Проповідь 24 - Про Нагірну проповідь нашого Господа: Четверте повчання

22-26 жовтня 1740

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 24

Про Нагірну проповідь нашого Господа: Четверте повчання

«Ви сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми. Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Матвія 5:13-16).

1. Краса святості, тобто краса внутрішньої людини, що оновлюється за Божим образом, не може не вразити кожного, кому Бог відкрив очі, кожного просвітленого розуму. Прикраса лагідного, смиренного й люблячого духа принаймні викличе схвалення в усіх, хто хоч трохи вміє розрізняти духовне добро і зло. Від тієї миті, коли люди починають виходити з темряви, що огортає легковажний і бездумний світ, вони вже не можуть не відчути, наскільки бажаною є така зміна, бути перетвореними на подобу Того, Хто нас створив. Ця внутрішня релігія так виразно носить на собі Божу подобу, що лише душа, цілковито потоплена в плотських речах, може сумніватися в її божественному походженні. Про неї можна сказати, у похідному значенні, майже те саме, що й про Божого Сина: вона є «сяйво Його слави, точний образ Його істоти»; apaugasma tēs doxēs autou — випромінювання Його вічної слави, але настільки пом’якшене й пригашене, що й людські діти можуть тут «бачити Бога й жити»; charaktēr tēs hypostaseōs autou — наче печать і живий відбиток Його істоти, Того, Хто є джерелом краси й любові, першопричиною всякої досконалості й звершеності.

2. Якщо релігія обмежувалася лише цим, вони не мали б жодних сумнівів щодо цього; вони не мали б жодних заперечень проти того, щоб слідувати за нею з усією пристрастю своїх душ. «Але чому, — кажуть вони, — вона обтяжена іншими речами? Навіщо завантажувати її діями і стражданнями? Адже саме це, мовляв, послаблює дух і знову тягне душу до земного. Хіба не досить просто «прагнути любові»? Хіба не досить підноситися на крилах любові? Чи не вистачить поклонятися Богові, Який є Дух, духом нашого розуму, не переймаючись зовнішнім і навіть не думаючи про нього? Чи не краще, щоб усі наші думки були спрямовані на високе небесне споглядання, а замість турбот про зовнішнє ми просто перебували в сердечному спілкуванні з Богом?»

3. Багато видатних людей говорили так; радили нам «припинити всі зовнішні дії»; повністю відокремитися від світу; залишити тіло позаду; абстрагуватися від всього чуттєвого; не мати жодної турботи про зовнішню релігію, а здійснювати всі чесноти лише внутрішнім рішенням волі, як набагато досконаліший шлях, більш досконалий для душі та більш прийнятний для Бога.

4. Не було потреби, щоб хтось розповідав нашому Господу про цей шедевр мудрості знизу, це найкраще з усіх вигадок, якими Сатана коли-небудь спотворював правильні шляхи Господні! І о, яких знаряддя він час від часу знаходив, щоб послуговуватися ними в такій роботі, щоб приводити в дію цю велику пекельну машину проти деяких із найважливіших Божих істин! Це були люди, здатні, якби тільки можливо, звести з дороги навіть вибраних, люди, що мали вигляд віри й любові. І справді, на деякий час вони вводили в оману та збивали з правильного шляху багатьох, хто в різні віки потрапляв у цю блискучу, але смертельно небезпечну пастку і насилу виривався з неї, ледь урятувавшись.

5. Але чи не був наш Господь обачним? Чи не застеріг Він нас достатньо від цієї привабливої омани? Чи не дав Він нам тут броню проти Сатани, який «перетворюється на ангела світла»? Так, справді: саме тут Він у найясніший і найпереконливіший спосіб обстоює релігію, що не обмежується словами, а підтверджується життям і витримкою, яку щойно описав. Що може бути повнішим і яснішим за слова, які Він додає до сказаного про діяння та страждання: «Ви сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми. Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі».

Щоб якнайповніше пояснити й підкреслити ці важливі слова, я постараюся показати, по-перше, що християнство за своєю суттю є релігією спільнотною, і що зробити його самітницьким означає зруйнувати його. По-друге, що таку релігію неможливо приховати, так само як це цілком суперечить задумові її Творця. По-третє, я відповім на деякі заперечення і завершую все практичним застосуванням.

I.1. По-перше, я спробую показати, що християнство за своєю суттю є релігією спільнотною, і що зробити його самітницьким означає зруйнувати його.

Під християнством я маю на увазі той метод поклоніння Богу, який тут відкритий людям через Ісуса Христа. Коли я кажу, що це за суттю релігія спільнотна, я маю на увазі не лише те, що вона не може існувати так добре, але й те, що вона не може існувати зовсім без суспільства, — без життя та спілкування з іншими людьми. І, щоб показати це, я обмежуся тими міркуваннями, які виникають з цього самого уривку. Але якщо це доведено, то, без сумніву, перетворити цю релігію на самітницьку є її знищенням.

Не те щоб ми в якийсь спосіб могли засуджувати поєднання самоти, або усамітнення, з життям у спільноті. Це не лише допустиме, а й корисне; більше того, необхідне, як показує щоденний досвід, для кожного, хто або вже є, або прагне бути справжнім християнином. Навряд чи можливо, щоб ми провели цілий день у безперервному спілкуванні з людьми, не зазнавши втрати для своєї душі й певною мірою не засмутивши Святого Духа Божого. Нам щодня потрібно відходити від світу, принаймні вранці та ввечері, щоб розмовляти з Богом, щоб вільно спілкуватися з нашим Отцем, Який є в таємниці. Та й людина досвідчена не стане засуджувати навіть довші періоди духовного усамітнення, якщо тільки вони не означають занедбання тих земних занять, у яких Боже провидіння нас поставило.

2. Однак таке усамітнення не повинно поглинати весь наш час; це було би руйнуванням, а не розвитком справжньої релігії. Адже, що релігія, описана нашим Господом у попередніх словах, не може існувати без суспільства, без нашого життя і спілкування з іншими людьми, це очевидно з того, що кілька основних її частин не можуть існувати, якщо ми не маємо взаємодії з іншими людьми.

3. Немає, приміром, жодної риси, більш істотної для християнства, ніж лагідність. І хоча вона, оскільки означає покору Богові або терпеливість у болю й хворобі, може існувати і в пустелі, і в келії самітника, у повній самоті, однак, оскільки вона означає (а це так само необхідно) м’якість, доброзичливість і довготерпіння, вона не може мати буття: їй немає місця під небом без спілкування з іншими людьми. Тому намагатися зробити її самітницькою чеснотою означає стерти її з лиця землі.

4.Інша необхідна частина істинного християнства — миротворення, тобто чинення добра. Що воно так само суттєве, як і будь-яка інша частина релігії Ісуса Христа, — цьому не може бути сильнішого доказу (тож було б зайве наводити інший), ніж те, що тут воно включене в первісний план, у якому Він виклав основи Своєї релігії. Отже, відкинути це означає так само зухвало зневажити авторитет нашого Великого Вчителя, як і відкинути милосердя, чистоту серця або будь-яку іншу частину Його установи. Та саме це, очевидно, роблять усі, хто кличе нас у пустелю; хто радить повну самоту — чи то «немовлятам», чи «юнакам», чи «батькам» у Христі. Бо чи наважиться хтось стверджувати, що самітний християнин (так званий, хоч це майже суперечність у самих словах) може бути милосердною людиною, тобто такою, що користується кожною нагодою робити всяке добро всім людям? Хіба може бути щось ясніше за те, що ця фундаментальна гілка релігії Ісуса Христа не може існувати без спільноти, без того, щоб ми жили й спілкувалися з іншими людьми?

5. «Але чи не доцільніше, — запитає хтось, — спілкуватися лише з добрими людьми, — лише з тими, кого ми знаємо, що вони лагідні та милосердні, святі серцем і святі в житті? Чи не доцільніше утримуватися від будь-якої бесіди або спілкування з людьми протилежного характеру, — людьми, які не слухаються, можливо, навіть не вірять у Євангеліє нашого Господа Ісуса Христа? Порада святого Павла християнам у Коринті може здатися на користь цьому: «Я писав вам у листі не єднатися з перелюбниками» (1 Кор. 5:9). І справді, не доцільно спілкуватися з ними або з будь-якими робітниками беззаконня так, щоб мати особливу близькість або тісне дружнє спілкування з ними. Завести або продовжувати знайомство з такими людьми — це не доцільно для християнина. Це обов’язково наражатиме його на безліч небезпек і пасток, з яких він не матиме реальної надії на звільнення.

Але апостол не забороняє нам мати будь-яке спілкування навіть з тими, хто не знає Бога: «бо ви мусіли були б, — каже він, — відійти від світу», чого він ніколи не міг би порадити їм. Але додає: «хто зветься братом, та є перелюбник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак, із такими навіть не їсти!» (1 Кор. 5:11); і це обов’язково означає, що ми маємо перервати будь-яке знайомство, будь-яку близькість із такою особою. «Але не вважайте його, — каже апостол, — як ворога, а настановляйте його як брата» (2 Сол. 3:15); очевидно показуючи, що навіть у такому випадку ми не маємо відмовлятися від усієї спільності з ним. Тому тут немає поради повністю розірвати зв’язки, навіть з нечестивими людьми. Так, ці самі слова навчають нас зовсім протилежного.

6. Значно більше це видно у словах нашого Господа, Який настільки далеко від того, щоб наказати нам розірвати всі зв’язки з світом, що без цих зв’язків, згідно з Його уявленням християнства, ми не можемо бути християнами взагалі. Легко можна показати, що певне спілкування навіть із безбожними й нечестивими людьми є абсолютно потрібне для повного вияву кожної риси, яку Він описав як дорогу до Царства; що воно є неодмінно необхідне для повного здійснення убозтва духом, скорботи та кожного іншого настрою, який тут має місце в істинній релігії Ісуса Христа. Так, воно потрібне для самого буття деяких із них: наприклад, для тієї лагідности, яка, замість того щоб вимагати «око за око і зуб за зуб», «не противиться злому», але спонукає нас, коли нас ударять «по правій щоці, підставити й другу»; для того милосердя, завдяки якому «ми любимо наших ворогів, благословляємо тих, хто нас проклинає, робимо добро тим, хто нас ненавидить, і молимося за тих, хто зухвало нас кривдить і переслідує»; і для того поєднання любові та всіх святих настроїв, яке виявляється в стражданні за праведність. А тепер очевидно: усе це не могло б існувати, якби ми мали справу лише з тими, хто є справжніми християнами.

7. Справді, якби ми цілковито відокремилися від грішників, то як могли би ми відповідати тому образові, який наш Господь дає нам у цих самих словах: «Ви» (християни, ви смиренні, серйозні й лагідні; ви, що прагнете праведності, що любите Бога й людей, що робите добро всім і через те терпите зло) «є сіль землі». Сама ваша природа полягає в тому, щоб приправляти й надавати смаку всьому довкола. Природа цього божественного «присмаку», який є у вас, у тому, щоб поширюватися на все, до чого ви торкаєтеся, і розливатися навсібіч на всіх, серед кого ви перебуваєте. Ось основна причина, чому Боже провидіння так поєднало вас з іншими людьми: щоб благодать, яку ви одержали від Бога, через вас передавалася іншим; щоб кожен ваш святий настрій, кожне слово й кожне діло мали на них вплив. Так буде, бодай певною мірою, стримано поширення зла, що є у світі; і принаймні мала частина буде врятована від загальної зарази та зроблена святою й чистою перед Богом.

8. Щоб ми могли ще більш старанно працювати, щоб приправити все, що можемо, кожною святою та небесною чеснотою, наш Господь продовжує показувати безнадійний стан тих, хто не передає релігії, яку вони отримали; хоча насправді вони не можуть не передавати її, доки вона залишається в їхньому серці. «Коли сіль звітріє, чим її посолити? Вона вже ні на що не придатна, окрім як бути викинутою та потоптаною людьми»: якщо ви, хто був святим і небесно налаштованим, і тому ревним у добрих справах, більше не маєте того смаку в собі й тому більше не приправляєте інших; якщо ви стали млявими, несмачними, мертвими, байдужими до своєї душі та марними для душ інших людей; «чим вас посолити? Як вас можна відновити? Яка допомога? Яка надія? Чи може прісна сіль повернути собі присмак? Ні, вона вже ні на що не придатна, окрім як бути викинутою» — як багно на вулицях, «і бути потоптаною людьми», аби вона була засуджена вічним презирством. Якщо ви ніколи не знали Господа, можливо, була би надія, — якби ви не «знайшлися в ньому»: але що можна сказати про це після того, як Він сказав, що «усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її» (Івана 15:2). «Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви. Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, і згорять» (Івана 15:5-6).

9. До тих, хто ніколи не смакував доброго слова, Бог справді милосердний і сповнений милості. Але справедливість вступає щодо тих, хто пізнав, що Господь благий, і потім відступив «від святого наказу», який «був їм переданий» (Євр. 6:4, і далі), у серцях яких Бог колись просвітив їх, щоб просвітити їх пізнанням слави Божої в обличчі Ісуса Христа; «які смакували небесного дару» викуплення в Його крові, прощення гріхів; «і стали учасниками Святого Духа», смиренності, покори й любові Бога та людей, якими вони були наповнені через Святого Духа, який був їм даний; і «відпали» (грец. «parapesontas» — це не припущення, а тверде ствердження факту) — «відновити їх знову до покаяння неможливо, оскільки вони розпинають для себе Сина Божого заново і публічно осоромлюють Його».

Але щоб ніхто не зрозумів ці страшні слова неправильно, слід уважно звернути увагу на те, (1) хто саме згадується тут; а саме ті, і тільки ті, хто колись «був просвітлений»; вони «покуштували» того «небесного дару» і таким чином «стали учасниками Святого Духа». Тож усі, хто цього не зазнав, зовсім не стосуються цього місця Писання. (2) Що означає «відпасти», згадане тут: це абсолютне, повне відступництво. Віруючий може впасти і не відпасти. Він може впасти й знову підвестися. І навіть якщо він упаде, навіть у гріх, то хоч це й страшно, цей випадок не є безнадійним. Бо «ми маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа Праведного; і Він є умилостивленням за наші гріхи». Але нехай він особливо остерігається, щоб його «серце не стало тверде через обман гріха», щоб він не впав ще глибше, поки повністю не відпаде, і не став як сіль, що втратила свій смак. Бо, якщо ми так будемо грішити свідомо, після того як отримали «пізнання правди», то «то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшливе якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників» (Євр. 10:26-27).

II.1. «Та якщо ми не можемо цілковито усунутися від людства і визнаємо, що маємо впливати на нього тією вірою, яку Бог запалив у наших серцях, то чи не можна робити це без помітності? Чи не можна передавати це іншим таємно й майже непомітно, щоб ніхто й не збагнув, коли саме це сталося, — як сіль додає смаку тому, що приправляє, не привертаючи уваги? Тоді, хоч ми й живемо серед людей, ми могли б бути ніби схованими серед них. Принаймні могли б настільки стримувати свою релігію, щоб не зачіпати тих, з ким мусимо жити поруч».

2. Про це правдоподібне міркування «плоті й крови» наш Господь також добре знав. І Він відповів на нього у словах, які тепер належить розглянути; пояснюючи їх, я постараюся показати — як і обіцяв у другій частині, — що доки істинна релігія перебуває в наших серцях, її неможливо приховати, і що це цілковито суперечить задумові її великого Творця.

По-перше, неможливо приховати релігію Ісуса Христа, якщо вона є у когось. Це наш Господь чітко пояснює, без жодних сумнівів, двома порівняннями: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори». Ви, християни, «світло світу» щодо ваших чеснот і вчинків. Ваша святість робить вас помітними, як сонце на небі. Як ви не можете вийти зі світу, так само не можете й жити в ньому так, щоб лишатися непоміченими для людей. Ви не можете уникнути людей; і поки ви серед них, неможливо приховати вашу покірність і лагідність, а також ті інші чесноти, через які ви прагнете стати досконалими, як ваш Отець, Який на небесах, є досконалим. Любов не може бути прихована так само, як не може бути приховане світло, особливо коли вона сяє в ділах, коли ви вправляєтеся в труді любові та в благодіянні всякого роду. Так само марно людям думати сховати місто, як сховати християнина; так само марно сховати місто на горі, як святого, ревного любителя Бога й людей.

3. Правда, ті, хто любить темряву більше, ніж світло, бо їхні вчинки лихі, докладатимуть усіх сил, щоб довести, ніби світло у вас — це темрява. Вони говоритимуть про ваше добро всяке зло й говоритимуть неправдиво; приписуватимуть вам те, що найбільш чуже вашим намірам, що прямо суперечить і тому, ким ви є, і тому, як ви чините. І ваше терпеливе стояння в добрі, ваша лагідна готовність терпіти все задля Господа, ваша тиха, смиренна радість серед переслідувань, ваш невтомний труд перемагати зло добром зроблять вас ще помітнішими й видимішими, ніж ви були раніше.

4. Отже, неможливо зробити так, щоб нашої релігії не бачили, хіба що ми самі її зречемося; так само марно думати сховати світло, хіба що погасити його. Очевидно, що таємна, непомітна релігія не може бути релігією Ісуса Христа. Релігія, яку можна сховати, не є християнством. Бо якби християнина можна було приховати, його не можна було б порівняти ні з містом на горі, ні зі світлом світу, ні із сонцем, що сяє з небес і видиме всім унизу. Тож нехай у серце того, кого Бог відновив у дусі його розуму, ніколи не входить думка ховати це світло чи тримати свою релігію при собі. Тим більше, що істинне християнство не лише неможливо приховати, але й сама спроба приховати його цілковито суперечить задумові великого Творця.

5. Це ясно видно з наступних слів: «І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину». Наче Він сказав: ніхто не запалює свічку для того, щоб накрити її й позбавити світла. Так показано й Боже намірення: Він не просвічує жодну душу славним пізнанням і любов’ю задля того, щоб це світло було приховане — чи під маскою так званої «розсудливості», чи через сором, чи через добровільну покору; чи то в усамітненні, чи серед людей; чи через віддалення від світу, чи навіть живучи поряд із ним. «Але на свічник, і світить воно всім у домі». Так само Божий задум у тому, щоб святий був поставлений на видноті; щоб давав світло всім довкола; щоб відкрито виявляв релігію Ісуса Христа.

6. Так Бог говорив до світу в усі віки, не лише через повчання, але й через приклад. Він «не залишав Себе без свідчення» в жодному народі, де лунав голос Євангелії, бо завжди мав кількох людей, що засвідчували Його істину не самими словами, а своїм життям. Вони були «як світла, що сяють у темному місці». І час від часу Бог саме через них просвічував окремі душі, підтримував жменьку вірних, мале насіння, яке «було зараховане Господеві за покоління». Вони виводили кількох бідних овець із темряви цього світу й спрямовували їхні ноги на дорогу миру.

7. Здавалося б, тут усе очевидно: і Писання, і сам порядок речей говорять однозначно. Але хто так міркує, той ще не знає, наскільки підступним буває Сатана. Попри ясні слова Писання й здоровий глузд, доводи на користь самітницької релігії інколи звучать дуже переконливо. Тому потрібна Божа мудрість, щоб розпізнати пастку, і Божа сила, щоб уникнути її; бо занадто багато і сильних заперечень проти того, щоб бути соціальним, відкритим, активним християнином.

III.1. Щоб відповісти на ці заперечення, я перейду до третього пункту. І, по-перше, часто заперечують, що релігія не полягає в зовнішніх речах, а в серці, у найпотаємнішій глибині душі; що це єднання душі з Богом, життя Бога в душі людини; що зовнішня релігія не має цінності, оскільки Бог «не любить жертвоприношень», зовнішніх служінь, але чисте й святе серце є «жертвою, яку Він не відкине».

Я відповідаю, що це справді правда, що корінь релігії полягає в серці, у найпотаємнішій глибині душі; що це єднання душі з Богом, життя Бога в душі людини. Але якщо цей корінь справжній у серці, він не може не випустити своїх гілок. І ці гілки — це різноманітні прояви зовнішнього послуху, які мають ту ж природу, що й корінь; і тому вони не лише ознаки чи знаки, а й істотні частини релігії.

Також це правда, що проста зовнішня релігія, яка не має кореня в серці, не має жодної вартості; що Бог не любить такі зовнішні служіння, так само, як і єврейські жертви; і що чисте і святе серце є жертвою, якою Він завжди задоволений. Та Бог приймає не лише внутрішнє, а й зовнішнє служіння, коли воно випливає з щирого серця: молитви, і спільні, і приватні; хвалу та подяку; наше майно, віддане Йому в покорі й ужите на Його славу; а також наші тіла, що належать Йому по-особливому, і про які Апостол просить: «через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові» (Рим. 12:1).

2. Друге заперечення, яке тісно пов’язане з цим, — це те, що любов є всім і вся; що це «виконання закону», «мета заповіді», кожної заповіді Божої. А все, що ми робимо чи терпимо без любові, не приносить нам жодної користі. Тому Апостол і наказує нам «прагнути любові», називаючи це «шляхом кращим», «досконалішим шляхом».

Відповідаю: визнаю, що любов до Бога й людей, яка походить від нелицемірної віри, є всім у всьому: виконанням закону, метою кожної Божої заповіді. Правда, що без цієї любові, хоч би що ми робили і хоч би що терпіли, це не приносить нам жодної користі. Але з цього не випливає, що любов є «все» в такому розумінні, ніби вона усуває потребу у вірі або в добрих ділах. Вона є «виконанням закону» не тому, що звільняє нас від послуху, а тому, що спонукає нас коритися. Вона є «кінцем заповіді» тому, що кожна заповідь веде до неї й у ній знаходить своє завершення. Визнаю: що би ми не робили і що би не терпіли без любові, це не має нам користі. Та водночас: що би ми не робили й не терпіли в любові, навіть якби це було лише знести докір за Христа або подати кухоль холодної води в Його ім’я, це аж ніяк не втратить своєї нагороди.

3. «Але чи ж Апостол не наказує нам «дбати про любов»? І чи не називає він це «шляхом кращим»?» — Так, він справді наказує нам «прагнути любові», але не лише її одної. Його слова такі: «Дбайте про любов, і про духовне пильнуйте» (1 Кор. 14:1). Так, «дбайте про любов» — і прагніть жертвувати собою заради братів. «Дбайте про любов» — і, коли маєте нагоду, робіть добро всім людям.

У тому ж вірші, де він називає цей шлях любові «більш досконалим шляхом», він вказує коринтянам прагнути інших дарів також; палко прагнути їх. «Тож дбайте ревно про ліпші дари, а я вам покажу путь іще кращу!» (1 Кор. 12:31). Путь іще кращу, ніж що? Ніж дари зцілення, говоріння іншими мовами та тлумачення, згадані в попередньому вірші; але не кращу, ніж шлях послуху. Про це апостол не говорить; і він не говорить про зовнішню релігію взагалі. Тому цей уривок зовсім не стосується теперішнього питання.

Але припустімо, що апостол говорив про зовнішню релігію так само, як і про внутрішню, і порівнював їх між собою; припустімо, в порівнянні він надавав перевагу любові перед усіма іншими зовнішніми вчинками; припустімо, що він, справедливо, віддавав перевагу (як він міг би це зробити) люблячому серцю перед усіма іншими зовнішніми вчинками; все одно це не означає, що ми повинні відкинути будь-яке з них. Ні, Бог поєднав їх разом з самого початку світу, і нехай ніхто не розділяє їх.

4. «Але Бог є Дух, і ті, що Йому поклоняються, повинні поклонятися в дусі та в істині. Хіба цього не досить? Хіба ми не маємо зосередити на цьому всі сили розуму? Чи не обтяжує увага до зовнішнього душу так, що вона вже не здатна піднестися до святого споглядання? Чи не послаблює це силу думки? Чи не розсіює й не обтяжує розум за самою своєю природою? А святий Павло хоче, щоб ми були без журби і служили Господу, не відволікаючись».

Відповідаю: «Бог є Дух, і ті, хто поклоняються Йому, повинні поклонятися Йому в дусі та в істині». Так, і цього досить: ми повинні докласти до цього всю силу нашого розуму. Але тоді я запитав би: що означає поклонятися Богові, Який є Дух, «у дусі та в істині»?А це означає поклонятися Йому нашим духом, поклонятися Йому так, як здатні лише духи. Це означає вірити в Нього як у Мудрого, Справедливого й Святого Бога, перед Яким не встоїть беззаконня, і водночас як у Милостивого, Благодатного й Довготерпеливого Спасителя, Який прощає беззаконня, переступ і гріх, знімає з нас тягар провини та приймає нас в Улюбленому. Це означає любити Його, тішитися Ним, прагнути Його всім серцем, розумом, душею й силою, наслідувати Того, Кого любимо, очищаючи себе, як чистий Він, і коритися Тому, Кого любимо й у Кого віримо, у думці, у слові й у ділі. Отже, одна з частин поклоніння Богові в Дусі та правді — це виконання Його зовнішніх заповідей. Тому ми маємо славити Його тілом так само, як і духом: робити свою працю служінням Богові; виконувати щоденні справи з піднесеним до Нього серцем; і навіть у буденних речах — купувати й продавати, їсти й пити — діяти на Його славу. Це не менш справжнє поклоніння, ніж молитва в пустелі.

5. Але якщо так, то споглядання є лише одним зі способів поклонятися Богові «в дусі та в істині». Отже, цілком віддатися лише йому означало б занедбати багато інших форм духовного поклоніння, які так само приємні Богові й так само корисні для душі.Бо велика помилка — думати, ніби турбота про зовнішні справи, до яких нас покликало Боже провидіння, є для християнина тягарем або бодай якоюсь перешкодою для того, щоб завжди «бачити Невидимого». Це анітрохи не гасить внутрішнього запалу, не тисне на розум і не розпорошує думок, не сіє тривоги чи шкідливої заклопотаності — якщо людина чинить усе як для Господа; якщо привчила себе в усьому — словом чи ділом — діяти в ім’я Господа Ісуса; маючи одне «око» душі, звернене до справ зовнішніх, а друге — непохитно піднесене до Бога. Навчіться, що це означає, ви, бідні відлюдники, щоб ясно побачити власну малу віру. Так, щоб ви більше не міряли інших собою, — ідіть і навчіться, що це означає:

Ти, Господи, в ніжній любові

Несеш усі мої тягарі;

Піднеси моє серце до небес,

І нехай воно завжди там буде.

Спокійно на колесі метушні я сиджу;

У гамірних натовпах на самоті,

Солодко чекаю біля Твоїх ніг,

Поки Твоя воля не сповниться.

6. Але найголовніше заперечення ще попереду. «Ми звертаємось до досвіду, — кажуть вони, — наше світло колись сяяло; ми використовували зовнішні речі багато років; і все ж вони не принесли жодної користі. Ми виконували всі обряди, але нам не стало краще від цього, і нікому іншому також; більше того, ми стали гіршими, бо почали вважати себе християнами лише через ці дії, не розуміючи, що насправді означає християнство».

Я погоджуюся з вами в одному: так, таке траплялося. Визнаю, що ви, і багато інших, зловживали Божими установленнями: поставили зовнішні дії на місце мети; уявили, що саме вони й є релігією Ісуса Христа, або що вони можуть бути прийняті замість неї. Але відкиньмо зловживання і збережімо правильне користування. Отже, виконуйте всі зовнішні установлення, але виконуйте їх, не випускаючи з уваги головного: оновлення душі в праведності й істинній святості.

7. Але на цьому вони не зупиняються. Вони кажуть: «Сам досвід доводить, що прагнення робити добро є марною працею. Навіщо годувати й одягати тіло, якщо воно все одно незабаром піде у вічну погибель? І що взагалі може вдіяти людина для чужої душі? Коли душа змінюється, це робить Бог. Крім того, всі люди або вже прагнуть добра, або вперто тримаються зла. Перші, отже, не потребують нашого втручання: нехай просять у Бога, і їм буде дано. А другі не приймуть від нас нічого. До того ж Господь забороняє «кидати перли перед свинями»».

Відповідаю: (1) Чи буде людина зрештою загублена чи спасенна, вам прямо наказано годувати голодних і одягати нагих. Якщо ви можете це зробити, але не робите, то незалежно від того, що станеться з ними, ви самі накликаєте на себе вічний осуд. (2) Хоча Бог і змінює серця, все ж, Він, як правило, робить це через людей. Наша частина — це робити все, що в наших силах, так старанно, так, ніби результат залежить від нас, а результат віддати Йому. (3) Бог, у відповідь на молитви Своїх дітей, будує їх одне через одного в усякому доброму дарі, живлячи й укріпляючи все «тіло тим, що кожен суглоб постачає». Тож «око не може сказати руці: я не маю тебе потреби», і навіть «голова ногам: я не маю вас потреби». І, нарешті, як ви можете бути впевнені, що люди, перед якими ви стоїте, — це собаки чи свині? Не судіть, поки не спробуєте. «Звідки знаєш ти, о чоловіче, чи не здобудеш брата» — може, ти під Богом, спасеш його душу від загибелі? Коли він відштовхує твою любов і зневажає добре слово, ось тоді час віддати його Богові.

8. «Ми намагалися; ми працювали над наверненням грішників, і що з того? На багатьох ми не могли справити жодного враження. І навіть якщо деякі змінилися на певний час, їхня доброта була лише як ранкова роса, і вони швидко стали такими ж поганими, якщо не гіршими, ніж раніше: отже, ми лише зашкодили їм, і собі також; адже наші серця були метушливі й роздратовані, — можливо, переповнені гнівом замість любові: тому нам краще було би зберігати нашу релігію для себе».

Цілком можливо, що й це правда: ви намагалися робити добро і не бачили успіху; так, що ті, хто, здавалося, виправився, знову впали в гріх, і їхній останній стан став гірший за перший. І що тут дивного? Хіба слуга вищий за свого Господаря? Як часто Він Сам прагнув спасти грішників, а вони не хотіли слухати; або йшли за Ним якийсь час, а потім поверталися назад, «як пес до своєї блювотини». Та Він через це не перестав чинити добро. Так само й ви не повинні зупинятися, яким би не був ваш видимий успіх. Ваша частка полягає в тому, щоб робити те, що вам заповідано. Наслідок у Божій руці. Ви не несете за нього відповідальности. Залиште це Тому, Хто все мудро впорядковує. «Сій ранком насіння своє, та й під вечір хай не спочиває рука твоя, не знаєш бо ти, котре вийде на краще тобі, оце чи оте, чи обоє однаково добрі» (Еккл. 11:6).

Такі намагання можуть розбурхувати вашу душу і викликати в ній роздратування. Можливо, так сталося саме з цієї причини: ви думали, що відповідальні за наслідок, хоча жодна людина не є відповідальною за нього і, власне, не може бути. Або, можливо, причина в іншому: ви не були насторожі і не пильнували над власним духом. Та це не підстава не послухатися Бога.Спробуйте знову, але робіть це обережніше, ніж раніше. Робіть добро, як і прощаєте, «не до семи раз, а до сімдесяти раз по сім». Лише станьте мудрішими через досвід: беріться за це щоразу обачніше, ніж перед тим. Будьте смиреннішими перед Богом, глибше переконаними, що самі від себе не можете зробити нічого. Будьте пильнішими щодо власного духу, лагіднішими та уважнішими до молитви. Так «кидай свій хліб на води, і знайдеш його знову після багатьох днів».

IV.1. Незважаючи на всі ці правдоподібні претензії щодо приховування релігії, «нехай світить ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі вчинки й славили вашого Отця, який на небесах». Це і є практичне застосування, яке Сам наш Господь робить із попередніх міркувань.

«Нехай так світить ваше світло». Нехай світять ваша покора серця, ваша лагідність і тихість мудрости, ваша серйозна й вагома турбота про вічні речі та ваш смуток через гріхи й нещастя людей, ваше щире прагнення всезагальної святості й повного щастя в Богові, ваша ніжна прихильність до всього людства та палка любов до вашого найвищого Благодійника. Намагайтеся не приховувати цього світла, яким Бог просвітив вашу душу; але нехай воно світить перед людьми, перед усіма, з ким ви є, у всьому вашому житті. Нехай воно світить ще виразніше у ваших учинках, у тому, щоб робити всяке можливе добро всім людям, і в тому, щоб страждати заради праведності, водночас «радіючи і вельми веселячись» і знаючи, що велика ваша нагорода на небесах.

2. «Нехай світить ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі вчинки». Нехай християнин ніколи не буде прагнути чи бажати приховати свою релігію! Навпаки, нехай це буде вашим бажанням — не приховувати її; не ставити світильника під посудину. Нехай це буде вашою турботою поставити його «на свічник, і світить воно всім у домі». Тільки будьте обережні, щоб не шукати власної похвали в цьому, не бажати будь-якої честі для себе. Але нехай вашою єдиною метою буде те, щоб всі, хто бачить ваші добрі вчинки, «славили вашого Отця, Який на небесах».

3. Нехай це буде вашою єдиною остаточною метою в усьому. З таким наміром будьте прості, відкриті, без удаваності. Нехай ваша любов буде без лицемірства. Навіщо ховати чисту, безкорисливу любов? Нехай у ваших устах не буде лукавства. Нехай ваші слова будуть справжнім образом вашого серця. Нехай у вашій розмові не буде темряви чи потайності, а у вашій поведінці не буде жодної маски. Залиште це тим, хто має інші наміри, такі, що не витримують світла. Будьте простими і відвертими перед усіма людьми, щоб всі могли побачити Божу благодать, яка є у вас. І хоча дехто закам’яніє серцем, проте інші пізнають, що ви були з Ісусом, і, повернувшись самі «до великого Пастиря своїх душ», «прославлять Отця вашого, що на небесах».

4. З однією метою, щоб люди, дивлячись на вас, прославляли Бога, ідіть далі в Його ім’я та в силі Його могутності. Не лякайтеся самотності, коли вона випадає вам на Божій дорозі. Нехай світло, яке є у вашому серці, сяє в усіх добрих справах — і в справах побожних, і в справах милосердя. І щоб розширити ваші можливості робити добро, відмовтесь від всіх надмірностей. Приберіть всі непотрібні витрати на їжу, меблі, одяг. Будьте добрим управителем кожного Божого дару, навіть цих найменших дарів. Викиньте всі непотрібні витрати часу, всі зайві чи безглузді заняття; і «Все, що в силі чинити рука твоя, теє роби» (Еккл. 9:10). Одним словом, будьте сповнені віри та любові; робіть добро; терпіть зло. І в цьому будьте «нерухомими, незмінними», так, «завжди багаті на працю Господню; бо ви знаєте, що ваша праця не марна в Господі».