Проповідь 34 - Походження, природа, властивості та застосування Закону

1-7 листопада 1749

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 34

Походження, природа, властивості та застосування Закону

«Тому то Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра» (Рим. 7:12).

1. Можливо, є небагато тем у всьому релігійному колі, які настільки мало зрозумілі, як ця. Читачеві цього Послання зазвичай кажуть, що під «законом» апостол Павло має на увазі юдейський закон; і тому, вважаючи, що це його не стосується, він читає далі, не задумуючись. Дехто, щоправда, не задовольняється таким поясненням; і, зауваживши, що Послання адресоване до римлян, звідси роблять висновок, що апостол на початку цього розділу натякає на давнє римське право. Але оскільки вони мають до нього не більше стосунку, ніж до обрядового закону Мойсея, то й не заглиблюються в те, що, на їхню думку, згадано побіжно лише для ілюстрації іншої теми.

2. Але уважний спостерігач апостольської промови не задовольниться такими поверховими поясненнями. І що більше він зважуватиме ці слова, то ясніше переконається, що святий Павло, говорячи в цьому розділі про закон, не має на увазі ані давнього римського закону, ані обрядового закону Мойсея. Це стане очевидним для кожного, хто уважно простежить перебіг його мови. Він починає розділ так: «Чи ви не знаєте, браття, бо говорю тим, хто знає Закон», тобто до тих, кого від юності навчали його, «що Закон панує над людиною, поки вона живе?» (Чи йдеться лише про римський закон, або лише про обрядовий закон? Ні, певно, йдеться про моральний закон.) «Бо», щоб подати ясний приклад, «заміжня жінка, поки живе чоловік, прив’язана до нього» моральним «Законом; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка. Тому то, поки живе чоловік, вона буде вважатися перелюбницею, якщо стане дружиною іншому чоловікові; коли ж чоловік помре, вона вільна від Закону, і не буде перелюбницею, якщо стане за дружину іншому чоловікові». Від цього окремого прикладу апостол переходить до загального висновку: «Так, мої брати», за очевидною відповідністю причин, «ви вмерли для Закону», для всієї Мойсеєвої установи, «через тіло Христове», принесене за вас; і так ви введені в новий устрій, «щоб» без вини «алежати вам іншому, Воскреслому з мертвих», і тим самим дав доказ Своєї влади здійснити цю переміну, «щоб ми приносили плід Богові». І тепер ми можемо це робити, тоді як раніше не могли. «Бо коли ми жили за тілом», тобто під владою тіла, інакше кажучи, під пануванням зіпсованої природи (а так неминуче було, доки ми не пізнали сили Христового воскресіння), «то пристрасті гріховні, що походять від Закону», ті, які Мойсеїв закон показував і розпалював, але не перемагав, «діяли в наших членах», проривалися різними способами, «щоб приносити плід смерти». «А тепер ми звільнились від Закону», від усього того устрою, морального так само, як і обрядового, «умерши для того, чим були зв’язані», тобто вся та установа ніби стала мертвою і вже не має над нами більшої влади, ніж мертвий чоловік має над своєю дружиною, «щоб служити нам», Тому, Хто помер за нас і воскрес, «обновленням духа», тобто в новому духовному устрої, «а не старістю букви», тобто не лише зовнішнім служінням за буквою Мойсеєвої установи (Рим. 7:1–6).

3. Апостол, дійшовши таким чином до доведення того, що християнин залишив юдейський устрій, і що сам моральний закон, хоч він ніколи не може зникнути, однак стоїть тепер на іншій основі, ніж раніше, тепер зупиняється, щоб висунути і відповісти на заперечення: «Що ж скажемо? Яи Закон то гріх?» Так могли б дехто зробити висновок із неправильного тлумачення слів: «Пристрасті гріховні, що походять від Закону». «Зовсім ні!» — каже Апостол. — «Але я не пізнав гріха, як тільки через Закон, бо я не знав би пожадливости, коли б Закон не наказував: Не пожадай» (Рим. 7:7). Пояснивши це далі в наступних чотирьох віршах, він додає цей загальний висновок, передусім стосовно морального закону, з якого був взятий приклад: «Тому то Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра».

4. Щоб пояснити та утвердити ці глибокі слова, які так мало шануються через те, що так мало зрозумілі, я спробую показати: по-перше, походження цього закону; по-друге, його природу; по-третє, його властивості,що він святий, праведний і добрий; і по-четверте, його призначення.

I. 1.Я, по перше, намагатимуся показати походження морального закону, який часто називають просто «законом», як найвищим у цьому розумінні. Отже, цей закон не є, як дехто, можливо, думає, установою такою пізньою, як час Мойсея. Ной проголошував його людям задовго до того часу, а Енох ще раніше. Але ми можемо простежити його початок ще вище, навіть далі від заснування світу, до того періоду, невідомого людям, але, без сумніву, занесеного до літописів вічності, коли «ранкові зорі» вперше «співали разом», щойно покликані до існування. Великому Творцеві було до вподоби створити їх, Своїх первістків синів, розумними істотами, щоб вони могли знати Того, Хто їх створив. Для цього Він наділив їх розумінням, щоб розрізняти правду й неправду, добро й зло, і, як необхідний наслідок цього, свободою, здатністю вибирати одне і відкидати інше. Завдяки цьому вони також могли приносити Йому вільне й добровільне служіння, служіння, що само по собі заслуговує нагороди і водночас є найприємнішим для їхнього милостивого Владики.

2. Щоб вони вживали всі здібності, які Він їм дав, особливо розум і свободу, Він дав їм закон, цілковитий взірець усієї істини, наскільки вона може бути зрозумілою для обмеженої істоти, і всього добра, наскільки ангельські розуми були здатні його охопити. Намір їхнього милостивого Господа полягав у тому, щоб прокласти шлях до безперервного зростання їхнього щастя: адже кожен випадок послуху цьому закону і додавав би до досконалості їхньої природи, і давав би їм право на вищу нагороду, яку праведний Суддя дав би у Свій час.

3. Подібним чином, коли Бог, у встановлений Ним час, створив новий порядок розумних істот, коли Він підняв людину з пороху землі, вдихнув у неї дух життя і зробив її живою душею, наділеною здатністю обирати добро або зло, Він дав цій вільній, розумній істоті той самий закон, що й Своїм первісткам, не написаний на кам’яних таблицях чи іншій тлінній речовині, але вирізьблений на її серці Божою рукою; записаний у найглибшій сутності як людей, так і ангелів для того, щоб він ніколи не був далеким, ніколи незрозумілим, але завжди близьким і сяючим ясним світлом, як сонце серед неба.

4. Таким було походження Божого закону. Щодо людини він з’явився разом із її природою, а щодо старших синів Божих, він сяяв у всій своїй повноті «перш ніж народилися гори, перш ніж були створені земля і круг світу». Та невдовзі людина збунтувалася проти Бога і, порушивши цей славний закон, майже стерла його зі свого серця, бо очі її розуміння потемніли тією ж мірою, якою її душа була «відчужена від Божого життя». І все ж Бог не знехтував ділом Своїх рук. Примирившись із людиною через Сина Своєї любові, Він певною мірою знову вписав закон у серце Свого темного, гріховного створіння. Він знову «показав тобі, о людино, що є добре», хоч і не так, як на початку: «чинити правду, любити милість і смиренно ходити з твоїм Богом».

5. І це Він показав не лише нашим першим батькам, але й усьому їхньому потомству через «те світло істинне, що просвітлює кожну людину, яка приходить у світ». Але, незважаючи на це світло, все людство з часом «зіпсувало свою дорогу перед Ним», аж доки Він не вибрав з-поміж людей особливий народ, якому дарував більш повне пізнання Свого закону; і основи цього закону, через їхню нездатність до розуміння, Він написав на двох кам’яних таблицях, які заповідав батькам передавати дітям із покоління в покоління.

6. І так стається, що Божий закон нині стає відомим тим, хто не знає Бога. Вони чують, слухом вуха, те, що було записане давніше для нашого навчання. Але цього недостатньо. Так вони не можуть осягнути його висоти, і глибини, і довжини, і ширини. Лише Бог може відкрити це Своїм Духом. І так Він чинить для всіх, хто істинно вірить, згідно з тією милостивою обітницею, даною всьому Ізраїлеві Божому: «Ось дні наступають, говорить Господь, і складу Я із домом Ізраїлевим і з Юдиним домом Новий Заповіт…Бо це ось отой Заповіт, що його по цих днях складу з домом Ізраїля, каже Господь: Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу, і Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом!» (Єр. 31:31, 33).

II. 1. Природа того закону, який був спочатку даний ангелам на небі й людині в раю, і який Бог так милосердно обіцяв знову вписати в серця всіх істинних віруючих, була другою річчю, яку я мав намір показати. І перш за все я зазначу, що, хоча «закон» і «заповідь» іноді розуміються по-різному (заповідь означає лише частину закону), однак у нашому тексті вони вживаються як рівнозначні поняття, що позначають одне й те саме. Але ми не можемо розуміти під цими термінами обрядовий закон. Бо не про обрядовий закон говорить апостол у наведених вище словах: «Але я не пізнав гріха, як тільки через Закон», це надто очевидно, щоб потребувати доведення. І також не обрядовий закон сказав: «Не пожадай». Тому обрядовий закон не стосується цієї теми.

2. І не можемо ми тут під «законом» розуміти Мойсеїв устрій. Так, іноді це слово має таке значення, як, наприклад, коли апостол говорить до галатів: «Завіту, що був раніше підтверджений Богом» (а саме, з Авраамом, отцем віруючих), — «закон», тобто Мойсеїв устрій, «який з’явився через чотириста тридцять років, не скасовує». Але в нашому тексті таке значення неможливе; адже апостол ніколи не висловлює таких високих оцінок щодо цього недосконалого й тіньового устрою. Він ніде не називає Мойсеїв закон духовним; або святим, праведним і добрим. І також не є правдою, що Бог напише той закон у серцях тих, чиї беззаконня Він більше не згадає. Отже, залишається, що «закон», у його винятковому значенні, — це не що інше, як моральний закон.

3. Отже, цей закон є нетлінним образом Всевишнього і Святого, що перебуває у вічності. Це Він Сам, Якого, у сутності Його, ніхто з людей не бачив і не може бачити, зроблений видимим для людей і ангелів. Це обличчя Боже, відкрито показане; Бог, явлений Своїм творінням настільки, наскільки вони здатні Його сприйняти; явлений для того, щоб дарувати життя, а не знищити його, щоб вони побачили Бога і жили. Це серце Боже, відкрите людині. Так, в певному сенсі, ми можемо застосувати до закону те, що апостол говорить про Сина: це — apaugasma tēs doxēs kai charaktēr tēs hypostaseōs autou — відблиск Його слави, точний образ Його особи.

4. «Якби чеснота», казали стародавні язичники, «могла прийняти такий образ, щоб ми могли бачити її своїми очима, яку дивовижну любов вона збудила б у нас». Якби чеснота могла так зробити. Це вже здійснено. Божий закон є всіма чеснотами в одному, у такому образі, щоб його могли бачити відкритим лицем усі ті, чиї очі Бог просвітив. Бо що таке закон, як не Божа чеснота і мудрість, що набули видимого образу? Що це, як не первісні уявлення істини й добра, які від вічності перебували в несотвореному розумі, тепер винесені назовні й зодягнені в таке «вмістилище», щоб стати зрозумілими навіть для людського розуміння.

5. Якщо ми подивимося на Божий закон з іншого боку, то він є найвищим, незмінним розумом, непорушною правотою, вічною відповідністю всього, що є або будь-коли було створене. Я усвідомлюю, яка обмеженість, а часом і недоречність, є в цих та в усіх інших людських висловах, коли ми намагаємося цими тьмяними образами окреслити Божі глибини. Проте під час нашого дитячого стану існування ми не маємо кращого, ба навіть не маємо іншого способу. Як ми тепер «знаємо» лише «частково», так само змушені і «пророкувати», тобто говорити про Божі речі, також «частково». «Ми не можемо впорядкувати нашої мови через темряву», доки перебуваємо в цьому глиняному домі. Доки я «дитина», я мушу «говорити як дитина», але скоро «покину дитяче», бо «коли прийде досконале, тоді те, що часткове, зникне».

6. Але повернімося до теми. Закон Божий (говорячи по-людськи) — це відбиток вічного розуму, віддзеркалення Божої природи. Так, це найпрекрасніше породження Вічного Отця, найяскравіше сяйво Його істинної мудрості, видима краса Всевишнього. Він є радість і захоплення херувимів і серафимів та всього небесного воїнства, і слава та радість кожного мудрого віруючого, кожної навченої Божої дитини на землі.

III. 1. Такою є природа вічно благословенного закону Божого. Тепер, по-третє, я маю показати його властивості: не всі, бо це перевищило б мудрість ангела; а лише ті, що згадані в тексті. А саме: закон — святий, праведний і добрий. І перш за все — закон святий.

2. У цьому вислові апостол, здається, говорить не про його наслідки, а радше про його природу. Так само святий Яків, говорячи про те саме під іншою назвою, каже: «А мудрість, що зверху», тобто не що інше, як цей закон, написаний у нашому серці, «насамперед чиста» (Як. 3:17), agnh, тобто цнотлива, безплямна, вічно й сутнісно свята. І, відповідно, коли вона виявляється в житті так само, як і в душі, вона є, як той самий апостол називає її (Як. 1:27), qrhskeia kaqara kai amiantos, тобто чистою і непорочною релігією, або чистим, непорочним, незаплямованим поклонінням Богові.

3. Він справді, у найвищому ступені, чистий, цнотливий, непорочний, святий. Інакше він не міг би бути безпосереднім породженням і тим більше виразною подобою Бога, Який є сутнісна святість. Він вільний від усякого гріха, незаплямований навіть найменшим дотиком зла. Він є цнотлива дівиця, нездатна до жодної скверни, до жодного змішання з тим, що нечисте або несвяте. Він не має жодного спілкування з гріхом будь-якого виду, бо «яке спілкування має світло з темрявою». Як гріх за самою своєю природою є ворожнеча до Бога, так Його закон є ворожнеча до гріха.

4. Тому апостол із такою огидою відкидає те богохульне припущення, що закон Божий — це або сам гріх, або причина гріха. Боже борони, щоб ми припустили, що він є причиною гріха лише тому, що викриває його; що він виявляє приховане в темряві і витягує його на світло. Це правда, що таким чином (як зазначає апостол у Рим. 7:13) «гріх з’являється як гріх»: усі його маски зриваються, і він постає в своїй справжній потворності. Правда також і те, що «гріх через заповідь стає надміру гріховним», бо тепер він чиниться всупереч світлу і знанню, уже не може прикриватися навіть убогим виправданням незнанням, втрачає і виправдання, і маскування, та стає набагато огиднішим і Богові, і людині. Так само правдою є й те, що «гріх чинить смерть через те, що є добре», через те, що саме в собі є чисте і святе. Коли гріх викривають, він лютує ще дужче; коли його стримують, він виривається з більшою силою. Так апостол, говорячи від імені того, хто був переконаний у гріхові, але ще не визволений від нього, каже: «Але гріх, узявши привід від заповіді», тобто будучи викритим і стримуваним нею, знехтував цим стримуванням і тим більше «зробив у мені всяку пожадливість» (Рим. 7:8), усяке нерозумне й шкідливе бажання, яке заповідь намагалася стримати. Так «коли прийшла заповідь, то гріх ожив» (Рим. 7:9), він ще більше дратувався і шалів. Але це не є пляма на заповіді. Хоч нею й зловживають, вона не може бути осквернена. Це лише доводить, що «серце людини підступне над усе». Але Божий «закон» і далі є «святий».

5. І він, по друге, є справедливий. Він віддає кожному належне. Він точно визначає, що є правдивим, що саме належить робити, говорити або думати і щодо Творця нашого буття, і щодо нас самих, і щодо кожного створіння, яке Він учинив. Він у всьому відповідає природі речей, усьому всесвіту і кожній окремій істоті. Він узгоджується з обставинами кожного і з усіма їхніми взаєминами, чи тими, що існували від початку, чи тими, що постали в будь-який пізніший час. Він цілком узгоджується з належним порядком речей, чи істотним, чи випадковим. Він ні в чому не суперечить цьому порядкові й ніколи від нього не відривається. Якщо розуміти це слово в такому значенні, у Божому законі немає нічого довільного. Хоча водночас і ціле, і кожна його частина цілковито залежить від Його волі, так що «нехай буде воля Твоя» є найвищим, всезагальним законом і на землі, і на небі.

6. Але чи є воля Божа причиною Його закону? Чи є Його воля джерелом правильного й хибного? Чи річ є правильною тому, що Бог так хоче, чи Він хоче її тому, що вона правильна?

Боюся, це славнозвісне питання більше цікаве, ніж корисне. І, можливо, в тому вигляді, як його зазвичай розглядають, воно не цілком узгоджується з належною пошаною, яку створіння має виявляти до Творця і Володаря всього. Навряд чи личить людині вимагати від верховного Бога звіту перед собою. І все ж, зі страхом і благоговінням, ми можемо сказати дещо. Нехай Господь пробачить нам, якщо ми скажемо щось недоречне!

7. Отже, здається, що вся складність виникає тоді, коли ми розглядаємо волю Божу як щось окреме від самого Бога: інакше — питання зникає. Бо ніхто не може сумніватися, що Бог є причиною Божого закону. А Божа воля є Сам Бог, тобто Бог, розглянутий як Той, Хто воліє так чи інакше. Тому сказати, що Божа воля, або що Сам Бог, є причиною закону, означає одне й те саме.

8. Далі: якщо закон, незмінне правило правого і неправого, залежить від природи речей і від того, що їм належить, а також від їхніх сутнісних взаємин одне з одним (я не кажу «вічних взаємин», бо «вічні взаємини» речей, що існують у часі, майже є суперечністю), якщо, кажу, він залежить від природи і взаємин речей, тоді він неминуче залежить від Бога, або від Божої волі, бо самі ці речі, разом з усіма їхніми взаєминами, є ділом Його рук. За Його волею, «для Його задоволення» лише, вони всі «існують і були створені».

9. І все ж можна визнати (і, ймовірно, це все, на чому наполягатиме розважлива людина), що в кожному окремому випадку Бог хоче того чи іншого (наприклад, щоб люди шанували своїх батьків) тому, що це правильно, згідно з доцільністю речей, згідно з тим відношенням, у якому вони перебувають.

10. Закон, отже, є правильним і справедливим щодо всього. І він є добрий так само, як і справедливий. Це легко зрозуміти з джерела, з якого він походить. Бо що це було, як не Божа доброта? Що, як не сама доброта, спонукала Його передати цей божественний відбиток Себе святим ангелам? Чому іще можна приписати те, що Він дав людині той самий відбиток Своєї власної природи? І що, як не ніжна любов, спонукало Його знову явити Свою волю грішній людині, чи то Адамові, чи будь-кому з його потомства, які, як і він, «позбавлені Божої слави»? Чи не сама любов спонукала Його проголосити Свій закон після того, як людський розум потемнів, і послати Своїх пророків, щоб вони звіщали той закон сліпим, легковажним дітям людським? Без сумніву, саме Його доброта підняла Еноха й Ноя, щоб вони були проповідниками праведності, саме вона спричинила, щоб Авраам, Його друг, й Ісак, і Яків свідчили про Його істину. Це була лише Його доброта, яка, коли «темрява вкрила землю і морок народи», дала писаний закон Мойсеєві, а через нього і народові, якого Він вибрав. Це була любов, яка пояснила ці живі Божі слова через Давида й усіх пророків, що прийшли після нього, аж доки, коли прийшла повнота часу, Він послав Свого Єдинородного Сина, «не зруйнувати закон, а виконати», підтвердити кожну його риску й кожну літеру, доки, написавши його в серцях усіх Своїх дітей і поклавши всіх Своїх ворогів під Свої ноги, Він «передасть» Своє посередницьке «царство Отцеві, щоб Бог був усім в усіх» (1 Кор. 15:28).

11. І цей закон, який доброта Божа дарувала спершу, і який Він зберіг через усі віки, подібно до джерела, з якого він витікає, сповнений доброти й благості; він лагідний і доброзичливий; як каже псалмоспівець, «солодший за мед і стільники медові». Він привабливий і люб’язний. У ньому міститься «все, що тільки чесне, що тільки правдиве, що тільки справедливе, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне похвали». Якщо є яка чеснота, якщо є яка похвала перед Богом і Його святими ангелами, то все це включено в закон; в ньому приховані всі скарби Божої премудрості, пізнання та любові.

12. І він є добрим не лише за природою, а й за своїми наслідками. Яке дерево, то такі й плоди. Плоди закону Божого, написаного в серці, це «праведність, і мир, і впевненість навіки». Або радше, сам закон — це праведність, яка наповнює душу миром, що перевищує всяке розуміння, і змушує нас «завжди радіти» в свідченні доброго сумління перед Богом. Він є не просто заставою, а «завдатком» нашої спадщини, бо є часткою здобутого надбання. Він — Бог, явлений у нашій плоті, і Який приносить із Собою життя вічне; запевняючи нас через ту чисту й досконалу любов, що ми «запечатані на день викупу»; що Він «помилує нас, як батько милує сина свого, що служить йому», «у той день, коли збере дорогоцінне Своє надбання»; і що для нас зберігається «вінець слави, що не в’яне».

IV. 1. Залишається лише, по-четверте і востаннє, показати користь закону. І перша його користь, без сумніву, в тому, щоб викрити світ у гріхові. Це, справді, особливе діло Святого Духа. Він може чинити це і без будь-яких засобів, і через будь-які засоби, які Йому до вподоби, хоч би якими слабкими вони були самі по собі, а часом навіть непридатними для такого наслідку. Тому буває так, що серця деяких людей розбиваються вмить, чи в хворобі, чи в здоров’ї, без видимої причини й без зовнішніх засобів. Інші ж, інколи раз на ціле покоління, пробуджуються до відчуття «гніву Божого, що перебуває на них», почувши, що «Бог був у Христі, примиряючи світ із Собою». Але звичайний спосіб, яким Дух Божий переконує грішників, відбувається через закон. Саме він, коли його прикласти до сумління, зазвичай розбиває скелі на шматки. Особливо ця частина Божого слова є zvn kai energhs, тобто жива і дієва, сповнена життя й сили, «гостріша від усякого меча обосічного». Вона, в Божій руці і в руці тих, кого Він послав, пронизує всі складки лукавого серця і «розділяє навіть душу й дух», так, ніби самі «суглоби й мозок». Через це грішник відкривається самому собі. Усі його фігові листки здираються, і він бачить, що він «нещасний, і вбогий, і убогий, і сліпий, і нагий». Закон блискає переконанням з усіх боків. Він відчуває себе просто грішником. Йому нічим заплатити. Його «уста замкнені», і він стоїть «винний перед Богом».

2. Отже, перше призначення закону — вбити грішника; зруйнувати те життя й ту силу, на які він покладається, і переконати його, що він мертвий, хоч і живе; не лише перебуває під вироком смерті, але фактично мертвий для Бога, позбавлений усякого духовного життя, «мертвий у гріхах і переступах». Друге призначення закону — привести його до життя, до Христа, щоб він жив. І справді, виконуючи обидві ці функції, закон діє як суворий наставник. Він жене нас силою, а не вабить любов’ю. І все ж любов — це його джерело. Саме дух любові, через такий болісний засіб, зриває з нас уповання на плоть, не залишає жодної поламаної тростини, на яку можна спертися, і змушує грішника, позбавленого всього, вигукнути в гіркоті душі або зітхнути з глибини серця:

«Усі виправдання я лишаю —

Засуджений я… Та Ти вмер за мене!»

3. Третє призначення закону — підтримувати нас у житті. Це головний засіб, яким блаженний Дух готує віруючого до ще глибшого спілкування з Божим життям.

Я боюся, що цю велику й важливу істину мало розуміють не лише люди світу, але й багато з тих, кого Бог вивів зі світу, хто через віру є справжніми Божими дітьми. Чимало з них приймають за безсумнівне, що коли ми приходимо до Христа, то з законом уже покінчено, і що в цьому розумінні «Христос є кінець закону для кожного, хто вірить». «Кінець закону» Він справді є «на праведність», тобто на виправдання, «кожному, хто вірить». У цьому закон і справді доходить свого завершення. Він нікого не виправдовує, а лише приводить до Христа. А Христос, зі Свого боку, є також кінець, або мета закону, та точка, до якої закон безупинно прямує.

Але коли закон привів нас до Нього, він має ще одне служіння, а саме, тримати нас із Ним. Бо він постійно спонукає всіх віруючих: що більше вони бачать його висоти, і глибини, і довжини, і ширини, то більше мають підбадьорювати один одного, і то чим дужче:

Ближче, ще ближче до Христа,

В обіймах Спасителя — там життя;

Очікуй повноти Його благодаті,

І благодаттю відповідай на благодать.

4. Отже, якщо прийняти, що кожен віруючий справді більше не має справ із законом — якщо мова йде про юдейський обрядовий закон чи весь Мойсеїв устрій (бо Христос їх усунув); і навіть якщо сказати, що ми залишили моральний закон як засіб здобуття виправдання (бо ми «виправдані даром, з Його благодаті, через викуплення в Ісусі»), то все ж, в іншому сенсі, ми не залишили цей закон: бо він і далі має невимовне значення. По-перше, для того, щоб викривати гріх, який ще залишається і в нашому серці, і в нашому житті, і тим самим тримати нас близько до Христа, щоб Його кров очищала нас щомиті; по-друге, як канал, яким сила від нашої Голови переливається в живі члени, зміцнюючи їх виконувати те, що заповідає закон; і, по-третє, як підтвердження надії на все те, що ще не досягнуто, на прийняття благодаті за благодаттю, доки ми не ввійдемо у володіння повнотою Його обітниць.

5. Яким же ясним є це у досвіді кожного істинного віруючого! Поки він вигукує: «О, як я люблю Закон Твій! Увесь день роздуми мої над ним», він щоденно бачить у цьому Божественному дзеркалі все більше і більше своєї власної гріховності. Він усе чіткіше розуміє, що й досі є грішником в усьому, що ні серце його, ні шляхи його не є досконалими перед Богом; і що кожна мить посилає його до Христа. Це відкриває йому сенс написаного: «І зробиш квітку зо щирого золота, і вирізьбиш на ній, як різьба печатки: Святиня для Господа…І нехай буде вона на Аароновім чолі» (а він — образ нашого Великого Первосвященика), «і нехай носить Аарон гріх тієї святощі, що Ізраїлеві сини посвятять її для всіх своїх святих дарунків» (аж настільки наші молитви та святі речі не спокутують решту наших гріхів!) «І нехай вона буде завжди на його чолі на благовоління для них перед Господнім лицем» (Вих. 28:36, 38).

6. Поясню це одним прикладом: Закон говорить: «Не вбивай»; і цим (як учить наш Господь) він забороняє не лише зовнішній вчинок, а й кожне недобре слово чи думку. Тепер, що більше я вдивляюсь у цей досконалий закон, то більше я відчуваю, наскільки я не дотягаю до нього; і що більше я це відчуваю, то більше усвідомлюю потребу в Його крові, яка спокутує всі мої гріхи, і в Його Дусі, який очищає моє серце й робить мене «досконалим і повним, не маючи нестачі в жодному добрі».

7. Тому я не можу обійтися без закону ані на мить, так само як не можу обійтися без Христа. Тепер він потрібний мені так само, щоб утримувати мене з Христом, як колись був потрібний, щоб привести мене до Нього. Інакше це «лихе невірне серце» негайно «відступило б від Бога живого». Справді, кожен із них безупинно веде мене до іншого: закон до Христа, а Христос до закону. З одного боку, висота й глибина закону змушують мене втікати до Божої любові в Христі, а з іншого боку, Божа любов у Христі робить закон для мене дорогим «понад золото і коштовне каміння», бо я знаю, що кожна його частина є милостивою обітницею, яку мій Господь здійснить у Свій час.

8. Хто ж ви тоді, о людино, що «судите закон і говорите зле про закон», що ставите його поруч із гріхом, сатаною і смертю та посилаєте їх усіх разом до пекла? Апостол Яків уважав судити або «говорити зле про закон» настільки тяжким беззаконням, що не знав, як іще гостріше викрити провину судження братів, окрім як показати, що в такому судженні вже міститься і це. «Отож», каже він, «ви не виконавець закону, а суддя», суддя того, що Бог постановив судити вас. Тож ви поставили себе на суддівське місце Христа і відкинули правило, за яким Він судитиме світ. О зрозумійте, яку перевагу сатана здобув над вами, і надалі ніколи не думайте й не говоріть легковажно про цей благословенний знаряд Божої благодаті. Тим більше не вдягайте його в лахміття, мов опудало. Натомість любіть і цінуйте його заради Того, від Кого він походить, і заради Того, до Кого він веде. Нехай він буде вашою славою і радістю після хреста Христа. Проголошуйте його похвалу і зробіть його почесним перед усіма людьми.

9. І якщо ви цілковито переконані, що він є Божим породженням, що в ньому відбито всі Його неповторні досконалості і що він є «святий, і справедливий, і добрий», а особливо для тих, хто вірить, тоді замість того, щоб відкидати його як нечисту річ, подбайте, щоб ви дедалі міцніше трималися його. Нехай ніколи не відступає від вас закон милості й правди, любові до Бога і людей, покори, лагідності та чистоти. «Прив’яжіть його до своєї шиї, напишіть його на таблиці свого серця». Тримайтеся закону близько, якщо хочете триматися близько Христа. Тримайте його міцно і не відпускайте. Нехай він постійно веде вас до примирювальної крові, постійно зміцнює вашу надію, доки вся «праведність закону не сповниться у вас» і доки ви не будете «сповнені всією повнотою Бога».

10. І якщо ваш Господь уже здійснив Своє слово, якщо Він уже «написав Свій закон у вашому серці», тоді «стійко тримайтеся свободи, якою Христос зробив вас вільними». Ви звільнені не лише від юдейських обрядів, від провини гріха і від страху пекла (це настільки не є всім, що є найменшою і найнижчою частиною християнської свободи), але, що незрівнянно більше, від влади гріха, від служіння дияволові, від образи Бога. О стійте твердо в цій свободі, поруч із якою все інше навіть не варте згадки. Стійте твердо, люблячи Бога всім серцем і служачи Йому всією силою. Це досконала свобода: берегти Його закон і ходити в усіх Його заповідях бездоганно.

«Не заплутуйтеся знову в ярмі рабства». Я не маю на увазі юдейського рабства, ані рабства страху пекла. Сподіваюся, це далеко від вас. Але стережіться знову заплутатися в ярмі гріха, у будь-якому внутрішньому або зовнішньому переступі закону. Ненавидьте гріх значно більше, ніж смерть або пекло. Ненавидьте сам гріх значно більше, ніж його покарання. Стережіться рабства гордості, пожадливості, гніву, кожного злого настрою, слова або вчинку. «Дивіться на Ісуса» і, щоб це робити, вдивляйтеся дедалі глибше в досконалий закон, «закон свободи», і «перебувайте в ньому». Так ви щодня «зростатимете в благодаті та в пізнанні Господа нашого Ісуса Христа».