Проповідь 65 - Обов’язок докоряти ближньому

Обов’язок докоряти ближньому

«Не будеш ненавидіти брата свого в серці своєму. Конче вияви неправду свого ближнього, і не понесеш гріха за нього» (Лев. 19:17).

Значна частина книги Вихід, і майже вся книга Левит присвячені обрядовому або церемоніальному закону Мойсея; який був особливо даний синам Ізраїлевим, але був таким «ярмом», як говорить апостол Петро, «якого ані батьки наші, ані ми не могли нести». Тому ми звільнені від нього: і це є одна з гілок «свободи, якою Христос визволив нас». Водночас неважко побачити, що серед цих церемоніальних законів є багато прекрасних моральних приписів. Декілька з них є в цьому самому розділі. Наприклад: «А виноградника свого не вибереш дорешти, а попадалих ягід виноградника свого не будеш збирати, для вбогого та для приходька позостав їх. Я Господь, Бог ваш!» (Лев. 19:10). «Не будете красти, і не будете неправдиво заперечувати, і не будете говорити неправди один на одного! » (Лев. 19:11). «Не будеш гнобити ближнього свого, і не будеш грабувати, і не задержиш в себе через ніч аж до ранку заробітку наймита» (Лев. 19:13). «Не будеш проклинати глухого, а перед сліпим не роби перешкоди, і будеш боятися Бога свого. Я Господь! » (Лев. 19:14). Ніби Він каже: Я Той, Чиї очі над усією землею і Чиї вуха відкриті до їхнього крику. Далі сказано: «Не зробите кривди в суді: не будеш потурати особі вбогого», до чого співчутливі люди можуть бути спокушені, «і не будеш підлещуватися до особи вельможного», до чого також є безліч спокус (Лев. 19:15). «Не будеш ходити пліткарем серед народу свого» (Лев. 19:16). Хоч це такий гріх, якому людські закони ще ніколи не могли запобігти. Далі йде: «Не будеш ненавидіти брата свого в серці своєму. Конче вияви неправду свого ближнього, і не понесеш гріха за нього» (Лев. 19:17).

Щоб правильно зрозуміти цю важливу настанову і з користю застосувати її до власної душі, розгляньмо:

I. Що саме ми повинні докоряти або викривати? Тобто що саме тут наказано викривати?

II. Кому ми зобов’язані докоряти?

III. Як ми повинні це робити?

I. 1. Розгляньмо насамперед, у чому полягає заповідь? Що саме ми маємо докоряти? Що означає докоряти? Докоряти — це вказати комусь на його провину; як це чітко видно з наступних слів: «і не понесеш гріха за нього». Гріх — це те, що ми повинні докоряти, чи радше, того, хто грішить. Ми повинні зробити все можливе, щоб переконати його у провині та спрямувати на правильний шлях.

2. Любов дійсно вимагає від нас попереджати його не лише про гріх (хоча це насамперед), але й про будь-яку помилку, яка, якщо буде продовжуватись, то природно приведе до гріха. Якщо ми не «ненавидимо його в серці», якщо любимо ближнього як самого себе, то це буде нашим постійним прагненням — попередити його про всяку злу дорогу і про всяку помилку, яка веде до зла.

3. Але якщо ми не хочемо марнувати свої зусилля, ми повинні рідко докоряти комусь за щось суперечливе, що може мати вагомі аргументи з обох сторін. Щось може здаватися мені злом; тому я не наважуюсь це робити; і якби я це зробив, маючи сумнів, я би згрішив перед Богом. Але інший не повинен судитися моїм сумлінням, бо він сам відповідає перед Богом. Тому я не докорятиму його, окрім того, що є явно й безсумнівно злим. Наприклад, лайка та богохульство; навіть ті, хто найбільше це практикує, рідко насмілюються це захищати, якщо хтось лагідно зауважить їм про це. Те саме з пияцтвом: навіть звичний п’яниця осудить це, коли тверезий. І так само більшість людей вважає зневажання Господнього дня гріхом. І якщо винні в цих гріхах спочатку намагатимуться їх захистити, то дуже мало з них будуть у цьому вперті, якщо ви подивитесь їм в очі та звернетеся до їхнього сумління перед Богом.

II. 1. Розгляньмо, по-друге, кому ми повинні докоряти? Це варто розглянути особливо уважно, тому що багато благочестивих людей стверджують, що Святе Письмо само забороняє докоряти певним грішникам. Такого значення надають уривку з Нагірної проповіді Господа: «Не давайте святого псам, і не кидайте перлів ваших перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми і, обернувшись, не роздерли вас». Але пряме значення цих слів — не пропонуйте перлів, тобто піднесених доктрин чи таємниць Євангелії, тим, кого ви знаєте як плотських людей, занурених у гріхи, які не мають страху Божого. Це тільки дало би привід зневажити ті коштовності і скривдити вас. Але навіть тих, кого ми знаємо, у Христовому розумінні, як «псів» і «свиней», якщо ми бачимо чи чуємо, що вони чинять зло, яке й самі визнають гріхом, ми повинні докоряти; інакше ми «ненавидимо брата в серці».

2. Під «ближнім» мається на увазі кожна людина, кожен, хто дихає, кожен, хто має душу для спасіння. І якщо ми утримаємося від цієї служби любові до когось тільки тому, що він грішник більше за інших, він може залишитися в беззаконні, Бог вимагатиме від нас відповіді за його кров.

3. Які вражаюч роздуми містера Бакстера на цю тему в його творі «Вічний спочинок святих»! «Уяви, що ти зустрінеш когось у пеклі, кому ти відмовив у цій службі любові, коли ви були разом під сонцем. Яку б ти відповідь дав на його докір: У такому-то місці і в такий-то час Бог дав мене тобі на порятунок. Я тоді не знав шляху спасіння, шукав смерть у безумстві свого життя; і ти дозволив мені залишатися в цьому, не намагаючись пробудити мене зі сну! Якби ти поділився зі мною знанням, попередив про гнів грядущий, ми обоє могли би уникнути цього місця мук».

4. Отже, кожна людина, яка має душу, що потребує спасіння, має право на це добре служіння з вашого боку. Але це не означає, що всім його слід чинити однаковою мірою. Безперечно, є люди, яким воно належить особливо. Насамперед це наші батьки, якщо хтось із них цього потребує, хіба що ви поставите на той самий рівень також чоловіка або дружину та дітей. Після них можна назвати братів і сестер, а далі родичів, ближчих чи дальших, як по крові, так і через шлюб. Одразу після них йдуть наші слуги, чи вони служать нам багато років, чи на коротший час. Нарешті, до цього кола в різному ступені належать наші співвітчизники, співгромадяни і члени того самого товариства, чи цивільного, чи релігійного. Останні мають особливе право на таке служіння, бо саме для цього такі товариства і створюються, щоб пильнувати один за одним, аби ми не несли гріха за нашого брата. Якщо ми занедбуємо докоряти комусь із них, коли для цього є добра нагода, то нас, без сумніву, слід зарахувати до тих, що «ненавидять брата свого в своєму серці». І який суворий вирок апостол виголошує щодо таких людей: «Хто ненавидить брата свого», навіть якщо це не виявляється в словах або ділах, «той душогубець». І далі апостол каже: «І ви знаєте, що жоден душогубець не має в собі вічного життя, що перебуває в ньому». Тобто він не має в собі того насіння, посіяного в душі, яке виростає до вічного життя. Іншими словами, він перебуває в такому стані, що, якщо помре в ньому, не може побачити життя. Отже, цілком ясно, що занедбувати це не є дрібницею. Це особливо наражає на небезпеку наше остаточне спасіння.

III. Ми вже побачили, що означає докоряти братові, і кого саме ми повинні докоряти. Але залишається найголовніше: як, у який спосіб, ми маємо це робити?

1. Варто визнати, що правильно виконати це не так вже й легко: хоча для деяких це набагато легше, ніж для інших. Є люди, які мають особливу схильність до цього, чи то від природи, чи від звички, чи завдяки благодаті. Вони не страждають ані від сором’язливості, ані від страху перед людьми: вони і готові взятися за цю працю любові, і вміють її звершувати. Для них це майже не є хрестом; навпаки, вони знаходять у цьому певну насолоду і задоволення — понад те, що походить від усвідомлення виконаного обов’язку. Але незалежно від того, чи це важко нам чи легко, ми знаємо, що до цього ми покликані. І хай би якою важкою не була ця справа, ми знаємо, в Кого ми увірували; і що Він безумовно виконає Своє слово: «Як буде день твій, так буде сила твоя».

2. Як же тоді ми маємо докоряти братові, щоб наш докір був якомога дієвим? Насамперед подбаймо, щоб усе, що ми робимо, відбувалося «в дусі любові», у дусі щирого доброзичливого ставлення до ближнього, як до сина нашого спільного Отця, за якого помер Христос, щоб той став учасником спасіння. Тоді, завдяки Божій благодаті, любов породить любов. Почуття того, хто говорить, торкнуться серця того, хто слухає; і з часом ви побачите, що ваша праця у Господі була не марною.

3. Водночас потрібно докласти всіх зусиль, щоб говорити в дусі смирення. Стережіться, щоб не думати про себе вище, ніж належить. Якщо ви маєте про себе завищену думку, то навряд чи уникнете зневаги до ближнього. А якщо ви проявите, або навіть відчуєте, хоч краплю зневаги до тих, кому докоряєте, то це знищить всю справу і ваші зусилля будуть марними. Щоб уникнути навіть натяку на гордість, часто буде доцільно прямо про це сказати, заперечити будь-яке піднесення себе над ним; і докоряючи за зло, дякувати Богові за те, що є доброго в ньому.

4. По-третє, докір має бути в дусі лагідності, а не лише смирення. Апостол запевняє нас, що «гнів людський не творить правди Божої». Гнів, навіть якщо назвати його ревністю, породжує гнів, а не любов чи святість. Тож слід всіма силами уникати навіть натяку на нього. Не повинно бути жодного сліду гніву ні в очах, ні в жестах, ні в інтонації; навпаки, все має свідчити про любов, смирення і спокійний дух.

5. Але весь цей час стежте, щоб не покладатися на себе. Не довіряйте своїй мудрості, майстерності чи здібностям у жодному вигляді. Щодо успіху всього сказаного чи зробленого покладайтесь не на себе, а на Того, Хто чинить усе в усьому. Тому, доки говорите, постійно підіймайте серце до Нього, Хто чинить усі речі. І все, що сказане в дусі молитви, не впаде на землю марно.

6. Отже, ми розглянули, з яким духом слід докоряти ближньому. Тепер перейдемо до зовнішнього способу. Часто бувало так, що попередження, розпочате з відкритого вияву доброзичливості, справляло глибоке враження на серце. Це зазвичай має значно кращий ефект, ніж поширений у світі засіб — лестощі, за допомогою яких люди світу часто досягали дивовижних результатів. Але ті самі, а то й значно більші результати набагато частіше досягалися щирим, простим виявом безкорисливої любові. Якщо ви відчуваєте, що Бог запалив у ваших серцях це полум’я, не ховайте його, а дайте йому вільний вихід! Воно проникне, як блискавка. Навіть твердосерді й жорсткі зламаються перед вами і визнають, що Бог справді з вами.

7. Хоча, безперечно, головне в докорі — це правильний дух, та все ж є і зовнішні обставини, які не варто ігнорувати. Одна з них це завжди докоряйте з великою серйозністю. Якщо ви справді щирі, то також виглядайте щирими. Глузливий докір не має впливу і швидко забувається; більше того, його часто сприймають як насмішку над тим, кому докоряєте. А люди, що не звикли до жартів, зазвичай не сприймають їх добре. Один із способів надати серйозності сказаному — якнайчастіше використовувати самі слова Писання. Часто слово Боже навіть у приватній розмові має особливу силу; і грішник, коли найменше цього очікує, відчуває його «гостріше за двосічний меч».

8. Проте є й винятки з цього загального правила серйозного докору. Іноді, як зазначає один добрий знавець людської природи,

Ridiculum acri fortius —

жарт, доречно вжитий, може проникнути глибше, ніж серйозне міркування. Але це здебільшого стосується випадків, коли ми маємо справу з людьми, далекими від релігії. І коли ми дозволяємо собі жартівливий докір до такої особи, то, здається, маємо на це підставу в пораді Соломона: «Відповідай нерозумному згідно з його нерозумом, щоб він не став мудрим у власних очах».

9. Манеру докору також слід змінювати відповідно до обставин. Іноді варто вжити багато слів, щоб повністю висловити свою думку. В інших випадках доцільніше буде сказати кілька слів, а то й одне речення. А буває, що взагалі краще нічого не казати, а лише подати знак, зітхнути чи глянути, особливо коли той, кому хочеш докорити, значно вищий за вас у суспільному становищі. І часто такий мовчазний докір буде супроводжуватись Божою силою і принесе значно більше плоду, ніж довге й майстерно побудоване звернення.

10. І ще одне: пам’ятайте пораду Соломона: «Слово сказане вчасно — яке ж воно добре!» Це правда: якщо провидіння Боже покликало докорити тому, кого ви, ймовірно, більше не побачите, слід використати нагоду — «вчасно» чи «невчасно»; але якщо маєте змогу бачити цю людину регулярно, можна дочекатися відповідного моменту. Тут слушна порада поета:

Si validus, si laetus erit, si denique poscet —

тобто, коли він у доброму гуморі або сам звернеться до вас. Тут можна скористатись моментом,

Mollia tempora fandi —

коли серце м’яке і відкрите; тоді Бог навчить вас, що сказати, і поблагословить сказане.

11. Але тут дозвольте застерегти вас від однієї поширеної помилки. Існує загальноприйняте переконання: «Ніколи не намагайтеся докоряти людині, коли вона перебуває в стані сп’яніння». Вважається, що тоді докір марний і не може дати доброго плоду. Але я не можу з цим погодитися. Я бачив чимало чітких прикладів протилежного. Один з них: багато років тому, проходячи повз чоловіка в Мурфілдсі, який був настільки п’яний, що ледь стояв на ногах, я подав йому папірець. Він глянув на нього й сказав: «Слово… Слово до п’яниці… Це ж про мене… Пане, пане! Я не правий, я знаю, що не правий, прошу, дайте мені трохи поговорити з вами». Він тримав мене за руку цілих пів години. І, наскільки мені відомо, більше не напивався.

12. Благаю вас, браття, ради милосердя Божого, не зневажайте бідних п’яниць! Пожалійте їх! Будьте наполегливі з ними, вчасно і невчасно! Нехай сором або страх перед людьми не завадить вам вирвати ці головешки з вогню. Багато з них самі себе засуджують:

І вони добре усвідомлюють лихе становище, в якому перебувають, і все ж вони впадають у відчай; не мають надії вибратись із цього стану; і занурюються в нього ще глибше, бо ніхто інший не має надії для них! «Грішників усякого іншого роду, — сказав один поважний старий священик, — я часто бачив, як наверталися до Бога. Але жодного разу — звичного п’яницю». А я знаю п’ятсот, а може й п’ять тисяч. О! Чи ви ті, хто читають ці слова? Тоді слухайте слова Господа! Я маю для вас послання від Бога, о грішники! Так говорить Господь: Не відкидайте надії! Я не забув вас. Той, хто каже, що допомоги немає — брехун від початку. Погляньте угору! Ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу! Цього дня спасіння прийшло до ваших душ! Лише глядіть — не зневажайте Того, Хто говорить! Бо ось що Він каже тобі: «Сину, будь бадьорий! Гріхи твої прощені тобі!»

3. І нарешті: ви, хто старанно виконуєте цю працю любові, не знеохочуйтесь, навіть якщо після всіх ваших зусиль ви не побачите негайного плоду. Вам потрібне терпіння, і тоді, «зробивши волю Божу» у цьому, ви пожнете врожай. Ніколи не «втомлюйтесь, роблячи добро: бо в свій час пожнете, якщо не знеможетеся». Беріть приклад з Авраама, який «всупереч надії, увірував з надією». «Пускай свій хліб по воді, бо за багато днів знайдеш його».

4. Залишилось лише кілька слів до вас, браття, яких у народі звуть «методистами». Я ніколи не чув і не читав про жодне значне духовне пробудження, яке не супроводжувалося духом докору. І вірю, що інакше не може бути; бо що таке віра, якщо вона не діє любов’ю? Так було по всій Англії, коли нинішнє пробудження розпочалося приблизно п’ятдесят років тому: всі, хто стали учасниками цього пробудження, всі, кого називали методистами, в кожному місці докоряли за зовнішній гріх. І дійсно, так роблять усі, хто «виправданий вірою, має мир з Богом через Ісуса Христа». Так було спочатку; і якщо вони будуть використовувати цей дорогоцінний дар, він ніколи не буде відібраний. Отож, браття, в ім’я Боже, почнімо знову! Багаті чи бідні, всі встаньмо як один; і нехай кожен «докоряє ближньому своєму і не допускає на ньому гріха»! Тоді всі Велика Британія й Ірландія знатимуть, що ми не «ведемо війну своїми силами»: Так, «Бог благословить нас, і всі кінці землі будуть боятись Його». Манчестер, 28 липня 1787 року