Проповідь 59 - Божа любов до падшої людини

9 липня 1782

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 59

Божа любов до падшої людини

«Але не такий дар благодаті, як переступ» (Римлян 5:15).

1. Як часто люди дорікають нашому першому прабатькові за лихо, яке він накликав не лише на себе, а й залишив у спадок усім своїм нащадкам. Саме через його свідомий бунт проти Бога «гріх увійшов у світ». «Через непослух одного чоловіка», як каже апостол, усі люди, які походять від нього, «стали грішниками», тобто опинилися в стані гріха: вони втратили Божу прихильність і Божий образ, тобто чесноту, праведність і справжню святість. Натомість у них з’явилися риси, подібні до диявольських (гордість, злоба та інші лихі нахили) і, водночас, риси, подібні до звіриних, коли людиною починають керувати пристрасті та низькі бажання. Разом із цим у світ прийшла і смерть, а з нею її провісники й супутники: біль, хвороби, а також ціла низка тривожних і гріховних порухів серця.

2. «За все це ми маємо дякувати Адамові» — відлунює з покоління в покоління. Це саме звинувачення повторювалося у кожному віці та кожній нації, де були знані Божі об’явлення, бо лише в них було відкрито цю величну та важливу подію для людських дітей. Хіба ваше серце, а може й уста, не приєднувалися до цього загального докору? Скільки ж небагато тих, хто вірить у біблійну розповідь про гріхопадіння людини, не мали такої ж думки про нашого прабатька — суворо засуджуючи його за те, що через свідомий непослух єдиній заповіді свого Творця, впустив у світ смерть і всі наші страждання!

3. Але було б добре, якби докір зупинявся на Адамі, але часто він переходить і на його Творця. Хіба не було так, що тисячі людей, навіть серед тих, кого називають християнами, через це починали сумніватися в Божій милості, а інколи й у Його справедливості? Одні робили це обережно, натяками, інші ж говорили прямо: «Хіба Бог не знав наперед, що Адам неправильно скористається свободою? Хіба Він не бачив, які руйнівні наслідки це матиме для всіх його нащадків? Чому ж Він тоді це допустив? Невже Всемогутньому було важко цьому запобігти?» Звісно, Бог усе це знав, адже Йому відомі всі Його діла від початку, радше від усієї вічності. І так само безсумнівно, що Він міг цьому перешкодити, бо Йому належить уся влада на небі й на землі. Але водночас Йому було ясно, що в цілому краще було не втручатися. Він знав, що дар благодаті не дорівнює переступу, що добро, яке Бог принесе через благодать, незрівнянно переважить зло, яке прийшло через падіння. Він бачив, що допущення падіння першої людини в підсумку послужить людству, бо через це нащадкам Адама відкриється значно більше добра, ніж зла. І хоч гріх поширився по всій землі, благодать примножиться ще більше, і для кожної людини це стане реальністю, якщо тільки вона сама свідомо не відкине її.

4. Надзвичайно дивує, що про це майже нічого не написано або принаймні не оприлюднено, і що більшість християн так мало над цим замислювалися чи розуміли це. Адже йдеться не про голу цікавість, а про істину найвищої ваги. Без цієї істини майже неможливо показати, що Боже провидіння є милосердним, і пояснити, що Його дії щодо людей є справедливими.

Хоча для розсудливих і щирих дослідників ця істина є цілком ясною. Нехай Чоловіколюбець просвітить наш розум, щоб ми ясно зрозуміли: через падіння Адама людство загалом дістало шанс, по-перше, стати святішим і щасливішим на землі, а по-друге, бути щасливішим у небі, ніж було би без цього!

1. І, по-перше, людство загалом отримало через падіння Адама можливість досягати більшої святості й більшого щастя на землі, ніж могло би, якби Адам не впав. Бо якби Адам не впав, Христос не помер би. Це очевидно й незаперечно. Що глибше ми вдивляємося в це, то більш впевненими щодо цього стаємо. Якби людська природа не зазнала в Адамі смертельної рани, не було би потреби, щоб Син Божий узяв на Себе нашу природу. Хіба ви не бачите, що саме це й стало підставою Його приходу у світ. «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх», через того, в кому всі згрішили (Рим. 5:12). І саме для того, щоб виправити це, «Слово стало тілом», щоб «як в Адамі всі померли, так у Христі всі» могли «ожити». Якби через непослух одного багато не стали грішниками, то й через послух одного багато не стали б праведними (Рим. 5:19). І тоді не було б місця для того дивовижного вияву любові Сина Божого до людства, не було би нагоди, щоб Він проявив послух Богові та помер на хресті. Тоді не можна було би сказати, на подив усьому небесному воїнству: «Так бо Бог полюбив світ», нечестивий світ, який не мав ні думки, ні бажання повернутися до Нього, «що дав Свого Сина» із Свого лона, Свого Єдинородного Сина, «щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне». Тоді ми не могли би сказати: «Бог у Христі примирив світ із Собою», або що Він «учинив Його гріхом», тобто жертвою за гріх, «за нас, що гріха не знали, щоб ми в Ньому стали Божою праведністю». Не було би підстав говорити і про такого «Заступника перед Отцем», як «Ісус Христос Праведний», і про Його перебування «праворуч Бога, щоб заступатися за нас».

2. Який із цього неминучий висновок? Такий: без цього не було би самої віри в Бога, Який так полюбив світ, що віддав Свого Єдиного Сина за нас і для нашого спасіння. Не було би віри в Сина Божого як у Того, Хто «полюбив нас і видав Себе за нас». Не було би і віри в Духа Божого як у Того, Хто відновлює в нас Божий образ і піднімає нас від смерті гріха до життя праведності. Отже, не могло би бути й привілею виправдання вірою, не було би відкуплення кров’ю Христа, і Христос не став би для нас від Бога ні «мудрістю», ні «праведністю», ні «освяченням», ні «викупленням».

3. Так само, як у вірі виникла би велика порожнеча, така сама порожнеча з’явилася б і в нашій любові. Ми могли би любити Бога як Творця нашого буття, Отця ангелів і людей, як Того, Хто нас створив і оберігає. Ми могли б вигукувати: «О Господи, Владико наш, яке величне Твоє Ім’я по всій землі!» Але ми не могли б любити Його, як Того, Хто віддав Свого Сина за всіх нас. Ми могли би любити Сина Божого як «сяйво слави Отця і точний образ Його істоти» (хоча така причина любові радше властива мешканцям неба, ніж землі). Та ми не могли би любити Його як Того, Хто «поніс наші гріхи тілом Своїм на хресті» і Хто Своєю єдиною жертвою, принесеною раз і назавжди, звершив повне приношення і відшкодування за гріхи всього світу. Ми не могли б «уподібнитися Його смерті» і не могли би пізнати «силу Його воскресіння». Ми не могли би любити й Святого Духа як Того, Хто відкриває нам Отця і Сина, просвічує наш розум, виводить нас із темряви до Свого світла, відновлює в душі Божий образ і запечатує нас на день викуплення. Отже, те, що нині є «перед Богом і Отцем» (а не перед людьми, які можуть помилятися) «чистою і непорочною побожністю», тоді взагалі не могло б існувати, бо воно цілком тримається на двох великих істинах: «Благодаттю ви спасенні через віру» і «Ісус Христос від Бога став нам мудрістю, і праведністю, і освяченням, і викупленням».

4. Ми бачимо, отже, яку велику користь дало падіння нашого першого прабатька для нашої віри. Бо тоді відкрилася віра і в Бога Отця, Який не пощадив Свого Єдиного Сина, Який «був поранений за наші переступи» і «потовчений за наші беззаконня», і в Бога Сина, Який віддав Себе за нас, грішників, і очистив нас Своєю кров’ю. Так само ми бачимо, яку користь це принесло для нашої любові до Бога, і до Отця, і до Сина. Адже головна причина цієї любові, поки ми живемо в тілі, проста: «Ми любимо Його, бо Він перший полюбив нас». А найвищий прояв цієї любові не був би відкритий, якби Адам не впав.

5. Оскільки наша віра в Отця і в Сина або виникає, або принаймні невимовно зміцнюється через цю велику подію, так само зростає і наша любов до Отця і до Сина. А разом із цим зростає і любов до ближнього, і доброзичливість до всього людства, бо вони зростають у тій самій мірі, що й наша віра та любов до Бога.Адже важко не погодитися з висновком, який робить улюблений апостол: «Улюблені, коли Бог так полюбив нас, то й ми повинні любити один одного». Наголос тут саме на слові «так»: Бог полюбив нас так, що віддав Свого Єдиного Сина на прокляту смерть заради нашого спасіння. Яка це любов, якою Бог полюбив нас, коли дав Свого Єдиного Сина, рівного Отцю в славі й співвічного в величі. І яка це любов, якою Єдинородний Син Божий полюбив нас, коли упокорив Себе настільки, наскільки це можливо, коли зрікся тієї слави, яку мав з Отцем ще до створення світу, прийняв образ слуги, став подібним до людини, а потім ще глибше упокорив Себе і був слухняний аж до смерті, і то смерті на хресті. Якщо Бог полюбив нас так, то й ми маємо любити один одного. Але такого мотиву до братньої любові не було б, якби Адам не впав. Тоді ми не могли би любити один одного так глибоко, як можемо тепер. І тоді не було би такої повноти в заповіді нашого благословенного Господа: «Як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного».

6. Отже, через Адамове падіння ми можемо мати велику користь і в любові до Бога, і в любові до ближнього. Але є ще один важливий момент, на який зазвичай мало зважають, хоча він справді заслуговує найпильнішого роздуму. Через той один учинок нашого першого прабатька у світ увійшов не тільки гріх, але й біль, і в цьому водночас видно і Божу справедливість, і Його невимовну доброту. Бо скільки ж добра Бог безупинно виводить із цього лиха. Скільки святості й щастя Він породжує навіть через біль!

7. Які ж безліч благословень Бог подає людям саме через страждання, так що можна сказати: «Те, що люди називають утисками, у Божих очах стає благословенням». Справді, якби у світі не було страждання, значна частина релігійного життя, а в деякому сенсі й найцінніша його частина, просто не мала б у ньому місця, бо вона виростає саме з нашого терпіння, і без болю не могла б існувати. Саме на цьому ґрунті, на досвіді страждання, тримаються так звані пасивні чесноти, і серед них найвища християнська чеснота, любов, яка вміє витримувати все. Тут народжується покора Богові, що дає змогу в годину випробування щиро сказати: «Це Господь, нехай чинить, як Йому до вподоби», або: «Якщо ми приймаємо від Бога добро, то маємо приймати й те, що для нас є тяжким». І яке це піднесене видовище: навіть язичник вигукнув би «Ось приклад, гідний Бога», коли добра людина зустрічає нещастя, витримує його і не дозволяє йому зламати себе. Тут також є підстава для довіри до Бога і в тому, що ми переживаємо, і в тому, чого могли би боятися, якби душа не спочивала на Ньому. Бо яке було би місце для довіри до Бога, якби не існувало болю чи небезпеки. Хто тоді не сказав би: «Якщо Отець дав Мені цю чашу, хіба Я можу відмовитися прийняти її». Саме через страждання випробовується віра, і від цього вона стає дорожчою для Бога. Саме в день скорботи з’являється нагода сказати: «Хоч би Він і вбив мене, я буду надіятися на Нього». І Богові приємно, коли ми визнаємо Його перед лицем небезпеки, не відступаючи навіть у смутку, хворобі, болю чи смерті.

8. Якби у світі не було ні природного, ні морального зла, то що стало б із терпеливістю, лагідністю, м’якістю та довготерпінням? Очевидно, вони би не з’явилися, бо ці чесноти виявляються саме у відповідь на зло. Тож якби зло ніколи не ввійшло у світ, для них не було би місця. Бо хто зміг би відплачувати добром за зло, якби у всесвіті не було жодного кривдника? Як тоді могло би бути можливим «перемагати зло добром»? Ви скажете: «Але Бог міг би вкласти ці чесноти в людські серця». Так, міг би. Та без зла не було би нагоди їх застосувати і вправляти. А тепер, у нашому теперішньому стані, нагоди для цього майже завжди є. І чим частіше ми практикуємо ці чесноти, тим більше вони зміцнюються і зростають. А разом із зростанням покори, довіри до Бога, терпеливості, мужності, лагідності, м’якісті та довготерпіння, разом із вірою і любов’ю до Бога й людей, неминуче зростає і наше щастя навіть у цьому світі.

9. І ще раз: як те, що Бог допустив падіння Адама, дало всьому його потомству безліч нагод страждати і через це вчитися тих пасивних чеснот, які примножують і святість, і щастя, так само воно дало й безліч нагод робити добро, вправлятися в різних добрих справах, які інакше просто не мали би де проявитися.

Адже тоді були би неможливими багато виявів доброзичливості, співчуття й богоподібної милості. Хто зміг би тоді сказати Чоловіколюбцеві:

Нехай Твій розум веде мене все моє життя,

коли я чую крик нещасного,

стогін удови чи сироти.

На крилах милосердя я поспішу,

щоб допомогти бідному й нужденному,

і віддати за них себе та все, що маю.

І справді слушно зауважує доброзичлива людина:

Усі радощі світу — ніщо

Порівняно з радістю творити добро.

Безперечно, саме в «додержанні цієї заповіді», якщо не в жодній іншій, є «велика нагорода». Тож «поки маємо час, робімо добро всім людям» (у будь-який спосіб і наскільки можемо). І відповідно, що більше добра ми робимо, то більше щастя це приносить нам самим. Що більше ми ділимося хлібом із голодним і одягаємо нагого, що більше приймаємо подорожнього й відвідуємо хворих або в’язнів, що більше підтримуємо тих, хто страждає від різних бід цього життя, то більше маємо втіхи вже тепер, і то сильнішу «відплату» відчуваємо у власному серці.

10. Підсумовуючи цей розділ, можна сказати так. Чим святішими ми стаємо на землі, тим глибше переживаємо справжнє щастя, бо святість і щастя нерозривні. Чим більше добра робимо іншим, тим більше втіхи й внутрішньої нагороди повертається в наше серце вже тепер. Так само й страждання за Бога приводять до радості в Ньому, до «радості невимовної й славної». Отже, падіння Адама, по-перше, відкриває нам можливість зростати у святості, по-друге, дає безліч нагод чинити добро, яких інакше могло б не бути, і по-третє, дозволяє страждати за Бога, так що «Дух слави і Божий спочиває на нас». Усе це може стати такою перевагою для людей навіть у цьому житті, що повною мірою вони зрозуміють її лише тоді, коли ввійдуть у вічність.

11. Тоді ми зможемо по-справжньому збагнути не лише ті переваги, які люди мають уже тепер через падіння свого першого прабатька, а й незрівнянно більші переваги, які воно може принести у вічності. Щоб бодай приблизно це уявити, згадаймо слова апостола: «Бо зоря від зорі різниться славою, так само й воскресіння мертвих». Найбільшу славу, безперечно, матимуть ті, хто став найсвятішим, хто найбільше відновив у собі образ Бога, в якому був створений. Далі в славі будуть ті, хто приніс найбільше плоду в добрих ділах, а після них ті, хто найбільше страждав згідно з Божою волею. І подумайте, яку перевагу в кожному з цих відношень Божі діти матимуть на небі саме тому, що Бог допустив на землі біль як наслідок гріха. Через біль вони здобули багато святих рис, яких інакше могло б не бути: покору Богові, довіру до Нього в часи скорботи й небезпеки, терпеливість, лагідність, м’якість, довготерпіння та інші «пасивні» чесноти. А через цю більшу святість вони матимуть і більшу міру щастя. Далі, там кожен «прийме свою нагороду за свою працю», і кожен буде «нагороджений за своїми ділами». Але через падіння з’явилося безліч нагод робити добро, яких інакше просто не було б: допомагати святим у їхніх потребах, полегшувати людські страждання, підтримувати тих, хто слабкий або знесилений. Через це до їхнього вічного вінця буде додано безліч «зірок». І ще одне: на небі буде щедра нагорода не лише за послух, а й за страждання, бо «ці короткі й порівняно легкі страждання, які тривають лише мить, готують для нас незрівнянно більшу нагороду слави, що триватиме вічно». Тож подія, яка ввела страждання у світ, водночас стала причиною того, що для всіх Божих дітей слава у вічності може примножитися. Бо хоча самі страждання закінчаться, хоча

біль цього життя мине,

мука й тривожні клопоти зникнуть,

там уже не буде зітхань і плачу,

і гріх туди ніколи не ввійде,

радощі, що виростуть із цього, не матимуть кінця: вони триватимуть вічно біля Бога, біля Його правиці.

12. Є ще одна користь, яку ми маємо через Адамове падіння, і вона варта уваги. Якби в Адамі всі не померли, кожна людина мусила би відповідати перед Богом тільки за себе. А звідси, здається, випливало би таке: якби людина бодай раз упала, бодай раз порушила Божу заповідь, вона вже не мала би можливості підвестися, не мала би на що сподіватися і мусила би загинути без порятунку. Бо той завіт не передбачав милості: там звучало одне слово: «Душа, що грішить, вона помре». А тепер хто не волів би бути там, де він є нині, під завітом милості? Хто погодився би ризикнути всією вічністю, зробивши одну помилку вирішальною назавжди? Хіба не набагато бажаніше бути в такому стані, де, хоч ми й слабкі, та не стоїмо над прірвою без жодної надії, а коли падаємо, можемо знову підвестися, і можемо сказати:

Мій гріх до неба виріс,

Та в Христі я бачу ясно:

Прощення Твоє знов кличе

Милість — ширша, ніж небо ясне!

13. У Христі! Ще раз прошу кожного, хто ставиться до цього серйозно, зосередитися саме на цьому. Усе, що ми сказали і що ще можна сказати про ці теми, зводиться до одного: падіння Адама привело до того, що Христос помер. Слухай, о небо, і уважно слухай, земле! Так,

Хай земля й небо співають,

Ангели й люди єднаються,

Щоб святкувати зі мною

Спасителя людства нашого;

Щоб величати Жертву примирення

І благословляти Ім’я Ісуса!

Якби Бог не допустив падіння людини, «Слово» не стало би тілом, і ми б не побачили Його слави, слави Єдинородного від Отця. Не були би відкриті й ті глибокі таємниці, у які навіть ангели прагнуть зазирнути. Мені здається, ця думка перекриває все інше і не повинна зникати з нашої пам’яті. Бо якби через одного прийшов осуд на всіх людей, то ні ангели, ні люди не пізнали би «неосяжних багатств Христа».

14. Отже, подивіться загалом, як мало ми маємо підстав нарікати на падіння нашого першого прабатька, бо через нього можемо отримати невимовні блага і в цьому житті, й у вічності. Подивіться також, який слабкий привід сумніватися в Божій милості через те, що Він допустив цю подію, адже саме тут милість набагато сильніша за суд. То де ж той, хто наважиться дорікати Богові за те, що Він не зупинив Адамового гріха. Чи не маємо ми радше щиро благословляти Його за те, що через це Він розгорнув великий задум викуплення людства і відкрив шлях до славного вияву Своєї мудрості, святості, справедливості й милості. Бо якби Бог ще перед заснуванням світу постановив, щоб мільйони людей вічно мучилися лише тому, що Адам згрішив задовго до їхнього народження, я не бачу, хто міг би за це Йому дякувати, хіба що диявол і його ангели. Адже тоді ці мільйони нещасних душ потрапили б у пекло через Адамів гріх і не мали б із цього жодної можливої користі. Але, дяка Богові, все не так. Бог ніколи не постановляв нічого подібного. Навпаки, кожен, хто народжується у світ, може мати з цього невимовну користь. І ніхто не гине і не може загинути інакше, ніж через власний вибір.

15. Тут ми маємо повну відповідь на нібито переконливе пояснення походження зла, яке кілька років тому подали як беззаперечне: мовляв, зло «неминуче випливає з природи матерії, яку Бог не може змінити». Дуже «люб’язно» з боку цього красномовного автора братися виправдовувати Бога. Але це зайве, бо Бог Сам уже дав відповідь. Він створив людину на Свій образ: як дух, наділений розумом і свободою. І саме людина, зловживаючи цією свободою, породила зло, внесла у світ гріх і біль. Бог це допустив, щоб повніше виявити Свою мудрість, справедливість і милість, і щоб дати всім, хто захоче прийняти Його дар, незмірно більше щастя, ніж вони могли б мати, якби Адам не впав.

16. «О глибино багатства, премудрості й Божого знання!» Хоч ми не можемо збагнути безліч подробиць «Його рішень і Його шляхів», усе ж нам доступно побачити головний задум, який простягається від нашого часу у вічність. «За порадою Своєї волі», за планом, встановленим ще перед заснуванням світу, Бог створив прабатька всього людства на Свій образ. І Він допустив, щоб через непослух одного чоловіка всі люди стали грішниками, аби через послух Одного всі, хто приймає дар благодаті, могли бути незмірно святішими й щасливішими навіки.

З редагуванням Боба Вестфолла та виправленнями Раяна Данкерa і Джорджа Лайонза для Центру прикладної теології Веслі при Університеті Назарянина Північного Заходу.

Авторські права © 1999 Центр прикладної теології Веслі. Текст може вільно використовуватись у особистих або наукових цілях чи розміщуватись на інших веб-сайтах за умови збереження цього повідомлення. Будь-яке комерційне використання матеріалу суворо заборонене без прямого дозволу Центру Веслі в Університеті Назарянина Північного Заходу, Нампа, штат Айдахо 83686. Звертайтесь до вебмайстра за дозволом.