Проповідь 38 - Засторога проти фанатизму

1-7 листопада 1749

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 38

Засторога проти фанатизму

«Обізвався до нього Іван: Учителю, ми бачили одного чоловіка, який з нами не ходить, що виганяє Ім’ям Твоїм демонів; і ми заборонили йому, бо він із нами не ходить. А Ісус відказав: Не забороняйте йому» (Марка 9:38–39).

1. У попередніх віршах ми читаємо, що після того, як Дванадцять сперечалися, «хто з них більший», Ісус узяв дитину, поставив її серед них, і, обнявши її, сказав їм: «Хто приймає одну з таких дітей в Ім’я Моє, той Мене приймає; а хто приймає Мене, той приймає не тільки Мене, а Того, хто послав Мене». Тоді «обізвався до нього Іван», тобто заговорив, посилаючись на те, що Господь щойно промовив: «Учителю, ми бачили одного чоловіка, який з нами не ходить, що виганяє Ім’ям Твоїм демонів; і ми заборонили йому, бо він із нами не ходить». Наче хотів сказати: «Чи мали ми його прийняти? Чи, прийнявши його, прийняли б Тебе? Чи не краще було заборонити йому? Хіба ми не вчинили правильно?» «Ісус відказав: Не забороняйте йому».

2. Те ж саме місце згадується і в євангеліста Луки, майже тими ж словами. Але можна спитати: «Яке це має відношення до нас, якщо тепер ніхто не виганяє бісів? Хіба не була відібрана від Церкви ця влада ще дванадцять чи чотирнадцять століть тому? Яким чином тоді нас стосується запропонований тут випадок або рішення Господа?»

3. Можливо, значно ближче, ніж ми зазвичай уявляємо. Адже йдеться про випадок не такий уже й рідкісний. Щоб ми могли повною мірою скористатися цією настановою, я маю намір показати: по-перше, в якому сенсі люди й нині можуть і дійсно виганяють бісів; по-друге, що означає вислів «він із нами не ходить»; по-третє, пояснити настанову Господа «Не забороняйте йому»; і завершити висновком із усього сказаного.

І. 1. Отже, по-перше, я покажу, у якому сенсі люди можуть і справді нині виганяти бісів.

Щоб отримати найясніше розуміння цього, слід пам’ятати, що (згідно зі Святим Письмом), як Бог перебуває і діє в дітях світла, так і диявол перебуває і діє в дітях темряви. Як Дух Святий оселяється в душах праведних, так і злий дух — у душах нечестивих. Через це апостол називає його «богом цього світу», через необмежену владу, яку він має над людьми світу. Через це Господь наш Ісус Христос називає його «князем цього світу», — настільки абсолютне його панування над ним. І тому святий Іван пише: «Ми знаємо, що ми від Бога, а» усі ті, хто не від Бога, «весь світ лежить у злому» не просто у злі, а «лежить у лукавому», живе і рухається в ньому, як ті, що не від світу, у Бозі.

2. Бо диявола слід розглядати не лише як «лютого лева, що ходить, шукаючи, кого б пожерти», і не тільки як хитрого ворога, який зненацька нападає на бідні душі та «веде їх у полон за своєю волею», але й як того, хто живе в них і ходить у них, хто панує над темрявою, тобто над безбожністю цього світу (над людьми світськими та всіма їхніми темними задумами й учинками), зберігаючи владу над їхніми серцями, ставлячи там свій престол і підкоряючи собі кожну думку. Так «сильний, озброєний, стереже свій дім», і якщо цей «нечистий дух» інколи «вийде з людини», то часто повертається із «сімома духами, гіршими за себе», і вони входять та живуть там. Але він не може бути бездіяльним у своєму помешканні. Він безперестанку «діє» в цих «синах непослуху». Він діє в них із силою, з могутньою енергією, перетворюючи їх на власну подобу, стираючи всі залишки Божого образу та готуючи їх до кожного лихого слова й діла.

3. Це, отже, безсумнівна істина, що бог і князь цього світу досі перебуває у всіх, хто не знає Бога. Єдине, що змінилося — це спосіб, у який він володіє ними. Раніше він часто мучив не лише душі, а й тіла людей, і то відкрито, без жодної маски; тепер він мучить переважно душі (за винятком деяких рідкісних випадків), і робить це приховано, наскільки можливо. Причина цієї різниці очевидна: тоді його метою було втягнути людство в забобони; тому він діяв якомога відвертіше. А тепер його мета — ввести нас в невір’я; тому він діє якомога потаємніше: бо чим непомітніше він діє, тим більше досягає свого.

4. Проте, якщо вірити історикам, і нині існують країни, де він діє так само відкрито, як і колись. «Але чому лише в диких і варварських народах? Чому не в Італії, Франції чи Англії?» Через цілком зрозумілу причину: він знає своїх людей і знає, що з кожним робити. Лапландцям він з’являється у справжньому вигляді, бо має намір укорінити їх у забобоні й грубому ідолопоклонстві. Але з вами він переслідує іншу мету. Він хоче, щоб ви обожнювали самих себе, вважали себе розумнішими за самого Бога, розумнішими за всі Його об’явлення. А щоб досягти цього, йому не можна з’являтися у власній подобі: це б усе зіпсувало. Ні, він використовує всю свою хитрість, аби змусити вас заперечити сам факт його існування, доки не схопить вас остаточно.

5. Таким чином він царює, хоча й у іншій формі, але так само безроздільно, і в цій країні, як і в тій. Він має розумного італійського невіруючого в своїх лещатах не менш надійно, ніж дикуна-татарина. Але він міцно спить у пащі лева, який надто мудрий, щоб будити його зі сну. Тож він лише бавиться з ним тепер, а коли схоче, то й пожирає його.

Бог цього світу тримає своїх англійських шанувальників не менш міцно, ніж лапландських. Але його мета — не налякати їх, бо тоді вони можуть утекти до Бога небесного. Тому князь темряви не показується, хоч і править цими охочими підданими. Завойовник тримає своїх полонених у безпеці, бо вони вважають себе вільними. Так «озброєний сильний стереже свій дім, і майно його в безпеці»; ні деїст, ні номінальний християнин не підозрюють, що він присутній: отже, між ним і ними панує повний мир.

6. І водночас він діє з усією своєю енергією в них. Він засліплює очі їхнього розуміння, так що світло славного Євангелія Христового не може просвітити їх. Він приковує їхні душі до землі й до пекла ланцюгами власних огидних пожадань. Він прив’язує їх до світу, любов’ю до багатства, до втіх, до людської слави. А гординею, заздрістю, гнівом, ненавистю, жагою помсти він підштовхує їхні душі до самої прірви пекельної; і діє тим безпечніше й більш безперешкодно, що вони й гадки не мають про його діяльність.

7. Але наскільки легко ми можемо розпізнати причину за її наслідками! Вони іноді такі грубі й очевидні. Так було навіть у найбільш витончених поганських народів. Не треба йти далеко, подивіться на римлян, яких із захватом вважають доброчесними. І навіть на вершині своєї слави та культури вони були «наповнені всілякою неправедністю, розпустою, злобою, зажерливістю, злобливістю; повні заздрощів, убивств, чвар, підступів, лихості; пліткарі, обмовники, ненависники Бога, нахабні, пихаті, хвальки, непокірні батькам, безрозсудні, зрадники, безсердечні, немилосердні».

8. Найсильніші пункти цього опису підтверджуються й іншим, можливо, менш упередженим свідком — язичником Діоном Кассієм. Він зауважує, що ще до повернення Цезаря з Галлії, не лише обжерливість і розпуста всіх видів були відкритими й неприкритими, не лише брехня, несправедливість і жорстокість панували як у публічних судах, так і в приватних домах, але найжорстокіші грабунки, насильства й убивства були такими частими в усіх частинах Риму, що мало хто виходив з дому без того, щоб не скласти заповіт, бо не знав, чи повернеться живим!

9. Такі самі грубі й очевидні діла диявола можна бачити серед багатьох, якщо не серед усіх, сучасних язичників. Природна релігія кріків, черокі, чикасо та інших індіанців, що межують із нашими південними поселеннями (і це стосується не кількох окремих людей, а цілих народів), нібито полягає в тому, щоб катувати всіх своїх полонених від ранку до вечора, аж доки зрештою не засмажити їх живцем до смерті; а через найменшу ненавмисну образу підкрастися ззаду й застрелити будь-кого зі своїх земляків. Ба більше, нібито в них звична справа: син, якщо йому здається, що батько живе надто довго, розбиває йому голову; а мати, якщо втомилася від дітей, прив’язує камені їм на шию й кидає трьох або чотирьох у річку, одного за одним!

10. Хотілося б вірити, що подібні брутальні, очевидні діла диявола творили лише язичники. Але, на жаль, ми не можемо цього сказати. Навіть у жорстокості та кровопролитті християни часом поступалися їм зовсім небагато! І не лише іспанці чи португальці, які винищили тисячі в Південній Америці; не лише голландці на Сході, чи французи в Північній Америці, які йшли слідом за іспанцями; і наші співвітчизники також бавилися в кровопролиття, винищуючи цілі народи, цим вони чітко демонстрували, який дух живе і діє в «синах непослуху».

11. Ці чудовиська могли би майже змусити нас не звертати уваги на діла диявола, що чиняться в нашій країні. Але, на жаль, ми не можемо розплющити очі, щоб не побачити їх з усіх боків. Хіба це не явний доказ його сили, що звичайні богохульники, п’яниці, розпусники, перелюбники, злодії, грабіжники, содоміти, убивці досі присутні в кожній частині нашої землі? Як тріумфально царює князь цього світу серед усіх цих «синів непокори»!

12. Менш відкрито, але не менш дієво він діє в лицемірах, пліткарях, брехунах, обмовниках; у гнобителях та здирниках, у тих, хто дає фальшиві присяги, хто продає друга, честь, совість і Батьківщину. І все ж такі люди можуть продовжувати говорити про релігію чи совість, про честь, чесноти й громадянський дух! Але вони не здатні обманути сатану більше, ніж Бога. Він також знає тих, що належать Йому. І їх дуже багато, з кожного народу та племені, і ними Він повністю володіє сьогодні.

13. Якщо ви це усвідомлюєте, то неминуче побачите, у якому сенсі люди й сьогодні можуть виганяти бісів. І справді кожен служитель Христовий виганяє їх, якщо справа Господня у його руках має успіх.

Силою Божою, яка супроводжує його слово, він приводить цих грішників до покаяння; до цілковитої внутрішньої, а також зовнішньої зміни, від усякого зла до усякого добра. І це, у правдивому сенсі, є вигнанням бісів з душ, у яких вони до того часу перебували. Сильний вже не може втримати свою оселю. Бо прийшов сильніший за нього, вигнав його, взяв її у власне володіння і зробив її житлом Божим через Духа Святого. Тут, отже, енергія сатани припиняється, і Син Божий «знищує діла диявола». Розуміння грішника тепер просвітлюється, і його серце ніжно схиляється до Бога. Його бажання очищуються, почуття освячуються; і, наповнений Святим Духом, він зростає в благодаті, поки не стане святим не лише в серці, а й у всьому своєму житті.

14. Все це насправді справа Божа. Лише Бог може вигнати сатану. Але Він зазвичай воліє робити це через людину як знаряддя в Своїй руці: отож і кажуть, що та людина виганяє бісів Його Ім’ям, Його силою та владою. І Він посилає, кого хоче, на це велике діло; але зазвичай таких, кого люди ніколи би не обрали: бо «Його шляхи — не наші шляхи, і Його думки — не наші думки». Тож Він обирає немічне, щоб посоромити сильне; нерозумне — щоб посоромити мудре; з очевидної причини — аби слава належала лише Йому; щоб «ніхто з плоті не хвалився перед Ним».

II. 1. Але чи не слід нам заборонити тому, хто так «виганяє демонів», якщо він «із нами не ходить»? Здається, саме таким було і судження, і вчинок апостола, доки він не звернувся з цією справою до свого Вчителя. «Ми заборонили йому», каже він, «бо він із нами не ходить», і він уважав це цілком достатньою підставою. Тож наступне питання для розгляду таке: що саме мається на увазі під словами «він із нами не ходить».

Найменше, що можна вкладати в ці слова, це те, що він не пов’язаний із нами зовнішньо. Ми не служимо разом і не маємо спільної праці. Він не є нашим співпрацівником у Євангелії. І справді, коли Господь посилає багатьох робітників на Свої жнива, вони не можуть усі діяти під керівництвом один одного або перебувати в тісному зв’язку між собою. Ба більше, вони не завжди можуть бути особисто знайомі, а інколи навіть не можуть знати один про одного. Неминуче буде багато таких робітників у різних частинах цих жнив, настільки віддалених від будь-якого взаємного спілкування, що вони будуть цілковитими незнайомцями один для одного, ніби жили в різні часи. Тож про будь-кого з них, кого ми не знаємо, цілком можна сказати: «він із нами не ходить».

2. Друге значення цих слів може бути таким: він «не належить до нашої групи», «не з нашого кола». Усім, хто молиться за мир Єрусалима, вже давно боляче й сумно бачити, що серед тих, кого називають християнами, досі існує так багато різних угруповань. Особливо це було помітно серед наших співвітчизників, які раз у раз розходилися один з одним через питання, що не мали жодної ваги, а часто й через такі, до яких релігія взагалі не мала стосунку. Найдрібніші обставини ставали приводом для появи окремих угруповань, і ці поділи трималися протягом багатьох поколінь. І кожна з таких груп була готова сказати про людину з іншого боку: «він із нами не ходить».

3. Цей вислів може, по третє, означати таке: він відрізняється від нас у релігійних переконаннях. Був час, коли всі християни мали одне серце і одну думку, і велика благодать перебувала на всіх них, коли вони вперше сповнилися Святого Духа. Але це благословення тривало недовго. Одностайність швидко зникла, і в Церкві Христовій знову з’явилася різниця поглядів, причому не серед номінальних, а серед справжніх християн, навіть у найпершому колі, серед самих апостолів. Не видно, щоб ця різниця, яка тоді почалася, будь-коли була повністю усунута. Ми не знаходимо, щоб навіть ті «стовпи» в Божому храмі, доки були на землі, дійшли до цілковитої однаковості думки, особливо щодо обрядового закону. Тому зовсім не дивно, що нині в християнській Церкві існує безліч різних поглядів. І дуже ймовірно, що коли ми побачимо когось, хто «виганяє бісів», то він і буде тим, хто в цьому сенсі «не йде за нами», тобто не поділяє наших переконань. Важко уявити, щоб він у всьому, навіть у питаннях віри, думав так само, як ми. Найімовірніше, він міркуватиме інакше, зокрема щодо кількох важливих тем, як от природа і призначення морального закону, Божі вічні постанови, достатність і дієвість Його благодаті, а також витривалість Його дітей.

4. Він може відрізнятися від нас, по четверте, не лише в переконаннях, а й у певних питаннях практики. Він може не схвалювати того способу поклоніння Богові, який прийнятий у нашій громаді, і вважати для своєї душі кориснішим інший, що бере початок від Кальвіна або Мартіна Лютера. Він може мати чимало заперечень проти тієї літургії, яку ми цінуємо понад усі інші, а також чимало сумнівів щодо тієї форми церковного управління, яку ми вважаємо й апостольською, і біблійною. Можливо, він піде ще далі: з міркувань сумління він може утримуватися від деяких речей, які ми вважаємо Христовими установленнями. Або, навіть якщо ми обоє погоджуємося, що вони встановлені Богом, між нами все одно може залишатися різниця або в способі звершення цих установлень, або в тому, кому саме їх слід звершувати. Неминучий наслідок будь-якої з таких відмінностей такий: той, хто відрізняється від нас у цих пунктах, мусить, щодо них, відокремитися від нашого товариства. У цьому сенсі, отже, «він із нами не ходить»: він не є «з нашої церкви».

5. Але в набагато сильнішому сенсі «він із нами не ходить» той, хто належить не лише до іншої церкви, а й до такої, яку ми в багатьох відношеннях вважаємо небіблійною і нехристиянською, церкви, яку, як ми віримо, слід визнати цілковито хибною та оманливою і у вченні, і в практиці, винною в грубому забобоні та навіть в ідолопоклонстві. Це церква, яка додала багато статей до віри, одного разу переданої святим, яка відкинула одну Божу заповідь цілком, а кілька інших зробила недійсними через свої передання, і яка, удаючи найвище шанування та найсуворіше наслідування давньої церкви, водночас запровадила незліченні нововведення, не маючи на це жодної підстави ні в давнині, ні в Писанні. Отже, безперечно, «він із нами не ходить» той, хто стоїть від нас на такій великій відстані.

6. І все ж різниця може бути ще ширшою, ніж ця. Той, хто відрізняється від нас у судженні або в практиці, може стояти від нас далі у своєму ставленні до нас, ніж у самих переконаннях. І це, справді, дуже природний і дуже поширений наслідок будь-якої іншої різниці. Відмінності, що починаються в думках, рідко на цьому й завершуються. Зазвичай вони переходять у почуття, а тоді роз’єднують навіть найближчих друзів. І немає ворожнечі глибшої та примирення важчого, ніж те, що народжується з релігійної незгоди. Через це найзліші вороги людини часто бувають з її власного дому. Через це батько повстає проти власних дітей, а діти проти батька, і, бувало, переслідують один одного навіть до смерті, думаючи при цьому, що служать Богові. Тож не дивина, що ті, хто відрізняється від нас у релігійних поглядах або в практиці, невдовзі починають ставитися до нас різко, навіть з гіркотою, дедалі більше упереджуються проти нас, аж доки починають думати так само погано про нас самих, як і про наші принципи. Майже неминучий наслідок цього такий: вони говоритимуть про нас так, як думають. Вони стануть нам у протидію і, наскільки зможуть, заважатимуть нашій праці, бо вона видаватиметься їм не Божою справою, а справою або людською, або диявольською. Хто так думає, говорить і чинить, у найсильнішому значенні «із нами не ходить».

7. Я, щоправда, не думаю, що та людина, про яку апостол говорить у цьому уривку (хоча ми не маємо про неї жодної конкретної згадки ні в найближчому контексті, ні в будь-якій іншій частині Святого Письма), зайшла аж так далеко. У нас немає підстав вважати, що між нею та апостолами була якась суттєва розбіжність, і тим більше, що вона мала упередження або проти них, або проти їхнього Вчителя. Принаймні це, здається, випливає зі слів Самого Господа, які йдуть одразу після цього: «…бо немає такого, що Ім’ям Моїм чудо зробив би, і зміг би небаром лихословити Мене». Але я свідомо подав цей випадок у найгострішому вигляді, додаючи всі обставини, які тільки можна уявити, щоб, будучи наперед попереджені про спокусу в усій її силі, ми за жодних обставин їй не піддалися і не почали боротися проти Бога.

III. 1. Припустимо, що людина не має з нами жодного спілкування, не належить до нашої партії, відокремилася від нашої Церкви, та ще й істотно відрізняється від нас і в поглядах, і в поведінці, і в ставленні. Але якщо ми бачимо, що навіть така людина «виганяє демонів», Ісус каже: «Не забороняйте йому». Це важливе повеління нашого Господа я, по-третє, маю пояснити.

2. Якщо ми бачимо, що ця людина «виганяє демонів», то добре було б у такому разі повірити навіть тому, що ми бачили на власні очі, і не заперечувати очевидного. Той, хто мало знає людську природу, не помітить одразу, наскільки ми не схильні повірити, що хтось справді «виганяє демонів», якщо він «із нами не ходить» в одному або кількох значеннях, про які йшлося вище. Досить подивитися на власне серце, щоб зрозуміти, як неохоче люди визнають бодай щось добре в тих, хто не в усьому з ними згоден.

3. «Але який достатній і розумний доказ того, що людина (у наведеному вище значенні) справді «виганяє демонів»?» Відповідь проста. Чи маєте ви повний доказ: (1) що людина, яку ви бачите, раніше жила у явному, грубому гріху, (2) що тепер вона вже не така, що відреклася від цих гріхів і живе по християнськи, (3) і що ця переміна сталася завдяки тому, що вона слухала проповідь цієї людини. Якщо ці три пункти ясні й беззаперечні, тоді ви маєте достатній і розумний доказ, якому не можете противитися без свідомого гріха, що ця людина «виганяє демонів».

4. Тоді «не забороняйте йому». Стережіться, щоб не спробувати завадити йому ні своєю владою, ні доводами, ні вмовлянням. У жодному разі не намагайтеся перешкодити йому вживати всю силу, яку дав йому Бог. Якщо ви маєте над ним авторитет, не користуйтеся ним, щоб зупинити Божу справу. Не підказуйте йому причин, чому він нібито більше не повинен говорити в Ім’я Ісуса. Сатана не забариться знайти для нього такі причини, якщо ви самі не станете йому в цьому помічниками. Не вмовляйте його відступити від праці. Бо якщо він дасть місце дияволові і вам, багато душ можуть загинути у своєму беззаконні, і тоді Бог покладе на вас відповідальність за їхню загибель.

5. «А якщо ця людина лише мирянин, але, схоже, справді «виганяє демонів», чи маю я її зупиняти?»

Якщо сам факт підтверджений і є розумний доказ, що Бог діє через неї та дає їй цю силу, тоді не зупиняйте її, навіть якщо вам дуже хочеться. Адже Бог може діяти через кого забажає. Ніхто не здатен робити такі справи без Божої присутності, без Божого покликання та доручення. І якщо Бог справді послав цю людину, то хіба ви маєте право відкликати її або забороняти їй іти цим шляхом?

6. Якщо ви не впевнені, що ця людина справді послана від Бога, то це й справді дивно. Адже ті, кого вона вивела з влади сатани до Бога, є живим доказом її служіння. Вони могли б сказати: «Найдивніше, що ви не знаєте, звідки цей чоловік, а він відкрив мені очі. Якби він не був від Бога, він не зміг би зробити нічого такого». Якщо ж ви сумніваєтеся в самому факті, перевірте: покличте батьків цієї людини, її братів, друзів, знайомих. Нехай вони засвідчать, якою вона була раніше і якою стала тепер. Але якщо сумнівів уже не лишається, якщо ви змушені визнати, що сталося очевидне Боже діяння, тоді з яким правом ви можете дорікати тому, кого Бог використав, і вимагати від нього «більше не говорити в Його Ім’я»?

7. Я визнаю, що дуже бажано, щоб кожен, хто проповідує в Його Ім’я, мав не лише внутрішнє покликання, а й зовнішнє підтвердження від Церкви. Але стверджувати, що без цього проповідувати взагалі не можна, я не можу.

І коли тут посилаються на слова: «А чести цієї ніхто не бере сам собою, а покликаний Богом, як і Аарон» (Євр. 5:4), то ця цитата радше не підтримує таке заперечення.

Бо Аарон був покликаний не до проповіді, а до священницького служіння, а саме «приносити дари та жертви за гріх». Це була його особлива функція. Ті ж, про кого йдеться тепер, жертв не приносять, вони лише звіщають слово. Аарон же, у цьому значенні, проповідником не був. Тому цей текст не можна чесно вважати прямим доказом проти того, щоб хтось проповідував без офіційного церковного доручення.

8. «Як це виглядало за часів апостолів?» Це справді добре видно з «Дій Апостолів». Під час гоніння в Єрусалимі «всі розпорошилися» по Юдеї та Самарії, «крім апостолів» (Дії 8:1). І далі сказано: «Ходили тоді розпорошенці, та Боже Слово благовістили» (Дії 8:4). З цього випливає проста думка: слово звіщали не лише апостоли, бо вони, за текстом, не розсіялися. Отже, звіщали ті, кого розсіяло гоніння, звичайні члени церкви. Чи мали всі вони формальне, зовнішнє доручення проповідувати? Текст про це не говорить і природно не змушує так думати. Навпаки, він показує, що в апостольські часи звіщення слова не було строго прив’язане лише до вузького кола офіційно поставлених служителів. Це і є свідчення практики апостольського віку: Бог використовував багатьох, а не тільки апостолів, щоб поширювати Євангелію.

9. Справді, приклад апостольської Церкви не лише не підтримує думку, ніби людині заборонено проповідувати до рукопокладення, але дає підстави думати, що тоді це вважали потрібним. Адже апостол Павло, і своїм підходом, і своїми настановами, радив спершу перевірити людину, а вже потім рукопокладати її. «Отже, і вони нехай перш випробовуються, а потому хай служать» (1 Тим. 3:10). А як саме їх мали випробувати? Невже змусити перекласти одне грецьке речення і поставити кілька формальних запитань? Який же це був би «іспит» для служителя Христа. Ні. Йдеться про відкрите й зрозуміле випробування, подібне до того, як і досі роблять у багатьох протестантських церквах Європи. Перевіряють не лише те, чи життя людини святе й бездоганне, але й те, чи має вона дари, без яких неможливо зміцнювати Церкву Христа.

10. І хто би ви не були, якщо ви боїтеся Бога, то «не забороняйте йому» ні прямо, ні опосередковано. Це можна робити по-різному. Ви забороняєте йому опосередковано тоді, коли або зовсім заперечуєте, або зневажаєте й мало цінуєте діло, яке Бог учинив через нього. Ви забороняєте йому також тоді, коли знеохочуєте його в праці, втягуєте в суперечки, висуваєте заперечення або лякаєте наслідками, яких, цілком можливо, ніколи й не буде. Ви забороняєте йому, коли виявляєте до нього неприязнь словом чи поведінкою, а ще більше тоді, коли говорите про нього іншим неприязно або зневажливо, намагаєтеся виставити його огидним або нікчемним. Ви забороняєте йому доти, доки говорите про нього зле або не надаєте ваги його трудам. Тож не забороняйте йому в жоден із цих способів. Не відмовляйте інших від того, щоб слухати його, тобто не знеохочуйте грішників слухати слово, яке може спасти їхні душі.

11. Якщо ви справді хочете виконати настанову нашого Господа в усьому її значенні й повноті, пам’ятайте Його слово: «Хто не з нами, той проти нас; і хто не збирає зі Мною, той розсіює». Той, хто не приводить людей до Царства Божого, насправді відводить їх від нього. У цій боротьбі немає нейтральних: кожен або на Божому боці, або на боці сатани. Якщо ви на Божому боці, тоді ви не лише не будете забороняти тому, хто чинить Божу справу, але й, наскільки стане ваших сил, підтримаєте його. Ви визнаєте, що Бог діє через нього, і визнаєте вагу цієї праці. Ви приберете, наскільки можливо, перепони й заперечення з його дороги. Ви підтримаєте його, говоривши про нього з пошаною перед людьми та відкрито визнаючи те, що самі бачили й чули. Ви заохочуватимете інших слухати його слово, слухати того, кого Бог послав. І ви не змарнуєте жодної нагоди виявити щиру любов, якщо Бог дасть вам таку нагоду.

IV. 1. Якщо ми свідомо не виконуємо бодай одного з цих пунктів, якщо ми прямо чи опосередковано забороняємо йому лише тому, що «він не ходить із нами», тоді ми є фанатиками. Такий висновок я роблю з усього сказаного. Але слово «фанатизм», боюся, хоч як часто його вживають, майже так само мало зрозуміле, як і слово «ентузіазм». Фанатизм це надмірна прив’язаність, або надто сильна прихильність до «своєї» партії, думки, церкви та релігії. Тому фанатик це той, хто так захоплений чимось із цього, так міцно до цього прив’язаний, що забороняє тому, хто виганяє бісів, лише тому, що той відрізняється від нього в чомусь одному або в усьому цьому разом.

2. Стережіться цього. Подбайте, щоб ви не викрили в собі фанатизм своєю неготовністю повірити, що хтось справді «виганяє демонів», якщо він відрізняється від вас. А якщо ви чисті принаймні в цьому, якщо ви визнаєте сам факт, тоді дослідіть себе: чи не виявляється в мені фанатизм у тому, що я забороняю йому прямо або опосередковано? Чи не забороняю я йому просто тому, що він не з моєї спільноти, що він не поділяє моїх поглядів, або що він поклоняється Богові не в тому порядку й не в тій традиції, яку я успадкував від батьків?

3. Дослідіть себе: чи не забороняю я йому, принаймні опосередковано, з будь-якої з цих підстав? Чи не засмучуюся я, що Бог так визнає і благословляє людину, яка тримається, на мою думку, хибних поглядів? Чи не відбиваю я в нього охоту лише тому, що він не з моєї Церкви, сперечаючись із ним, висуваючи заперечення і збиваючи його розум розмовами про далекі, уявні наслідки? Чи справді я не виявляю гніву, зневаги або будь-якої недоброзичливості ані словом, ані вчинком? Чи не згадую я за його спиною його справжні або уявні провини, його вади чи слабкості? Чи не заважаю я грішникам слухати його слово? Якщо ви робите щось із цього, ви й досі є фанатиком.

4. «Досліди мене, Господи, і випробуй мене. Перевір мої нутрощі й моє серце. Пильно глянь, чи немає в мені якоїсь дороги фанатизму, і веди мене дорогою вічною». Щоб дослідити себе ґрунтовно, поставмо справу в найгострішому вигляді. А що, якби я побачив папіста (католика), аріянина або соціанина, які виганяють демонів? Якби я це побачив, я не міг би заборонити навіть йому, не викривши в собі фанатизму. Так само, якби навіть припустити, що я побачив би юдея, деїста або турка, які роблять те саме, то, забороняючи йому прямо чи опосередковано, я все одно був би не кращий за фанатика.

5. О, тримайтеся від цього подалі. Але не задовольняйтеся тим, що не забороняєте нікому, хто виганяє демонів. Добре дійти аж сюди, але не зупиняйтеся тут. Якщо ви хочете уникнути всякого фанатизму, ідіть далі. У кожному такому випадку, яким би не було знаряддя, визнавайте руку Божу. І не лише визнавайте, але й радійте Його ділу, і прославляйте Його Ім’я з подякою. Підбадьорюйте кожного, кого Бог уподобає використати, щоб він цілковито віддався цьому. Говоріть про нього добре, де би ви не були, захищайте його характер і його покликання. Розширюйте, наскільки можете, його поле дії, виявляйте йому всяку доброту словом і ділом, і не переставайте взивати до Бога за нього, щоб Він спас і його самого, і тих, що слухають його.

6. Мені потрібно додати лише одне застереження: не думайте, що фанатизм іншого хоч трохи виправдовує ваш власний. Цілком може статися, що людина, через яку Бог звершує Свою працю, водночас стане вам на заваді і намагатиметься зупинити вас у тій самій праці. Саме це, по суті, і сталося в описаному випадку: апостоли хотіли заборонити іншому робити те, що робили вони самі. Але стережіться відповідати тим самим. Ваш обов’язок не в тому, щоб відплатити злом за зло. Якщо хтось не слухається настанови нашого Господа, це не дає вам права занедбати її. Навпаки, нехай він залишить свій фанатизм при собі. Якщо він забороняє вам, ви не забороняйте йому. Краще трудіться, пильнуйте й моліться ще ревніше, щоб ваша любов до нього ставала міцнішою. Якщо він говоритиме про вас щось лихе, ви говоріть про нього все добре, що є правдою. Наслідуйте тут це славне слово одного великого мужа: «Нехай Лютер назве мене хоч сотнею бісів, я все одно шануватиму його як Божого посланця».