Проповідь 40 - Християнська Досконалість

11 листопада 1739

Проповідь 40

Християнська Досконалість

«Не тому, що я вже досягнув, або вже вдосконалився» (Фил. 3:12).

1. Навряд чи у Святому Письмі знайдеться вислів, який викликав би більше обурення, ніж цей. Слово «досконалий» багато хто не здатен знести. Саме звучання цього слова для них огидне. І тому кожен, хто проповідує досконалість, тобто стверджує, що її можна осягнути вже в цьому житті, дуже ризикує бути ними порахований гіршим за язичника або митаря.

2. І тому дехто радив узагалі перестати вживати такі вислови, «бо вони викликали стільки обурення». Але чи ж їх немає в Божих оракулах? Якщо ці слова є в Писанні, то з якої підстави будь-який Божий служитель може відмовитися від них, навіть коли через них обурюються всі люди? Ми не так навчилися Христа і не можемо так поступатися дияволові. Що би не сказав Бог, те й ми говоритимемо, чи будуть люди слухати, чи відмовляться, знаючи, що лише тоді будь-який служитель Христа може бути «чистий від крови всіх людей», коли він «не вхилявсь об’являти вам усю волю Божу!» (Дії 20:26-27).

3. Отже, ми не можемо відкласти ці вислови, бо це слова Божі, а не людські. Але ми можемо й повинні пояснити їхній зміст, щоб щирі серцем не збилися з дороги, ні в один, ні в інший бік, від мети та нагороди їхнього високого покликання. І це тим більше потрібно зробити, що в уже наведеному вірші апостол говорить про себе так, ніби він ще не досконалий: «Не тому, що я вже досягнув, або вже вдосконалився». А проте відразу ж, у п’ятнадцятому вірші, він говорить про себе, ба навіть про багатьох інших, як про досконалих: «Тож усі, хто досконалий, думаймо це». (Філ. 3:15)

4. Щоб усунути труднощі, які виникають через це, здавалося би, протиріччя, а також пролити світло для тих, хто прагне досягти мети, і щоб кульгаві не збивалися з дороги, я спробую показати:

По-перше, у якому сенсі християни не є досконалими; і,

По-друге, у якому сенсі вони є досконалими.

Насамперед я спробую показати,

**I. У якому сенсі християни не є досконалими. **

1. І як з досвіду, так і зі Святого Письма видно, що, по-перше, вони не досконалі в знанні: вони не настільки досконалі в цьому житті, щоб бути вільними від незнання. Можливо, вони знають, як і інші люди, багато чого, що стосується цього світу; і вони знають, щодо світу прийдешнього, загальні істини, які Бог відкрив. Вони знають також те, чого недуховна людина не приймає, бо це розпізнається тільки духовно: «яка то любов», якою «Отець» полюбив їх, «щоб ми були дітьми Божими» (1 Ів. 3:1). Вони знають могутню дію Його Духа у своїх серцях (Еф. 3:16) і мудрість Його провидіння, що спрямовує всі їхні шляхи (Пр. 3:6) і змушує все діяти на їхнє благо (Рим. 8:28). Так, вони знають у кожній обставині життя, чого Господь вимагає від них, і як зберігати сумління бездоганне як перед Богом, так і перед людьми (Дії 24:16).

2. Але незліченні речі залишаються для них невідомими. Що стосується Самого Всемогутнього, вони не можуть осягнути Його досконало. «Ось, це тільки окрайок Його доріг, а про гуркіт Його сили хто може збагнути?» (Йов 26:14). Вони не можуть зрозуміти не лише того, як «троє свідкують на небі: Отець, Слово й Святий Дух, і ці Троє Одно» (1 Ів. 5:7), або як вічний Божий Син «умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба» (Фил. 2:7). Вони не можуть збагнути навіть жодної ознаки, навіть жодної риси Божої природи (2 Пет. 1:4). Вони також не мають знання про часи й строки (Дії 1:7), коли Бог здійснить свої великі діла на землі; навіть ті, які Він частково відкрив Своїми слугами й пророками від створення світу (Амос 3:7). Тим більше вони не знають, коли Бог, «виконавши число своїх обраних, прискорить Своє Царство»; коли «з гуркотом небо мине, а стихії, розпечені, рунуть» (2 Петр. 3:10).

3. Вони не знають причин навіть багатьох Його теперішніх діл із синами людськими, але змушені зупинитися на цьому: хоч «Хмара та морок круг Нього, справедливість та право підстава престолу Його» (Пс. 97:2). Так, нерідко щодо Його поводження з ними самими їхній Господь каже їм: «Що Я роблю, ти не знаєш тепер, але опісля зрозумієш» (Ів. 13:7). І як мало вони знають про те, що завжди перед ними, навіть про видимі діла Його рук. Як «Він над порожнечею північ простяг, на нічому Він землю повісив» (Йов 26:7), як Він поєднує всі частини цієї величезної будови таємним ланцюгом, який неможливо розірвати. Така велика є невідомість, таке вкрай мале знання навіть у найкращих людей!

4. Отже, жодна людина не є настільки досконалою в цьому житті, щоб бути вільною від невігластва. Так само, по-друге, від помилок; які, по суті, є майже неминучим наслідком цього, адже ті, хто «знає частково» (1 Кор. 13:12), завжди схильні помилятися щодо речей, яких вони не знають. Це правда, що діти Божі не помиляються в речах, суттєвих для спасіння: вони не «називають темряву світлом, а світло темрявою» (Іс. 5:20), і не «шукають смерті в помилці свого життя» (Мудрість 1:12). Бо вони «навчені Богом», і шлях, яким Він їх навчає, шлях святості, є настільки простим, що «не заблудить також нерозумний, як буде тією дорогою йти» (Іс. 35:8). Але в речах, не суттєвих для спасіння, вони помиляються, і то часто. Найкращі й наймудріші люди нерідко помиляються навіть щодо фактів: вірять, ніби того не було, що насправді було, або ніби те було зроблено, чого не було. Або, припустімо, вони не помиляються щодо самого факту, та можуть помилятися щодо його обставин, вважаючи їх, або багато з них, зовсім іншими, ніж вони були насправді. І звідси неминуче постають багато подальших помилок. Звідси вони можуть вважати минулі чи теперішні вчинки, які були або є злими, добрими, а ті, що були або є добрими, злими. Звідси також вони можуть судити не за правдою щодо характерів людей, і не лише в тому, що вважають добрих людей кращими, а злих гіршими, ніж вони є, але й у тому, що вірять, ніби добрими були або є люди, які були або є дуже злі, або ж, можливо, вважають злими тих, хто був або є святий і бездоганний.

5. Ба більше, навіть щодо самого Святого Письма, хоч як вони стараються цього уникати, найкращі люди здатні помилятися і помиляються день у день, особливо щодо тих його частин, які не так безпосередньо стосуються практики. Звідси й те, що навіть Божі діти не згодні між собою в тлумаченні багатьох місць Святого Письма. І їхня різниця в поглядах не є доказом того, що з обох боків вони не є Божими дітьми, але є доказом того, що ми не маємо більше підстав чекати від будь-якої людини повної безпомилковості, ніж чекати від неї всезнання.

6. Якщо хтось заперечить проти того, що сказано в цьому та в попередньому пункті, посилаючись на слова святого Івана, звернені до братів у вірі: «А ви маєте помазання від Святого, і знаєте все» (1 Ів. 2:20), то відповідь проста: «Ви знаєте все, що потрібне для здоров’я ваших душ» (пор. 3 Ів. 2). Що апостол не мав наміру поширювати ці слова далі, і що він не міг говорити їх у буквальному, абсолютному значенні, очевидно, по-перше з того, що інакше він поставив би учня вище за Вчителя, бо сам Христос, як людина, не знав усього: «Про день же той чи про годину не знає ніхто: ні Анголи на небі, ні Син, тільки Отець» (Марка 13:32). Очевидно, по-друге, і з наступних слів самого апостола: «Це я написав вам про тих, що вас зводять» (пор. 1 Ів. 3:7), а також із його часто повторюваного застереження: «Нехай ніхто вас не зводить» (див. Марка 13:5; Еф. 5:6; 2 Сол. 2:3). Це застереження було б цілком зайвим, якби ті самі люди, що мали помазання від Святого (1 Ів. 2:20), не були схильні не лише до незнання, але й до помилки.

7. Отже, навіть християни не є настільки досконалими, щоб бути вільними ані від незнання, ані від помилки. Ми можемо, по-третє, додати, що вони не є вільними й від немочей. Лише подбаймо про те, щоб правильно розуміти це слово. Не даваймо цієї м’якої назви відомим гріхам, як це роблять деякі. Так, один чоловік каже нам: «Кожна людина має свою неміч, і моя неміч, це пияцтво». Інший має неміч нечистоти. Інший має неміч марно вживати святе Боже Ім’я. А ще інший має неміч називати брата: «рака» (Мт. 5:22), або віддавати «лайкою за лайку» (1 Петр. 3:9). Очевидно, що всі ви, хто так говорить, якщо не покаєтеся, разом із вашими «немочами» живцем підете до пекла. Але я маю на увазі не лише те, що правильно називають тілесними немочами, але й усі ті внутрішні або зовнішні недосконалості, які не мають моральної природи. Такими є слабкість або повільність розуміння, тупість або нечіткість сприйняття, неузгодженість думок, невпорядкована швидкість або важкість уяви. Такими, щоб не називати більше подібних речей, є нестача швидкої або міцної пам’яті. Такими, в іншому роді, є те, що зазвичай певною мірою є наслідком цих речей, а саме повільність мовлення, недоречність вислову, негарність вимови. До цього можна було б додати тисячу безіменних вад або в розмові, або в поведінці. Це ті немочі, які є в найкращих людей, у більшій або меншій мірі. І від них ніхто не може сподіватися бути цілком звільненим, доки дух не повернеться до Бога, Який його дав (Еккл. 12:7).

8. І ми не можемо сподіватися, аж до того часу, бути цілковито вільними від спокуси. Така досконалість не належить до цього життя. Правда, є такі, що, бувши віддані на те, щоб «чинити всяку нечистоту з пожадливістю» (Еф. 4:19), ледве помічають спокуси, бо вони їм не противляться, і тому видається, ніби вони без спокуси. Є також багато таких, кого мудрий ворог душ, бачачи, що вони міцно сплять у мертвій формі побожности, не спокушає до грубого гріха, щоб вони не прокинулися, перш ніж упадуть у вічні муки. Я знаю також, що є діти Божі, які, будучи тепер даром виправдані (Рим. 5:1), знайшовши викуплення в крові Христа (Еф. 1:7), на теперішній час не відчувають жодної спокуси. Бог сказав їхнім ворогам: «Не доторкайтеся до помазаних Моїх, і не чиніть лиха Моїм дітям» (див. 1 Хр. 16:22). І на цю пору, можливо на тижні або місяці, Він дає їм «їздити по висотах» (Повт. 32:13), несе їх, немов «на крилах орла» (Вих. 19:4), понад усі «вогняні стріли» лукавого (Еф. 6:16). Але цей стан не триватиме завжди, як ми можемо зрозуміти хоча б з одного міркування: Сам Син Божий, будучи в тілі, був спокушуваний аж до кінця Свого життя (Євр. 2:18; 4:15; 6:7). Отже, так нехай і Його слуга цього сподівається, бо «учень не більший за вчителя» (Лк. 6:40).

9. Таким чином, християнська досконалість не означає (як деякі, здається, уявляють) звільнення від невігластва, помилок, немочей чи спокус. Насправді, це просто інше слово для позначення святості. Це дві назви для одного й того ж поняття. Таким чином, кожен, хто досконалий, є святим, і кожен, хто святий, у біблійному сенсі є досконалим. Проте ми можемо, нарешті, зауважити, що навіть у цьому сенсі немає абсолютної досконалості на землі. Не буває такої досконалості, що її можна досягти раз і назавжди і після цього вже не зростати далі. Тому, хоч би чого людина вже досягла і хоч би як високо не піднялася в досконалості, їй усе одно потрібно «зростати в благодаті» (2 Пет. 3:18) і щодня дедалі більше пізнавати та любити Бога, свого Спасителя (Фил. 1:9).

II. У якому сенсі, тоді, християни є досконалими?

1. У якому ж значенні християни є досконалими? Це я й намагатимуся, по-друге, показати. Але слід зауважити наперед, що, як у природному житті, так і в християнському є кілька ступенів: одні Божі діти лише щойно народжені немовлята, інші ж досягнули більшої зрілості. Тому й святий Іван у своєму першому посланні (1 Ів. 2:12 і далі) звертається окремо до тих, кого називає «дітоньками», окремо до тих, кого називає «юнаками», і окремо до тих, кого називає «батьками». «Пишу вам, дітки», каже апостол, «бо прощено вам гріхи». Бо до цього ви вже дійшли: «виправдавшись вірою», ви «майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5:1). «Писав я до вас, юнаки, бо міцні ви, і Слово Боже в вас пробуває, і лукавого перемогли ви» (1 Ів. 2:14). Ви погасили огненні стріли лукавого (Еф. 6:16), сумніви й страхи, якими він порушував ваш перший мир, і свідчення Бога, що ваші гріхи прощено, тепер перебуває у вашому серці. «Пишу вам, батьки, бо ви пізнали Того, Хто від початку» (1 Ів. 2:13). Ви пізнали і Отця, і Сина, і Духа Христа у найглибшій глибині вашої душі. Ви є «людьми досконалими», що «виросли у міру зросту Христової повноти» (Еф. 4:13).

2. Саме про них я насамперед говоритиму в другій частині цієї проповіді, бо тільки вони, по суті, є християнами. Але навіть немовлята у Христі є досконалими (у цьому розумінні) або народженими від Бога (цей вислів також уживається в різних значеннях) так, що, по-перше, вони не чинять гріха. Якщо хтось сумнівається в цій привілеї Божих дітей, то питання не слід розв’язувати абстрактними міркуваннями, які можна розтягувати до безкінечності й зрештою залишити все там само, де й було. Так само його не слід вирішувати, спираючись на досвід тієї чи іншої окремої людини. Багато хто може думати, що не чинить гріха, тоді як чинить, але це нічого не доводить ні в один, ні в інший бік. Тож звертаймося до Писання (до Закону і до свідчення). «Бож Бог правдивий, а кожна людина неправдива» (Рим. 3:4). Ми будемо триматися Його Слова, і тільки Його. Воно має нас оцінювати і за ним належить нас судити.

3. Тепер Слово Боже ясно проголошує, що навіть ті, хто виправдані, хто народжені згори в найпростішому значенні, «вмерли для гріха», що вони не можуть «позоставатися в гріху» (Рим. 6:1, 2); що вони «з’єдналися подобою смерти» Христа (Рим. 6:5); що їхній «давній чоловік» розп’ятий із Ним, так що тіло гріха знищується, і віднині вони не служать гріхові; що, будучи мертвими з Христом, вони вільні від гріха (Рим. 6:6, 7); що вони «мертві для гріха і живі для Бога» (Рим. 6:11); що «гріх уже не панує над ними», бо вони «не під законом, а під благодаттю», і що вони, «звільнившись від гріха, стали рабами праведности» (Рим. 6:14, 18).

4. Найменше, що можна вбачати в цих словах, це, що люди, про яких тут ідеться (тобто всі справжні християни, віруючі в Христа), стають вільними від зовнішнього гріха. І ту саму свободу, яку святий Павло тут передає таким розмаїттям висловів, святий Петро передає одним висловом (1 Петра 4:1-2): «…хто тілом постраждав, той перестав грішити, щоб решту часу в тілі жити вже не для пожадливостей людських, а для Божої волі». Бо слова «перестав грішити», якщо розуміти їх у найпростішому значенні як такі, що стосуються лише зовнішньої поведінки, мають означати припинення зовнішніх учинків гріха, тобто будь-якого явного порушення Закону.

5. Але найчіткіше це видно в добре відомих словах святого Івана з третього розділу його Першого Послання: «Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку. Тому то з’явився Син Божий, щоб знищити справи диявола. Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він» (1 Ів. 3:8-9). І так само в п’ятому розділі сказано: «Ми знаємо, що кожен, хто народився від Бога, не грішить, бо хто народився від Бога, той себе береже, і лукавий його не торкається» (1 Ів. 5:18).

6. Справді, дехто каже, що це означає лише: «він не грішить свідомо», або: «він не грішить звично», або: «не так, як інші люди», або: «не так, як колись». Але хто це каже? Святий Іван? Ні. У тексті немає жодного такого уточнення, ні в цьому розділі, ні в усьому Посланні, ні в будь-якій іншій частині його писань. То звідки береться така вставка? Найкраща відповідь на це самовпевнене твердження проста: просто заперечити його. А якщо хтось може довести це зі Слова Божого, нехай наведе свої переконливі аргументи.

7. І певний різновид «аргументів» часто наводять на підтримку цих дивних тверджень, посилаючись на приклади, записані у Слові Божому. «Що ж хіба сам Авраам не згрішив, лукавлячи й фактично відрікаючись від своєї дружини? Хіба Мойсей не згрішив, коли прогнівив Бога біля вод сварки? Ба більше, щоб назвати один приклад замість усіх: хіба навіть Давид, «муж за Божим серцем», не згрішив у справі Урії хеттеянина, вчинивши і перелюб, і вбивство?» Він точно згрішив. Усе це правда.

Але що ви хочете з цього вивести? Можна погодитися, по-перше, що Давид у загальному перебігу свого життя був одним із найсвятіших людей серед юдеїв; і, по-друге, що найсвятіші люди серед юдеїв інколи грішили. Та якщо ви хочете звідси зробити висновок, що всі християни і грішать, і мусять грішити, доки живуть, то ми цілковито заперечуємо такий висновок, бо він ніколи не випливає з цих міркувань.

8. Ті, хто так міркує, здається, ніколи не звернули уваги на проголошення нашого Господа (Мт. 11:11): «Поправді кажу вам: Між народженими від жінок не було більшого над Івана Христителя! Та найменший у Царстві Небеснім той більший від нього!» Боюся, справді, що дехто уявив, ніби «Царство Небесне» тут означає царство слави, наче Син Божий щойно відкрив нам, що найменший прославлений святий у небі більший за будь-яку людину на землі. Досить лише згадати це, щоб спростувати. Отже, не може бути сумніву, що «Царство Небесне» тут (як і в наступному вірші, де сказано, що його беруть силою), або «Царство Боже», як висловлюється святий Лука, це те Царство Боже на землі, до якого належать усі справжні віруючі в Христа, усі справжні християни. У цих словах наш Господь проголошує дві речі. По-перше, що до Його приходу у плоті серед усіх людських дітей не постав ніхто більший за Івана Хрестителя; звідси очевидно випливає, що ні Авраам, ні Давид, ні будь-який юдей не був більший за Івана. По-друге, наш Господь проголошує, що найменший у Царстві Божому (у тому Царстві, яке Він прийшов установити на землі і яке сильні вже почали брати силою), більший за нього. Не більший пророк, як дехто тлумачить це слово, бо це явно неправда; а більший у Божій благодаті та в пізнанні Господа нашого Ісуса Христа. Тому ми не можемо міряти привілеї справжніх християн тими, що колись були дані юдеям. Їхнє «служіння» (або «розпорядження»), визнаємо, «було славним», але наше «перевершує славою» (2 Кор. 3:7–9). Отже, хто прагне знизити християнське розпорядження до юдейської міри, хто підбирає приклади слабкості, записані в Законі та Пророках, і звідси робить висновок, що ті, хто «зодягнулися в Христа» (Гал. 3:27), не наділені більшою силою, той тяжко помиляється, «не знавши писання, ні Божої сили» (Мт. 22:29).

9. «Але хіба немає тверджень у Писанні, які доводять те саме, якщо цього не можна вивести з тих прикладів (Чи ж Писання не говорить прямо: «Навіть праведна людина грішить сім разів на день»)» Я відповідаю: Ні. Писання не говорить нічого подібного. Немає такого тексту в усій Біблії. Те, що, здається, мається на увазі, це шістнадцятий вірш двадцять четвертого розділу Приповістей, слова якого такі: «Праведний сім раз впаде та зведеться» (Прип. 24:16). Але це зовсім інша річ. Бо, по-перше, слів «на день» у тексті немає. Отже, навіть якщо праведний «упаде» сім разів за все своє життя, це вже відповідає сказаному. По-друге, тут узагалі немає мови про падіння в гріх. Тут ідеться про падіння в тимчасове лихо (біду, нещастя). Це ясно видно з попереднього вірша, слова якого такі: «Не чатуй на помешкання праведного, ти безбожнику, не ограблюй мешкання його» (Прип. 24:15). Далі сказано: «Бо праведний сім раз впаде та зведеться, а безбожний в погибіль впаде!» Наче б він сказав: «Бог визволить праведного з його біди. А коли впадеш ти, нечестивий, не буде нікого, хто визволить вас».

10. «Але ж, однак, в інших місцях Соломон прямо стверджує: «Немає людини, яка не грішила б» (1 Цар. 8:46; 2 Хрон. 6:36); ба більше: «Немає людини праведної на землі, що робила б добро й не грішила» (Екл. 7:20)». Я відповідаю: без сумніву, так було за днів Соломона. Так було від Адама до Мойсея, від Мойсея до Соломона і від Соломона до Христа: тоді не було людини, яка б не грішила. Від дня, коли гріх увійшов у світ, не було праведного на землі, який робив би добро і не грішив, аж доки не з’явився Син Божий, щоб забрати наші гріхи. Безперечно, правдиві слова: «…поки спадкоємець дитина, він нічим від раба не різниться» (Гал. 4:1). Так само й усі святі давнини, які жили під юдейською постановою, протягом цього «дитячого стану» Церкви були «поневолені стихіями світу» (Гал. 4:3). «Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли» (Гал. 4:4-5). Тобто щоб вони прийняли тої «благодаті, що нам дана в Христі Ісусі попереду вічних часів. А тепер об’явилась через з’явлення Спасителя нашого Христа Ісуса, що й смерть зруйнував, і вивів на світло життя та нетління Євангелією» (2 Тим. 1:9-10). Тепер же вони «вже не раби, а сини» (Гал. 4:7). Отже, яким би не був стан тих, хто був під Законом, ми можемо безпечно ствердити разом зі святим Іваном, що, відколи дано Євангеліє, «хто народився від Бога, той себе береже» (1 Ів. 5:18).

11. Вкрай важливо (і притому уважніше, ніж це зазвичай роблять) зауважити, яку велику різницю маємо між юдейською та християнською постановою, і який аргумент для цієї різниці той самий апостол подає в сьомому розділі свого Євангелія (Ів. 7:38 і далі). Переказавши там слова нашого благословенного Господа: «Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його», він відразу додає: «Це ж Він сказав про Духа», ou emellon lambanein oi pisteuontes eis auton (тобто про Духа, Якого ті, що мали увірувати в Нього, потім повинні були прийняти). «Не було бо ще Духа на них, не був бо Ісус ще прославлений» (Ів. 7:39). Тут апостол не може мати на увазі (як дехто навчав), що чудотворна сила Святого Духа ще не була дана. Бо вона була дана: наш Господь дав її всім апостолам, коли вперше послав їх проповідувати Євангеліє. Тоді Він дав їм владу над нечистими духами (виганяти їх), владу зціляти хворих, і навіть воскресати мертвих (Мт. 10:8). Але Святий Дух ще не був даний у Своїх освячувальних благодатях так, як був даний після того, як Ісус був прославлений. Саме тоді, коли Він «зійшов на висоту і полонених повів у полон», Він «прийняв» ті «дарунки для людей, навіть для непокірних, щоб Господь Бог оселився між ними» (Пс. 68:18; пор. Еф. 4:8). І коли настав день П’ятидесятниці (Дії 2:1), тоді вперше ті, хто «чекали обітниці Отчої» (Дії 1:4), стали більш ніж переможцями (Рим. 8:37) над гріхом через Святого Духа, даного їм.

12. Те, що це велике спасіння від гріха не було дане, доки Ісус не був прославлений, так само виразно засвідчує й апостол Петро. Говорячи про своїх братів за тілом, як про тих, що тепер «досягаєте мети віри вашої спасіння душам», він додає (1 Петр. 1:9, 10): «Про це спасіння розвідували та допитувалися пророки, що звіщали про благодать» (тобто про благодатну постанову), «призначену вам. Вони досліджували, на котрий чи на який час показував Дух Христів, що в них був, коли Він сповіщав про Христові страждання та славу» (тобто славне спасіння), «що прийдуть по них. Їм відкрито було, що вони не для себе самих, а для вас служили тим, що тепер звіщено вам через благовісників Духом Святим, із неба посланим» (1 Петр. 1:12) (тобто в день П’ятидесятниці), і так у всі покоління, у серця всіх істинних віруючих. На цій підставі навіть «благодать, що приноситься вам в з’явленні Ісуса Христа» (1 Петр. 1:13), апостол міг слушно покласти ту сильну настанову: «Тому то, підперезавши стегна свого розуму…але за Святим, що покликав вас, будьте й самі святі в усім вашім поводженні» (1 Петр. 1:13, 15).

13. Ті, хто справді замислився над цим, мають визнати: привілеї християн не можна міряти тим, що Старий Завіт розповідає про людей, які жили під юдейським устроєм. Бо тепер настала повнота часу, тепер даровано Святого Духа, тепер людям принесене велике Боже спасіння через об’явлення Ісуса Христа. Небесне Царство вже встановлене на землі. Тому стає ясно, що Давид не є зразком або мірилом християнської досконалості, адже Дух Божий колись проголосив про цей час (і цим відрізнив його від попередніх): «І буде того дня той, хто спотикається серед них, як Давид, а дім Давидів як Бог, як Ангол Господній перед ними» (Зах. 12:8).

14. Отже, якщо ви хочете довести, що слова апостола: «Хто народився від Бога, не грішить» (1 Ів. 5:18) не слід розуміти в їхньому простому, природному й очевидному значенні, то й докази треба брати з Нового Завіту, інакше ви битиметеся «мов той, хто б’є повітря» (1 Кор. 9:26). Перший доказ, який зазвичай наводять, беруть із прикладів, записаних у Новому Завіті. «Самі апостоли», кажуть, «грішили, ба навіть найбільші з них, Петро й Павло: Павло через гостру суперечку з Варнавою (Дії 15:39), а Петро через свою нещирість в Антіохії» (Гал. 2:11). Гаразд: припустимо, що і Петро, і Павло тоді справді згрішили. Але що ви хочете з цього вивести? Чи хочете ви довести, що й усі інші апостоли інколи грішили? Тут немає й тіні доказу. Або ви хочете звідси зробити висновок, що всі інші християни апостольського віку грішили? Це ще гірше, бо такий висновок людина при здоровому глузді навряд чи могла би навіть вигадати. Чи ви міркуєте так: «Якщо двоє з апостолів одного разу згрішили, то всі інші християни в усі віки грішили й будуть грішити, доки живуть»? О, брате мій, дитина зі звичайним розумінням засоромилася би такого міркування. Найбільше, що ви могли би спробувати сказати хоч із якоюсь видимістю аргументу, це те, що інколи може згрішити будь-яка людина. Але й із цього не випливає, що хтось мусить грішити. Ні, хай не буде цього в наших словах. На них не було покладено жодної необхідності грішити. Божої благодаті їм напевно вистачало. І нам її вистачає сьогодні. Разом зі спокусою, яка їх спіткала, був і вихід, як він є для кожної душі людини в кожній спокусі. Отже, хто би не був спокушуваний до якогось гріха, не мусить піддатися, бо ніхто не спокушуваний понад те, що може витримати (1 Кор. 10:13).

15. «Але ж Павло тричі благав Господа, і все таки не міг уникнути своєї спокуси». Розгляньмо його слова буквально: «…дано мені в тіло колючку, посланця сатани, щоб бив в обличчя мене, щоб я не величався. Про нього три рази благав я Господа, щоб він відступився від мене. І сказав Він мені: Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі. Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене. Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний» (2 Кор. 12:7–10).

16. Оскільки це місце Писання є однією з головних твердинь захисників гріха, було би доречно ретельно його зважити. Тож зауважмо, по-перше, що зовсім не видно, аби ця «колючка», чим би вона не була, спонукала апостола Павла чинити гріх, а тим більше покладала на нього будь-яку необхідність робити це. Отже, звідси ніколи не можна довести, що будь-який християнин мусить грішити. По-друге, давні Отці повідомляють нам, що це був тілесний біль: «сильний головний біль», каже Тертуліан («De Pudicitia»), з чим погоджуються і Золотоустий, і святий Єронім. Святий Кипріян («De Mortalitate») висловлюється трохи загальніше: «тяжкі муки тіла й плоті» («Carnis et corporis multa ac gravia tormenta»). По-третє, з цим цілком узгоджуються власні слова апостола: «колючка для тіла, щоб бити, вражати або буцати мене». «Сила Моя в немочі звершується». Те саме слово трапляється не менше ніж чотири рази лише в цих двох віршах. По-четверте, чим би це не було, воно не могло бути ні внутрішнім, ні зовнішнім гріхом. Це не могло бути ані внутрішніми порухами, ані зовнішніми виявами гордості, гніву чи пожадливості. Це очевидно, поза всяким запереченням, зі слів, що йдуть одразу далі: «Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене». (2 Кор. 12:9) Що ж, він хвалився гордістю, гнівом, пожадливістю? Хіба через такі немочі сила Христа перебувала на ньому? Далі він каже: «Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний». (2 Кор. 12:10) Тобто коли я немічний тілом, тоді я сильний духом. Але чи наважиться хтось сказати: «Коли я немічний через гордість або пожадливість, тоді я сильний духом» Я закликаю вас усіх сьогодні бути свідками, ви, що відчуваєте на собі силу Христа: чи можете ви хвалитися гнівом, або гордістю, або пожадливістю? Чи можете мати вподобання в таких «немочах»? Чи роблять такі слабкості вас сильними? Хіба ви не стрибнули б у пекло, якби це було можливо, аби тільки втекти від них? Тож судіть самі, чи міг апостол хвалитися ними й мати в них уподобання. Нарешті, зауважмо, що цю «колючку» було дано Павлові більш як чотирнадцять років перед тим, як він написав це послання. (2 Кор. 12:2) А саме послання було написане за кілька років до того, як він завершив свій біг. (див. Дії 20:24; 2 Тим. 4:7) Отже, після цього йому ще належало довго бігти, багато битв вести, багато перемог здобути, і великого приросту прийняти в усіх Божих дарах і в пізнанні Ісуса Христа. Тому з будь-якої духовної слабкості, якби вона тоді й була, ніяк не випливає, що він так і не став сильним, що Павло, уже старий, батько в Христі, і далі мав ті самі слабкості, що він не досяг вищого стану аж до дня своєї смерті. З усього цього видно, що цей приклад апостола Павла цілком не стосується питання і ніяк не суперечить твердженню святого Івана: «Хто народився від Бога, не грішить». (1 Ів. 5:18)

17. «Але чи не суперечить цьому прямо святий Яків? Його слова такі: «Бо багато ми всі помиляємось» (Як. 3:2). А чи не є «спотикатися» тим самим, що чинити гріх»? У цьому місці я згоден з тим, що «спотикатися» означає грішити. Тобто люди, про яких тут ідеться, справді грішили, і грішили часто. Але хто ті особи, про яких тут ідеться? Це ті «учителі», яких Бог не посилав (ймовірно, ті самі люди, які навчали, що віра може бути без діл, і за це їм так гостро докорили в попередньому розділі) (Як. 2). Не сам апостол і не будь-який справжній християнин. Що словом «ми» (ужитим як фігура мови, звична не лише для натхненних, а й для всіх інших писань) апостол ніяк не міг включати ні себе, ні будь-якого істинного віруючого, це очевидно, по-перше, зі слова «ми» в дев’ятому вірші: «Ним ми благословляємо Бога й Отця, і ним проклинаєм людей…Із тих самих уст виходить благословення й прокляття» (Як. 3:9-10). Це правда, але не з уст апостола і не з уст того, хто в Христі є новим створінням (2 Кор. 5:17). По-друге, це видно з вірша, що безпосередньо передує цим словам і явно з ними пов’язаний: «Не багато-хто ставайте, брати мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо. Бо багато ми всі помиляємось» (Як. 3:1–2). «Ми»? Хто саме? Не апостоли й не істинні віруючі, а ті, що знають, що дістануть суворіший осуд через численні спотикання. Але це не могло бути сказано про самого апостола чи про будь-кого, хто йшов його слідами, адже «немає тепер жадного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом» (Рим. 8:1). Ба більше, по-третє, сам цей вірш доводить, що слова «ми всі спотикаємося» не можуть стосуватися ані всіх людей, ані всіх християн. Бо одразу ж далі він згадує людину, яка не спотикається так, як ті перші «ми», і, отже, він свідомо відрізняє її від них та називає «досконалим чоловіком».

18. Святий Іван говорить про різні речі, і тому тут немає суперечності. Коли він каже: «Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха» (1 Ів. 3:9) і «кожен, хто народився від Бога, не грішить» (1 Ів. 5:18), то йдеться про теперішній стан людини, яка народжена від Бога: вона не живе в свідомому, добровільному гріхові, не перебуває в гріховній практиці, не робить гріх своєю дорогою. А коли він каже: «Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо» (1 Ів. 1:8) і «А як кажемо, що ми не згрішили…» (1 Ів. 1:10), то йдеться про інше: про те, що навіть віруючі мають у собі те, що потребує очищення (гріховну пошкодженість, схильності, наслідки падіння), і що в минулому всі реально грішили. Тому ніхто не може чесно сказати: «У мені немає гріха взагалі» або «Я ніколи не грішив». Отже, сенс такий: народжений від Бога не живе в гріхові і не чинить його як звичну практику, але при цьому визнає, що має потребу в постійному очищенні й прощенні, і що колись справді грішив.

19. Якою би великою не здавалася ця проблема на перший погляд, вона зникає, якщо ми зауважимо, по-перше, що десятий вірш уточнює зміст восьмого: слова «Коли ж кажемо, що не маєм гріха» в одному місці пояснюються словами «А як кажемо, що ми не згрішили» в наступному вірші (1 Ів. 1:10, 8). По-друге, питання, яке тепер розглядається, полягає не в тому, чи грішили ми колись раніше, і жоден із цих віршів не твердить, що ми грішимо, або чинимо гріх тепер. По-третє, дев’ятий вірш пояснює і восьмий, і десятий: «Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1 Ів. 1:9). Наче він сказав: «Я вже ствердив: «Кров Ісуса Христа очищає нас від усякого гріха», але нехай ніхто не каже: «Мені це не потрібно, у мене немає гріха, який треба очистити». Якщо скажемо, що не маємо гріха, що не згрішили, то обманюємо самих себе й робимо Бога брехуном. Але якщо визнаємо свої гріхи, то Він, вірний і праведний, не лише простить нам гріхи, але й очистить нас від усякої неправди (1 Ів. 1:8–10), щоб ми могли «йти та більше не грішити» (Ів. 8:11).

20. Отже, святий Іван цілком узгоджується сам із собою, так само як і з іншими святими авторами. Це стане ще очевиднішим, якщо звести докупи всі його твердження щодо цього питання. По-перше, він проголошує, що кров Ісуса Христа очищає нас від усякого гріха. По-друге, ніхто не може сказати: «Я не згрішив, у мене немає гріха, який треба очистити». По-третє, Бог готовий і простити наші минулі гріхи, і спасти нас від них на майбутній час (1 Ів. 1:7–10). По-четверте, «Це пишу я до вас», каже апостол, «щоб ви не грішили. А коли хто» «згрішить», або згрішив (як це слово може бути перекладене), то йому не потрібно залишатися в гріху, адже «ми маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного» (1 Ів. 2:1–2). На даному етапі все очевидно. Але, щоб у справі виняткової важливості не залишилося жодного сумніву, апостол повертається до цього предмета в третьому розділі й докладно пояснює власний зміст. «Діточки», каже він, «нехай ніхто вас не зводить» (наче б я заохочував тих, хто продовжує жити в гріху). «Хто чинить правду, той праведний, як праведний Він! Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку. Тому то з’явився Син Божий, щоб знищити справи диявола. Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він. Цим пізнаються діти Божі та діти дияволові» (1 Ів. 3:7–10). Тут останній із богонатхненних авторів свідомо повертається до питання, яке доти могло викликати сумніви у людей із меншою обізнаністю, і дає на нього цілком ясну та остаточну відповідь. Отже, відповідно і до вчення святого Івана, і до всього змісту Нового Завіту, ми робимо такий висновок: християнин настільки є досконалим, що не чинить гріха.

21. Це великий привілей кожного християнина, навіть якщо він лише немовля у Христі. Але лише про тих, хто міцний у Господі й «перемогли ви лукавого», або радше про тих, хто «пізнали Того, Хто від початку» (1 Ів. 2:13–14), можна ствердити, що вони досконалі в такому розумінні, по-друге, про них можна сказати, що вони вже не підвладні ані лукавим помислам, ані лукавим потягам. І насамперед (по-перше) (що вони вільні) від злих, тобто гріховних, думок. Але тут слід зауважити, що думки про зло не завжди є злими думками, бо думка про гріх і гріховна думка є зовсім різні речі. Наприклад, людина може думати про вбивство, яке вчинив інший, і все ж це не буде злою або гріховною думкою. Так само і наш благословенний Господь, без сумніву, зрозумів те, що сказав диявол, коли промовив: «Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!» (Мт. 4:9). Та Він не мав жодної злої або гріховної думки і взагалі не міг мати жодної. Звідси випливає, що й справжні християни не мають таких думок, адже «удосконалившись, кожен буде, як учитель його» (Лк. 6:40). Отже, якщо Він був вільний від злих або гріховних думок, то й вони також.

22. І справді, звідки могли б з’являтися злі думки в слуги, який уподібнюється своєму Учителеві? «Із людського серця» (якщо шукати їхнє джерело) «виходять лихі думки» (Мр. 7:21). Отже, якщо серце вже не є злим, то й злі думки не можуть виходити з нього. Якби дерево було зіпсоване, то й плід був би поганий. Але дерево добре, отже й плід добрий. Сам Господь свідчить: «Так ото родить добрі плоди кожне дерево добре, а дерево зле плоди родить лихі. Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити» (Мт. 7:17–18).

23. Ту саму радісну перевагу справжніх християн апостол Павло підтверджує власним досвідом: «Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми» (або радше міркування, бо саме це означає слово logismous, тобто всі міркування гордості та невірства проти Божих обітниць чи дарів) «і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові» (2 Кор. 10:4-5).

24. І як справжні християни звільнені від злих думок, так, по-друге, вони звільнені й від злих нахилів серця. Це видно зі слів нашого Господа: «Учень не більший за вчителя; але, удосконалившись, кожен буде, як учитель його» (Лк. 6:40). Незадовго перед тим Він навчив речей дуже високих і дуже тяжких для людської природи: «А вам, хто слухає, Я кажу: Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас…Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу» (Лк. 6:27, 29). Він знав, що світ цього не прийме, тому й додав: «Чи ж може водити сліпого сліпий? Хіба не обидва в яму впадуть?» (Лк. 6:39). Наче сказав: «Не радьтеся про це з тими, хто не має духовного розуміння, кому Бог не відкрив очей серця, щоб вони разом із вами не збилися зі шляху». Далі Він відкидає два найчастіші заперечення, які такі люди висувають: «Це надто тяжко витримати» або «Це надто високо, щоб досягти», кажучи: «Учень не вищий за свого Вчителя». Тобто: якщо Я це терпів, то й ви не дивуйтеся, що маєте йти Моїми слідами. І тоді не сумнівайтеся в Моїй обітниці: «Удосконалившись, кожен буде, як учитель його» (Лк. 6:40). А Вчитель був вільний від усяких гріховних настроїв. Отже, таким є і Його учень, тобто кожен справжній християнин.

25.Кожен із них може сказати разом зі святим Павлом: «Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені» (Гал. 2:19-20), слова, які явно описують визволення не лише від зовнішнього, але й від внутрішнього гріха. Це висловлено і негативно: «живу вже не я» (моя зла природа, тіло гріха, знищене), і позитивно: «а Христос проживає в мені», а отже, в мені перебуває все святе, праведне й добре. Справді, обидва ці твердження, «Христос проживає в мені» і «живу вже не я», нерозривно пов’язані між собою, бо «яка спільність у світла з темрявою? Яка згода в Христа з белійяаром?» (2 Кор. 6:14-15).

26. Отже, Той, хто живе в істинних віруючих, «очистивши вірою їхні серця» (Дії 15:9), настільки, що кожен, хто має в собі Христа, надію на славу (Кол. 1:27), «очищає себе так же само, як чистий і Він» (1 Ів. 3:3). Він очищений від гордості; бо Христос був лагідним серцем (Мт. 11:29). Він очищений від власної волі чи бажання; бо Христос бажав лише виконати волю Отця і завершити Його діло (Ів. 4:34; 5:30). І він очищений від гніву в звичайному сенсі цього слова; бо Христос був лагідний і терплячий, довготерпеливий. Я кажу, в звичайному сенсі цього слова; бо не всякий гнів є злом. Ми читаємо про нашого Господа (Мк. 3:5), що Він одного разу «споглянув із гнівом». Але з яким видом гніву? Наступне слово показує: syllypoumenos, тобто «засмучений закам’янілістю їхніх сердець» (Мк. 3:5). Отже, Він гнівався на гріх і водночас засмучувався через грішників; був обурений на гріх, але шкодував грішників. З гнівом, з ненавистю, Він дивився на гріх; зі скорботою і любов’ю — на людей. Ідіть ж ви, хто досконалі, і робіть так само. Гнівайтеся таким чином, і не грішіть (Еф. 4:26), відчуваючи огиду до кожного гріха проти Бога, але маючи лише любов і ніжне співчуття до грішника.

27. Так Ісус «спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів» (Мт. 1:21). І не лише від зовнішніх гріхів, але й від гріхів їхніх сердець: від злих думок і злих нахилів. «Правда», кажуть деякі, «ми будемо врятовані від наших гріхів; але це станеться після смерті, не в цьому світі». Та як тоді узгодити таке твердження з чіткими словами святого Івана? «Любов удосконалюється з нами так, що ми маємо відвагу на день судний, бо який Він, такі й ми на цім світі». Апостол тут, безперечно, говорить про себе й про інших християн, які ще живуть, і робить це так, ніби наперед бачить саме таке заперечення та відразу відтинає його в самому зародку. Він прямо стверджує, що не лише в момент чи після смерті, але й у цьому світі вони такі, як їхній Учитель (1 Ів. 4:17).

28. Повністю відповідними до цього є слова святого Івана в першому розділі його Послання (1 Ів. 1:5, 7): «Бог є світло, і немає в Нім жадної темряви! Коли ж ходимо в світлі, як Сам Він у світлі, то маємо спільність один із одним, і кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха». І знову: «Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1 Ів. 1:9). Тут очевидно, що апостол також говорить про звільнення, яке відбувається в цьому світі. Бо він не каже, що кров Христа очистить нас у годину смерті чи в день суду, а каже «очищає» тепер, у теперішньому часі, «нас», живих християн, «від усякого гріха». Так само очевидно й те, що коли якийсь гріх залишається, то ми не очищені від усякого гріха, а коли в душі залишається якась неправедність, то вона не очищена від усякої непради. Нехай жоден грішник, наражаючи свою душу на небезпеку, не твердить, ніби тут ідеться тільки про виправдання або лише про зняття вини за гріх. По-перше, тому що таке тлумачення плутає те, що апостол виразно розділяє: спочатку він згадує прощення наших гріхів, а потім очищення нас від усякої неправди. По-друге, таке тлумачення фактично робить цей уривок найрішучішим підтвердженням «виправдання ділами», бо ставить умову: і внутрішня святість, і зовнішня праведність нібито мають передувати виправданню. Адже якщо «очищення», про яке тут сказано, означає лише звільнення від вини, тоді виходить, що ми не звільнені від вини (тобто ще не виправдані), доки не «ходимо у світлі, як Сам Він у світлі» (1 Ів. 1:7). Отже, лишається такий висновок: християни в цьому світі спасаються від усякого гріха, від усякої неправди, і вже тепер у цьому сенсі є досконалими, тобто не чинять гріха, а також звільнені від злих думок і злих настроїв.

29. Так Господь виконав те, що говорив через своїх святих пророків, які були від початку світу, особливо через Мойсея, сказавши: «І обріже Господь, Бог твій, серце твоє та серце насіння твого, щоб ти любив Господа, Бога свого, усім своїм серцем та всією душею своєю» (Повт. 30:6); через Давида, який вигукнув: «Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови» (Пс. 51:10); і через Єзекіїля, у тих словах: «І покроплю вас чистою водою, і станете чисті; зо всіх ваших нечистот і зо всіх ваших бовванів очищу вас. І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро…і зроблю Я те, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати…і будете Мені народом, а Я буду вам Богом! І спасу вас від усіх ваших нечистот…Так говорить Господь Бог: Того дня, коли Я очищу вас зо всіх ваших провин…І пізнають народи, які зостануться навколо вас, що Я, Господь, забудував поруйноване…Я, Господь, говорив це і зробив!» (Єз. 36:25-29, 33, 36).

30. «Отож, мої любі, мавши ці обітниці» як у Законі, так і в Пророках, і маючи пророче слово, підтверджене для нас у Євангелії нашим благословенним Господом і Його апостолами; «очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху!» (2 Кор. 7:1). «Отже, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось із вас опізнився» (Євр. 4:1). «Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі» (Фил. 3:13-14), вигукуючи до Нього день і ніч, поки ми також не зможемо «визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих» (Рим. 8:21).