, такі, яких «око не бачило, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило», так, утіхи неба, товариство ангелів і духів праведних людей, доведених до досконалості, розмову лицем до лиця з Богом, Отцем вашим, Спасителем вашим, Освятителем вашим, і пиття з тих рік утіхи, що при Божій правиці навіки!

Чи вас спокушає біль, чи то тіла, чи розуму? Тоді порівняйте теперішнє з майбутнім! Що є біль тіла, який ви терпите або могли би терпіти, порівняно з тим, щоб лежати в озері вогню, що горить сіркою? Що є будь-який біль розуму, будь-який страх, страждання чи скорбота, порівняно з «черв’яком, що не вмирає»? Саме це, що він не вмирає, і є найгострішим жалом. А щодо наших земних болів, благословенний Бог, вони не вічні. Бувають проміжки полегшення, і настає кінець, який їх завершує. Коли ми питаємо хворого друга, як він почувається, він каже: «Мені болить тепер, але сподіваюся, що скоро стане легше». У цьому є втіха серед теперішньої недуги. Але яким страшним було би його становище, якби він відповів: «Мені болить увесь час, і полегшення не буде ніколи. Я терплю найгостріше страждання тіла і жах душі, і так буде навіки». Таким, за цим описом, є стан нерозкаяних у пеклі. Тож краще витерпіти будь-який біль, аби тільки не прийти в те місце страждань!

Завершую ще одним роздумом, узятим у доктора Воттса: «Це вимагає нашої найбільшої вдячності, що ми, які вже давно заслужили це нещастя, досі не вкинуті в нього. Бо є тисячі, яких засуджено до цього місця покарання ще раніше, ніж вони так довго перебували в гріхові, як багато з нас. Який це вияв Божої доброти, що ми досі не під цією вогняною помстою. Хіба ми не бачили багатьох грішників праворуч і ліворуч від нас, яких раптово забрало в їхніх гріхах? І що, як не ніжне милосердя Боже, щадило нас тиждень за тижнем, місяць за місяцем, даючи нам час для покаяння? Що можемо віддати Господеві за всю Його терпеливість і довготерпіння аж до цього дня? Як часто ми накликали на себе вирок осуду своїм повторним бунтом проти Бога. А все ж ми досі живі перед Його лицем і чуємо слова надії та спасіння. О, огляньмося назад і здригнімося від думки про страшне урвище, біля якого ми так довго ходили. Утікаймо по захист до надії, що поставлена перед нами, і дякуймо тисячу разів Божому милосердю за те, що ми не вкинуті в цю погибель!»

Редагування Родом Емері, із виправленнями Райана Денкера та Джорджа Лайонса для Центру прикладної теології Веслі при Університеті Назарянина на Північному Заході.

Авторське право 1999 року, Центр прикладної теології Веслі. Текст може вільно використовуватись для особистих чи наукових цілей або дублюватись на інших вебсайтах за умови збереження цього повідомлення.Будь-яке використання цього матеріалу в комерційних цілях будь-якого роду суворо заборонено без письмового дозволу Центру Веслі при Університеті Назарянина, м. Нампа, штат Айдахо 83686. Звертайтесь до адміністратора сайту для отримання дозволу.