Проповідь 35 - Закон, утверджений вірою: Перше повчання

27 червня 1741

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 35

Закон, утверджений вірою: Перше повчання

«Тож чи не нищимо ми Закона вірою? Зовсім ні, але зміцнюємо Закона» (Рим. 3:31).

1. Святий Павло, на початку цього Послання виклавши своє головне твердження, а саме, що «Євангелія Христова є Божою силою на спасіння кожному, хто вірить», тобто дієвим засобом, через який Бог робить кожного віруючого учасником теперішнього і вічного спасіння, далі показує, що під небом немає іншого шляху, яким люди могли б бути спасенні. Він говорить зокрема про спасіння від провини гріха, яке зазвичай називає виправданням. А що всі люди мають у цьому потребу, що ніхто не може посилатися на власну невинність, він докладно доводить різними аргументами, зверненими як до юдеїв, так і до язичників. Звідси він робить висновок (у 19 вірші цього розділу), «що всякі уста», чи то юдея, чи язичника, «замкнути» і не лати можливості виправдовувати або оправдовувати самих себе, і що «став увесь світ винний Богові». «Бо», каже він, через власний послух «жадне тіло ділами Закону не виправдається». «А тепер, без Закону, правда Божа», тобто без нашого попереднього послуху йому, «з’явилась»: «Божа правда через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує». «Бо різниці немає», ані щодо потреби у виправданні, ані щодо способу, яким його осягають, «бо всі згрішили і позбавлені Божої слави», тобто славного образу Божого, в якому були створені. І всі, хто осягає виправдання, «але дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі, що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру…щоб бути Йому праведним, і виправдувати того, хто вірує в Ісуса», тобто щоб, без будь-якої шкоди для Своєї справедливості, Він міг виявити милість заради цього умилостивлення. «Отже, ми визнаємо», і це було головним твердженням, яке він узявся довести, «що людина виправдується вірою, без діл Закону» (вірші 20–28).

2. Легко було передбачити заперечення, яке могло б виникнути і яке, справді, виникало в усі віки: ніби твердження, що ми виправдовуємося без діл закону, означає скасувати закон. Апостол, не вступаючи в формальну суперечку, просто відкидає це обвинувачення: «Тож чи не нищимо ми», каже він, «Закона вірою? Зовсім ні, але зміцнюємо Закона».

3. Дивне уявлення деяких, ніби святий Павло, коли каже: «Людина виправдовується без діл закону», має на увазі лише обрядовий закон, спростовують самі ці слова. Бо чи утверджував святий Павло обрядовий закон? Очевидно, що ні. Він, по суті, скасував той закон через віру і відкрито визнавав, що так і є. Лише про моральний закон він міг правдиво сказати: ми не робимо його недійсним, а утверджуємо його через віру.

4. Але не всі поділяють його думку в цьому. Є багато таких, хто з нею не погоджується. У всі віки Церкви, навіть серед тих, хто носив ім’я християн, були люди, які твердили, що «віра, раз передана святим», призначена скасувати весь закон. Вони не хотіли щадити ані морального, ані обрядового закону, але, ніби то, прагнули «розтяти» «обидва перед Господом», гаряче наполягаючи: «Якщо ви утверджуєте будь-який закон, Христос вам нічого не дасть; Христос для вас став бездіяльним; ви відпали від благодаті».

5. Але чи є ревність цих людей за знанням? Чи усвідомлюють вони зв’язок між законом і вірою — і те, що, враховуючи тісний зв’язок між ними, знищення одного справді є знищенням обох? — що скасування морального закону фактично означає скасування віри разом із законом, бо воно позбавляє нас належного засобу, щоб або привести нас до віри, або розпалити цей Божий дар у нашій душі.

6. Тому всім, хто прагне або прийти до Христа, або ходити в Ньому, Якого вони прийняли, належить пильно стерегтися, щоб не «робити закон недійсним через віру». А щоб надійно вберегти нас від цього, розгляньмо, по-перше, найпоширеніші способи «робити закон недійсним через віру», а по-друге, як ми можемо, йдучи за апостолом, вірою «утверджувати закон».

I. 1. Отже, найперше запитаймо: Які є найпоширеніші способи скасування закону через віру? Один із них є найпростішим для проповідника: це взагалі не проповідувати закон. Це те саме, що викреслити його зі Святого Писання. Особливо, коли це робиться свідомо, коли це стає правилом — не проповідувати закон; і сам вислів «проповідник закону» використовується як лайка, ніби це означає щось подібне до ворога Євангелії.

2. Все це походить з глибокого незнання природи, властивостей і призначення закону, і доводить, що ті, хто так чинить, або не знають Христа, тобто зовсім чужі живій вірі, або ж, принаймні, вони є лише немовлята в Христі, і як такі, «не мають досвіду в слові правди».

3. Їхній головний аргумент такий: вони вважають, що проповідувати Євангелію означає говорити лише про страждання Христа і Його заслуги, і що цього нібито достатньо, щоб замінити собою всі завдання закону. Але ми рішуче це заперечуємо. Це не виконує навіть першого завдання закону, а саме, викривати людей у гріхові, пробуджувати тих, хто ще спить на самому краю пекла. Можливо, тут і там траплявся виняток. Один із тисячі міг пробудитися через Євангелію. Але це не є загальним правилом. Звичайний Божий шлях у тому, щоб переконувати грішників через закон, і саме через нього. Євангелія не є тим засобом, який Бог постановив для цієї мети, і який уживав Сам Господь. Ми не маємо в Писанні жодної підстави застосовувати її так, і не маємо причин думати, що це буде дієвим. Так само ми не маємо підстав очікувати цього, з огляду на саму природу речі. «Ті, хто здорові», як зауважує Сам Господь, «не потребують лікаря, а хворі». Отже, безглуздо пропонувати лікаря тим, хто здорові, або принаймні вважають себе такими. Спершу треба переконати їх, що вони хворі, інакше вони не подякують вам за вашу працю. Так само безглуздо пропонувати Христа тим, чиє серце ще ціле, бо воно ніколи не було зламане. У власному значенні це є «кидати перли перед свинями». Без сумніву, «вони потопчуть їх ногами», і ви не маєте причин чекати іншого, якщо вони також «обернуться і роздеруть вас».

4. «Але хоча в Писанні немає заповіді пропонувати Христа безтурботному грішникові, чи не маємо ми для цього біблійних прикладів?» Я так не думаю, я не знаю жодного. Я переконаний, що ви не зможете навести такого прикладу ані з чотирьох Євангелій, ані з Дій Апостолів. Так само ви не зможете показати, що так чинив хтось з апостолів, посилаючись на будь-яке місце в усіх їхніх писаннях.

5. «Але хіба апостол Павло не каже у своєму першому Посланні до Коринтян: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого» (1 Кор. 1:23), а в другому: «Бо ми не себе самих проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа» (2 Кор. 4:5)?»

Ми згодні поставити справу саме так, тобто йти його слідами і наслідувати його приклад. Лише проповідуйте так, як проповідував Павло, і на цьому суперечка завершиться.

Бо хоча ми певні, що він проповідував Христа так само повно, як і найперші з апостолів, та хто проповідував закон більше, ніж святий Павло? Отже, він не вважав, що Євангелія виконує те саме завдання.

6. Перша проповідь апостола Павла, яку записано, завершується такими словами: «І в усім, у чому ви не могли виправдатись Законом Мойсеєвим, через Нього виправдується кожен віруючий. Отож, стережіться, щоб на вас не прийшло, що в Пророків провіщене: Дивіться, погордющі, і дивуйтеся та пощезайте, бо Я діло роблю за днів ваших, те діло, що йому не повірите ви, якби хто розповів вам!» (Дії 13:39–41). Очевидно, усе це є проповідуванням закону, у тому сенсі, як ви розумієте це слово; навіть попри те, що більшість слухачів (як видно з вірша 43) були юдеями або благочестивими прозелітами, а отже, ймовірно, вже до певної міри переконаними в гріховності. Павло найперше нагадує їм, що вони не можуть бути виправдані Законом Мойсеєвим, а лише вірою в Христа; а тоді суворо попереджає про суд Божий, що й є найсильнішим способом проповідування закону.

7. У своїй наступній проповіді до язичників у Лістрі (Дії 14:15 і далі) ми не бачимо навіть імені Христа. Вся суть його звернення полягає в заклику «відвернутись від марних ідолів до живого Бога». А тепер визнайте правду: чи не думаєте, що могли би проповідувати краще за Павла? Я би не здивувався, якби ви вважали, що така погана проповідь і стала причиною такого жорстокого поводження з ним; і що каменування, якого він зазнав, було справедливою карою за те, що він не проповідував Христа!

8. Як бачимо ан прикладі тюремника, коли «тремтячий припав до Павла та до Сили. І вивів їх звідти й спитав: Добродії! Що треба робити мені, щоб спастися? А вони відказали: Віруй в Господа Ісуса» (Дії 16:29–30). І щодо людини, так глибоко переконаної у гріхові, хто не сказав би те саме? Але в Афінах ви бачите, що він говорить зовсім інакше: викриває їхній забобон, невігластво та ідолопоклонство і наполегливо кличе їх до покаяння, з огляду на майбутній суд і воскресіння з мертвих (17:24–31). Так само, коли Фелікс покликав Павла спеціально для того, щоб «послухати його про віру в Христа», то замість проповідувати Христа у вашому розумінні (що, ймовірно, змусило б правителя або насміхатися, або перечити та богохулити), «розповідав він про праведність, і про здержливість, та про майбутній суд», аж поки Фелікса, хоч і був зачерствілий, «страх огорнув» (24:24–25). Тож ідіть і наслідуйте його кроки. Проповідуйте Христа безтурботному грішникові, розмовляючи з ним «ро праведність, і про здержливість, та про майбутній суд».

9. Якщо ви скажете: «Але ж у своїх посланнях він проповідував Христа інакше», я відповім: (1) Там він узагалі не проповідував, принаймні не в тому сенсі, який ми зараз маємо на увазі. Бо проповідь у даному питанні означає проголошення істини перед зібранням. Але, відклавши це зауваження, відповім: (2) Його послання адресовані не невіруючим, а саме «святим Божим» у Римі, Коринфі, Филиппах та інших місцях. І, безумовно, він мав би говорити більше про Христа до них, ніж до тих, хто «без Бога у світі». І все ж (3) кожне з його послань сповнене закону, навіть послання до римлян і галатів: у них він робить те, що ви називаєте «проповіддю закону», і звертається як до віруючих, так і до невіруючих.

10. Із цього очевидно, що ви не знаєте, що означає проповідувати Христа в апостольському розумінні. Бо, без сумніву, апостол Павло вважав, що проповідує Христа і Феліксові, і в Антіохії, Лістрі, та Афінах. І кожен розсудливий читач має зробити висновок з його прикладу: не лише проголошення любові Христа до грішників, а й проголошення того, що Він прийде з неба у вогняному полум’ї, усе це, у розумінні апостола, є проповіддю Христа, так само, як і в повному біблійному значенні слова. Проповідувати Христа — це проголошувати все, що Він відкрив, і в Старому, і в Новому Заповіті. Тобто, ви справді проповідуєте Христа, коли говорите: «Нечестиві підуть у пекло, і всі, хто забуває Бога», так само, як коли говорите: «Ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу!»

11. Добре обміркуйте це: що проповідувати Христа — означає проповідувати всі слова, які Христос промовив; усі Його обітниці; усі Його перестороги й заповіді; все, що написано в Його Книзі. І тоді ви знатимете, як проповідувати Христа так, щоб не скасувати закону.

12. «Але ж хіба найбільше благословення не приходить тоді, коли ми особливо проповідуємо про заслуги та страждання Христа?»

Можливо, коли ми звертаємось до зібрання скорботних або до віруючих, такі проповіді будуть найбільш благословенними, бо саме вони найбільше відповідають їхньому духовному стану. Принаймні, вони зазвичай приносять найбільше розради. Але це не завжди й не обов’язково найбільше благословення. Часом я можу отримати значно більше благословення від проповіді, що розбиває мені серце і принижує мене до пороху. Я також не отримав би й тієї розради, якби слухав лише проповіді про страждання Христа. Вони, від постійного повторення, врешті втратили би свою силу, стали би дедалі нуднішими та мертвішими — аж поки не перетворились би на порожнє кружляння слів, без духу, життя чи сили. Таким чином, таке «проповідування Христа» зрештою призводить до скасування не тільки закону, а й самого Євангелія.

II. 1. Інший спосіб скасування закону через віру — навчати, що віра усуває необхідність у святості. Це відгалужується на тисячу дрібніших шляхів, і багато хто йде ними. Насправді, мало хто цілком цього уникає; мало хто з тих, хто переконаний, що ми спасаємось через віру, не піддається з часом, більшою чи меншою мірою, цій помилці.

2. До цього відхилення належать усі ті, хто навіть якщо не вважає, що віра взагалі скасовує обов’язок дотримуватись закону, все ж припускає, що: (1) святість менш обов’язкова тепер, ніж до приходу Христа; або (2) що потрібен нижчий ступінь святості; або (3) що вона менш обов’язкова для віруючих, ніж для інших. Так само, до цієї групи належать і ті, хто навіть якщо загалом мають правильне розуміння, то все ж думають, що можуть дозволити собі більше свободи в певних випадках, ніж могли би до того, як увірували. Власне саме вживання слова «свобода» в такому контексті, як свободи від послуху чи святості, то це одразу свідчить про викривлення суджень і про те, що такі люди винні в тому, що вважали далеким від себе: скасовувати закон через віру, припускаючи, що віра замінює святість.

3. Перший аргумент тих, хто прямо навчає цього, такий: «Ми тепер під благодаттю, а не під законом; отже, нам більше не потрібно виконувати діла закону».

Але хто взагалі був під законом діл? Ніхто, крім Адама до гріхопадіння. Він дійсно перебував під цим законом, що вимагав досконалого, універсального послуху як єдиної умови прийняття, і який не передбачав жодного прощення навіть за найменший переступ. Але жодна інша людина ніколи не була під цим законом: ані юдей, ані язичник; ні до Христа, ні після. Усі, і тоді, і зараз, перебувають під завітом благодаті. Суть прийняття в ньому така: Божа благодать через заслуги Христа дарує прощення тим, хто вірує такою вірою, яка «діє любов’ю» і породжує всю повноту послуху та святості.

4. Тож справа є не такою, як ви вважаєте: що раніше люди були більш зобов’язані коритися Богові, виконуючи діла закону, ніж тепер. Це припущення ви не зможете довести. Але якби ми були під завітом діл, то мали би виконати ці діла до того, як нас приймуть. Тепер же всі добрі діла, хоч і так само необхідні, як і раніше, не є умовою виправдання, а його наслідком. Отже, сама природа завіту благодаті не дає жодної підстави чи заохочення нехтувати якоюсь частиною або ступенем послуху; жодною мірою святості.

5. «Але ж ми виправдовуємось вірою, без діл закону?»

Звичайно, виправдовуємось без діл обрядового чи морального закону. І нехай би всі люди були переконані в цьому! Це вберегло би від незліченних злих наслідків, особливо від антиномізму. Бо, як правило, саме фарисеї породжують антиномістів. Впадаючи в таку крайність, яка явно суперечить Писанню, вони змушують інших кидатися в протилежну. Вони, шукаючи виправдання в ділах, відлякують інших від того, щоб надати їм бодай якесь місце.

6. Але істина лежить посередині. Ми безсумнівно виправдовуємось вірою. Це наріжний камінь усього християнського вчення. Ми виправдовуємось без діл закону, як попередньої умови виправдання; але вони є неминучим плодом тієї віри, якою ми виправдані. Отже, якщо добрі діла не слідують за нашою вірою, тобто вся внутрішня і зовнішня святість, то це ясно вказує, що наша віра нічого не варта; ми ще в гріхах своїх. Тому твердження, що ми виправдовуємось вірою, навіть вірою без діл, жодним чином не є підставою для того, щоб скасовувати закон через віру чи уявляти, що віра звільняє від будь-якого виду чи міри святості.

7. «Та хіба апостол Павло не каже прямо: «А того, хто не виконує діл, але вірує в Того, хто виправдовує безбожного, віра того зараховується в праведність?» І хіба не випливає з цього, що віра для віруючого займає місце праведності? Але якщо віра замінює праведність чи святість, то навіщо тоді ще й святість?»

Треба визнати, що це влучає просто в ціль і, справді, є головною опорою антиноміанства. І все ж це не потребує ані довгої, ані складної відповіді. Ми визнаємо: (1) Бог виправдовує безбожного, людину, яка до тієї години є цілковито безбожною, сповненою всякого зла і позбавленою всякого добра; (2) Він виправдовує безбожного, який «не чинить діл», тобто того, хто до тієї миті не робив жодного доброго діла і навіть не міг цього робити (бо зле дерево не може родити доброго плоду); (3) Він виправдовує його лише вірою, без будь-якої доброти або праведності, що передували б цьому; і (4) тоді віра зараховується йому за праведність, а саме за попередню праведність, тобто Бог, через заслуги Христа, приймає того, хто вірить, так, наче він уже виконав усю праведність.

Але що з цього випливає для вашої позиції? Апостол ніде не каже, ані тут, ані в іншому місці, що ця віра зараховується людині як наступна праведність. Він дійсно навчає, що до віри немає праведності, але де ж він каже, що після віри вона не потрібна? Він стверджує, що святість не може передувати виправданню, але не каже, що вона не має йти за ним.

Отже, апостол Павло не дає вам жодних підстав для скасування закону, ніби віра усуває необхідність святості.

III.1. Є ще один, і набагато поширеніший, спосіб скасування закону через віру: це практичне скасування, тобто скасування на ділі, хоч і не в теорії; життя таке, ніби віра дана для того, щоб звільнити нас від обов’язку святості.

З якою пристрасною серйозністю застерігає апостол нас від цього в добре відомих словах: «Що ж? Чи будемо грішити, бо ми не під Законом, а під благодаттю? Зовсім ні!» (Рим. 6:15). Це застереження варто уважно зважити, бо від нього залежить дуже багато.

2. Бути «під Законом» тут може означати:

(1) бути зобов’язаним дотримуватися обрядового закону;

(2) бути зобов’язаним дотримуватися всієї Мойсеєвої системи;

(3) бути зобов’язаним виконувати весь моральний закон як умову Божого прийняття;

(4) бути під гнівом і прокляттям Божим; під вироком вічної смерті; під почуттям вини й осуду, сповненим жаху й рабського страху.

3. Але хоча віруючий «не без закону перед Богом, але під законом Христа», все ж із тієї миті, коли він увірував, він більше не перебуває під Законом у жодному з наведених значень. Навпаки, він перебуває під благодаттю, під милостивішим, добрішим устроєм. Він більше не під обрядовим законом, ні під Мойсеєвим устроєм; він не зобов’язаний виконувати навіть моральний закон як умову прийняття; тож він звільнений від гніву і прокляття Божого, від усякого почуття вини й осуду, і від усього того страху перед смертю й пеклом, у якому раніше перебував усе своє життя. І тепер він виконує те, чого раніше «під Законом» не міг зробити: добровільну й повну покору. Він слухається не з мотивів рабського страху, а на основі вищого принципу — благодаті Божої, що панує в його серці й спонукає до вчинків, які відбуваються з любові.

4. То що ж із цього випливає? Невже цей євангельський принцип, що спонукає діяти, має бути слабшим за законний? Невже ми будемо менш слухняні Богові з синівської любові, ніж були зі страху раба?

Добре, якщо це не є поширеним явищем, якщо це практичне антиноміанство, цей непомітний спосіб робити закон недійсним через віру, не заразило тисячі віруючих.

Але чи не торкнулося воно й вас? Перевірте себе чесно й уважно. Чи не робите ви тепер того, на що не наважилися б тоді, коли були «під законом», або, як ми зазвичай кажемо, під переконанням? Наприклад, тоді ви не наважувалися потурати собі в їжі, брали лише те, що було потрібне, і то найдешевше. А чи не даєте ви собі тепер більшої волі? Чи не дозволяєте собі трохи більше, ніж тоді? Стережіться, щоб вам не «грішити, бо ми не під Законом, а під благодаттю».

5. Коли ви були під докором сумління, ви не наважувалися потурати пожадливості очей ані найменшою мірою. Ви не робили нічого, ні великого, ні малого, лише для того, щоб задовольнити свою цікавість. Ви дбали тільки про чистоту й необхідність або, щонайбільше, про дуже помірну зручність, чи то в меблях, чи в одязі. Надмірність і пишнота будь-якого роду, так само як і модна витонченість, були для вас і страхом, і гидотою.

А чи так є й нині? Чи так само чутливе ваше сумління в цих речах, як було тоді? Чи й далі ви тримаєтеся того самого правила в меблях і в одязі, топчучи під ногами все вишукане, всяку надмірність, усе непотрібне, усе лише для оздоби, хоч би як модно це було? Чи, радше, ви не повернулися до того, що колись відклали, і чого тоді не могли вживати, не ранячи свого сумління? І чи не навчилися ви говорити: «О, я тепер не такий прискіпливий»? О, коли б Бог дав, щоб ви були. Тоді ви не грішили б так, «бо ми не під Законом, а під благодаттю».

6. Колись ви були дуже обережні навіть у тому, щоб хвалити когось просто віч на віч, а тим більше остерігалися дозволяти комусь хвалити вас. Це було для вас ударом у саме серце, ви не могли цього знести і шукали лише тієї честі, що походить від Бога. Ви не могли терпіти таких розмов, так само як і будь-яких розмов, що не були добрі «на збудування». Усяку пусту мову, усяке легковажне базікання ви гидували, його і ненавиділи, і боялися, бо глибоко відчували ціну часу, кожної дорогоцінної, швидкоплинної миті. Так само ви жахалися і гидували марнотратством, цінували свої гроші майже так само, як час, і тремтіли, щоб не виявитися невірним управителем навіть «мамони неправедності».

Чи й нині ви дивитеся на похвалу як на смертельну отруту, яку небезпечно і давати, і приймати, бо вона може зашкодити душі? Чи й далі ви боїтеся й гидитеся розмов, що не ведуть до збудування, і чи стараєтеся використати кожну мить так, щоб вона не минула без користі, роблячи вас кращими, ніж ви були на її початку? Чи ви не стали менш уважні щодо грошей, витрат і часу? Чи не дозволяєте ви собі тепер витрачати і те, і те так, як колись не наважувалися? О, як же те, що мало бути для вашого здоров’я, стало для вас причиною падіння! Як ви згрішили, «бо ми не під Законом, а під благодаттю»!

7. Нехай Бог збереже вас, щоб ви й далі не «перетворювали Божу благодать на розпусту». О згадайте, наскільки ясне й сильне переконання ви колись мали щодо всього цього. І водночас ви були цілком певні, від Кого походило те переконання. Світ казав вам, що ви помиляєтеся, але ви знали, що це був голос Бога. У цих речах ви тоді не були надто прискіпливі, а нині ви недостатньо прискіпливі. Бог довше тримав вас у тій болісній школі, щоб ви глибше засвоїли ці великі уроки. І ви вже їх забули? О згадайте їх, поки не пізно. Невже ви стільки витерпіли даремно? Сподіваюся, ще не даремно. Тепер прийміть це переконання без болю. Засвоюйте цей урок без різки. Нехай Божа милість не важить для вас менше тепер, ніж раніше важив Його палкий гнів. Хіба любов є слабшим мотивом, ніж страх? Якщо ні, нехай це буде вашим незмінним правилом: «Я не робитиму тепер, коли я «під благодаттю», нічого такого, на що не наважився б тоді, коли був «під законом»».

8. Я не можу завершити цю частину, не закликавши вас також випробувати себе щодо гріхів упущення. Чи ви так само вільні від них тепер, коли ви «під благодаттю», як були тоді, коли були «під Законом»?

Якими старанними ви були тоді в слуханні Божого слова. Чи ви занедбували бодай одну нагоду? Чи не були ви при ньому вдень і вночі? Чи могла б найменша перешкода відвести вас, чи то невелика справа, чи гість, чи легке нездужання, чи м’яке ліжко, чи темний або холодний ранок?

Чи не постили ви тоді часто, або принаймні стримували себе настільки, наскільки могли? Чи не проводили ви багато часу в молитві, хоч і були холодні та обтяжені, доки, як вам здавалося, ви стояли над самою пащею пекла? Чи не говорили ви тоді сміливо і не щадили себе навіть заради Бога, Якого ще не знали? Чи не відстоювали ви Його справу без страху, докоряли грішникам і визнавали істину перед перелюбним поколінням?

А тепер ви віруєте в Христа? Чи маєте віру, що перемагає світ? То як же виходить, що ви нині менш ревні для свого Владики, ніж були тоді, коли ще Його не знали, менш старанні в пості, у молитві, у слуханні Його слова, у наверненні грішників до Бога? О покайтеся. Побачте й відчуйте вашу тяжку втрату. Згадайте, звідки ви впали. Оплакуйте вашу невірність. Тепер будьте ревні і чиніть перші діла, щоб, коли ви й далі «робитимете закон недійсним через віру», Бог не відтяв вас і не визначив вам долю разом із невіруючими.