Проповідь 58 - Про Передвизначення

7 травня 1775

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 58

Про Передвизначення

«Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його…А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив» (Римлян 8:29–30).

1. «Улюблений брат наш Павло написав був до вас за даною йому мудрістю, як і по всіх посланнях, що в них він говорить про це. У них є дещо тяжко зрозуміле, що неуки та незміцнені перекручують, як і інші Писання, на власну загибіль свою» (2 Петра 3:15–16).

2. Не виключено, що серед слів Павла, які, за словами Петра, «важко зрозуміти», апостол міг мати на увазі й міркування про передвизначення у восьмому та дев’ятому розділах Послання до Римлян. І безперечно відомо, що впродовж багатьох століть ці місця «перекручували на свою погибель» не тільки невчені, але й чимало найосвіченіших людей, і не лише нестійкі у вірі, але й ті, кого вважали міцно утвердженими в євангельських істинах.

3. Ми цілком можемо погодитися, що ці слова «важкі для розуміння», якщо зважимо на те, що навіть люди з дуже сильним розумом і найкращою освітою постійно доходили щодо них різних висновків. І сам факт такої великої різниці в поглядах між людьми вченими, розважливими й побожними мав би, здається, робити кожного, хто нині говорить на цю тему, дуже обережним і менш упевненим у собі. Але дивним чином у всьому християнському світі часто видно протилежне: саме про цей складний предмет пишуть найбільш категорично. Навіть ті, хто в інших темах говорить зі скромністю і покорою, тут ніби відкидають усякі сумніви щодо себе і говорять так, ніби вони не можуть помилитися.

Особливо це помітно в багатьох тих, хто захищає вчення про абсолютні постанови. Та, безперечно, такої манери можна уникнути. Щоби ми не стверджували, це можна викладати скромно і з пошаною до мудрих і добрих людей, які думають інакше. До того ж про всі сторони цього питання вже сказано так багато: написано стільки томів, що майже неможливо додати щось по-справжньому нове. Тому все, що я сьогодні хотів би запропонувати не любителям суперечок, а щирим і побожним людям, це кілька коротких думок, які, можливо, допоможуть краще зрозуміти щойно наведений текст.

4. Чим частіше й уважніше я його розглядаю, тим більше схиляюся до думки, що апостол тут (як багато хто вважав) не описує ланцюг причин і наслідків; (це, здається, навіть не спадало йому на думку); а просто показує метод, яким Бог діє; порядок, у якому різні складові спасіння завжди слідують одна за одною. Я певен, що це стане очевидним для кожного серйозного й неупередженого дослідника, якщо він розгляне Божу справу в цілості: або від початку до кінця, або, навпаки, від кінця до початку.

5. І, по-перше, подивімося наперед на всю Божу справу спасіння людини, розглядаючи її від початку, від першого кроку, аж доки вона завершується славою. Перший крок це Боже передбачення. Бог наперед знав у кожному народі тих, хто увірує, від початку світу до завершення всіх речей. Але, щоб пролити світло на це складне питання, слід добре зауважити: коли ми говоримо про Боже передбаченн, то говоримо по-людському, а не так, як є насправді. Якщо говорити точно, Бог не пізнає події «раніше» чи «пізніше». Для Нього вся вічність, яка для нас розгортається в часі, є відкритою і присутньою одночасно. Він водночас бачить усе, що було, є або буде аж до кінця часу. Важливо пам’ятати: події не відбуваються через те, що Бог їх наперед знає. Навпаки, Бог знає їх наперед, бо вони справді відбудуться. Так само, як я зараз знаю, що сонце світить, але воно світить не через моє знання, а я знаю про це тому, що воно світить. Моє знання передбачає цей факт, але не спричиняє його. Так само Бог знає, що людина грішить, бо Він знає все. Але ми грішимо не тому, що Він це знає. Він знає це тому, що ми грішимо. Його знання передбачає наш гріх, але не є його причиною. Отже, Бог, бачачи всі віки від створення до завершення як одну мить, і бачачи водночас усе, що відбувається у серцях усіх людей, знає кожного, хто вірить або не вірить, у кожному віці й у кожному народі. Те, що Бог знає (віру чи невірство), не є наслідком Його знання. Людина все одно залишається вільною повірити або відкинути віру, ніби Бог наперед цього не знав.

6. Справді, якби людина не була вільною, вона не могла би бути відповідальною ні за свої думки, ні за слова, ні за вчинки. Якби вона не була вільною, вона не могла би бути здатною ні на винагороду, ні на покарання; вона була би нездатною ані до чесноти, ані до пороку, ані до морального добра, ані до зла. Якби в неї було не більше свободи, ніж у сонця, місяця або зірок, вона була би не більш відповідальною, ніж вони. Якщо припустити, що вона не мала би більше свободи, ніж вони, тоді каміння землі було би так само здатне до винагороди і так само підлягало б покаранню, як і людина: одне було би таким самим відповідальним, як і друге. Так, і було би не менш абсурдно приписувати їй чесноту або порок, як приписувати це пеньку дерева.

7. Бог (говорячи по-людському) наперед постановив ось що: кожен, кого Він бачить віруючим у Його Сина, буде уподібнений до образу Сина. Тобто буде визволений від усякого гріха (і внутрішнього, і зовнішнього) та приведений до повноти святості (також і внутрішньої, і зовнішньої). І це підтверджується простим фактом: кожен, хто щиро вірить в Ім’я Сина Божого, уже тепер «одержує кінець своєї віри», тобто спасіння душі. Бо так постановлено Божим словом, яке не змінюється: «Хто вірує, спасеться», а «хто не вірує, буде засуджений».

8. «А кого Він призначив, тих і покликав». Це третій крок (і знову пам’ятаймо, що ми висловлюємося по-людському). Якщо сказати ширше, то згідно зі Своїм незмінним постановленням, що віруючі будуть спасенні, Бог тих, кого наперед знає як віруючих, кличе і зовнішньо, і внутрішньо: зовнішньо через слово Своєї благодаті, а внутрішньо через дію Свого Духа. Це внутрішнє застосування Його слова до серця, схоже на те, що дехто називає «дієвим покликанням», і воно включає те, що Бог називає їх Своїми дітьми, приймає їх «в Улюбленому» і виправдовує їх «даром Своєї благодаті через відкуплення, що в Ісусі Христі».

9. «А кого покликав, тих і виправдав.» Це четвертий крок. Загальновизнано, що слово «виправдав» тут вжито в особливому значенні; тобто, що мається на увазі — зробив їх праведними. Він виконав Своє рішення, «уподібнивши їх до образу Сина Свого»; або, як ми зазвичай кажемо, освятив їх.

10. І залишилось: «а кого виправдав, тих і прославив». Це завершальний крок. Зробивши їх гідними стати учасниками «спадщини святих у світлі», Він дарує їм «Царство, приготовлене від заснування світу». Саме в такому порядку, згідно зі Своєю волею і за вічним задумом, Бог спасає тих, кого наперед знав як справжніх віруючих у кожному місці й у кожному поколінні.

11. Та сама велика істина про спасіння вірою, згідно з Божим передбаченням і постановою, стає ще яснішою, якщо подивитися на неї у зворотному напрямку, від кінця до початку. Уявіть, що ви стоїте серед «величезного натовпу людей, якого неможливо порахувати, з кожного народу, племені, спільноти й мови», які «віддають хвалу Тому, Хто сидить на престолі, і Агнцеві навіки вічні». Серед них ви не знайдете нікого, хто ввійшов у славу і не підтвердив би цієї істини: «Без святості ніхто не побачить Господа». Не буде там жодного з того незліченного сонму, хто не був би освячений перед тим, як був прославлений. Саме святістю людина була приготовлена до слави, згідно з незмінною волею Господа, щоб вінець, куплений кров’ю Його Сина, дістався тільки тим, кого відновив Його Дух. Христос є «Автором вічного спасіння» лише «для тих, хто слухняний Йому», хто слухняний Йому і внутрішньо, і зовнішньо, хто має святе серце і святість у всьому способі життя.

12. Якби ви могли оглянути всіх людей на землі, які тепер освячені, ви не знайшли би жодного, хто став би святим раніше, ніж був покликаний. Спершу Бог кликав їх зовні через Своє слово і Своїх посланців, а також кликав їх внутрішньо через Свого Духа. Саме Дух робив слово живим для серця, давав силу повірити в Єдинородного Сина Божого і свідчив разом із їхнім духом, що вони є Божими дітьми. Саме так вони й були освячені. Це відбувалося через відчуття Божої любові, вилитої в серце, завдяки чому людина ставала здатною любити Бога. Люблячи Бога, вона починала любити ближнього, як саму себе, і отримувала силу жити за Божими заповідями чисто і бездоганно. Це правило не має винятків. Спершу Бог приймає грішника як Свого (тобто виправдовує його), і лише потім освячує. Саме усвідомлення Божої прихильності народжує в людині вдячну, синівську любов, з якої виростають добрі думки, слова і вчинки.

13. Хто ж тоді ті люди, яких Бог так кличе, якщо не ті, про кого Він ще раніше постановив, що вони «уподібняться до образу Його Сина»? Це Боже рішення (кажучи по-людському) передує самому покликанню. Тобто кожен, хто увірував, був визначений наперед ще до того, як Бог його покликав. Адже Бог кличе не випадково і не без плану, а «за порадою Своєї волі», згідно з proqesis, тобто з наперед встановленим задумом, який Він визначив ще до заснування світу.

14. Ще раз: як кожен, кого Бог покликав, уже був наперед визначений, так само кожного, кого Він наперед визначив, Він і наперед знав. Тобто Бог бачив їх як тих, що увірують, і саме таких постановив вести до спасіння, згідно зі Своїм вічним правилом: «Хто вірує, спасеться». Так увесь порядок Божої справи видно, якщо дивитися від кінця до початку. Хто прославлений? Тільки ті, кого перед тим освятили. Хто освячений? Тільки ті, кого перед тим виправдали. Хто виправданий? Тільки ті, кого перед тим визначили. Хто визначений? Тільки ті, кого Бог наперед знав як віруючих. Отже, Божа мета і Його слово стоять непорушно: «Хто вірує, спасеться, а хто не вірує, буде засуджений». І через це Бог не несе вини за загибель людей, бо гине лише той, хто сам відкидає Божий шлях. Спаситель каже: «Ви не хочете прийти до Мене», а спасіння немає ні в кому іншому. Вони не хочуть вірити, а іншого шляху до спасіння немає ні тепер, ні у вічності. Тому відповідальність лежить на них самих, а Бог залишається праведним у Своїх словах, бо Він «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини».

15. Підсумок такий. Всемогутній і всемудрий Бог від вічності до вічності бачить і знає все, що є, було й буде, ніби в одному вічному «тепер». Для Нього немає минулого чи майбутнього, бо все однаково присутнє. Тому, якщо говорити точно, у Бога немає ні «перед» знання, ні «після» знання. Це узгоджується зі словами Писання, що в Нього «немає переміни чи тіні відміни», і що Він Сам каже: «Я, Господь, не змінююся». Та коли Бог говорить до нас, Він зважає на нашу обмеженість і пояснює Себе мовою, яку ми здатні хоч трохи зрозуміти. Через це Він говорить «по-людському» про Свій намір, раду, план, передбачення. Не тому, що Бог потребує порад, обдумування чи попереднього планування, ніби Він діє так, як людина. Було би хибно міряти Ним себе. Він так говорить лише з милості до нас, пристосовуючись до нашого слабкого розуміння, ніби Він «наперед» знає події і «наперед» щось визначає. Але ці слова не слід сприймати буквально, наче Бог мислить і діє в часових межах. Тоді доречно звучить запитання: «Чи думаєш ти, що Я такий, як ти?» Ні. Як небо вище від землі, так Божі дороги вищі за наші. Він знає, постановляє й чинить так, як нам неможливо осягнути. І щоб дати нам хоча б тьмяне уявлення про Свої шляхи, Він користується людською мовою і пристосовується до наших понять у цьому нашому ще «дитячому» стані.

16. Отже, що ми маємо винести з усього сказаного? Лише це, і нічого понад це:

(1) Бог знає всіх, хто вірить.

(2) Бог хоче визволити їх від гріха і спасти.

(3) Заради цього Він виправдовує їх.

(4) Потім освячує.

(5) А врешті вводить у славу.

О, якби люди дякували Господеві за цю доброту і трималися цього простого викладу, не намагаючись проникнути в таємниці, які надто глибокі для нашого розуму і які навіть ангели не здатні повністю збагнути.