Проповідь 39 - Католицький дух

8 вересня 1749

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 39

Католицький дух

(Примітка: У цьому контексті термін «католицький» означає «вселенський», а не «римо-католицький»).

«І пішов він ізвідти, і спіткав Єгонадава, Рехавового сина, що йшов навпроти нього, і привітав його та й сказав до нього: Чи твоє серце щире до мене, як моє серце до тебе? А Єгонадав відказав: Так! Дай же свою руку!» (2 Царів 10:15).

1. Це визнають навіть ті, хто цього великого обов’язку не виконує: любов належить усьому людству, бо царський закон «Люби свого ближнього, як самого себе» сам переконує кожного, хто його чує. Ідеться не про те вбоге тлумачення, яке нав’язували ревнителі давнини: «Люби ближнього», тобто лише свого родича, знайомого або друга, а «ворога ненавидь». Ні, не так. «А Я кажу вам», сказав наш Господь, «любіть ваших ворогів, благословляйте тих, хто вас проклинає, робіть добро тим, хто вас ненавидить, і моліться за тих, хто вас ображає та переслідує». Так ви будете дітьми, і виглядатимете такими для всіх людей, «Отця вашого, що на небесах», Який велить Своєму сонцю сходити над злими й добрими та посилає дощ на праведних і неправедних.

2. Але безсумнівно існує й особлива любов, яку ми винні тим, хто любить Бога. Так говорить Давид: «Вся моя насолода в святих, що на землі, і в тих, хто визначається чеснотою». І так говорить Той, Хто більший за нього: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:34-35). Саме на цій любові так часто й так наполегливо наголошує апостол Іван: «Бо це», каже він, «та звістка, яку ви чули від початку, щоб любили один одного» (1 Ів. 3:11). «Ми з того пізнали любов, що душу Свою Він поклав був за нас. І ми мусимо», якщо любов покличе нас до цього, «класти душі за братів» (1 Ів. 3:16). І знову: «Улюблені, любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!» (1 Ів. 4:7-8). «Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи. Улюблені, коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного!» (1 Ів. 4:10-11).

3. Усі люди це схвалюють, але чи всі так чинять? Щоденний досвід показує протилежне. Де ж навіть ті християни, які люблять один одного так, як Він заповів? Скільки перепон стоїть на цій дорозі. Дві головні, спільні перепони такі: по-перше, вони не можуть усі думати однаково, а звідси, по-друге, вони не можуть усі й діяти однаково. У менших питаннях їхня практика неминуче відрізнятиметься настільки, наскільки відрізняються їхні переконання.

4. Але хоча різниця в думках або в способах богослужіння може заважати повному зовнішньому єднанню, чи обов’язково вона має заважати нашому єднанню в любові? Хоч ми не можемо думати однаково, чи не можемо ми любити однаково? Чи не можемо ми бути одного серця, хоч і не однієї думки? Без жодного сумніву, можемо. У цьому можуть єднатися всі Божі діти, попри ці менші відмінності. Нехай вони й залишаються такими, як є, проте ми можемо підбадьорювати один одного в любові та в добрих ділах.

5. Воістину, у цьому відношенні приклад самого Єгу, якою б змішаною не була його вдача, вартий і уваги, і наслідування кожного серйозного християнина. «І пішов він ізвідти, і спіткав Єгонадава, Рехавового сина, що йшов навпроти нього, і привітав його та й сказав до нього: Чи твоє серце щире до мене, як моє серце до тебе?» А Єгонадав відповів: «Так! Дай же свою руку!».

Цей уривок природно поділяється на дві частини. По-перше, запитання, яке Єгу ставить Єгонадаву: «Чи твоє серце щире до мене, як моє серце до тебе?» По-друге, пропозиція, яку він робить після відповіді Єгонадава «Так! Дай же свою руку!».

I. 1. І по-перше, розгляньмо запитання, яке Єгу поставив Єгонадаву: «Чи твоє серце щире до мене, як моє серце до тебе?»

Найперше, що можемо зауважити в цих словах, це те, що тут немає жодного запитання про погляди Єгонадава. А проте безсумнівно, що він мав деякі погляди, дуже незвичні, ба навіть властиві лише йому, і деякі з них тісно впливали на його практику. Він надавав їм такої ваги, що передав їх дітям і внукам, аж до найпізнішого потомства. Це видно з розповіді, яку Єремія подає багато років по його смерті: «І взяв я Яазанію, Єреміїного сина, сина Хаваццініїного, і братів його, і всіх синів його та ввесь дім Рехавітів. І ввів я їх до Господнього дому, до кімнати синів Ханана, сина Їґдаліїного, Божого чоловіка, що була при кімнаті князів, що над кімнатою Маасеї, Шаллумового сина, який пильнував порога. І поставив я перед синами дому Рехавітів келіхи, повні вина, та чаші, та й сказав до них: Пийте вино! А вони відказали: Не будемо пити вина, бо наш батько Йонадав, син Рехавів» (щоб уникнути двозначності, цю фразу краще було б подати так: «Йонадав, наш батько, син Рехава». Тоді одразу ясно, що Рехав є його батьком, а Йонадав є їхнім предком. Ймовірно, з поваги та любові до Йонадава його нащадки воліли, щоб їх називали його ім’ям), «наказав нам, говорячи: Не пийте вина ані ви, ані ваші сини аж навіки! І не будуйте дому, і не сійте, і не засаджуйте виноградника, і не майте їх, але сидіть у наметах по всі ваші дні, щоб жити довгі дні на поверхні землі, де ви мандруєте! І послухалися ми голосу нашого батька Єгонадава, Рехавового сина, про все, що він наказав був нам, щоб не пили вина по всі наші дні ми, наші жінки, наші сини та дочки наші, і щоб ні будувати домів для нашого пробування, а виноградник і поле та насіння не будуть наші. І осіли ми в наметах, і послухалися, та й зробили все, що наказав нам наш батько Йонадав» (Єр. 35:3–10).

2. І все ж Єгу (хоч, здається, мав звичку діяти і в світських, і в релігійних справах надто запально) зовсім не зосереджується на цих відмінностях. Він не чіпляється до Єгонадава через його особливі переконання і дозволяє йому лишатися при своєму. І немає жодної ознаки, що хтось із них хоч найменше тривожив іншого через погляди, яких той дотримувався.

3. Цілком можливо, що й нині багато добрих людей дотримуються особливих поглядів, а дехто з них може вирізнятися в цьому не менше, ніж сам Єгонадав. І безсумнівно, поки наше знання є неповним, люди не будуть однаково розуміти все. Це неминучий наслідок нинішньої слабкості й обмеженості людського розуму: різні люди матимуть різні погляди в питаннях релігії, як і в повсякденних справах. Так було від початку світу, і так буде «аж до відновлення всього».

4. Хоч кожна людина неминуче вважає істинними ті погляди, яких дотримується, вона не може бути певна, що має рацію в усьому. Навпаки, кожен, хто мислить тверезо, розуміє: помилятися і багато чого не знати властиво людині. Тому він усвідомлює, що так само може хибити й сам, хоча зазвичай не бачить, у чому саме.

5. Я кажу «можливо, він не може знати», бо хто здатен визначити, як далеко може зайти таке невігластво, якого людина вже не здатна позбутися, або така ж міцна упередженість, що її вже неможливо зламати. Він нерідко так глибоко вростає в ніжні, вразливі душі, що згодом уже неможливо вирвати те, що пустило таке коріння. І хто, не знаючи всіх обставин життя людини, може сказати, якою мірою будь-яка помилка є її провиною, адже провина завжди передбачає участь волі. А про цю участь може судити лише Той, Хто випробовує серце.

6. Отже, кожна розумна людина дасть іншим таку саму свободу думки, якої хоче для себе. Вона не наполягатиме, щоб вони прийняли її погляди, так само як не хотіла б, щоб вони наполягали, аби вона прийняла їхні. Вона з терпінням ставиться до тих, хто з нею не згоден, і тому, з ким прагне єднатися в любові, ставить лише одне запитання: «Чи ваше серце щире й правильне, як моє серце щире й правильне щодо вашого серця?»

7. По-друге, варто помітити, що тут немає жодного запитання про те, як саме Єгонадав поклонявся Богові, хоча цілком імовірно, що в цьому між ними була дуже велика різниця. Ми можемо з повним правом припустити, що Єгонадав, як і все його потомство, поклонявся Богові в Єрусалимі, тоді як Єгу там не поклонявся. Він більше зважав на державну політику, ніж на релігію. Тому, хоча він і повбивав прихильників Ваала та «вигубив Ваала з Ізраїля», однак від гріха, який був для нього вигідним і зручним, поклоніння «золотим телцям», він «не відступив» (2 Цар. 10:29).

8. Але навіть серед людей із щирим серцем, людей, які прагнуть «мати сумління без докору», неминуче буде так, що доки існують різні погляди, існуватимуть і різні способи поклоніння Богові, адже різноманітність поглядів неминуче веде до різноманітності практики. І як у всі віки люди найбільше розходилися саме в уявленнях про Верховну Істоту, так само найбільше вони відрізнялися між собою і в тому, як саме Їй поклонятися. Якби це стосувалося тільки язичницького світу, це не було би дивно, бо ми знаємо, що вони «своєю мудрістю не пізнали Бога», а тому не могли певно знати й того, як Йому належить поклонятися. Але чи не дивно, що навіть у християнському світі, хоча всі загалом визнають, що «Бог є Дух; і ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися в дусі та правді», конкретні форми поклоніння Богові майже так само різноманітні, як і серед язичників?

9. І як же нам обрати серед такої різноманітності? Жодна людина не може обирати за іншого або встановлювати іншому правило. Але кожен має йти за велінням власного сумління, у простоті та благочестивій щирості. Він має бути цілковито переконаний у своєму розумі, а потім діяти згідно з найкращим розумінням, яке має. І жодне створіння не має влади змушувати іншого ходити за його власним правилом. Бог не дав жодного права жодному з людських дітей так панувати над сумлінням своїх братів. Кожен має судити сам за себе, як кожен має дати звіт за себе Богові.

10. Хоч, отже, кожен послідовник Христа, за самою природою християнського життя, має належати до певної громади, тобто до якоїсь церкви (а це, своєю чергою, передбачає певний усталений порядок поклоніння Богові, бо «двох не звести разом, коли вони не згодні»), усе ж жодна земна влада не може зобов’язати людину вибрати одну громаду замість іншої, або один порядок богослужіння замість іншого. Єдина влада, яка тут має силу, це влада власного сумління. Я знаю, що часто думають так: місце народження нібито наперед визначає, до якої церкви ми маємо належати. Наприклад, хто народився в Англії, той має бути членом так званої церкви Англії, а отже, поклонятися Богові саме в тому порядку, який вона встановила. Я колись гаряче це обстоював, але тепер бачу чимало причин для більшої стриманості. Боюся, що таке правило тягне за собою труднощі, які не витримає жодна розсудлива людина. І одна з найбільших така: якби це правило було обов’язковим, тоді не могло б бути жодної Реформації від папства, бо воно нищить саме право особистого судження, на якому й тримається вся Реформація.

11. Я, отже, не насмілююся нав’язувати свій порядок поклоніння Богові будь-кому. Я вірю, що він справді первісний і апостольський, але моя віра не є правилом для іншого. Тому я й не запитую того, з ким хочу єднатися в любові, чи він «з моєї церкви», чи належить до «моєї громади». Я не питаю, чи він приймає той самий устрій церковного управління і визнає тих самих служителів, що й я. Я не питаю, чи він користується тією самою формою молитви, у якій поклоняюся Богові. Я не запитую, чи він приймає вечерю Господню в тій самій поставі й у той самий спосіб, як я. Я не запитую і про хрещення, чи погоджується він зі мною щодо допущення хрещених із поручителями, щодо способу звершення або щодо віку тих, кому воно має бути звершене. Ба більше, я не питаю навіть того, хоч як чітко я визначився у власному розумі, чи він узагалі визнає хрещення і вечерю Господню. Нехай усе це поки що залишиться осторонь. Про це можна буде поговорити, якщо виникне потреба, у слушний час. Моє єдине запитання тепер таке: «Чи ваше серце праве, як моє серце щодо вашого серця?»

12. Але що саме має на увазі це запитання з погляду послідовника Христа, коли він ставить його братові?

Перше, що в ньому міститься, це таке: Чи ваше серце праве перед Богом? Чи ви вірите в Його буття та Його досконалості, у Його вічність і безмежність, у Його мудрість і силу, у Його справедливість, милість та істину? Чи ви вірите, що Він і нині «підтримує все словом Своєї сили», і що Він керує навіть найменшими подіями, навіть тими, що здаються найтяжчими, на Свою славу і на добро тих, хто любить Його? Чи маєте ви Боже свідчення, надприродну впевненість у Божих речах? Чи «живете вірою, а не видінням», дивлячись не на тимчасове, а на вічне?

13. Чи ви вірите в Господа Ісуса Христа, «Бога над усім, благословенного навіки»? Чи Він відкритий у вашій душі? Чи ви знаєте Ісуса Христа, Розп’ятого? Чи Він перебуває у вас, а ви в Ньому? Чи Він живе у вашому серці через віру, і чи ви цілковито зреклися всіх своїх діл, своєї власної праведності, та підкорилися «праведності Божій, яка через віру в Ісуса Христа»? Чи ви «знайдені в Ньому», не маючи власної праведності, але маючи тільки праведність, яку отримали через віру? І чи ви через Нього «боретеся добрим подвигом віри» та «хапаєтеся за вічне життя»?

14. Чи ваша віра «energoumenē di’ agapēs», тобто дієва любов’ю? Чи ви любите Бога «усім серцем вашим, і всім розумом вашим, і всією душею вашою, і всією силою вашою»? Чи шукаєте ви всього свого щастя лише в Ньому? І чи знаходите те, чого шукаєте? Чи ваша душа безупинно «величає Господа», і чи ваш дух радіє «в Бозі, Спасителі вашому»? Чи ви, навчившись «за все дякувати», переконуєтеся, що «приємно і радісно бути вдячним»? Чи Бог є центром вашої душі, джерелом усіх ваших прагнень? Чи ви, відповідно, складаєте свій скарб на небі, а все інше вважаєте за гній і за сміття? Чи любов Божа вигнала з вашої душі любов до світу? Тоді ви «розп’яті для світу», ви мертві для всього земного, і ваше «життя сховане з Христом у Бозі».

15. Чи ви живете так, щоб чинити не свою волю, а волю Того, Хто послав вас? Того, Хто послав вас сюди ненадовго, щоб ви прожили тут кілька днів як подорожній, аж доки, виконавши працю, яку Він доручив вам, повернетеся до дому Отця вашого. Чи стало для вас найпершою потребою і найбільшим бажанням виконувати волю вашого Небесного Отця? Чи є ваш погляд чистий і щирий у всьому, без лукавства та подвійних намірів? Чи він завжди зосереджений на Ньому? Чи ви завжди дивитеся на Ісуса? Чи в усьому, що робите, ви вказуєте на Нього, у своїй праці, у справах, у спілкуванні? Чи маєте ви одну мету, лише Божу славу в усьому? «Що б ви не робили, чи словом, чи ділом, усе робіть в Ім’я Господа Ісуса, дякуючи Богові, Отцеві, через Нього».

16. Чи Божа любов спонукає вас служити Йому зі страхом і водночас з радісним благоговінням? Чи ви більше боїтеся засмутити Бога, ніж смерті або пекла? Чи немає для вас нічого страшнішого, ніж сама думка про те, щоб образити Його святість? І чи саме тому ви ненавидите «всі лихі дороги», кожний переступ Його святого й досконалого Закону, та постійно стараєтеся мати чисте сумління і перед Богом, і перед людьми?

17. Чи правильно налаштоване ваше серце щодо вашого ближнього? Чи ви любите, як самого себе, всіх людей без винятку? «Бо якщо ви любите лише тих, хто любить вас, яка вам за це винагорода». Чи ви «любите ваших ворогів»? Чи ваша душа сповнена доброзичливості й лагідної прихильності навіть до них? Чи ви любите навіть ворогів Бога, невдячних і нечестивих? Чи болить вам серце за них? Чи могли б ви, задля їхнього спасіння, побажати собі тимчасово «бути проклятим»? І чи ви показуєте це на ділі, «благословляючи тих, хто вас проклинає», та «молячись за тих, хто вас зневажає й переслідує»?

18. Чи ви виявляєте свою любов ділами? Коли маєте час і нагоду, чи справді робите добро всім людям, сусідам і незнайомцям, друзям і ворогам, добрим і злим. Чи робите для них усе добро, яке можете, намагаючись, наскільки вистачає сил, подбати про їхні потреби і допомогти їм і тілом, і душею? Якщо ви так налаштовані, то кожен християнин може сказати: якщо ви хоча би щиро цього прагнете і крок за кроком ідете вперед, доки цього досягнете, тоді «ваше серце правильно налаштоване, як моє серце щодо вашого серця».

II. 1. «Так! Дай же свою руку!» Я не маю на увазі: «Думайте так, як думаю я». Це не потрібно. Я цього не очікую і не шукаю. Так само я не маю на увазі: «Я думатиму так, як думаєте ви». Я не можу цього просто вирішити, бо думки не вмикаються і не вимикаються за бажанням, так само як зір або слух. Тож тримайтеся свого переконання, а я триматимуся свого, і так само твердо, як і досі. Вам не треба намагатися перетягти мене на свій бік, як і мені не треба робити цього з вами. Я не хочу, щоб ми сперечалися про ці питання, і не прагну, щоб ми взагалі обговорювали їх бодай словом. Залишимо розбіжності осторонь з обох боків. Лише одне прошу: «Дай же свою руку!»

2. Я не маю на увазі: «Прийміть мій спосіб богослужіння», або: «Я прийму ваш». Це теж не питання простого вибору. Кожен із нас має діяти так, як він щиро й твердо переконаний у своєму розумі. Тож ви тримайтеся того, що вважаєте найбільш угодним Богові, і я робитиму так само. Я переконаний, що єпископальний церковний устрій є біблійним і апостольським. Якщо ж ви вважаєте кращим пресвітеріанський або незалежний, залишайтеся при цьому й живіть відповідно до свого переконання. Я вірю, що немовлят слід хрестити, і що хрещення може звершуватися зануренням або окропленням. Якщо ви переконані інакше, тримайтеся свого й ідіть за ним. Мені здається, що встановлені форми молитви мають велику користь, особливо у великому зібранні. Якщо ж ви вважаєте кориснішою молитву, що народжується в моменті, чиніть за своїм судженням. Я також переконаний, що не маю права відмовляти в хрещенні тим, хто може його прийняти, і що маю їсти хліб та пити вино на спомин про мого Господа. Але якщо ви в цьому не маєте такого самого переконання, дійте за тим світлом, яке маєте. І все ж я не хочу витратити й миті на суперечки про будь-яку з цих тем. Нехай усі ці другорядні питання залишаться осторонь, і навіть не входять у поле нашої уваги. «Якщо ваше серце, як моє серце», якщо ви любите Бога й любите людей, то більшого я не прошу: «Дай же свою руку!»

3. Я маю на увазі ось що, по-перше: любіть мене. І не просто так, як ви любите всіх людей, не тільки так, як ви любите своїх ворогів або ворогів Бога, тих, що ненавидять вас, зневажають вас і переслідують вас. Не любіть мене лише як сторонню людину, про яку ви не знаєте ні доброго, ні злого. Мені цього замало. Якщо ваші наміри й почуття щирі та чисті, так само як мої щодо вас, тоді любіть мене особливою, ніжною прихильністю. Любіть як друга, що ближчий за брата, як брата у Христі, як співгромадянина Нового Єрусалима, як співвоїна, що бере участь у тій самій боротьбі під проводом того самого Начальника нашого спасіння. Любіть як товариша в Царстві та терпінні Ісуса, і як співспадкоємця Його слави.

4. Любіть мене (і люби сильніше, ніж зазвичай люблять більшість людей) любов’ю терпеливою й доброю: якщо я чогось не розумію або оступився, не додавай мені тягаря, а знось мене лагідно, співчутливо й ніжно. Любіть мене без заздрості, навіть якщо Бог часом дасть мені більший успіх у Своїй праці, ніж вам. Любіть мене так, щоб не дратуватися ані через мої помилки й слабкості, ані через те, що вам може видатися моєю неправотою. Любіть мене без підозр і лихих здогадів, не приписуючи мені злого. Любіть так, щоб покривати мої вади й немочі, не виставляти їх напоказ, охоче вірити доброму, тлумачити мої слова й учинки якомога прихильно, сподіваючись, що або чутки перебільшені, або обставини викривлені, або, принаймні, що я діяв із добрим наміром чи під раптовим натиском спокуси. І сподівайтеся до кінця, що з Божої благодаті все хибне буде виправлене, а все, чого бракує, буде доповнене багатством Його милості в Христі Ісусі.

5. Я маю на увазі, по-друге: пам’ятайте про мене в молитвах перед Богом, боріться за мене перед Ним, щоб Він якнайшвидше виправив у мені те, що бачить неправильним, і доповнив те, чого мені бракує. Коли маєте найближчий доступ до престолу благодаті, благай Того, Хто тоді особливо близький тобі, щоб моє серце ставало дедалі більш подібним до вашого, маючи більш правильні переконання і щодо Бога, і щодо людей. Просіть, щоб я мав глибше переконання в невидимому й ясніше бачив Божу любов у Христі Ісусі, щоб я непохитніше ходив вірою, а не видимим, і ревніше тримався вічного життя. Моліться, щоб любов до Бога й до всіх людей рясніше наповнювала моє серце, щоб я був палкіший і діяльніший у виконанні волі Отця мого, Який є на небесах, ревніший до добрих діл і уважніший, щоб віддалятися від усякого виду зла.

6. Я маю на увазі, по-третє, заохочуйте мене до любові та до добрих діл. Підкріплюйте вашу молитву, коли матимете нагоду, промовляючи до мене з любов’ю все, що, на вашу думку, буде корисним для моєї душі. Підбадьорюйте мене в праці, яку Бог дав мені виконувати, і навчайте, як робити її досконаліше. Так, докоряйте мені по-дружньому і виправляйте мене там, де я, на ваш погляд, чиню радше свою волю, ніж волю Того, Хто послав мене. Говоріть і не стримуйтеся, коли вважаєте, що це послужить виправленню моїх вад, зміцненню моєї слабкості, зростанню моєї любові або зробить мене більш придатним для служіння Владиці.

7. Я маю на увазі, нарешті, любіть мене не лише словами, а вчинками й щирістю. Наскільки дозволяє вам сумління (зберігаючи при цьому ваші переконання та ваш спосіб поклоніння Богові), єднайтеся зі мною в Божій справі, і ходімо далі рука в руку. І настільки далеко, без сумніву, ви можете йти. Говоріть шанобливо, де би ви не були, про Божу справу, через кого би Він її не звершував, і доброзичливо про Його посланців. І, якщо це у вашій силі, не лише співчувайте їм у будь-якій труднощі чи скорботі, але й охоче надавайте дієву допомогу, щоб вони прославляли Бога, бачачи вашу участь.

8. Дві речі слід зауважити щодо сказаного в цьому останньому пункті. По-перше, я хочу сказати таке: якої би любові, яких би виявів любові, якої би духовної чи земної допомоги я не очікував від того (чиє серце щире й налаштоване до мене так само щиро, як моє серце налаштоване до нього), то те саме, з Божої благодаті, у міру моїх сил, я готовий давати йому. По-друге, я сказав це не лише від свого імені, але й від імені всіх, чиї серця праві перед Богом і людьми, щоб ми всі любили один одного так, як Христос полюбив нас.

III. 1. Один висновок можна зробити з усього сказаного: звідси стає зрозуміло, що означає «вселенський дух».

Навряд чи знайдеться вислів, який так часто грубо перекручують у розумінні й так небезпечно спотворюють у застосуванні, як цей. Але кожному, хто спокійно зважить попередні міркування, буде легко виправити таке хибне розуміння й уберегтися від такого хибного застосування.

Бо звідси ми можемо навчитися, по-перше, що вселенський дух не є розмитим ставленням до істини. Це не байдужість до будь-яких поглядів, бо така байдужість є породженням пекла, а не даром неба. Така непевність думки, такий стан, коли людину «носить туди й сюди та кидає кожним вітром учення», є великим прокляттям, а не благословенням, непримиренним ворогом, а не другом, справжнього вселенського духу. Людина, яка має істинно вселенський дух, не перебуває в пошуку своєї релігії. Вона тверда, як сонце, у своєму судженні щодо головних істин християнського вчення. Так, вона завжди готова слухати й зважувати все, що можуть сказати проти її переконань, але це не означає хитання її розуму і не призводить до нього. Вона не вагається між двома думками і не намагається марно злити їх в одну. Зважте на це ви, що не знаєте, якого ви духа, ви, які називаєте себе людьми вселенського духа лише тому, що маєте неясне розуміння, бо ваш розум у тумані, бо у вас немає усталених і послідовних принципів, і ви хочете змішати всі погляди докупи. Зрозумійте, що ви збилися з дороги, ви не знаєте, де ви. Ви думаєте, що ввійшли в самий дух Христа, а насправді ви ближче до духа антихриста. Ідіть, спершу вивчіть перші основи Євангелії Христа, і тоді навчитеся мати істинно вселенський дух.

2. Зі сказаного ми можемо, по-друге, навчитися, що вселенський дух не є жодним різновидом байдужості у практиці віри. Це не байдужість до публічного богослужіння або до зовнішнього порядку його звершення. Така байдужість була би не благословенням, а радше прокляттям. Вона не допомагала би поклонятися Богові в дусі та в істині, а, доки тривала би, ставала би для цього невимовною перешкодою. Але людина, яка має істинно вселенський дух, зваживши все на вагах святині, не має сумніву й не вагається щодо того конкретного способу богослужіння, у якому вона бере участь. Вона ясно переконана, що цей спосіб поклоніння Богові є і біблійним, і розумним. Вона не знає жодного іншого, який був би більш біблійним або більш розумним. Тому вона не метається туди й сюди, а твердо тримається цього порядку і дякує Богові за можливість так чинити.

3. Звідси ми можемо, по-третє, навчитися, що вселенський дух не є байдужістю до всіх громад. Це ще один різновид «розпливчастості в поглядах», не менш безглуздий і небіблійний, ніж попередній. Але він далекий від людини з істинно вселенським духом. Вона міцно тримається своєї громади так само, як і своїх переконань. Вона пов’язана з однією громадою не лише внутрішньою прихильністю, але й усіма зовнішніми узами християнського братерства. Саме там вона бере участь у всіх Божих постановах. Там вона приступає до Господньої вечері. Там вона відкриває свою душу в спільній молитві, долучається до спільної хвали та подяки. Там вона з радістю слухає слово примирення, Євангеліє Божої благодаті. Разом із найближчими, найдорожчими братами у Христі, в урочисті нагоди вона шукає Бога в пості. За ними вона особливо пильнує в любові, як і вони пильнують за її душею, напоумляючи, наставляючи, утішаючи, докоряючи і в усьому підтримуючи її у вірі. Їх вона вважає своєю духовною родиною, тому, відповідно до міри, яку дав їй Бог, природно дбає про них і допомагає, щоб вони мали все потрібне для життя і благочестя.

4. Але, хоча він непохитно тримається своїх релігійних принципів, тобто того, що вважає істиною, як вона є в Ісусі; хоча він міцно тримається того поклоніння, яке визнає найугоднішим перед Божим лицем; і хоча він з’єднаний найніжнішими й найближчими узами з однією конкретною громадою, його серце відкрите для всіх людей, і для тих, кого він знає, і для тих, кого не знає; він обіймає щирою й сильною прихильністю і ближніх, і чужинців, і друзів, і ворогів. Це і є вселенська, або загальна, любов. І хто має її, той має вселенський дух. Бо лише любов дає право на це звання: вселенська любов і є вселенський дух.

5. Якщо розуміти це слово в найстрогішому значенні, то людина вселенського духу є та, що, як сказано вище, простягає руку всім, чиє серце так само щире перед Богом, як і її власне. Вона вміє цінувати й прославляти Бога за ті переваги, які має в пізнанні Божих речей, у правдивому, біблійному способі поклоніння Йому, і, понад усе, за єдність із громадою, яка боїться Бога та чинить праведність. І водночас, якомога ретельніше зберігаючи ці благословення, пильнуючи їх так, як людина пильнує власний зір, вона любить, як друзів, як братів у Господі, як членів Христа й Божих дітей, як співучасників нинішнього Божого Царства і співспадкоємців Його вічного Царства, усіх, якої б думки, богослужіння чи громади вони не були, хто вірить у Господа Ісуса Христа, хто любить Бога й людей, хто радіє догоджати Богові й боїться Його образити, тому пильно остерігається зла й ревний до добрих діл. Ось хто є справді вселенського духу. Вона носить це на серці без упину, має невимовну ніжність до таких людей і щиро прагне їхнього добра, тому не перестає доручати їх Богові в молитві, а також обстоювати їхню справу перед людьми. Вона говорить до них утішно і своїми словами старається зміцнити їхні руки в Бозі. Вона допомагає їм, наскільки має сили, у всьому, і в духовному, і в тілесному. Вона готова «витрачати і бути витраченою» за них, так, навіть покласти своє життя заради них.

6. Ви ж, Божі люди, добре над цим поміркуйте. Якщо ви вже стали на цей шлях, ідіть ним далі. Якщо ж досі збивалися з дороги, благословіть Бога, що Він повернув вас назад. Тепер же біжіть той біг, який вам призначено, йдіть царською дорогою вселенської любові. Пильнуйте, щоб у ваших переконаннях не було хитання, а в серці не було тісноти. Ідіть рівно, укорінені у вірі, раз і назавжди переданій святим, і утверджені в любові, у справжній вселенській любові, аж доки на віки вічні вас не огорне сама любов.

[Гімн Чарльза Веслі «Вселенська любов», доданий у деяких виданнях:

Втомлений від усякої цієї словесної сварки,

Від цих понять, форм, способів і назв,

До Тебе, Дороги, Правди, Життя,

Чия любов моє просте серце розпалює,

Божественно навчений, нарешті лечу

(Щоб) з Тобою і Твоїми жити і вмирати.

Виведений із середини Вавилону,

Партії та секти лишаю позаду;

Серце моє розширене, і думка вільна,

Де б не знайшов я приховану істину,

Приховану істину з радістю визнавати,

І схилятися лише перед Іменем Ісуса.

Відкуплений Твоєю всемогутньою благодаттю,

Смакую мою славну свободу,

З відкритими обіймами світ обіймаю,

Але приліплююся до тих, хто приліплюється до Тебе;

І тільки святими Твоїми тішуся,

Хто ходить з Богом у найчистішій одежі.

З малою отарою єднаюся і спочиваю,

Зі здоровими членами, що тримаються Голови.

Обрані небагато, прощенням благословенні

Й помазанням Духа проваджені

У той розум, що був у Тобі,

У глибини Божества.

Брати мої, друзі й родичі це ті,

Хто чинить волю мого Небесного Отця;

Хто прагне досконалої святості

І всі Твої наміри сповнити,

Спраглі бути тим, чим є Ти,

І любити свого Бога всім серцем.

Для них, хоч тілом і роз’єднані,

Де б не були розсіяні по землі,

Нелицемірну, безмежну любов я знаходжу,

І сталу, як життя Бога,

Джерела життя: звідти вона виникла,

Така ж чиста, така ж рівна і така ж сильна.

Єднаний із прихованою, невідомою Церквою

Цим певним зв’язком досконалості,

У тиші в безпеці я живу на самоті

І славлю єднальну благодать,

Дану мені, дану кожному віруючому,

Усім Твоїм святим на землі й на небі.