Проповідь 36 - Закон, утверджений вірою: Друге повчання

1-7 листопада 1749

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 36

Закон, утверджений вірою: Друге повчання

«Тож чи не нищимо ми Закона вірою? Зовсім ні, але зміцнюємо Закона» (Рим. 3:31).

1. У попередньому викладі вже було показано, якими способами найчастіше роблять закон недійсним через віру, а саме: по-перше, взагалі не проповідувати закон. Це одним ударом зводить його нанівець, і робиться це нібито під виглядом проповіді Христа та звеличення Євангелії, хоча насправді таким чином руйнується і одне, і друге. По-друге, навчати, прямо або опосередковано, що віра скасовує потребу в святості, що святість тепер менш необхідна, або що достатньо меншої міри святості, ніж до приходу Христа, що для віруючих вона менш потрібна, ніж була б інакше, або що християнська свобода начебто означає свободу від будь-якого виду чи міри святості. Так перекручують великі істини про те, що ми тепер під завітом благодаті, а не діл, що людина виправдовується вірою без діл закону, і що «тому, хто не чинить діл, але вірить, його віра зараховується за праведність». По-третє, робити це на практиці, у самому житті, навіть якщо не визнавати цього як принципу: жити й діяти так, ніби віра має виправдати нас від святості, дозволяти собі гріх під приводом, що «ми не під законом, а під благодаттю». Тепер лишається з’ясувати, як наслідувати кращий взірець, як дійти до того, щоб ми могли сказати разом з апостолом: «Чи ж ми вірою робимо закон недійсним? Нехай не буде. Навпаки, ми утверджуємо закон».

2.Ми, справді, не «утверджуємо» старого обрядового закону, бо знаємо, що його скасовано назавжди. Тим більше ми не «утверджуємо» всієї Мойсеєвої системи, адже знаємо, що наш Господь прибив її до Свого хреста. Так само ми не «утверджуємо» морального закону так, як, на жаль, роблять надто багато людей, ніби його виконання, додержання всіх заповідей, є умовою нашого виправдання. Бо якби це було так, то, без сумніву, «перед Ним не виправдається жодна жива істота». Але навіть визнавши все це, ми все одно, в апостольському розумінні, «утверджуємо закон», тобто моральний закон.

I. 1. Ми утверджуємо закон, по перше, самим ученням: прагнемо проповідувати його в усій повноті, пояснювати й підкреслювати кожну його частину так само, як це робив наш Великий Учитель, коли був на землі. Ми утверджуємо його, слухаючись настанови святого Петра: «Коли хто говорить, нехай говорить як Божі слова», тобто так, як святі люди давнини, ведені Святим Духом, говорили та писали для нашого навчання, і як апостоли нашого благословенного Господа, під проводом того самого Духа. Ми утверджуємо його щоразу, коли говоримо в Його ім’я, нічого не замовчуючи від тих, хто слухає, проголошуючи їм без обмежень і без застережень усю Божу волю. А щоб утверджувати його ще дієвіше, ми говоримо з великою прямотою. «Ми не такі, як багато хто, що спотворюють Боже слово», kaphleuontes, як хитрі люди підмішують і псують свої погані вина. Ми не «торгуємо» ним, не домішуємо, не підробляємо і не пом’якшуємо його, щоб підлаштувати під смак слухачів. Натомість «як від щирості, як від Бога, перед Богом говоримо в Христі», маючи єдину мету: «явленням істини представити себе сумлінню кожної людини перед Богом».

2. Отже, ми утверджуємо закон самим ученням, коли так відверто звіщаємо його всім людям, і саме в тій повноті, у якій його подав наш благословенний Господь і Його апостоли, коли проголошуємо його в усій висоті, глибині, довжині та ширині. Тоді ми утверджуємо закон, коли звіщаємо кожну його частину, кожну заповідь, що в ньому міститься, не лише в повному, буквальному значенні, але й у духовному змісті: не тільки щодо зовнішніх учинків, які він забороняє або наказує, але й щодо внутрішнього начала, думок, бажань і намірів серця.

3. І справді, ми робимо це ще старанніше не лише тому, що це має найглибшу вагу, адже якщо дерево зле, якщо нахили й настрої серця не є правильні перед Богом, тоді і плід, і слово, і діло неминуче будуть злом повсякчас, але й тому, що, хоч би якими важливими були ці речі, їх мало беруть до уваги і мало розуміють. Настільки мало, що ми по праву можемо сказати і про закон, коли його розуміють у всьому духовному значенні, що він є «таємниця, прихована від віків і поколінь від початку світу». Він був майже цілком закритий для язичницького світу. Вони, при всій своїй так званій мудрості, не пізнали ані Бога, ані Божого закону, ані за буквою, тим більше за духом. «Їхні нерозумні серця» дедалі більше «затемнювалися», і, «видаючи себе за мудрих, вони стали безумними». Так само, у духовному значенні, він майже був закритий і для більшості юдейського народу. Навіть ті, що охоче говорили про інших: «цей народ, що не знає закону, проклятий», тим самим виносили вирок і собі, бо перебували під тим самим прокляттям, у тому самому страшному невігластві. Про це свідчать постійні докори нашого Господа наймудрішим серед них за їхні грубі перекручення закону. Про це свідчить і майже загальне переконання між ними, що досить очистити лише зовнішній бік чаші, що десятина з м’яти, анісу та кмину, зовнішня точність, може спокутувати внутрішню нечистоту і цілковите нехтування справедливістю, милістю, вірою та любов’ю до Бога. Так глибоко духовний зміст закону був закритий навіть від наймудріших серед них, що один із найвидатніших їхніх рабинів так тлумачить слова псалмоспівця: «Коли би я схилявся серцем до беззаконня, Господь не вислухав би мене». «Тобто», каже він, «якщо це лише в моєму серці, якщо я не чиню зовнішнього беззаконня, Господь не зважить на це. Він не покарає мене, доки я не перейду до зовнішнього вчинку».

4. Але, на жаль! Закон Божий, у його внутрішньому, духовному сенсі, прихований не тільки від юдеїв чи язичників, але й від того, що зветься християнським світом, принаймні від його величезної більшості. Духовне розуміння заповідей Божих і досі залишається таємницею і для них. І це можна спостерігати не лише в тих землях, що занурені в темряву та невігластво римського католицизму. Але це, на жаль, безсумнівно: більшість навіть із тих, хто зветься реформованими християнами, і сьогодні зовсім не знають закону Христового в його чистоті й духовності.

5. Звідси й те, що й сьогодні «книжники та фарисеї», люди, які мають лише зовнішню побожність без її сили, і які зазвичай вважають себе мудрими та праведними, обурюються, коли ми говоримо про релігію серця, а особливо тоді, коли показуємо, що без неї навіть якби ми роздали все своє майно, щоб нагодувати бідних, це не принесло б нам жодної користі. Але вони мусять обурюватися, бо ми не можемо не говорити правду, якою вона є в Ісусі. Наш обов’язок, чи слухатимуть нас, чи ні, зберегти власну душу чистою перед Богом. Усе, що написано в Божій книзі, ми маємо звіщати, не догоджаючи людям, але Господеві. Маємо звіщати не лише обітниці, але й погрози, які там знаходимо. Водночас, проголошуючи благословення і привілеї, які Бог приготував Своїм дітям, ми також маємо навчати всього, що Він наказав. І ми знаємо, що все це має своє призначення (або пробуджувати тих, хто спить, або наставляти невігласів, або втішати малодушних, або будувати й удосконалювати святих). Ми знаємо, що «все Писання, Богом натхненне, корисне», для науки, для докору, для виправлення і для виховання в праведності, і що «Божій людині» в Божій праці в її душі потрібна кожна його частина, щоб зрештою «бути досконалою, цілковито приготовленою до всякого доброго діла».

6. Наш обов’язок полягає в тому, щоб проповідувати Христа так, як Він Сам Себе відкрив. Ми можемо, справді, без провини, ба навіть з особливим Божим благословенням, звіщати любов Господа нашого Ісуса Христа, можемо говорити особливо про «Господа, нашу праведність». Можемо широко говорити про Божу благодать у Христі, «якою Він примирив світ із Собою». Можемо за потреби особливо наголошувати на тому, що Він узяв на Себе гріхи всіх нас і поніс їх за нас, що Він був «поранений за наші переступи й побитий за наші беззаконня, щоб Його ранами ми були зцілені». Але якби ми цілковито обмежилися лише цим, то не проповідували б Христа згідно з Його словом. Ми не є чисті перед Богом, якщо не проголошуємо Його в усіх Його служіннях. Проповідувати Христа так, як робітник, якому не треба соромитися, означає проповідувати Його не лише як нашого великого Первосвященика, «взятого з людей і настановленого для людей у справах, що стосуються Бога», як Того, Хто «примиряє нас із Богом Своєю кров’ю» і «завжди живе, щоб заступатися за нас», але також і як Пророка Господнього, «Який від Бога став для нас мудрістю», Який Своїм словом і Своїм Духом завжди з нами, «провадячи нас до всякої істини». Так само треба проповідувати Його і як Царя, що перебуває навіки, як Того, Хто дає закони всім, кого викупив Своєю кров’ю, Хто відновлює до Божого образу тих, кого спершу повернув у Боже благовоління, Хто царює в усіх віруючих серцях, доки не «підкорить Собі все», доки остаточно не вижене всякий гріх і не введе вічну праведність.

II. 1. Ми утверджуємо закон, по друге, коли так проповідуємо віру в Христа, що вона не скасовує потреби у святості, а навпаки народжує її, народжує всяку святість, і внутрішню, і зовнішню, і в серці, і в житті.

Щоб досягти цього, ми безупинно нагадуємо те, над чим мають часто й глибоко роздумувати всі, хто не хоче робити закон недійсним через віру, а саме: сама віра, навіть християнська віра, віра Божих вибраних, віра, що є Божим діянням, усе ж є лише служницею любові. Якою би славною і почесною вона не була, вона не є метою заповіді. Цю честь Бог дав лише любові. Любов є метою всіх Божих заповідей. Любов є метою, єдиною метою, кожного Божого устрою від початку світу і до звершення всього. І вона триватиме тоді, коли небо й земля минуть, бо лише любов ніколи не минає. Віра цілковито зникне, вона буде поглинута видінням, вічним баченням Бога. Але навіть тоді любов не зникне.

Її природа і служіння незмінні, і світильник її не згасає, і полум’я її не згорає. У безсмертному тріумфі вона житиме повіки, поширюватиме нескінченне добро й прийматиме нескінченну хвалу.

2. Про віру сказано дуже піднесені слова, і кожен, хто має її, може правдиво повторити разом з апостолом: «Подяка Богові за Його невимовний дар». Але вся її велич тьмяніє, коли порівняти її з любов’ю. Так само, як святий Павло говорить, що слава Євангелія перевищує славу закону, з такою самою доречністю можна сказати і про те, що слава любові перевищує славу віри: «Те, що було славним, у цьому відношенні не має слави через славу, що перевершує. Бо якщо те, що минає, є славним, то тим більше те, що залишається, перевершує в славі». Так, уся слава віри, доки вона ще є, походить із того, що вона служить любові. Віра є великим, але тимчасовим засобом, який Бог установив, щоб провадити до цієї вічної мети.

3. Хай ті, що надмірно звеличують віру, настільки, що вона поглинає все інше, й ті, що повністю неправильно розуміють її природу, вважаючи, ніби вона займає місце любові, замисляться над тим, що як любов буде існувати після віри, і, що вона існувала і задовго до неї. Ангели, які з моменту свого створення споглядали лице Отця Небесного, не мали потреби у вірі в її загальному значенні, як доказі невидимого. Вони також не мали потреби у вірі в більш конкретному значенні — у вірі в кров Ісуса: адже Він не прийняв природу ангелів, а лише нащадків Авраама. Отже, не було місця для віри ні в загальному, ні в окремому сенсі перед закладенням світу. Але любов існувала. Любов була від вічності в Бозі, великому океані любові. Любов була в усіх Божих дітях з моменту їхнього створення. Вони одночасно отримали від свого благого Творця буття і здатність любити.

4. І не є достовірним (як би дотепно й правдоподібно це не тлумачили деякі), що віра, навіть у загальному сенсі, мала місце в раю. Високою є ймовірність, виходячи з того короткого й лаконічного опису в Святому Письмі, що Адам до свого гріхопадіння ходив із Богом не вірою, а видінням.

Бо тоді око розуму було сильне й чисте,

і міг він (як орел дивиться на сонце)

побачити обличчя свого Творця так близько,

як це могли б зробити розумні ангели.

Він міг говорити з Богом лицем до лиця, з Тим, Чиє лице ми тепер не можемо побачити й залишитися живими; і, відповідно, не мав потреби у вірі, яка покликана заповнити відсутність видіння.

5. З іншого боку, абсолютно достовірно, що віра у своєму окремому значенні тоді не мала місця. Бо в цьому сенсі вона передбачає гріх і проголошений гнів Божий на грішника; без чого не було потреби в жертві за гріх для примирення грішника з Богом. Отже, оскільки до гріхопадіння не було потреби в жертві, то не було й місця для віри в цю жертву; бо людина тоді була чиста від усякого гріха; свята, як і Бог є святий. Але любов навіть тоді наповнювала його серце; вона панувала в ньому без жодного опору; і тільки коли любов була втрачена через гріх, віра була додана не заради себе самої, і не для того, щоби існувати довше, ніж доки не виконає цілі, для якої вона була визначена, а саме: відновити людину в любові, з якої вона впала. Отже, при падінні була додана ця «упевненість у невидимому», яка раніше була абсолютно зайвою; ця впевненість у викупній любові, яка не могла мати місця, доки не було проголошено обітницю, що «насіння жінки зітре голову змія».

6. Отже, віра від початку була призначена Богом для відновлення закону любові. Тому, говорячи так, ми не применшуємо її значення і не позбавляємо її заслуженої слави; навпаки, ми показуємо її справжню цінність, звеличуючи її в її справжній мірі та надаючи їй саме того місця, яке Божа премудрість їй визначила від початку. Вона є головним засобом відновлення тієї святої любові, в якій людина була спочатку створена. Звідси випливає, що хоча віра сама по собі не має цінності (як і жоден інший засіб), але оскільки вона веде до тієї мети, до відновлення в наших серцях закону любові, і оскільки за нинішніх умов вона є єдиним засобом, що даний під небом для досягнення цієї мети, вона через це є невимовним благословенням для людини й має невимовну цінність перед Богом.

III. 1. І це природно приводить нас до третього, найважливішого способу утвердження закону, а саме: утвердження його в наших серцях і житті. Адже без цього яка користь з усього іншого? Ми могли б утверджувати його своїм ученням, могли би проповідувати його в усій повноті, могли би пояснювати й підсилювати кожну його частину. Ми могли би розкривати його в найдуховнішому значенні й проголошувати таємниці Царства. Могли би проповідувати Христа в усіх Його служіннях і віру в Христа як таку, що відкриває всі скарби Його любові. І водночас, якщо закон, який ми проповідуємо, не утверджений у наших серцях, ми були б перед Богом не більшої вартості, ніж «мідь дзвінка» чи «бубон гучний». Уся наша проповідь була б настільки далека від того, щоб приносити нам користь, що лише примножувала би наше засудження.

2. Отже, головне питання — як ми можемо утвердити закон у власних серцях, щоби він мав повний вплив на наше життя? І це може бути здійснено тільки вірою.

Лише віра ефективно досягає цієї мети, як ми бачимо з щоденного досвіду. Бо доти, доки ми ходимо вірою, а не видінням, ми швидко прямуємо шляхом святості. Поки ми непохитно дивимось не на видиме, а на невидиме, ми дедалі більше розпинаємось для світу, а світ — для нас. Нехай лише око душі буде постійно спрямоване не на тимчасове, а на вічне, і тоді наші прихильності дедалі більше відходитимуть від земного та утверджуватимуться на небесному. Так віра, у загальному значенні, є найпрямішим і найдієвішим засобом для зростання всякої праведності й істинної святості, для утвердження святого й духовного закону в серцях тих, хто вірить.

3. І вірою, взятою в її вужчому значенні, як упевненістю в Богові, Який прощає, ми ще дієвіше утверджуємо Його закон у власних серцях. Бо немає мотиву, який так потужно спонукав би нас любити Бога, як живе відчуття Його любові в Христі. Ніщо так не зміцнює нас, як глибоке, пронизливе переконання в цьому, віддати своє серце Тому, Хто віддав Себе за нас. І з цього джерела вдячної любові до Бога постає також любов до брата. Ми не можемо не любити ближнього, якщо справді віримо в любов, якою Бог полюбив нас. Тоді ця любов до людини, заснована на вірі та любові до Бога, «не чинить зла» нашому «ближньому». Отже, як зауважує апостол, це є «виконанням» усього негативного «закону». «Бо ось це: Не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не свідчи неправдиво, не пожадай, і якщо є ще якась заповідь, то вона коротко міститься в цьому слові: Люби свого ближнього, як самого себе». Але любов не вдовольняється тим, щоб лише не чинити зла ближньому. Вона невпинно спонукає нас чинити добро, доки маємо час і нагоду: робити добро в кожному можливому виді й у кожному можливому ступені всім людям. Отже, вона не обмежується заповідями «не», але спонукає до заповідей «роби».

4. І віра виконує не тільки зовнішню частину закону, але діє також внутрішньо через любов до очищення серця, до звільнення його від усіх нечистих бажань. Кожен, хто має таку віру, «очищає себе, як і Він є чистий»; очищає себе від кожного земного, тілесного бажання, від усякої нечистої і надмірної пристрасті; так, від усього тілесного розуму, що є ворожнечею проти Бога. Водночас, якщо віра діє досконало, вона наповнює людину всією добротою, праведністю і правдою. Вона вводить усе небо в його душу; і веде його в світлі, як Бог у світлі.

5. Тож намагаймося так утверджувати закон у собі, не грішачи, бо ми «під благодаттю», а радше користуючись усією силою, яку через неї отримуємо, щоб виконати всяку праведність. Згадуючи, яке світло ми одержали від Бога, коли Його Дух викривав нас у гріхові, стережімося, щоб не погасити того світла. Те, чого ми тоді досягли, тримаймо міцно. Нехай ніщо не спонукає нас знову будувати те, що ми зруйнували, знову братися за щось, мале чи велике, що тоді ясно бачили як не для Божої слави або не для користі власної душі. Так само нехай ніщо не спонукає нас занедбувати щось, мале чи велике, чого тоді не могли занедбати без докору власного сумління. Щоб примножити й удосконалити світло, яке мали раніше, додаймо тепер світло віри. Укріпімо попередній Божий дар глибшим відчуттям усього, що Він тоді показав нам, пильнішим сумління та більшою чутливістю до гріха. Ходячи тепер у радості, а не в страху, з ясним і сталим видінням речей вічних, дивитимемося на насолоду, багатство, людську похвалу, на все земне, як на бульбашки на воді, вважаючи важливим, бажаним і вартим уважної думки лише те, що є «всередині завіси», де Ісус «сидить праворуч Бога».

6. Чи можете ви сказати: «Ти простив мою неправедність і більше не згадаєш моїх гріхів»? Тоді й далі дбайте про те, щоб утікати від гріха, як від змія. Бо тепер він здається вам надзвичайно грішним, невимовно огидним і тяжким. А водночас Божа свята й досконала воля постає перед вами в привабливому світлі. Тож тепер докладайте зусиль, щоб вона здійснювалася у вас, через вас і над вами. Пильнуйте й моліться, щоб більше не грішити, щоб помічати й уникати навіть найменшого переступу Його закону. Як у темному місці, коли туди падає сонячне проміння, стають видимі найдрібніші порошинки, так само тепер, коли Сонце Праведності сяє у вашому серці, ви бачите гріхи, яких раніше не помічали. Тому докладайте всієї старанності, щоб у всьому жити відповідно до світла, яке ви вже отримали. Ревно прагніть щодня приймати ще більше світла, ще більше пізнання й любові Бога, ще більше Духа Христового, ще більше Його життя і сили Його воскресіння. І водночас використовуйте те пізнання, ту любов, те життя і ту силу, які вже маєте. Так ви постійно переходитимете «від віри до віри» і щодня зростатимете в святій любові, аж доки віра не буде поглинута видінням, а закон любові не утвердиться навіки!