Проповідь 27 - Нагірна проповідь Господа нашого: Сьоме повчання

1-16 листопада 1747

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 27

Нагірна проповідь Господа нашого: Сьоме повчання

«А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри: вони бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли постиш, намасти свою голову, і лице своє вмий, щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Матвія 6:16-18).

1. З початку світу сатана прагнув розділити те, що Бог з’єднав: відокремити внутрішню релігійність від зовнішньої, налаштувати їх одну проти одної. І в цьому він мав неабиякий успіх серед тих, хто був «невіданий щодо його намірів».

У всі віки багато хто мав ревність за Богом, але не за знанням, і були суворо прив’язані до «праведності закону» — до виконання зовнішніх обов’язків, водночас повністю нехтуючи внутрішньою праведністю — «праведністю від Бога через віру». Інші ж впали в протилежну крайність, відкидаючи будь-які зовнішні обов’язки, і, можливо, навіть «говорячи зле про закон і судячи закон», настільки, наскільки він наказував виконувати ці обов’язки.

2. Саме цим прийомом сатани віра й діла часто ставали протилежними одна одній. Багато людей, які дійсно мали ревність за Богом, тимчасово потрапляли в цю пастку, то з одного, то з другого боку. дні підносили віру так високо, що фактично усували добрі діла, не лише як підставу виправдання (бо ми знаємо, що людина виправдовується даром через відкуплення в Ісусі), але й як неминучий плід виправдання, наче добрим ділам узагалі немає місця в релігії Ісуса Христа. Інші ж, прагнучи уникнути цієї небезпечної помилки, впадали в протилежну крайність і стверджували, що добрі діла є причиною, або принаймні передумовою виправдання, — або ж говорили про них так, наче вони є всім, наче в них і вичерпується вся релігія Ісуса Христа.

3. Так само мету й засоби релігії нерідко розводили по різні боки й протиставляли одне одному. Дехто з людей, які мали щире бажання догодити Богові, здається, зводив усю релігію до участи в церковних молитвах, до приймання Господньої Вечері, до слухання проповідей і читання побожних книг, водночас занедбуючи саму мету всього цього, любов до Бога й до ближнього. І саме це ще більше схиляло інших до нехтування Божими постановами, а то й до зневаги до них, бо їх так прикро використовували для того, щоб підточити й зруйнувати ту мету, яку вони мали зміцнювати.

4. Але з усіх засобів благодаті навряд чи знайдеться такий, щодо якого люди впадали б у більші крайнощі, ніж той, про який наш Господь говорить у наведених вище словах, а саме релігійний піст. Одні підносили його понад Писання і здоровий розум. Інші ж зовсім ним нехтували, ніби з образи, знецінюючи його настільки ж, наскільки перші його переоцінювали. Перші говорили про піст так, ніби він є «усім у всьому», якщо не самою метою, то принаймні чимось таким, без чого мета нібито неможлива. Другі ж говорили так, ніби він геть нічого не вартий, ніби це марна праця, що не має до справжньої релігії жодного стосунку. Та безперечно, істина лежить посередині між цими двома крайнощами. Піст не є всім, але й не є нічим. Він не є метою, проте є дорогоцінним засобом до неї, засобом, установленим Самим Богом. Тому, коли його вживають належно, Бог неодмінно благословить його для нас.

З метою якнайкращого пояснення цього питання, я прагну показати: По-перше, якою є природа посту та які його різновиди й ступені; По-друге, які підстави, причини та цілі посту; По-третє, як відповісти на найпоширеніші заперечення проти нього;І по-четверте, яким чином слід його звершувати.

I. 1. Отже, спершу я прагну показати, якою є природа посту та які його різновиди й ступені. Щодо самої природи посту, то всі натхненні автори як Старого, так і Нового Завіту вживають це слово в одному значенні — не їсти, утримуватись від їжі. Це настільки очевидно, що є марним цитувати слова Давида, Неємії, Ісаї та наступних пророків, або ж нашого Господа та Його апостолів — усі вони одностайно вказують: постити — це не їсти протягом визначеного часу.

2. До цього в давнину часто додавалися й інші обставини, які не мали з ним прямого зв’язку. Наприклад, зневажливе ставлення до одягу; відкладання прикрас, які зазвичай носили; носіння жалобного вбрання; посипання голови попелом; або ж носіння веретища на тілі. Але в Новому Заповіті ми майже не зустрічаємо згадок про такі другорядні речі. Так само не видно, щоб ранні християни надавали їм особливої уваги, хоча дехто з тих, хто покаявся, міг добровільно вдаватися до них як до зовнішніх знаків внутрішнього упокорення. Тим більше ні Апостоли, ні їхні сучасники серед християн не завдавали собі ударів і не калічили власного тіла. Така «дисципліна» могла годитися хіба що для жерців і поклонників Ваала. Боги язичників були бісами, і, без сумніву, їхньому лукавому богові було до вподоби, коли його жерці «кликати голосом сильнішим, і кололися, за своїм звичаєм, мечами та ратищами, аж лилася з них кров» (1 Цар. 18:28). Але це не може бути приємним Тому, і не пасує Його послідовникам, Хто «прийшов не губити людські душі, а спасати їх».

3. Щодо ступенів або міри посту, маємо приклади деяких осіб, які постили безперервно протягом кількох днів. Так, Мойсей, Ілля і наш благословенний Господь, наділені надприродною силою, за свідченням Писання, постили «сорок днів і сорок ночей» без перерви. Але найбільш поширеним у Писанні є піст на один день — від ранку до вечора. Саме такий піст зазвичай практикували перші християни. Крім того, у них також були півпости (як їх називає Тертуліан — Semijejunia) — у середу та п’ятницю протягом усього року, коли їжу приймали лише після третьої години пополудні, тобто після завершення громадського богослужіння.

4. Близьким до цього є те, що наша Церква має на увазі під словом «утримання» (abstinence); його практикують тоді, коли повністю постити неможливо через хворобу чи фізичну слабкість. Це — помірне вживання їжі; часткове утримання; споживання меншої кількості їжі, ніж зазвичай. Я не пригадую жодного конкретного біблійного прикладу цього, але й не осуджую, бо й Писання не осуджує. Таке утримання може мати користь і бути благословенним Богом.

5. Найнижчий ступінь посту, якщо його взагалі можна так назвати, — це утримання від смачної їжі. У Писанні є кілька прикладів цього, зокрема щодо Даниїла та його друзів, які, зокрема для того, щоб «не занечиститися частуванням із царського столу та вином, яке він пив» (щоденна порція якого була для них призначена), просили і здобули від начальника євнухів дозвіл їсти сочевицю й пити воду (Дан. 1:8 і далі). Можливо, через таке хибне наслідування й з’явився давній звичай у дні посту та стриманості не вживати м’яса й вина. Або ж цей звичай міг виникнути з уявлення, що це найсмачніша їжа, і з переконання, що, наближаючись до Бога в особливий спосіб, слід обирати те, що найменш прийємне.

6. У юдейській церкві існували певні пости, встановлені як обов’язкові. Таким був піст сьомого місяця, який Сам Бог заповів усьому Ізраїлеві так, що непослух карався дуже строго: «І Господь промовляв до Мойсея, говорячи: А десятого дня самого місяця день Очищення він, збори святі будуть для вас, і будете впокоряти душі ваші, і принесете огняну жертву для Господа. І жодного зайняття не будете робити того самого дня, бо він день Очищення, щоб очистити за вас перед лицем Господа, Бога вашого. Бо кожна душа, що не буде впокорюватись того самого дня, то буде вона винищена з своєї рідні» (Лев. 23:26-29). У пізніші віки до цього додали ще кілька встановлених постів. Так пророк Захарія згадує піст не лише «сьомого», а й «четвертого, п’ятого та десятого місяця» (Зах. 8:19).

Подібним чином і в давній християнській церкві були усталені пости, як річні, так і тижневі. До річних належав піст перед Великоднем. Одні дотримувалися його сорок вісім годин, інші цілий тиждень, багато хто два тижні, не приймаючи їжі до вечора щодня. До тижневих належали пости четвертого та шостого днів тижня, які, за свідченням Єпіфанія, як річ безперечна, дотримувалися «в усьому заселеному світі», принаймні всюди, де жили християни. Річні пости в нашій церкві це «сорок днів Великого посту, чотириразові сезонні пости (Ember days), Рогаційні дні та вігілії, тобто переддні кількох урочистих свят». Тижневий же піст це «усі п’ятниці протягом року, окрім дня Різдва».

Але, крім установлених наперед постів, у кожному народі, що боїться Бога, завжди бували й пости з нагоди, які проголошували час від часу — відповідно до особливих обставин і потреб. Так, коли «пішли моавітяни та аммонітяни, а з ними деякі з меунян, проти Йосафата на війну…І злякався Йосафат, і постановив звернутися до Господа. І він проголосив піст на всю Юдею» (2 Хр. 20:1,3). Так само «п’ятого року Єгоякима, Йосіїного сина, царя Юдиного, дев’ятого місяця», коли вони боялися царя Вавилонського, князі Юди «оголосили піст перед Господнім лицем для всього народу в Єрусалимі » (Єр. 36:9).

Так само й окремі люди, які пильнують свої дороги й прагнуть ходити перед Богом смиренно та близько до Нього, нерідко матимуть підстави для приватних часів упокорення перед Отцем, Який перебуває в таємниці. І саме до такого посту — призначеного з конкретної нагоди, особистого й приватного — насамперед і головним чином призначені подані тут настанови.

II. 1. Переходжу тепер до другого пункту — до підстав, причин та цілей посту.

І, по-перше, люди, що переживають сильні душевні потрясіння, коли їх опановує якась палка пристрасть — наприклад смуток або страх, — часто бувають настільки поглинуті цим станом, що навіть забувають про їжу. У такі хвилини вони майже не зважають на поживу, потрібну для підтримання сил, а тим більше — на будь-які ласощі чи різноманітність, бо їхні думки зайняті зовсім іншим. Так, коли Саул сказав: «Дуже тяжко мені, филистимляни воюють зо мною, а Бог відступився від мене», зазначено, що він «не їв він хліба цілий той день та цілу ту ніч» (1 Сам. 28:15, 20). Так само ті, що були в кораблі з апостолом Павлом, «коли люта буря тривала і всяка надія на спасіння зникла», «утримувалися від їжі», не споживаючи регулярної їжі протягом чотирнадцяти днів (Дії 27:33). Так само й Давид та всі люди, що були з ним, коли почули, що народ утік із битви, що багато людей полягло, і що Саул та Йонатан, його син, також загинули, — «голосили вони й плакали, та постили аж до вечора за Саулом та за сином його Йонатаном, і за народом Господнім та за Ізраїлевим домом» (2 Сам. 1:12).

Більше того, часто ті, чий розум глибоко зосереджений на певному переживанні, не терплять жодних відволікань і навіть відчувають огиду до їжі, бо вона відволікає їхні думки від того, що повинно повністю займати їхню увагу. Так само, коли Саул, у вищезгаданій ситуації, «упав горілиць на землю, і не було в ньому сили», він однак сказав: «Я не буду їсти», аж доки його не вмовили його слуги разом із тією жінкою.

2. Отже, це природна підстава посту. Людина, яка перебуває в глибокій скорботі, пригнічена жалем за гріх і гострим усвідомленням Божого гніву, часто без будь-якого правила, без знання й навіть без розважання, чи є це Божою заповіддю, просто «забуває їсти свій хліб». Вона стримується не лише від приємної, а й від потрібної їжі, як апостол Павло, який після того, як його привели до Дамаска, «три дні невидющий він був, і не їв, і не пив» (Дії 9:9).

Так само, коли здіймається буря і «жахливий страх охоплює» того, хто був «без Бога у світі», його душа «гидує всякою їжею». Їжа стає для нього неприємною й обтяжливою, і він не зносить нічого, що могло б перервати його невпинний крик: «Господи, спаси, або загину».

Ось як сильно це передає наша Церква в першій частині «Проповіді про піст». Коли люди відчувають на собі тяжкий тягар гріха, бачать, що його плата є засудження, і в уяві споглядають жах пекла, тоді вони тремтять і здригаються, а смуток серця вражає їх зсередини. Вони не можуть не докоряти собі, відкривають свою скорботу Всемогутньому Богові й благають Його про милість. Коли це відбувається щиро, розум настільки зайнятий і болем, і тягарем, і водночас палким прагненням визволитися від загрози пекла та вічного осуду, що бажання їсти та пити відступає. Його місце займає відраза до всього земного та до втіх. Тож у такі миті для них немає нічого дорожчого, ніж плакати, голосити й ридати, а і словами, і поставою тіла показувати, що вони змучені самим життям.

3. Ще однією причиною посту є те, що багато тих, хто нині боїться Бога, глибоко усвідомлюють, як часто вони згрішили проти Нього, зловживаючи добрими дарами. Вони знають, скільки разів впадали в надмірності щодо їжі; як довго порушували святу Божу заповідь щодо помірності, а можливо — і щодо тверезості; як часто вони потурали тілесним бажанням, можливо, навіть на шкоду своєму фізичному здоров’ю та, безсумнівно, своїй душі. Бо цим вони постійно підживлювали й розпалювали ту легковажність, неуважність, недбальство духа, безтурботність — усе те, що по суті є пияцтвом душі, яке оглушає її найвищі здатності так само, як надмірне вино — тіло. Щоби позбутись наслідків, вони усувають причину. Вони тримаються подалі від усякого надміру. Вони утримуються, наскільки це можливо, від того, що ледь не втягнуло їх у вічну погибель. Вони часто повністю утримуються; завжди — обережні та помірковані в усьому.

4. Вони також добре пам’ятають, як достаток хліба (пересичення) спричиняв не лише легковажність духу, але й безглузді та нечисті бажання, ба навіть ганебні пристрасті. І цей досвід не залишає жодного сумніву. Навіть витончена, вишукана чуттєвість постійно притупляє дух, зводячи його до рівня безсловесних тварин. Важко висловити, який вплив на розум не менший, ніж на тіло, має розмаїття та витонченість страв: вони роблять його надто сприйнятливим до всякої тілесної втіхи, щойно з’являється нагода. Тому з цього погляду кожна розсудлива людина стримуватиме себе й триматиме душу в упокоренні, дедалі більше відучуватиме її від усіх поступок нижчим пожаданням, які природно прив’язують до землі та не лише принижують, а й занечищують. Ось іще одна стала причина посту: відняти поживу в похоті й чуттєвості, відвернути потяг до нерозумних і шкідливих бажань, до низьких і марних пристрастей.

5. Можливо, не слід повністю відкидати (хоча й не варто, мабуть, надавати цьому надмірного значення) ще одну причину для посту, на якій деякі благочестиві люди наполягали досить рішуче: а саме — покарання себе за зловживання добрими Божими дарами шляхом тимчасового цілковитого утримання від них; тобто звершення своєрідної святої відплати над собою за минулу нерозсудливість і невдячність, коли те, що було дароване для блага, оберталося на спокусу. Вони переконані, що Давид мав на увазі саме таку дисципліну, кажучи: «Я плакав і смиряв свою душу постом». Так само вони читають і слова Павла про «помсту» коринтян, розуміючи її як сувору внутрішню постанову відкинути гріх і виправити себе.

6. П’ята і, без сумніву, важливіша причина для посту полягає в тому, що він є допомогою для молитви — особливо тоді, коли ми відводимо більше часу для приватної молитви. Саме тоді Бог часто благоволить підняти душі Своїх слуг понад усе земне й навіть, так би мовити, захопити їх до третіх небес. І саме як допомога до молитви, піст так часто виявлявся засобом у Божих руках для утвердження й примноження не якоїсь однієї чесноти, не лише цнотливості (як безпідставно уявляють деякі, без жодної підтримки з боку Писання, розуму чи досвіду), але також серйозності духу, ревності, чутливості й тонкості сумління, відчуженості від світу, а отже — любові до Бога і всякої святої та небесної прив’язаності.

7. Не тому, що між постом і благословеннями, які Бог передає через нього, існує якийсь природний чи необхідний зв’язок. Але Бог виявляє милість, як Сам захоче; Він передає все, що вважає за добре, тими засобами, які Сам визначив. І Він у всі віки постановив піст як засіб відвернення Свого гніву й здобуття тих благословень, яких ми час від часу потребуємо.

Наскільки дієвим є цей засіб для відвернення Божого гніву, ми можемо побачити з прикладу Ахава. «Не було нікого подібного до Ахава, хто так віддався» — тобто цілком себе віддав, як раб, куплений за срібло — «на те, щоб чинити зло». Але коли він «роздер одежу свою, поклав веретище на тіло своє, постив і ходив смиренно», Слово Господнє було до Іллі: «Чи бачиш, як Ахав упокорився переді Мною? За те, що він упокорився переді Мною, Я не наведу лиха за його днів.»

Саме з цією метою — щоб відвернути гнів Божий — пророк Даниїл звертався до Бога «з постом, веретищем і попелом». Це видно з усього тону його молитви, а особливо з урочистого завершення: «Господи, у міру всієї Твоєї справедливости», тобто за Твоїми милостями, «нехай відвернеться гнів Твій та Твоя ревність від Твого міста Єрусалиму, Твоєї святої гори…І нині прислухайся, Боже наш, до молитви Твого раба та до його благань, і нехай засвітиться Твоє лице над Твоєю спустошеною святинею…Господи, вислухай! Господи, прости! Господи, прислухайся й зроби! Не опізняйся ради Себе» (Дан. 9:3, 16-17, 19).

8. Але ми навчаємося не лише від Божого народу, що коли Його гнів пробуджений, слід шукати Його через піст і молитву; ми бачимо це навіть у язичників. Коли Йона проголосив: «Ще сорок день, і Ніневія буде зруйнована!», народ Ніневії проголосив піст і зодягнувся у веретище — від великого до малого. «І дійшло це слово до царя Ніневії, і він устав зо свого трону, і скинув плаща свого з себе, і покрився веретою, та й сів на попелі. І він звелів кликнути й сказати в Ніневії з наказу царя та його вельмож, говорячи: Нехай не покуштують нічого ані людина, ані худоба, худоба велика чи худоба дрібна, нехай вони не пасуться, і нехай не п’ють води!» (Не тому, що худоба згрішила чи могла покаятися, але щоб її приклад був пересторогою для людей, бо за їхні гріхи гнів Божий завис над усім творінням). «Хто знає, може Бог обернеться й пожалує, і відвернеться з жару гніву Свого, і ми не погинемо!» І їхній труд не був марним. Гнів Божий був відвернений. «І побачив Бог їхні вчинки» — плоди того покаяння і віри, які Він пробудив у них через пророка, — «і пожалував Бог щодо того лиха, про яке говорив, що їм учинить, і не вчинив» (Йона 3:4, 6, 9-10).

9. Піст є засобом не лише відвернення Божого гніву, але й здобуття всіх тих благословень, яких ми потребуємо. Так, коли інші покоління Ізраїлю зазнали поразки від веніямитян, «І прийшли всі Ізраїлеві сини та ввесь народ, і ввійшли до Бет-Елу, та й плакали, і сиділи там перед Господнім лицем, і постили того дня аж до вечора», і тоді Господь сказав: «Ідіть знову; бо завтра Я дам його у твою руку» (Суд. 20:26, 28). Так само Самуїл зібрав увесь Ізраїль, коли народ перебував у неволі від филистимлян, «і вони постили того дня»; і коли филистимляни наблизились до бою, «загримів Господь того дня сильним громом на филистимлян», і вони були розгромлені та вбиті перед Ізраїлем (1 Сам. 7:6, 10). Так само Ездра: « І проголосив я там піст, над річкою Агавою, щоб упокорятися нам перед лицем нашого Бога, щоб просити від Нього щасливої дороги для нас і для дітей наших… і Він дав нам ублагати Себе» (Ездра 8:21, 23). Так само Неємія: «і постив, і молився перед лицем Небесного Бога. І сказав я:…І дай же сьогодні успіху Своєму рабові, і дай знайти милосердя перед оцим мужем», — і Бог дарував йому милість в очах царя (Неєм. 1:4–11).

10. Подібним чином апостоли завжди поєднували піст із молитвою, коли бажали отримати Боже благословення для будь-якої важливої справи. Так ми читаємо (Дії 13): «А в Антіохії, у тамошній Церкві були ці пророки та вчителі…Як служили ж вони Господеві та постили» — безсумнівно, просячи вказівки щодо цього, — «прорік Святий Дух: Відділіть Варнаву та Савла для Мене на справу, до якої покликав Я їх! Тоді, попостивши та помолившись, вони руки поклали на них, і відпустили» (Дії 13:1-3).

Так само й Павло з Варнавою, як читаємо в наступному розділі, коли «…повернулися в Лістру, та в Іконію, та в Антіохію, душі учнів зміцняючи…І рукопоклали їм пресвітерів по Церквах, і помолилися з постом та й їх передали Господеві» (Дії 14:21-23).

Більше того, Господь прямо заявляє, що є благословення, які можна здобути лише через цей засіб. Це видно з Його відповіді учням, які запитали: «Чому ми не могли його вигнати вигнати?» (мова йде про біса). Ісус відповів їм: «А Він їм відповів: Через ваше невірство. Бо поправді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне…і нічого не матимете неможливого! Цей же рід» бісів «не виходить інакше, як тільки молитвою й постом» (Матвія 17:19-21) — тобто це і є засоби, через які здобувається та віра, завдяки якій і біси коряться вам.

11. Це були встановлені засоби. Божий народ у всі часи приходив до розуміння посту не тільки через розум і природне сумління, а й визнавав його як засіб, що служить цим цілям. Час від часу сам Бог навчав цього через ясні й відкриті об’явлення Своєї волі. Один із найяскравіших прикладів — об’явлення через пророка Йоїла: «Тому то тепер промовляє Господь: Верніться до Мене всім серцем своїм, і постом святим, і плачем та риданням!…Хто знає, чи Він не повернеться та не пожалує, і по Собі не залишить благословення…Засурміть на Сіоні в сурму, оголосіть святий піст, скличте зібрання!…І заздрісним стане Господь за Свій Край, і змилується над народом Своїм…Ось Я посилаю вам збіжжя й вино молоде та оливу, і насититесь нею, і більше не дам вас на наругу народам» (Йоїл 2:12, 14-15, 18-19).

І це стосується не тільки тимчасових благословень, які Божий народ має очікувати, використовуючи цей засіб. Бо водночас, коли Він обіцяє тим, хто шукатиме Його з постом, плачем і риданням: «І надолужу Я вам за ті роки, що пожерла була сарана, коник і черва та гусінь, Моє військо велике». Він додає: «А їсти ви будете їсти й насичуватись, і хвалитимете Ім’я Господа, вашого Бога…І пізнаєте ви, що Я серед Ізраїля, і що Я Господь, Бог ваш». І відразу після цього йде велика євангельська обітниця: «І буде потому, виллю Я Духа Свого на кожне тіло, і пророкуватимуть ваші сини й ваші дочки, а вашим старим будуть снитися сни, юнаки ваші бачити будуть видіння. І також на рабів та невільниць за тих днів виллю Духа Свого» (Йоїл 2:25-29).

12. Якими би не були причини, що спонукали людей давнини ревно та постійно звершувати цей обов’язок, ці причини залишаються такими ж сильними й сьогодні, щоб спонукати нас. Але понад усе ми маємо особливу причину бути «в постах часто», а саме — наказ Того, Чиїм Ім’ям ми названі. У цьому місці Господь, справді, прямо не заповідає ні посту, ні милостині, ні молитви; але Його настанови, як постити, як давати милостиню, як молитися — мають силу заповіді. Бо якщо Бог наказує нам щось робити таким чином, то це безсумнівно означає, що ми маємо це робити; бо ж неможливо виконати щось у певний спосіб, якщо не виконувати цього взагалі. Отже, коли Він каже: «Давай милостиню, молись, постись ось так», це — прямий наказ звершувати всі ці справи, а також — звершувати їх саме так, щоби «не втратити нагороди своєї».

І ось ще один потужний стимул і підбадьорення до виконання цього обов’язку: обітниця, яку наш Господь милостиво додає до правильного виконання цього діла: «Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно».Ось такі є чіткі підстави, причини та цілі посту; ось яке ми маємо підкріплення, щоби наполегливо звершувати піст, попри численні заперечення, які люди, «мудріші за свого Господа», постійно висувають проти нього.

III. 1. Найімовірніше із заперечень таке: «Нехай християнин постить від гріха, а не від їжі, бо цього Бог від нього вимагає». Так, Бог справді цього вимагає. Але Він вимагає і другого також. Тому слід робити одне, не занедбуючи іншого.

Подивіться на цей аргумент до кінця, у його повній формі, і стане видно, чого він вартий:

Якщо християнин повинен утримуватися від гріха, то він не повинен утримуватися від їжі;

Але християнин повинен утримуватися від гріха;

Отже, він не повинен утримуватися від їжі.

Те, що християнин має утримуватися від гріха, є безперечно істинним. Але як із цього випливає, що він не повинен утримуватися й від їжі? Ніяк не випливає. Нехай же він робить і те, і друге. Нехай, благодаттю Божою, він завжди уникає гріха, а від їжі нехай утримується часто, коли є належні підстави й мета, бо і досвід, і Писання ясно свідчать, що таким шляхом цього справді досягають.

2. «Але хіба не краще, — заперечують далі, — утримуватися від гордості й марнославства, від нерозумних і шкідливих бажань, від дратівливості, гніву та невдоволення, ніж від їжі?» — Безумовно, краще. Але тут нам знову варто пригадати слова Господа: «Це слід було робити, і того не залишати». І справді, друге потрібне лише заради першого: воно є засобом до цієї великої мети. Ми утримуємося від їжі з таким наміром, щоб благодаттю Божою, яка через цей зовнішній засіб подається душі й діє разом з усіма іншими встановленими Богом каналами благодаті, ми ставали спроможні стримуватися від кожної пристрасті й кожного настрою, що не до вподоби Йому. Ми обмежуємо себе в одному, щоб, одержавши силу згори, вміти стримуватися й в іншому. Отже, цей аргумент доводить не те, що задумано, а радше протилежне: якщо ми справді повинні утримуватися від злих бажань і настроїв, то маємо також уміти утримуватися й від їжі, бо саме такі, на перший погляд невеликі, вияви самозречення Бог часто обирає як шлях, через який дарує нам більше визволення і щоб ми могли прямувати до спасіння.

3. «Але ми не бачимо цього на практиці, — звучить третє заперечення. — Ми багато й часто постили; і що з того? Ми не стали кращими; ми не відчули жодного благословення. Навпаки, це було більше на шкоду, ніж на користь. Замість того, щоб запобігти, наприклад, гніву чи роздратуванню, піст сприяв їх посиленню настільки, що ми не могли витримати ані себе, ані інших.» — Так, це цілком можливо. Можна постити або молитися так, що це зробить вас гіршими, ніж раніше — ще нещаснішими й менш святими. Але провина полягає не в самому засобі, а в тому, як ви ним користуєтесь. Користуйтесь ним і надалі, але інакше. Виконуйте Божу заповідь так, як Він наказав — і тоді Його обітниця обов’язково здійсниться: Його благословення більше не буде стримане; але коли ти постиш у таємниці, «Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно».

4. «Але хіба не є це марновірством, — звучить четверте заперечення, — вважати, що Бог звертає увагу на такі дрібниці?» — Якщо ви це стверджуєте, ви засуджуєте всі покоління Божих дітей. Але хіба наважитесь ви сказати, що всі вони були слабоумними, марновірними людьми? Хіба можете ви осмілитись так сказати про Мойсея і Ісуса Навина, про Самуїла і Давида, про Йосафата, Езру, Неємію і всіх пророків — так, навіть про Того, Хто перевищує всіх — самого Сина Божого? Очевидно, що і наш Господь, і всі Його слуги вважали, що піст — це зовсім не дрібниця, і що Той, Хто понад усім, дійсно звертає на нього увагу. Такої самої думки, без сумніву, дотримувалися всі апостоли, після того як були «наповнені Святим Духом і мудрістю». Коли вони мали «помазання від Святого, яке навчало їх усьому», вони все одно залишалися Божими служителями — «у постах», так само як «у зброї праведності праворуч і ліворуч». Після того як «Нареченого забрали від них», вони справді постили «в ті дні». І вони не наважувались починати жодної справи, яка торкалась слави Божої (як ми бачили вище — наприклад, у справі послання місіонерів), без урочистого посту разом із молитвою.

5. «Але якщо піст дійсно має таке велике значення і супроводжується такими благословеннями, — кажуть деякі, — то хіба не краще постити завжди? Не робити цього час від часу, а перебувати у пості безперервно — проявляючи стриманість настільки, наскільки дозволяє тілесна сила?» — Нехай ніхто не боїться цього прагнення. Користуйтесь, наскільки можливо, простою і скромною їжею; практикуйте якомога більшу стриманість у будь-який час — настільки, наскільки дозволяє ваше здоров’я. І це, з Божого благословення, може послужити кільком із важливих цілей, про які вже йшлося. Воно здатне суттєво допомогти не лише чистоті, але й небесному налаштуванню розуму: відучувати ваші прив’язаності від земного та спрямовувати їх до небесного. Але це ще не є піст у біблійному значенні, бо Писання ніде не називає цього постом. Воно справді частково приводить до деяких наслідків, яких зазвичай прагнуть постом, проте за своєю суттю є іншим. Практикуйте це без вагань, але не вважайте, що цим ви можете відкинути Божу заповідь — установлене Ним саме як засіб відвернення судів і здобуття благословення Його дітей.

6. Отже, користуйтесь постійною стриманістю скільки завгодно; бо, по суті, це не що інше, як християнська помірність. Але це жодним чином не повинно перешкоджати вам у дотриманні встановлених часів посту та молитви. Наприклад: ваша звична стриманість не стане на заваді таємному посту, якщо ви раптово опинитесь у глибокому жалю, покаянні, або будете охоплені жахом і страхом. Такий стан душі майже змусить вас постити: їжа стане огидною, ви ледве витерпите навіть найнеобхіднішу для тіла поживу — аж доки Господь «не підніме вас з жахливої ями, не поставить ноги ваші на скелі і не влаштує ваші дороги». Те саме буде й у випадку, коли ви будете у стані духовної боротьби, пристрасно благаючи Бога про Його благословення. Ніхто не мав би вчити вас не їсти хліба доти, доки не отримаєте бажане.

7. Знову ж таки, якби ви були в Ніневії в час, коли по всьому місту було проголошено: «Нехай не покуштують нічого ані людина, ані худоба, худоба велика чи худоба дрібна, нехай вони не пасуться, і нехай не п’ють води!» — хіба ваша постійна стриманість могла би бути виправданням, щоб не брати участі в загальному покаянні? Звісно, ні. Ви були би так само зобов’язані, як і всі інші, утримуватись від їжі того дня.

Так само постійна стриманість не могла б звільнити жодного з синів Ізраїлю від посту в десятий день сьомого місяця: «А хто не впокорить душі своєї в цей день», — хто не буде постити, — «той буде викорінений із народу свого.»

Нарешті, якби ви були серед братів в Антіохії в той час, коли вони постили й молилися перед тим, як послати Варнаву і Савла, — чи можете ви уявити, що ваша постійна стриманість була би достатньою підставою, щоби не долучатися до цього посту? Без сумніву, якби ви цього не зробили, вас би справедливо виключили з християнської спільноти. Ви заслужено були би вигнані з-поміж них, бо вносили би безлад у Церкву Божу.

IV. 1. Нарешті, я покажу, яким чином ми маємо постити, щоб це було приємним служінням перед Господом. І насамперед, нехай це буде звершено для Господа, з поглядом, зверненим лише до Нього. Хай наш єдиний намір буде — прославити Отця нашого, Який на небесах; виявити жаль і сором за численні наші провини проти Його закону; очікувати збільшення благодаті, яка очищає, яка приведе наші прагнення до небесного; додати серйозності й наполегливості нашим молитвам; відвернути гнів Божий і здобути всі великі й дорогоцінні обітниці, які Він дарував нам у Христі Ісусі.

Стережіться, щоб не насміхатися з Бога, перетворюючи піст, як і молитву, на гидоту перед Господом через домішок будь-якого земного мотиву, зокрема через прагнення людської похвали. Саме про це особливо застерігає нас наш благословенний Господь у словах: «Коли ж постите, не будьте, як лицеміри». Таких було надто багато серед тих, кого називали Божим народом: «із сумним обличчям», похмурих, удавано засмучених, що надавали своєму виглядові особливої форми. «Бо вони спотворюють свої обличчя» не лише неприродними гримасами, але й тим, що посипають їх порохом і попелом, «щоб здаватися людям такими, що постять», бо це їхня головна, якщо не єдина, мета. «Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою!», а саме захоплення й похвалу людей. «А ти, коли постиш, намасти свою голову, і лице своє вмий», тобто поводься так, як звик у звичайний час, «щоб ти посту свого не виявив людям». Нехай це не буде жодною частиною твого наміру. Якщо ж інші дізнаються про це без твого бажання, це не має значення: від того ти не стаєш ні кращим, ні гіршим. Але роби це «Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно».

2. Але якщо ми бажаємо такої нагороди, будьмо уважні, щоб не уявити собі, ніби ми щось заслужили у Бога через піст. Про це слід застерігати якомога частіше, бо бажання «встановити власну праведність», здобути спасіння не з благодаті, а з обов’язку, — глибоко закорінене в кожному серці. Піст — це лише шлях, який Бог постановив, щоб ми чекали на Його незаслужене милосердя, і в якому, без будь-яких наших заслуг, Він обіцяє дарувати Своє благословення.

3. Не слід думати, ніби саме по собі виконання зовнішнього обряду принесе від Бога якесь благословення. «Хіба такий піст Я вибрав, говорить Господь, день, щоб людині упокорювати свою душу? Чи це, щоб нахиляти голову свою, мов очерет, і підстеляти під себе вереття та попіл? Чи назвеш це постом і днем, приємним Господеві?» Ні, безперечно. Якщо це лише зовнішнє служіння, то все воно майже марне. Такий чин може, можливо, виснажити тіло, але для душі не дає нічого.

4. Так, і тіло може інколи бути надмірно ослаблене, так що стає непридатним до виконання нашого повсякденного покликання. Цього також слід пильно остерігатися; бо ми зобов’язані берегти своє здоров’я як добрий дар Божий. Тому, щоразу коли ми постимо, слід співвідносити суворість посту зі своєю фізичною силою. Бо не можна приносити Богові вбивство замість жертви, або руйнувати тіло, щоб допомогти душі.

Та навіть у великій тілесній слабкості ми можемо уникнути іншої крайності, за яку Бог докоряє тим, хто в старі часи обурювався, що Він не приймає їхнього посту: «Чому ми постили, — кажуть вони, — а Ти не побачив?» І Господь відповідає: «Ось, у день посту свого ви чините власну волю». Якщо ми не можемо повністю утриматися від їжі, ми принаймні можемо відмовитися від смачної їжі — і тоді ми не будемо шукати Божого обличчя марно.

5. Але подбаймо також про те, щоб упокорювати душу, а не лише тіло. Нехай кожен період посту — публічного чи приватного — буде часом, коли ми плекатимемо всі ті святі почуття, що випливають із розбитого і зламаного серця. Нехай це буде період побожного смутку, богобоязливого жалю за гріх — такого самого, як у коринтян, про яких апостол говорить: «Я радію тепер не тому, що ви засмутились, а що ви засмутилися на покаяння, бо ви засмутились для Бога, щоб ні в чому не мати втрати від нас. Бо смуток для Бога» (hē kata Theon lypē — печаль, що походить від Бога, дорогоцінний дар Його Духа, який підносить душу до Того, від Кого вона походить) «чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо» (2 Кор. 7:9-10). І нехай така богонатхненна скорбота породжує в нас те саме глибоке внутрішнє й зовнішнє покаяння; ту саму цілковиту зміну серця, оновленого за образом Божим у праведності та істинній святості; і ту саму переміну життя, допоки ми не станемо святими, як Він є святий, в усій нашій поведінці. Нехай це спонукає нас так само пильнувати, щоб бути знайденими в Ньому без плями й бездоганними; так само очищати себе, радше самим життям, ніж словами, віддаляючись від усякого вигляду зла; мати таку саму рішучу відразу до кожного гріха; так само остерігатися власного лукавого серця; так само прагнути в усьому уподібнюватися святій і угодній волі Божій; так само палко ревнувати про все, що може послужити Його славі та нашому зростанню в пізнанні Господа нашого Ісуса Христа; і так само відкидати сатану та всі його діла, уникаючи всякої нечистоти і тіла, і духа (2 Кор. 7:9 і далі).

6. І з постом завжди поєднуймо щиру, палку молитву: виливаймо всю душу перед Богом, визнаваймо свої гріхи з усіма їхніми обтяжливими обставинами, упокорюймося під Його могутньою рукою, відкриваймо перед Ним усі наші потреби, усю нашу провину й нашу неміч. Це саме той час, коли слід розширити молитви не тільки за себе, а й за наших братів. Нині оплакуймо гріхи нашого народу й голосно благаймо за місто Бога нашого, щоб Господь відбудував Сіон і засяяв світлом обличчя Свого над його спустошенням. Саме так Божі люди в давнину незмінно поєднували піст із молитвою, так чинили й апостоли в усіх наведених вище прикладах, і так само наш Господь поєднує їх у цій проповіді.

7. ІЗалишається тільки, щоб ми, прагнучи дотримуватися посту, приємного Господеві, додали до нього милостиню та діла милосердя, наскільки маємо силу, і для тіл, і для душ людських, бо «такими жертвами» Бог також «уподобується». Так ангел звістив Корнилію, який постив і молився у своєму домі: «Молитви твої й твоя милостиня перед Богом згадалися» (Дії 10:4). І це Сам Бог прямо й широко проголошує: «Чи ж ось це не той піст, що Я вибрав його: розв’язати кайдани безбожности, пута ярма розв’язати й пустити на волю утиснених, і всяке ярмо розірвати? Чи ж не це, щоб вламати голодному хліба свого, а вбогих бурлаків до дому впровадити? Що як побачиш нагого, щоб вкрити його, і не сховатися від свого рідного? Засяє тоді, мов досвітня зоря, твоє світло, і хутко шкірою рана твоя заросте, і твоя справедливість ходитиме перед тобою, а слава Господня сторожею задньою! Тоді кликати будеш і Господь відповість, будеш кликати і Він скаже: Ось Я! Якщо віддалиш з-поміж себе ярмо, не будеш підносити пальця й казати лихого, і будеш давати голодному хліб свій, і знедолену душу наситиш, тоді то засвітить у темряві світло твоє, і твоя темрява ніби як полудень стане, і буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху, кості твої позміцняє, і ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають!» (Іс. 58:6-11).