Проповідь 61 - Таємниця беззаконня

Ілюстрація до Sermon 61 - The Mystery Of Iniquity

1783

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 61

Таємниця беззаконня

«Бо вже діється таємниця беззаконня» (2 Сол. 2:7).

  1. Не заглиблюючись у те, наскільки ці слова стосуються якоїсь конкретної події в християнській Церкві, я скористаюся ними, щоб розглянути важливе питання — яким чином таємниця беззаконня діяла серед нас доти, поки майже не покрила всю землю.

  2. Бог, без сумніву, «створив людину праведною», цілковито святою і цілковито щасливою. Але, збунтувавшись проти Бога, людина сама себе зруйнувала. Вона втратила Божу ласку й Божий образ, а також накликала на себе і на все своє потомство гріх і його супутника, біль. Та милосердний Творець не залишив її в такому безпорадному й безнадійному стані. Він одразу призначив Свого Сина, Свого улюбленого Сина, «що є сяйво слави Його й відбиття істоти Його», стати Спасителем людей, «умилостивленням за гріхи всього світу». Він є великим Лікарем, Який Своїм всемогутнім Духом зцілює недугу людських душ і відновлює їх не лише до Божої ласки, але й до «образу Божого, в якому вони були створені».

  3. Ця велика таємниця благочестя почала діяти від самого часу первісної обітниці. Адже Агнець у Божому намірі був «заколений від початку світу», і вже відтоді Його освячувальний Дух почав оновлювати людські душі. Ми маємо ясний приклад цього в Авелі, який «одержав свідоцтво» від Бога, «що він праведний» (Євр. 11:4). І від того самого часу всі, хто мав таку саму віру, ставав учасником того самого спасіння. Їх не лише знову приймали в ласку, але й відновлювали до Божого образу.

  4. Але наскільки незначним був цей відсоток навіть у найдавніші віки! Щойно «розпочала людина розмножуватись на поверхні землі», як Бог, споглядаючи з небес, «побачив, що велике розбещення людини на землі», настільки велике, що «ввесь нахил думки серця її тільки зло», і лише зло, «повсякденно» (Бут. 6:1-5). І так воно тривало безупинно, аж поки Бог не виконав того страшного вироку: «Зітру людину, яку Я створив, з поверхні землі» (Бут. 6:7).

  5. Лише «Ной знайшов благодать у Господніх очах», бо був «праведний, бездоганний у своїх поколіннях». Його, разом із дружиною, синами та їхніми жінками, Бог зберіг від загального винищення. І можна було би подумати, що цей малий залишок теж буде «досконалим у своїх поколіннях». Але наскільки далеким від істини це виявилось! Одразу після цього великого порятунку ми бачимо, як один із них, Хам, впадає в гріх і потрапляє під батьківське прокляття. І як же потім діяла «таємниця беззаконня» не лише в нащадках Хама, а й у нащадках Яфета; так, навіть у нащадках Сима, за винятком Авраама та його родини!

  6. Так, як вона діяла навіть серед нащадків Авраама, серед Божого вибраного народу! Чи не були вони теж, аж до Мойсея, до Давида, до Малахії, до Ірода Великого, невірним і впертим поколінням, «грішним народом, народом обтяженим беззаконнями», що постійно залишав Господа й «зневажав Святого Ізраїлевого»? І все ж немає підстав вважати, що вони були гіршими за навколишні народи, які були поглинуті всіляким беззаконням і згубним ідолопоклонством; які не мали Бога небесного «у своїх помислах», а чинили всяку нечисть із жадібністю.

  7. Коли настала повнота часу, беззаконня всякого роду, безбожність і неправедність розлилися по народах і вкрили землю, немов повінь. Тоді Бог вирішив протиставити цьому Свою дію, «увівши у світ Свого первородного Сина». Можна було би сподіватися, що «таємниця благочестя» повністю переможе «таємницю беззаконня», що Син Божий стане «світлом на просвіту поганам», так само як і «спасінням для Свого народу Ізраїля». Здавалося б, незабаром увесь Ізраїль, а разом із ним і вся земля, наповниться Господньою славою. Але сталося не так. «Таємниця беззаконня» й далі панувала майже по всій землі. І надзвичайно мало було тих, чиї душі були зцілені Самим Сином Божим. Як сказано, «Петро став посеред братів а народу було поіменно до ста двадцяти» (Дії 1:15). І навіть вони були зцілені лише частково. Бо незадовго перед тим навіть найперші серед них були такі слабкі у вірі, що хоч і не зреклися свого Учителя, як Петро, однак «усі Його покинули й повтікали». Це показує, що освячувального «Духа ще не було дано, бо Ісус ще не був прославлений».

  8. Коли Він вознісся на небо і переміг усі сили, що тримали людей у полоні, тоді сповнилася «обітниця Отця», про яку Він їм говорив. Тоді Він почав діяти так, як Йому належить, показуючи, що «вся влада дана Йому на небі й на землі».

Як сказано, «коли ж почався день П’ятдесятниці, всі вони однодушно знаходилися вкупі. І нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. І з’явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим» (Дії 2:1-4). Унаслідок цього три тисячі душ прийняли ліки для зцілення своєї недуги, і від однієї проповіді святого Петра були відновлені до Божої ласки й Божого образу (Дії 2:41). Далі «Господь додавав до них щодня», не «тих, що мали спастися», бо це є перекручення тексту, але «тих, що спасалися». Вислів тут особливий і сам порядок слів промовистий: «І Господь додавав до Церкви щодня тих, що спасалися». Спершу вони «спасалися» від влади гріха, а вже потім «додавалися» до зібрання вірних.

  1. Щоб ясно побачити, як вони вже були спасенні, досить звернути увагу на короткий опис їхнього життя наприкінці другого розділу і в четвертому розділі Дій. Про них сказано: «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах» (Дії 2:42). Тобто апостоли щодня навчали їх, вони жили у тісній єдності, брали участь у ламанні хліба і в молитвах. Далі: «А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було» (Дії 2:44–45). Так само сказано і в іншому місці: «А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жаден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було» (Дії 4:32).

І ще: «І благодать велика на всіх них була! Бо жаден із них не терпів недостачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату за продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав» (Дії 4:33–35).

  1. Тут природно виникає запитання: «Як сталося, що вони так жили і мали все спільне, якщо ми не читаємо про пряму заповідь робити саме так?» Відповідь така: зовнішньої заповіді не було потрібно, бо ця заповідь була написана в їхніх серцях. Таке життя природно і неминуче випливало з тієї міри любові, яку вони мали. Адже «вони були однієї думки й однієї душі», і тому жоден з них (так звучать слова) не казав, і навіть не міг казати, доки їхні серця були переповнені любов’ю, що щось із того, що він має, є тільки його власністю. І де діє та сама причина, там природно з’явиться і той самий наслідок.

  2. Ось так настав початок справжнього євангельського часу. Ось такою була справжня християнська Церква. Тоді «Сонце правди» зійшло над землею «зціленням у Його крилах». Тоді Він «спасав Свій народ від їхніх гріхів», тоді Він «зцілив усі їхні недуги». Він не лише навчав релігії, яка є справжнім «зціленням душі», але й реально утвердив її на землі. Він наповнив душі всіх, хто вірив у Нього, праведністю, вдячністю Богові й доброзичливістю до людей. А разом із цим у них були мир, що перевищує всяке розуміння, і радість невимовна та повна слави.

  3. Але як швидко знову почала діяти «таємниця беззаконня» і затьмарила цю славну надію. Вона проявилася не відкрито, а потай, у двох християн, Ананії та Сапфірі. Вони, як і інші, «продали свої маєтки», і, ймовірно, з тієї самої причини. Але потім, давши місце дияволові й почавши міркувати по-тілесному, «потай приховали частину ціни». Ось перші з християн, які «зазнали краху у вірі та доброму сумлінні», перші, хто «відступив на погибель», замість того, щоб і далі «вірувати на» остаточне «спасіння душі». Зверніть увагу на першу пошесть, що вразила християнську Церкву, а саме любов до грошей. І хіба не вона ставатиме головною пошестю в усі покоління, коли Бог знову буде відроджувати ту саму працю? О ви, що вірите в Христа, прийміть це як застереження. Чи ви ще малі діти, чи вже юнаки, сильні у вірі, побачте пастку, вашу особливу пастку. Саме в цю пастку ви найчастіше можете впасти після того, як відвернетеся від явних гріхів. «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли хто любить світ», ким би він не був у минулі часи, то «любові Отчої нема» тепер «у ньому».

  4. У першій християнській Церкві ця пошесть була зупинена, бо заражених людей одразу відділили від громади. Через явний Божий суд над першими винуватцями «великий страх охопив усіх» (Дії 5:11), тож принаймні на якийсь час ніхто не наважувався чинити так само. А віруючі, люди, сповнені віри й любові, які раділи тому, що мали все спільне, «все збільшувалось тих, хто вірує в Господа, безліч чоловіків і жінок» (Дії 5:14).

  5. Якщо запитати, яким способом «таємниця беззаконня», тобто сатанинська дія, знову проникла в християнську Церкву, то видно, що тепер вона проявилася інакше, в іншій формі. Серед віруючих з’явилася упередженість. Ті, хто відповідав за щоденний розподіл допомоги, виявляли прихильність до «своїх». Вони щедро забезпечували своїх одноплемінників, а інші вдови, не з євреїв, «були занедбані в щоденному служінні» (Дії 6:1). Їм не давали відповідно до їхніх потреб. Це було явне порушення братньої любові з боку євреїв. Це був гріх і проти справедливості, і проти милості. Адже елліни так само, як і євреї, «продали все, що мали, і поклали ціну до ніг апостолів». Ось друга пошесть, що вдерлася в християнську Церкву: упередженість, надмірна прихильність до своїх і замала до інших, хоч усі однаково гідні.

  6. Ця зараза на цьому не зупинилася, і одне зло породило багато інших. Через упередженість євреїв «в еллінів постало нарікання проти» них. Це було не лише внутрішнє невдоволення й образа, але й слова, що природно з цього виросли. З’явилися недоброзичливі вислови, різкі слова, лихослів’я й обмовляння. Так «корінь гіркоти» почав проростати, і через це, безперечно, «багато хто осквернився». Апостоли, щоправда, незабаром знайшли спосіб прибрати причину цього нарікання, але в людських серцях залишилося стільки зла, що Бог побачив потребу застосувати суворіший засіб. Він допустив, щоб на них піднявся весь світ, аби через їхні страждання, через пограбування майна, через біль, ув’язнення і навіть смерть, одночасно і покарати, і виправити їх. І це переслідування, останній Божий засіб для народу, що відступає, принесло той добрий плід, якого Він прагнув. Упередженість євреїв припинилася, і разом із нею припинилося нарікання еллінів. І «Церква по всій Юдеї, і Галілеї, і Самарії мала мир, будуючись», зростаючи в любові до Бога й один до одного, і, «ходячи в страсі Господньому, і сповнялася втіхою Духа Святого» (Дії 9:31).

  7. Здається, що минув певний час після цього, як «таємниця беззаконня» знову почала діяти, цього разу у вигляді ревності. Через деяких людей, які ревно наполягали на обрізанні та на виконанні інших приписів обрядового закону, постали великі заворушення. Це тривало доти, доки апостоли й старші не зупинили поширення цього зла своїм остаточним рішенням: «Бо зволилось Духові Святому і нам, тягару вже ніякого не накладати на вас, окрім цього необхідного: стримуватися від ідольських жертов та крови, і задушенини, та від блуду» (Дії 15:28-29). Однак це зло не було придушене настільки ґрунтовно, щоб не виринати знову. Про це ми дізнаємося з різних місць у посланнях святого Павла, особливо в Посланні до Галатів.

  8. Тісно пов’язане з цим постало в Церкві й інше тяжке зло, а саме брак взаємної терпеливості. Звідси природно виростали гнів, сварки, чвари й незгода. Один дуже промовистий приклад цього бачимо в тому самому розділі. Коли «промовив Павло до Варнави: Ходімо знов, і відвідаймо наших братів у кожному місті, де ми провіщали Слово Господнє», Варнава вирішив узяти з собою Івана, бо той був «син його сестри». «Та Павло вважав за потрібне не брати з собою того, хто від них відлучився». І Павло, безперечно, мав підстави так думати. Але Варнава наполіг на своєму, і тоді «kai egento paroxusmos», тобто стався гострий спалах гніву. Тут не сказано, що це було з боку святого Павла, натомість Варнава піддався пристрасті там, де мав би керуватися розсудливістю. Тому він відійшов від праці й повернувся додому, тоді як святий Павло пішов далі «Сирією та Килікією, Церкви зміцнюючи» (Дії 15:41).

  9. Перші християнські громади в Римі теж не були цілком вільні від цієї закваски зла. І серед них траплялися «розділення та спокуси» (Рим. 16:17), хоча загалом вони, здається, «ходили в любові».

Але як швидко «таємниця беззаконня» почала діяти і як сильно вона проявилася в коринфській церкві. Там були не лише розколи та єресі, ворожнеча, запеклі та гіркі суперечки. Там були й відкриті, явні гріхи, «і то такий перелюб, який і між поганами незнаний» (1 Кор. 5:1).

Дійшло до того, що їм навіть треба було нагадувати: «ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники, ні злодії, ні користолюбці, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки Царства Божого не вспадкують вони!» (1 Кор. 6:9-10). І в усіх посланнях святого Павла ми бачимо багато свідчень, що кукіль ріс разом із пшеницею майже в кожній церкві. «Таємниця беззаконня» всюди, у безлічі форм, протидіяла «таємниці благочестя».

  1. Коли святий Яків писав своє Послання, звернене насамперед «до дванадцяти племен розсіяних», тобто до навернених юдеїв, кукіль, посіяний серед пшениці, вже дали рясний урожай. Велика пошесть християнства, віра без діл, широко поширилася і наповнила Церкву «мудрістю знизу», яка є «земна, душевна, демонська». Вона породжувала не лише поспішний осуд і лихослів’я, але й «заздрість, сварку, безлад і всяке лихе діло». Справді, кожен, хто уважно перечитає четвертий і п’ятий розділи цього Послання, легко схилиться до думки, що вже тоді кукіль майже заглушив пшеницю. І що серед більшості тих, кому писав святий Яків, якщо щось і лишилося, то не більше, ніж зовнішня форма благочестя.

  2. Святий Петро писав приблизно в той самий час «до захожих», тобто до християн, «розсіяних» по великих провінціях Малої Азії, а саме «Понту, Галатії, Каппадокії, Азії та Витинії». Ймовірно, це були одні з найвидатніших християн того часу. Та навіть вони були дуже далекі від того, щоб бути «без плями й без вади». І тут також поряд із пшеницею ріс кукіль. «А між людом були й неправдиві пророки, як і будуть між вас учителі неправдиві, що впровадять згубні єресі, відречуться від Владики, що викупив їх» (2 Петр. 2:1-2). І «багато-хто підуть за пожадливістю їхньою». Про таких людей апостол дає страшний опис. Він каже, що вони «ходять за тілом» у «пожадливості нечистоти», і що вони «як нерозумні тварини, створені, щоб їх ловили та нищили». Він називає їх «брудом на неславою». Вони навіть «бенкетують з вами» на «вечерях любові», які тоді відбувалися в церквах, і при цьому «їхні очі наповнені перелюбом та гріхом безупинним». Він каже, що вони «джерела безводні, хмари, бурею гнані», і що для них «приготований морок темряви». І все ж ці люди звалися християнами і вже тоді були в лоні Церкви. Апостол говорить про них не як про лихо однієї окремої громади, а як про загальну пошесть, яка вже тоді широко поширилася серед християн, до яких він писав.

  3. Це достовірний опис «таємниці беззаконня», яка діяла навіть в апостольських церквах. І його подали не юдеї чи погани, а самі апостоли. До цього можна додати ще один опис, який дає Засновник Церкви, Той, «Хто тримає зорі у Своїй правиці», «вірний і правдивий Свідок». Про загальний стан Церкви можна судити зі стану семи церков в Азії. Одна з них, Філадельфійська церква, «зберегла Його слово і не зреклася Його імені» (Об. 3:8). Церква в Смирні також була в доброму стані. Але всі інші були більш або менш зіпсовані. Деякі з них були не кращі за теперішній рід християн. І наш Господь тоді погрожував «зрушити свічник» у них, що, як можна розуміти, вже давно здійснилося.

  4. Таким був реальний стан Христової Церкви вже в першому столітті, коли не лише Іван, але й більшість апостолів ще були серед неї та керували нею. І це справді таємниця, що Всевідаючий, Всеблагий і Всемогутній допустив такий стан не в одній лише громаді, а, наскільки можна судити, майже в кожній християнській спільноті, окрім, хіба що, Смирни та Філадельфії. Чому саме ці були винятком? Чому вони були менш зіпсованими, ніж інші церкви Азії? Відповідь, як здається, така: тому що вони були менш заможними. Християни у Філадельфії не могли сказати про себе, що «збагатились», як ті в Ефесі чи Лаодикії. А якщо християни у Смирні й мали певний достаток, то переслідування позбавило їх цього. Тож, маючи менше земних благ, вони зберегли більше простоти й чистоти Євангелії.

  5. Але цей біблійний опис давніх християн різко відрізняється від того, як люди зазвичай собі це уявляють. Ми схильні думати, що первісна Церква була суцільною досконалістю, цілком відповідною до сильних слів, які святий Петро наводить із Мойсея: «Ви рід вибраний, царське священство, народ святий, люди придбані».

І справді, без сумніву, такою була перша християнська Церква, що постала в день П’ятидесятниці. Але як швидко потьмяніло чисте золото. Як швидко вино змішалося з водою. Як мало часу минуло, перш ніж «бог цього світу» настільки повернув собі вплив, що християни загалом почали ледь відрізнятися від поган, хіба що своїми поглядами та способом богослужіння!

  1. Якщо стан Церкви вже в першому столітті був таким поганим, то важко уявити, що в другому він став кращим. Навпаки, він, безперечно, ставав дедалі гіршим. Тертуліян, один із найвидатніших християн того часу, у різних місцях своїх творів залишив опис того, що бачив. З нього видно, що справжня, внутрішня релігія траплялася дуже рідко. Настрої християн були майже такі самі, як у їхніх поганських сусідів. Гордість, запальність і любов до світу панували і там, і там. Так само і життя та звичаї часто мало чим відрізнялися. Саме різке свідчення проти цієї загальної зіпсованості, здається, й спричинило крик проти Монтана, а згодом і проти самого Тертуліана, коли він переконався, що свідчення Монтана правдиве. А щодо єресей, які приписували Монтанові, то нелегко точно визначити, в чому саме вони полягали. Я вважаю, що його головною «єрессю» було твердження, що без внутрішньої та зовнішньої святості ніхто не побачить Господа.

  2. Кипріян, єпископ Карфагенський, у всіх відношеннях бездоганний свідок, який жив приблизно в середині третього століття, залишив нам багато листів. У них він дає широкий і докладний опис стану релігії у свій час. Коли читаєте ці листи, може здатися, що це опис нашого століття. У більшості і мирян, і духовенства майже не було справжньої релігії. Вони так глибоко були занурені в честолюбство, заздрість, користолюбство, розкіш та інші вади, що християни Африки того часу здавалися такими самими, як теперішні християни Англії.

  3. Упродовж перших трьох століть, упродовж усього цього часу, справжнє християнство час від часу відроджувалося. Бували періоди довші або коротші, коли воно знову оживало. У такі часи Божа справедливість і милість допускали, щоб погани піднімалися проти християн. Тоді багатьох було покликано «противитися аж до крови», і «кров мучеників була насінням Церкви». Повертався апостольський дух, і багато хто «не вважав своє життя дорогим для себе, аби тільки скінчити свій біг з радістю». Інших же було доведено до щасливої убогості. Коли їх позбавляли того, що вони надмірно любили, вони «пригадали, звідки впали, і покаялися, і вчинили перші діла».

  4. Переслідування ніколи не завдавало і не могло завдати тривалої рани справжньому християнству. Але найтяжчого удару, який воно будь-коли зазнало, удару, спрямованого просто в корінь тієї смиренної, лагідної й терпеливої любові, що є виконанням християнського закону і самою суттю правдивої релігії, було завдано в четвертому столітті через Костянтина Великого. Це сталося тоді, коли він назвав себе християнином і вилив на християн повінь багатств, почестей і влади, особливо на духовенство. Тоді в християнській Церкві справдилися слова, які приписують римському народові: «Коли зник головний суперник імперської влади, то люди занепали не поступово, а дуже швидко: відвернулися від чеснот і кинулися в пороки». (Містер Веслі, безперечно, цитував із пам’яті, і цим пояснюється невелика помилка. Цей уривок не у Саллюста, а у Веллея Патеркула, і звучить так: «Коли страх перед Карфагеном було усунуто і суперницю державної влади було прибрано, то не поступово, а стрімким бігом відступили від чесноти й кинулися у вади» Кн. II, розд. 1. Ред.). Так само і тут: коли страх переслідування зник, а разом із християнським іменем прийшли багатство й честь, християни занепали не поволі, а дуже швидко, кидаючись у всілякі вади. Тоді «таємниця беззаконня» вже не ховалася, а діяла відкрито, на очах у всіх. Тоді для Церкви почався не золотий, а залізний вік. Тоді справді можна було сказати:

«Зразу в той нещасний вік увірвалися

всяке беззаконня й смертельний гріх.

Правда, скромність і любов утекли далеко,

а сила й жага золота запанували скрізь».

  1. Ось подія, про яку більшість християнських тлумачів говорить із тріумфом. Дехто навіть думає, що «Новий Єрусалим, що сходить з неба» в Одкровенні є прообразом цієї події. Але краще сказати, що тоді піднявся сатана разом зі своїми легіонами, бо відтоді він ніби поставив свій престол над усією землею і панував над християнським світом майже так само, як і над поганським, майже без жодного стримування. Історики, щоправда, з усією поважністю розповідають про народи в кожному столітті, які нібито були кимось «навернені» до християнства. Але ці новонавернені часто робили ті самі гидоти, що й раніше, і майже нічим не відрізнялися ні своїми настроями, ні своїм життям від народів, яких і далі називали поганами. Таким був жалюгідний стан християнської Церкви від часу Костянтина аж до Реформації. Ніде не було видно християнського народу чи християнського міста у біблійному розумінні. Майже кожне місто й кожен край, за винятком небагатьох осіб, були занурені в різні прояви беззаконня.

  2. Чи змінився стан після Реформації? Чи «таємниця беззаконня» перестала діяти в Церкві? Ні. Сама Реформація охопила лише приблизно третину Західної Церкви. Дві третини лишилися такими, як були. Так само і Східна, Південна та Північна Церкви. Вони й досі повні поганських, а часом і гірших за поганські, мерзот. А який стан реформованих церков? Так, їх реформували в поглядах і в способах богослужіння. Але чи сталося більше за це? Чи змінилися їхні серця, їхні настрої, їхнє життя? Аж ніяк. Багато самих реформаторів нарікали, що «реформацію не доведено до кінця». Та що вони мали на увазі? Те, що недостатньо змінили обряди й церемонії Церкви. О нерозумні й сліпі, що зосереджуєтеся на другорядному в релігії! Вашою скаргою мало бути те, що головного не доведено до кінця! Ви мали наполягати на повній переміні людських сердець і життя, щоб люди показали, що мають «думку, яка була в Христі», і жили так, «як і Він ходив». Без цього яка ж порожня і марна реформація поглядів, обрядів і церемоній. Нехай тепер хтось подивиться на стан християнства в реформованих частинах Швейцарії, Німеччини чи Франції, у Швеції, Данії, Нідерландах, у Великій Британії та Ірландії. Наскільки мало ці реформовані християни кращі за поганські народи. Чи мають вони більше, я вже не кажу, спільності з Богом, хоча без неї немає християнства, але хоча би більше справедливості, милосердя чи правди, ніж жителі Китаю або Індостану? О ні! З жалем і соромом мусимо признати, що ми часто нижчі за них!

«Що ми, хто Твоїм Іменем названі,

Нехрещених поган гріхами перевершуємо!»

  1. Чи не про таке відступництво від Бога писав святий Павло у другому Посланні до Солунян (2 Сол. 2:3)? Я, щоправда, не наважився б повторити разом із Джорджем Фоксом, що це відступництво було цілковито загальним, і що від днів апостолів аж до його часу в світі ніколи не було справжніх християн. Але можна сміливо сказати таке: де би не поширилося християнство, там разом із ним поширювалося і відступництво. Тому, хоч тепер є і завжди були окремі люди, які справді були християнами, однак цілий світ ніколи не показував, і нині не може показати, християнської країни або християнського міста.

  2. Я хотів би звернути ці думки до кожної людини, здатної розмірковувати, і до кожного, хто вірить, що Писання є від Бога. Хіба це загальне відступництво не показує, що потрібна загальна реформація? Бо якщо цього не визнати, то як узагалі можна пояснити Божу мудрість і Божу доброту? Адже, згідно з Писанням, християнська релігія була призначена «для зцілення народів». Її мета була спасати від гріха через Другого Адама всіх, кого через першого Адама визнано грішними. Але ця мета не здійснюється. Вона ніколи не здійснювалася повною мірою, хіба що на короткий час у Єрусалимі.

Що ж тоді сказати? Лише те, що якщо вона ще не досягла цієї мети, то напевно досягне. Надходить час, коли не тільки «ввесь Ізраїль спасеться», але й «повнота поган увійде». Наближається час, коли на землі вже не буде чути про насильство, і в наших краях не буде спустошення чи руїн. Тоді кожне місто назве свої мури «Спасінням», а свої брами «Хвалою». Тоді, говорить Господь, «усі справедливі вони, землю вспадкують навіки, парость Моїх саджанців, чин Моїх рук на прославлення» (Іс. 60:18, 21).

  1. З попередніх міркувань можна дати повну відповідь на одне з головних заперечень невірних проти християнства, а саме на їхні посилання на життя «християн». «Християн», кажете ви. Я сумніваюся, що ви взагалі хоч раз у житті справді знали християнина. Коли Томо Чачі, індіанський вождь, дошкульно відповів тим, хто закликав його стати християнином: «Та ось християни в Савані. Ось християни у Фредеріці», то правильною відповіддю було б: «Ні, вони не християни. Вони не більш християни, ніж ви та Сінаукі». «Але хіба ж не християни ті, що в Кентербері, у Лондоні, у Вестмінстері?» Ні, не більше, ніж вони ангели. Християни це лише ті, хто має думку, яка була в Христі, і живе так, як Він жив. «Ну, якщо християни лише такі, то я ще ніколи не бачив християнина», сказав один відомий дотепник. Я цьому вірю. Ви й справді не бачили, і, можливо, ніколи не побачите, бо ви не знайдете їх у великому і веселому світі. Небагатьох християн, які є на землі, можна знайти лише там, де ви ніколи не шукаєте. Тож не висувайте більше цього заперечення. Не приписуйте християнству життя чи настрої поган. Навіть якщо їх називають християнами, сама назва ще нічого не доводить. Вони так само далекі від справжнього християнства, як пекло від неба!

  2. Звідси можна зробити ще один висновок, а саме побачити міру гріхопадіння і те, наскільки широко поширилася первісна зіпсованість. Невже серед стількох тисяч і мільйонів немає «жодного праведного, ані одного»? Якщо говорити про природний стан, то так. Але якщо зважити на Божу благодать, то я не повторю слова поганського поета: «Бо добрі рідкісні: їх ледь стільки, скільки брам у Фівах, або гирл у багатому Нілі». Він, здається, перебільшив, припустивши, що в Римській імперії є сотня добрих людей, а потім сам зменшив число, кажучи, що їх ледве семеро. Та ні, напевно, їх було сім тисяч. Стільки вже колись було в одному малому народі, коли Ілля думав, що не лишилося нікого. Але, зробивши кілька винятків, ми маємо підставу сказати: «Увесь світ лежить у злому», «у лукавому», як правильно передають ці слова. І не тільки поганський світ, але й так званий християнський, бо в чому між ними різниця, окрім кількох зовнішніх речей? Подивіться на це власними очима. Погляньте на Індостан, де є і християни, і погани. У кого більше справедливості, милосердя і правди, у християн чи у поган? Хто більше зіпсований у настроях і вчинках, англійці чи індійці? Хто спустошував цілі краї і загатив річки мертвими тілами?

О священне ім’я християнина, як же воно спаплюжене! О земле, земле, земле, як ти стогнеш під злочинствами твоїх християнських мешканців!

  1. З багатьох попередніх прикладів можна зробити ще один висновок, а саме зрозуміти, яка справжня схильність багатства і який згубний вплив воно в усі віки мало на чисту й непорочну релігію. Не тому, що гроші самі по собі є злом. Їх можна вживати і для добрих, і для поганих цілей. Але безперечною істиною є те, що «любов до грошей є корінь усього зла». Так само правда і те, що саме володіння багатством природно породжує любов до нього. Недарма давнє зауваження каже: «Crescit amor nummi, quantum ipsa pecunia crescit», тобто «чим більше грошей, тим більше любові до них». Так буде завжди, якщо благодать не зробить чуда. Отже, хоча можуть діяти й інші причини, саме це в усі віки було головною причиною занепаду правдивої релігії в кожній християнській спільноті. Доки християни в певному місці були бідні, вони були віддані Богові. Коли мали мало цього світу, вони не любили світу. Але що більше вони набували, то більше прив’язувалися до цього світу. Тому Той, Хто любить їхні душі, час від часу допускав, щоб гонителі знову піднімалися на них. І коли переслідування повертало їх до колишньої бідності, воно часто повертало їх і до колишньої чистоти. Тож пам’ятайте: багатство в усі віки було погибеллю справжнього християнства!

  2. Звідси можна зробити ще один висновок, а саме зрозуміти, якої великої пильності потребують ті, хто прагне бути справжніми християнами, з огляду на стан цього світу. Чи не може кожен із них слушно сказати:

«У світ розбійників посланий,

я йду по ворожій землі:

дикі людські ведмеді, що прагнуть різанини,

і хижі вовки мене оточують».

Небезпека ще більша через те, що вони часто з’являються в овечій одежі. Навіть ті, хто не прикидається побожним, усе одно дають гарні запевнення доброзичливості, готовності допомогти, а інколи й правдивості та чесності. Але не вірте словам без перевірки. Не довіряйте жодній людині, доки вона не боїться Бога. Правдиві слова такі: «Хто Бога не боїться, той не може любити жодного друга».

Тому будьте на сторожі щодо кожного, хто не щиро шукає спасіння своєї душі. Треба берегти і серце, і уста «наче вуздечкою», коли безбожний у нас перед очима. Їхня розмова і їхній дух є заразливі. Вони підкрадаються непомітно, так що ми й самі не помічаємо як. «Щасливий той, хто завжди боїться», також і в цьому значенні, щоб не стати учасником чужих гріхів. «Бережи себе чистим!» «Пильнуйте й моліться, щоб не ввійти в спокусу!»

  1. І, нарешті, ми можемо навчитися, якою має бути вдячність тих, хто уникнув скверни світу; кого Бог вибрав із цього світу, щоб бути святими й непорочними. «Хто тебе вирізнив?» — «Що маєш ти, чого не одержав?» — Хіба не Бог один «чинить у тобі і хотіння, і чин за доброю Своєю волею?» «І нехай дякують ті, кого Господь викупив і визволив із руки ворога». Хвалімо Його за те, що Він дав нам побачити жалюгідний стан усіх довкола нас, побачити беззаконня, яке заливає землю, і все ж вона не може наблизитися, щоб зашкодити нам. Подяка Йому, «Хто визволив нас від такої великої смерті, і ще визволяє». І чи не маємо ми ще більшої підстави для вдячності та для міцної потіхи у блаженній надії, яку Бог дав нам, що час близький, коли праведність стане такою ж всезагальною, як тепер неправедність? Хоч «усе творіння нині разом зітхає» через гріх людини, наша втіха в тому, що це буде не завжди. Бог повстане і підтримає Свою справу, і все творіння тоді буде визволене і від моральної, і від природної порочності. Гріх і його наслідок, біль, зникнуть. Святість і щастя покриють землю. Тоді всі кінці світу побачать спасіння Бога нашого, і весь рід людський пізнає, полюбить і буде служити Богові, і царюватиме з Ним на віки вічні!