Проповідь 25 - Про Нагірну проповідь нашого Господа: П’яте повчання

22-26 жовтня 1740

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 25

Про Нагірну проповідь нашого Господа: П’яте повчання

«Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати. Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жаден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все. Хто ж порушить одну з найменших цих заповідей, та й людей так навчить, той буде найменшим у Царстві Небеснім; а хто виконає та й навчить, той стане великим у Царстві Небеснім. Кажу бо Я вам: коли праведність ваша не буде рясніша, як книжників та фарисеїв, то не ввійдете в Царство Небесне!» (Матвія 5:17-20).

1. Серед численних образ, що впали на того, кого «зневажили і відкинули люди», не могло не бути одного: що Він — вчитель нових ідей, засновник нової релігії. Це могло бути стверджено з більшим переконанням, бо багато з висловлювань, які Він використав, не були поширеними серед євреїв: або вони взагалі їх не вживали, або не в тому сенсі, не з таким повним і сильним значенням. До того ж, поклоніння Богові «в дусі і правді» завжди виглядатиме як нова релігія для тих, хто досі знав лише зовнішнє поклоніння, лише «форму благочестя».

Можливо, деякі навіть плекали надію, що так воно і є: що Він відкидає стару релігію і приносить нову, яка, як вони себе заспокоювали, стане простішим шляхом до неба. Проте цими словами наш Господь спростовує і марні очікування одних, і безпідставні закиди інших.

Я розгляну все послідовно, як подано, і кожен вірш візьму як окремий пункт міркування.

I. 1. І насамперед: «Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати».

Обрядовий, або церемоніальний закон, переданий Мойсеєм синам Ізраїля і такий, що містив усі приписи та постанови, пов’язані зі старозавітними жертвами й храмовим служінням, наш Господь справді прийшов скасувати повністю. Про це свідчать усі апостоли. Це видно не тільки з Варнави й Павла, які рішуче противилися тим, хто навчав, що християни повинні «пильнувати Закону Мойсея» (Дії 15:5), і не тільки зі святого Петра, який назвав таке наполягання на додержуванні обрядового закону «випробовуванням Бога» та «накладанням ярма на шию учнів, якого, — каже він, — ані батьки наші, ані ми не могли понести». Це підтвердили й усі апостоли, пресвітери та брати, зібравшись однодушно (Дії 15:22): вони заявили, що наказуючи оберігати цей закон, вони «захитали вам душі», і що «зволилось Духові Святому» та їм не класти на вас такого тягаря (Дії 15:28). Цей «список потанов» наш Господь стер, усунув і прибив до Свого хреста.

2. Але моральний закон, що міститься в Десяти Заповідях і підтримується пророками, Він не скасував. Це не було метою Його приходу — скасувати якусь частину цього закону. Це закон, який ніколи не може бути скасований, який стоїть непохитно, як вірний свідок на небі. Моральний закон стоїть на зовсім іншому фундаменті, ніж церемоніальний або обрядовий закон, який був лише тимчасовим обмеженням для неслухняного і впертого народу; тоді як цей був від початку світу, написаний не на кам’яних таблицях, а на серцях усіх дітей людських, коли вони вийшли з рук Творця. І, хоча літери, написані рукою Божою, тепер значною мірою змарніли через гріх, вони не можуть бути повністю стерті, поки ми маємо хоча би якесь усвідомлення добра і зла. Кожна частина цього закону має залишатися чинною для всіх людей і в усі часи, бо він не залежить від часу чи місця, чи будь-яких інших обставин, що підлягають змінам, а від природи Бога і природи людини та їх незмінних відносин між собою.

3. «Я не руйнувати прийшов, але виконати». Дехто вважав, що наш Господь має на увазі: «Я прийшов виконати цей закон Своєю повною й досконалою покорою йому». І не можна сумніватися, що в цьому сенсі Він виконав кожну його частину. Але це, здається, не те, що Він має на увазі тут, оскільки це не відповідає контексту Його поточної проповіді. Без сумніву, саме так слід розуміти ці слова, якщо зважати на те, що Він уже сказав і що скаже далі: «Я прийшов утвердити Закон у всій повноті, всупереч людським тлумаченням. Я прийшов ясно висвітлити те, що в ньому було незрозумілим або неповним. Я прийшов оголосити істинний і повний зміст кожної його частини, показати довжину та ширину, увесь обсяг кожної заповіді, що в ньому міститься, а також висоту й глибину, незбагненну чистоту й духовність цього закону в усіх його частинах».

4. І це наш Господь значною мірою зробив у попередніх і наступних частинах цієї проповіді. Він не приніс у світ нової релігії, а ту саму, що існувала від початку, релігію, чия сутність, без сумніву, така ж давня, як саме творіння. Вона співіснує з людиною і походить від Бога від тієї миті, коли людина стала живою душею. Я кажу про сутність, бо деякі її обставини тепер стосуються людини як істоти падшої. Про цю релігію в усі наступні покоління свідчили і Закон, і Пророки. Однак її ніколи не було так повно пояснено і так ґрунтовно зрозуміло, доки Сам її великий Автор не зволив дати людству цей справжній і авторитетний коментар до всіх її основних частин, водночас проголосивши, що вона ніколи не зміниться і залишиться чинною до кінця світу.

II. 1. «Поправді ж кажу вам:» (урочистий вступ, який підкреслює і важливість, і цілковиту певність сказаного): «доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жаден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все».

«Жодна йота». Тобто ні одна «йота», найменша літера. «Ані значок», mia keraia, тобто жоден маленький штрих чи куток у написанні літери. Це сталий вислів, який означає, що жодна заповідь морального закону, і навіть найменша її частина, хай би якою незначною вона здавалася, ніколи не буде скасована.

«Із Закону не минеться»: ou mē parelthē apo tou nomou. Подвійне заперечення тут так підсилює думку, що для жодного заперечення вже не лишається місця. Варто також зауважити, що слово parelthē не лише вказує на майбутнє, ніби просто повідомляє, що колись станеться, але звучить і як владне визначення того, що має бути. Це слово, у якому чути суверенну волю і силу Того, Хто промовляє, Того, Чиє слово є законом для неба й землі та стоїть непорушно навіки віків.

«Ані йота єдина, ані жаден значок не мине, небо й земля не минеться», або, як сказано далі, heōs an panta genētai, доки не здійсниться все, точніше кажучи, доки не звершаться всі речі, доки не настане завершення всього. Тож тут немає місця для тієї убогої «відмовки», якою дехто тішився, ніби «жодна частина Закону не мала зникнути, доки не буде виконаний увесь Закон; але Христос його виконав, а отже тепер він має минути, щоб утвердилося Євангеліє». Ні, бо слово «все» означає не «весь Закон», а все у всесвіті. Так само й вислів «здійсниться» тут стосується не Закону, а всього, що є на небі й на землі.

2. З цього ми можемо зрозуміти, що між Законом і Євангелієм немає жодного протиріччя; що немає потреби, щоб Закон зник, щоб Євангеліє було встановлено. Вони не скасовують одне одного, а узгоджуються між собою. Ба більше, ті самі вислови можуть бути частиною і Закону, і Євангелія. У формі заповіді вони належать до Закону, а у формі обітниці належать до Євангелія. Так, слова «люби Господа Бога твого всім серцем твоїм», як заповідь, становлять гілку Закону. А як обітниця вони належать до суті Євангелія, бо Євангеліє це заповіді Закону, подані як обітниці. Тому й убогість духу, і чистота серця, і все інше, що Закон наказує, у євангельському світлі є багатьма великими й дорогоцінними обітницями.

3. Отже, між Законом і Євангелієм існує найтісніший зв’язок, який тільки можна уявити. З одного боку, Закон постійно готує дорогу Євангелію та спрямовує нас до нього. З іншого боку, Євангеліє постійно веде нас до точнішого виконання Закону. Наприклад, Закон вимагає, щоб ми любили Бога, любили ближнього, були лагідні, смиренні й святі. Ми відчуваємо, що самі на це не спроможні, тож «людям це неможливо». Але ми бачимо Божу обітницю дати нам цю любов і зробити нас смиренними, лагідними та святими. Ми тримаємося цього Євангелія, цієї доброї звістки, і з нами стається за нашою вірою, і «праведність Закону здійснюється в нас» через віру в Ісуса Христа.

Можемо зауважити й більше: кожна заповідь у Святому Письмі є, по суті, обітницею, прихованою під формою наказу. Бо цією урочистою заявою: «Оце заповіт, який Я укладу по тих днях, говорить Господь: Я вкладу Мої закони в їхній розум і напишу їх у їхніх серцях», Бог узяв на Себе зобов’язання дати нам усе те, що Він наказує. Чи наказує Він «безперестанку молитися»? «Завжди радіти»? «Бути святими, як Він святий»? Цього достатньо, щоб не мати жодних сумнівів. Він звершить у нас саме те, що заповідає. І з нами станеться за Його словом.

4. Але якщо все це так, то ми не можемо сумніватися, як ставитися до тих, хто в усі віки Церкви намагався змінювати або скасовувати деякі Божі заповіді, посилаючись на нібито особливий провід Його Духа. Христос тут дав нам певний орієнтир, за яким слід судити про всі такі заяви. Християнство (воно вміщує в собі весь моральний Божий закон і як заповідь, і як обітницю для тих, хто його слухає) Бог задумав як Своє остаточне встановлення. Після нього не буде іншого устрою. Воно триватиме аж до завершення всього. Отже, всі такі «нові об’явлення» походять не від Бога, а від сатани. Тому й усі заяви про якийсь інший, нібито досконаліший Божий устрій не мають підстав і самі собою розсипаються. «Небо і земля минуть», але це слово «не мине».

III. 1. «Хто ж порушить одну з найменших цих заповідей, та й людей так навчить, той буде найменшим у Царстві Небеснім».

Кого саме вони мають на увазі, коли дорікають «проповідуванням Закону»? Хіба вони не бачать, що цей докір зрештою повертається до них самих і падає на того, проти кого вони насправді виступають? Адже хто зневажає нас через це, той зневажає Того, Хто нас послав. Бо чи знайдеться людина, яка проповідувала Закон так, як Він, навіть у час, коли прийшов не судити, а спасти світ, коли прийшов, щоб «через Євангеліє виявити життя й безсмертя»? Чи може хтось говорити про Закон виразніше або вимогливіше, ніж Христос у цих словах? І хто посміє їх поправляти? Хто братиметься навчати Сина Божого, як треба проповідувати? Хто запропонує Йому кращий спосіб проголосити звістку, яку Він одержав від Отця?

2. «Хто ж порушить одну з найменших цих заповідей», тобто одну з цих заповідей, навіть найменшу. Під «цими заповідями» наш Господь має на увазі те саме, що й Закон, або Закон і Пророків. По суті, це одне й те саме, бо Пророки не додали до Закону нічого нового. Вони лише проголошували його, роз’яснювали та підтверджували, як їх провадив Святий Дух.

«Хто ж порушить одну з найменших цих заповідей», особливо якщо зробить це свідомо або зухвало.

Одну, бо «хто весь Закон зберіг, але спіткнувся в одному, той винен у всьому». Така людина так само певно перебуває під Божим гнівом, як і та, що порушила всі заповіді. Тому немає винятку для однієї «улюбленої» похоті, немає поблажки для одного ідола, і не приймається виправдання, ніби ви в усьому іншому стримуєтеся, а даєте волю лише одному «гріхові серця». Бог вимагає повного послуху. Ми маємо зважати на всі Його заповіді. Якщо ж обираємо лише деякі, то втрачаємо і те добро, яке робили в іншому, і губимо свої бідні душі навіки.

«Одну з найменших», тобто бодай одну з цих заповідей, навіть ту, що здається найдрібнішою. Тут відтинається ще одна відмовка, якою багато хто, не здатний обманути Бога, лише обманює власну душу. «Цей гріх, чи ж він не малий. Хіба Господь не пожаліє мене в цьому. Напевно ж Він не буде надто прискіпливим до цього, бо я не порушую більших справ Закону». Марна надія. За людським звичаєм ми називаємо одні заповіді «великими», а інші «малими», але насправді так не є. Якщо говорити точно, «малого гріха» не існує, бо кожен гріх є переступом святого й досконалого Закону та зухвалістю проти великої Величності небес.

3. «Та й людей так навчить». У певному сенсі можна сказати, що кожен, хто відкрито порушує заповідь, тим самим підштовхує інших чинити так само, бо приклад говорить, і нерідко голосніше за слова. У цьому значенні кожен п’яниця, який не приховує свого життя, стає «вчителем» пияцтва, а кожен, хто зневажає суботу, раз по раз привчає ближніх легковажити День Господній.Та на цьому все не закінчується. Звичний порушник Закону рідко обмежується лише власним вчинком. Найчастіше він навчає інших і прикладом, і словами, особливо коли вперто стоїть на своєму та не приймає докору. Такий грішник швидко перетворюється на захисника свого гріха: він боронить те, від чого не хоче відмовитися, виправдовує те, чого не бажає полишити, і так прямо заохочує до тих самих гріхів, які чинить сам.

«Той буде найменшим у Царстві Небеснім», тобто не матиме в ньому жодної частки. Він чужий Царству Небесному вже тут, на землі. Він не має долі в цій спадщині, не має участи в тій «праведності, мирі й радості в Святому Дусі». Отже, не може мати й частки в тій славі, що має відкритися.

4. Але якщо ті, хто так порушує і навчає інших порушувати «одну з найменших цих заповідей», «назвуться найменшими в Царстві Небесному», тобто не матимуть жодної частки в Царстві Христа й Бога, якщо навіть такі будуть викинуті «в темряву зовнішню, де плач і скрегіт зубів», то що чекатиме тих, кого наш Господь насамперед має на увазі в цих словах, тих, які носять звання вчителів, нібито посланих від Бога, але самі порушують Його заповіді і ще й відкрито навчають інших робити те саме, будучи зіпсутими і в житті, і в ученні?

5. Ці люди бувають різних видів. До першого належать ті, хто живе у свідомому й звичному гріхові. Бо якщо звичайний грішник навчає своїм прикладом, то тим більше це робить служитель-грішник, навіть тоді, коли він не намагається захищати, виправдовувати чи применшувати свій гріх. А якщо він усе ж таки це робить, тоді він справді стає душогубом, ба більше, «головним душогубом» своєї громади. Він поширює владу смерти. Він найпотужніше знаряддя князя темряви. Коли він відійде звідси, «пекло знизу зрушиться, щоб стріти його при приході». І він не зійде в безодню, не потягнувши за собою багатьох.

6. Далі йдуть «добродушні», «порядні» люди: ті, хто живе легким і безпечним життям, не тривожачи себе ні явним гріхом, ні внутрішньою святістю. Це люди, які не вирізняються ні в один, ні в інший бік, ні особливою релігійністю, ні відкритою безрелігійністю. Вони зберігають певну правильність і на людях, і на самоті, але не прагнуть підносити планку вище, ніж це робить їхнє оточення. Служитель такого типу порушує не одну заповідь і не лише кілька з «найменших» Божих заповідей. Він нехтує великими й вагомими частинами Божого закону, які стосуються сили побожності, і всім тим, що вимагає «проводити час нашого мандрівного життя в страху», «звершувати своє спасіння зі страхом і тремтінням», мати «постійно підперезані стегна і запалені світильники», «змагатися», або «боротися», «щоб увійти тісними воротами». І прикладом життя та загальним напрямом проповіді він навчає так, що мимоволі підтримує в омані тих, хто спокійно тішиться собою й називає себе християнином, не маючи на це підстав. Він ніби заспокоює кожного, хто слухає його служіння, словами: «спіть далі й відпочивайте». Тож не дивно, коли і він, і ті, хто йде за ним, приходять до тями вже разом «у вічному полум’ї».

7. Але серед усіх ворогів Євангелія Христа на найвищому щаблі є ті, хто відкрито і прямо «засуджує Закон» і «говорить погано про Закон»; хто навчає людей порушувати (λύσαι, тобто «розв’язати», «розпустити», «зняти обов’язок», «розв’язати вузол зобов’язання») не одну лише заповідь, чи то з «найменших», чи то з «найбільших», а всі заповіді одним махом. А понад усіх, на найвищому щаблі серед ворогів Євангелії Христового, стоять ті, хто відкрито й виразно «судить закон» і «говорить лихе про закон», хто навчає людей порушувати (λύσαι, тобто «розв’язати», «розпустити», «зняти обов’язок», «розв’язати вузол зобов’язання») не одну лише заповідь, чи то з «найменших», чи то з «найбільших», а всі заповіді одним махом. Вони, без жодного прикриття, навчають прямими словами: «Що зробив наш Господь із законом? Він його скасував. Є тільки один обов’язок, це вірити. Усі накази непридатні для наших часів. Жодної вимоги закону тепер, мовляв, ніхто не зобов’язаний виконувати навіть у найменшому, не мусить пожертвувати й найменшої монети, не має жодного обов’язку навіть у таких дрібницях, як їсти чи не їсти якийсь шматок». Це вже справді діяти з піднятою рукою. Це протистояти нашому Господеві в обличчя і казати Йому, що Він не зрозумів, як передати звістку, з якою був посланий. О Господи, не залічи їм цього гріха! Отче, прости їм, бо вони не знають, що роблять!

8. Найразючіше в цій сильній омані те, що ті, хто опинився під її впливом, щиро переконані, ніби вшановують Христа, коли руйнують Його закон, і ніби підносять Його служіння тоді, коли підривають Його вчення. Вони вшановують Його так само, як Юда, коли сказав: «Радій, Учителю!» і поцілував Його. І Христос так само справедливо може сказати кожному з них: «Чи поцілунком видаєте Сина Людського?» По суті, це означає зрадити Його поцілунком, говорити про Його кров і водночас забирати Його корону, легковажити будь якою частиною Його закону під приводом піднесення Його Євангелії. І справді, цього докору не уникне ніхто, хто проповідує віру так, що прямо або опосередковано схиляє до відкинення будь-якої частини послуху, хто проповідує Христа так, що скасовує або бодай послаблює найменшу з Божих заповідей.

9. Справді, неможливо мати надто високу пошану до «віри Божих вибраних». І ми всі мусимо проголосити: «Благодаттю ви спасенні через віру; не від діл, щоб ніхто не хвалився». Ми мусимо голосно кликати до кожного грішника, який кається: «Увіруйте в Господа Ісуса Христа, і спасетеся». Але водночас маємо подбати, щоб усі знали: ми цінуємо лише ту віру, що «діє любов’ю», і що спасаємося вірою лише настільки, наскільки визволяємося не тільки від провини, а й від влади гріха. І коли ми кажемо: «Увіруйте, і спасетеся», то не маємо на увазі: «Увіруйте, і ви перейдете від гріха просто до неба, без жодної святости між ними, немов віра замінює святість». Ми маємо на увазі: «Увіруйте, і ви будете святими; увіруйте в Господа Ісуса, і матимете разом і мир, і силу; матимете силу від Того, в Кого вірите, потоптати гріх під своїми ногами; матимете силу любити Господа Бога вашого всім серцем вашим і служити Йому всією вашою силою; матимете силу в терпеливому перебуванні в доброму ділі шукати слави, і честі, і нетлінного життя; ви і чинитимете, і навчатимете всіх Божих заповідей, від найменшої аж до найбільшої; навчатимете їх своїм життям так само, як і своїми словами, і так назветеся великими в Царстві Небесному».

IV. 1. Яким би іншим шляхом ми не вчили йти до Царства Небесного, до слави, честі й нетління, хоч би як його називали, чи «шляхом віри», чи як би його ще не назвали, по суті це буде дорога до загибелі. Такий шлях не принесе людині миру наприкінці. Бо так говорить Господь: «Кажу бо Я вам: коли праведність ваша не буде рясніша, як книжників та фарисеїв, то не ввійдете в Царство Небесне!»

Книжники, яких Новий Завіт так часто називає одними з найупертіших і найзапекліших противників нашого Господа, не були ні простими писарями, ні людьми, що займалися лише письмом, як могло б підказати саме слово. Вони також не були юристами в нашому звичному розумінні, хоч грецьке слово «nomikoi» інколи так перекладають. Їхня праця не була подібна до праці сучасного правника. Вони знали насамперед Божий Закон, а не людські постанови. Саме це було предметом їхнього навчання і головною сферою їхньої компетенції. Їхнім особливим служінням було читати Закон і Пророків та тлумачити їх, особливо в синагогах. Фактично вони були усталеними проповідниками й учителями серед юдеїв. Тому, якщо триматися первісного змісту звання, його можна передати як «богослови». Це були люди, для яких богослов’я стало фахом. Їх поважали як «людей Писання», і серед юдейського народу саме вони мали найбільшу славу вчених.

2. Фарисеї були серед юдеїв дуже давньою сектою, або гуртом людей. Спочатку їх так назвали від єврейського слова PRS, що означає «відділяти» або «розділяти». Не тому, що вони робили якесь формальне відокремлення чи поділ у національній церкві. Їх лише вирізняла більша строгість життя і більша точність у поведінці. Бо вони пильно дбали про Закон навіть у найдрібніших пунктах, віддаючи десятину з м’яти, анісу та кмину. Через це вони були в пошані в усього народу і загалом уважалися найсвятішими з людей.

Багато книжників належали до секти фарисеїв. Так і сам святий Павло, який здобував освіту книжника спочатку в університеті Тарса, а потім у Єрусалимі біля ніг Гамалиїла, одного з найученіших книжників або вчителів Закону, які тоді були в народі, заявляє про себе перед синедріоном: «я фарисей, і син фарисея» (Дії 23:6), а перед царем Аґріппою: «я жив фарисеєм за найдокладнішою сектою нашої віри» (Дії 26:5). І загалом уся спільнота книжників здебільшого поділяла погляди фарисеїв та діяла з ними злагоджено. Тому ми знаходимо, що наш Спаситель так часто поєднує їх разом як таких, що в багатьох відношеннях підпадають під однаковий розгляд. У цьому місці вони, здається, згадані разом як найвидатніші представники релігії: перших уважали наймудрішими, а других найсвятішими з людей.

3. Неважко побачити, що означала «праведність книжників і фарисеїв». Наш Господь зберіг надійний самоопис одного з них, у якому той викладає власну праведність ясно й вичерпно. Він справді піднявся «до храму помолитися», але так захопився переліком своїх заслуг, що забув, навіщо прийшов. Бо по суті він не звертається до Бога з молитвою, а розповідає Йому про свої чесноти. «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: здирники, неправедні, перелюбники; або й як цей митар. Я пощу двічі на тиждень; даю десятину з усього, що маю». Отже, його праведність зводиться до трьох пунктів. По-перше, він не такий, «як інші люди», не здирник, не неправедний, не перелюбник, «навіть не як цей митар». По-друге, «я пощу двічі на тиждень». По-третє, «я даю десятину з усього, що маю».

«Я не такий, як інші люди». Це не дрібниця. Не кожна людина може так сказати. Наче він промовляє так: «Я не дозволяю підхопити себе тим великим потоком, що зветься звичаєм. Я живу не за звичаєм, а за розумом, не за людськими прикладами, а за Словом Божим. Я не здирник, не неправедний, не перелюбник, хоч би якими звичними були ці гріхи, навіть серед тих, кого називають Божим народом. А здирство зокрема є різновидом законної несправедливості, яку не карає жоден людський закон, коли наживаються на чиїйсь необізнаності або потребі, і воно заповнило кожен закуток цієї землі. І навіть не як цей митар. Я не винний у жодному явному чи зухвалому гріхові. Я не зовнішній грішник, а порядна, чесна людина з бездоганним життям і поведінкою».

4. «Я пощу двічі на тиждень». У цих словах міститься більше, ніж може здатися на перший погляд. Усі суворіші фарисеї дотримувалися щотижневих постів, а саме щопонеділка і щочетверга. Першого дня вони постили на згадку про те, що Мойсей того дня, за їхнім переданням, отримав дві кам’яні таблиці, написані Божим перстом. Другого дня вони постили на згадку про те, що він кинув їх із рук, коли побачив народ, який танцював довкола золотого тельця. У ці дні вони не приймали жодної їжі аж до третьої години полудня, тобто до часу, коли в храмі починали приносити вечірню жертву. До тієї години вони зазвичай перебували в храмі, у деяких його кутках, приміщеннях або дворах, щоб бути готовими допомагати при всіх жертвах і приєднуватися до всіх спільних молитов. Час між тим вони звикли використовувати частково на особисті звернення до Бога, частково на дослідження Писання, на читання Закону й Пророків і на роздуми над ними. Ось що має на увазі вираз “я пощу два рази на тиждень”, друга складова праведності фарисея.

5. «Я даю десятину з усього, що маю». Фарисеї робили це з найбільшою точністю. Вони не робили винятку навіть для найдрібніших речей, навіть для м’яти, анісу та кмину. Вони, за власним переконанням, не залишали собі нічого з того, що належало Богові, а віддавали повну десятину з усього свого майна щороку, а також з усього свого прибутку, яким би він не був. Ба більше, суворіші фарисеї, як не раз зазначали ті, хто добре знається на давніх юдейських писаннях, не обмежувалися тим, що віддавали одну десятину через священників і левитів. Вони, крім цього, віддавали ще одну десятину через убогих, і робили це постійно. Вони давали на милостиню таку саму частку з усього, що мали, яку звикли давати як десятину. І це також вони обчислювали з найбільшою точністю, щоб не затримати собі жодної частки, а цілком віддати Богові те, що, як вони вважали, є Божим. Отже, зрештою виходило так, що з року в рік вони віддавали цілу п’яту частину всього, що мали.

6. Це й була «праведність книжників і фарисеїв», праведність, яка в багатьох відношеннях значно перевищувала те уявлення, яке багато хто звик мати про неї. Але, можливо, скажуть: «Усе це було фальшиве й удаване, бо вони всі були зграєю лицемірів». Дехто з них, без сумніву, був таким, людьми, які насправді не мали жодної релігійності, жодного страху Божого чи бажання догодити Йому, які не дбали про честь, що походить від Бога, а лише про людську похвалу. Саме таких наш Господь так суворо засуджує і так гостро докоряє їм у багатьох випадках. Але не слід думати, що якщо багато фарисеїв були лицемірами, то такими були всі. Та й лицемірство аж ніяк не є суттєвою рисою фарисейського характеру. Це не є відмінною ознакою їхньої секти. Радше, за словами нашого Господа, їх визначає інше: «Вони надіялися на себе, що вони праведні, і зневажали інших». Оце їхній справжній знак. Проте фарисей такого типу не обов’язково є лицеміром. Він може бути, у звичайному розумінні, щирим, інакше він не міг би «надіятися на себе, що він праведний». Людина, яка вихваляла себе перед Богом, безперечно вважала себе праведною. Отже, він не був лицеміром у тому сенсі, що не усвідомлював у собі жодної нещирості. Він сказав Богові те, що справді думав: що він значно кращий за інших людей.

Але приклад апостола Павла, навіть якби не було інших, є достатнім, щоб спростувати всі сумніви. Він міг сказати не лише тоді, коли був християнином: «І я пильно дбаю про те, щоб завсіди мати сумління невинне, щодо Бога й людей» (Дії 24:16), але тоді, коли був фарисеєм: «Мужі-браття, я аж по сьогоднішній день жив для Бога всім добрим сумлінням!» (Дії 23:1). Він був щирим, коли був фарисеєм, так само, як і тоді, коли став християнином. Він не був лицеміром, коли переслідував церкву, так само як і не був ним, коли проповідував віру, яку колись переслідував. Тож додаймо й це до «праведності книжників і фарисеїв»: щиру віру в те, що вони праведні, і переконання, що в усьому «служать Богові».

7. І все ж, за словами нашого Господа, «коли праведність ваша не буде рясніша, як книжників та фарисеїв, то не ввійдете в Царство Небесне!» Це урочисте й вагоме проголошення повинні обміркувати глибоко всі, хто носить ім’я Христа. Тож перш ніж шукати, як перевищити їхню праведність, з’ясуймо, чи ми нині бодай відповідаємо їй.

По-перше, фарисей був «не такий, як інші люди». У зовнішньому він був незвично добрий. А чи ми такі? Чи наважуємося ми бодай у чомусь бути «не як усі»? Чи не пливемо ми радше за течією? Чи не буває так, що ми знову й знову відходимо і від релігії, і від тверезого розуму лише через страх виглядати надто «інакшими»? Чи не сильніше нас тривожить, що ми будемо «не як усі», ніж те, що ми можемо бути «не на шляху спасіння»? Чи маємо ми відвагу стримувати цей потік, іти проти світу, «слухатися Бога більше, ніж людей»? Інакше фарисей лишає нас позаду вже на першому кроці. І добре ще, якщо ми коли-небудь наздоженемо його знову.

Але давайте розглянемо детальніше. Чи можемо ми використати його першу заяву перед Богом, що по суті означає: «Я не чиню зла, не живу в жодному зовнішньому гріху, не роблю нічого такого, за що моє серце мене засуджує»? Чи не робимо ми цього? Чи впевнені ми в цьому? Чи не живемо ми в якихось практиках, за які наше власне серце нас засуджує? Якщо ви не перелюбник, якщо ви не нечистий ані словом, ані ділом, то чи не є ви несправедливий? Найвища міра справедливості, так само як і милосердя, така: «Чини з іншими так, як хочеш, щоб вони чинили з тобою». Чи керуєтеся ви цим правилом? Чи ніколи не робите нікому того, чого не хотіли б, щоб робили вам? Та чи не є ви здирниками? Чи не робимо ми вигоду з чиїхось незнань чи потреб? Припустімо, ви займаєтеся торгівлею. Чи ви вимагаєте або берете не більше, ніж справжня вартість того, що продаєте? Чи ви вимагаєте або берете з невігласа більше, ніж зі знаючого, з малої дитини більше, ніж із досвідченого торговця? Якщо берете, то чому ваше серце вас не засуджує? Ви відвертий здирник. Отже, ви не відповідаємо праведності фарисея.

8. Фарисей, по-друге, якщо висловити це в нашому звичному стилі, користувався всіма засобами благодаті. Він не лише часто постив, двічі на тиждень, але й відвідував усі жертви. Він був постійним у публічних і приватних молитвах, а також у читанні та слуханні Писання. Чи йдете ви так далеко, як він? Чи доходите ви до цього? Чи постите ви багато й часто, двічі на тиждень? Боюся, ні. Хоча б раз, принаймні, в усі п’ятниці року, бо наша Церква ясно й категорично наказує всім своїм членам так чинити, дотримуватися всіх цих днів, так само як і передсвят, і сорока днів Великого посту, як днів посту або стриманості. Чи постите ви двічі на рік? Боюся, дехто з нас не може послатися навіть на це! Чи ви не занедбуєте жодної нагоди відвідувати й брати участь у християнській жертві? Скільки є таких, що називають себе християнами і водночас цілковито нехтують цим, місяцями, а то й роками поспіль не їдять того хліба і не п’ють з тієї чаші. Чи кожного дня ми або слухаємо Писання, або читаємо і розмірковуємо над ним? Чи приєднуємося до молитви з великою громадою, якщо маємо можливість; якщо ж ні, чи молимося хоча би тоді, коли можемо, особливо в той день, коли “пам’ятаємо, щоб зберегти його святим”? Чи ви стараєтеся створювати можливості? Чи ви радієте, коли вам кажуть: «Підемо до дому Господнього»? Чи є ми палкими і старанними в приватних молитвах? Чи дозволяємо, щоб жоден день не проходив без молитви? О, чи не далеко ми від фарисея, який витрачав кілька годин у день на це! Чи можемо сказати, що молимося годину в день, або хоча б годину на тиждень, або хоча би в рік? А чи є хоча б одна година приватної молитви у вашому житті, починаючи з самого народження? Ах, бідний християнине! Чи не повстане фарисей на суді проти вас і не засудить вас? Його праведність значно вища за нашу!

9. По-третє, фарисей давав десятини і робив милостиню з усього, що мав. І робив це дуже щедро! Так що він був, як ми кажемо, «людиною, яка робить багато добра». Чи ми йому відповідаємо тут? Хто з нас такий щедрий у добрих справах, як він був? Хто з нас дає п’яту частину всього свого майна Богу та бідним, і з основної частини, і з прибутку? Хто з нас дає хоча б двадцять фунтів з кожних ста, або десять з кожних п’ятдесяти, і так у більшій або меншій пропорції? Коли наша праведність стане хоча би рівною праведності фарисеїв і книжників у використанні всіх засобів благодаті, в дотриманні всіх Божих установ, в уникненні зла і вчиненні добра?

10. Хоча, якщо вона тільки дорівнюватиме їхній, то в чому це принесе користь? «Кажу бо Я вам: коли праведність ваша не буде рясніша, як книжників та фарисеїв, то не ввійдете в Царство Небесне!» Але як вона може бути рясніша за їхню? Чим праведність християнина є рснішою ніж праведність книжника чи фарисея? Праведність християнина рясніша за їхню, по-перше, своєю повнотою. Більшість фарисеїв, хоч і були надзвичайно точні в багатьох речах, однак, покладаючись на передання старших, дозволяли собі занедбувати інші речі, не менш важливі. Так, вони були вкрай пунктуальні в дотриманні четвертої заповіді: вони не наважилися би навіть розтерти колосся в суботу. Але в дотриманні третьої вони були далеко не такими уважними: мало зважали на легковажну, а часом і неправдиву присягу. Отже, їхня праведність була частковою. Натомість праведність справжнього християнина є всеохопною. Він не дотримується лише однієї чи кількох частин Божого закону, занедбуючи решту. Він береже всі Його заповіді, любить їх усі, цінує їх понад золото й коштовне каміння.

11. Можливо, справді, що дехто з книжників і фарисеїв намагався виконувати всі заповіді й тому був бездоганний щодо праведності закону, тобто за його буквою. Але праведність християнина перевищує всю їхню праведність тим, що він виконує дух закону так само, як і букву, і виявляє послух внутрішній так само, як і зовнішній. Саме тут, у внутрішній суті цієї праведності, вона незрівнянно вища за будь яку іншу. Це той пункт, який наш Господь так широко розкрив у всьому перебігу цієї проповіді. Їхня праведність була переважно зовнішньою, християнська ж праведність перебуває у внутрішній людині. Фарисей «очищав зовнішнє чаші й миски», а християнин прагне чистоти всередині. Фарисей хотів принести Богові добре життя, а християнин приносить святе серце. Перший відкидав листя, а подекуди й плоди гріха, другий же «кладе сокиру до кореня», бо не задовольняється самою зовнішньою формою благочестя, хай би якою точною вона була, якщо в найглибших надрах душі немає життя, Духа і сили Божої на спасіння.

Отже, не завдавати шкоди, робити добро, виконувати установи Божі (праведність фарисея) — все це зовнішнє, тоді як навпаки, вбогість духу, скорбота, лагідність, голод і спрага за праведністю, любов до ближнього та чистота серця (праведність християнина) — це внутрішнє. І навіть миротворення (або вчинення добра) і страждання заради праведності належать до благословень лише в тому випадку, якщо вони передбачають ці внутрішні настрої, якщо вони випливають із них, живлять і підтверджують їх. Тому, якщо праведність книжників і фарисеїв була переважно зовнішньою, то в певному розумінні можна сказати, що праведність християнина насамперед внутрішня. Його діла й страждання самі по собі не мають вартости, і Бог оцінює їх за тими настроями серця, з яких вони постають.

12. Хто б ви не були, носячи святе й шановане ім’я християнина, подбайте насамперед про те, щоб ваша праведність не була нижчою за праведність книжників і фарисеїв. Не будьте «як інші люди». Майте відвагу стояти окремо від натовпу і бути «всупереч прикладові, незвично добрими». Якщо ви і слідуєте за більшістю, то тільки “щоб робити зло.” Нехай вашим провідником буде не звичай і не мода, а розум і побожність. Практики інших для вас нічого не означають, бо «кожен дасть відповідь за себе Богові». Авжеж, якщо можете спасти душу іншого, спасаєте, але принаймні збережіть свою власну. Не ходіть стежкою смерті тільки тому, що вона широка і багато людей нею ходять. Навпаки, саме це може бути для вас знаком. Якщо шлях, яким ви йдете, широкий, добре відомий і модний, то він неминуче веде до загибелі. О, не будьте же ви «погублені за компанію!» Перестаньте робити зло; тікайте від гріха, як від обличчя змії! Як мінімум, не завдавай тешкоди. «Той, хто чинить гріх, від диявола». Не будьте серед них. Щодо зовнішніх гріхів, то, без сумніву, благодаті Божої достатньо для вас. «У цьому», принаймні, «практикуйтеся, щоб мати сумління чисте перед Богом і перед людьми».

По друге, дбайте, щоб у ставленні до Божих постанов ваша праведність не була нижчою за їхню. Якщо праця або неміч не дає постити двічі на тиждень, постіть стільки, скільки дозволяє здоров’я, і робіть це з вірністю перед Богом. Не пропускайте жодної нагоди для публічної чи приватної молитви, коли можете відкрити Богові своє серце. Не обходьте стороною причастя тіла й крови Христа, коли маєте можливість їсти той хліб і пити ту чашу. Будьте уважні до Писання, читайте його, наскільки можете, і роздумуйте над ним день і ніч. Зустрічайте з радістю кожну нагоду слухати «слово примирення», яке звіщають «посли Христові», «домоправителі Божих таємниць». У постійній і уважній участі в кожній Божій постанові живіть так, щоб дорівнятися «праведності книжників і фарисеїв».

По-третє, не поступайтеся фарисеям у чиненні добра. Давайте милостиню з усього, що маєте. Чи є хто голодний? Нагодуйте його. Чи є хто спраглий? Дайте йому напитися. Чи є хто нагий? Одягніть його. Якщо ви маєте блага цього світу, не обмежуй свою благодійність мізерними частками. Будьте милосердні настільки, наскільки дозволяє ваша сила. Чому б не робити, як цей фарисей? Тепер, доки ще є час, використовуйте земні багатства так, щоб через добро здобувати собі друзів. Тоді, коли земне мине і ваше життя тут завершиться, вас приймуть у вічні оселі.

13. Але не зупиняйтеся на цьому. Нехай ваша «праведність перевищить праведність книжників і фарисеїв». Не вдовольняйтеся тим, щоб «додержати всього Закону, але згрішити в одному». Тримайтеся всіх Його заповідей і відкидайте усі «неправедні шляхи». Виконуйте усе, що Він наказав, і робіть це з усієї сили. Бо в Христі, Який зміцнює вас, ви можете все, а без Нього не можете нічого.

Понад усе нехай ваша праведність перевищує їхню чистотою та духовністю. Що для вас найточніша форма релігії, найдосконаліша зовнішня праведність? Підійміться вище й заглибіться далі за все це. Нехай ваша релігія буде релігією серця. Будьте вбогі духом, без гордости й без самопіднесення, нікчемні й жалюгідні у власних очах, охоплені та смирені до пороху Божою любов’ю, явленою в Христі Ісусі, вашому Господі. Будьте серйозні. Нехай увесь потік ваших думок, слів і діл бере початок у найглибшому переконанні, що ви стоїте над краєм великої безодні, ви й усі людські діти, і що ось-ось можете впасти або у вічну славу, або у вічні муки! Будьте лагідні. Нехай ваша душа буде сповнена м’якості, доброзичливості, терпіння й довготерпіння до всіх людей, тоді як усе у вас прагне Бога, живого Бога, жадає прокинутися за Його подобою й насититися нею. Будьте любителями Бога і всіх людей. У цьому дусі робіть і терпіть усе. Так перевищте праведність книжників і фарисеїв, і ви будете названі великими в Царстві Небесному.