Проповідь 112 - Багач і Лазар

25 березня 1788

Багач і Лазар

«Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри!» (Луки 16:31).

1. Який дивний парадокс! Як сильно це суперечить звичному людському мисленню! Хто з невіруючих настільки зачерствілий, щоб не сказати: «От якби до мене прийшов хтось із мертвих, тоді я точно покаявся би»? Але в цьому уривку є ще більш дивовижні слова (Лк. 16:13): «Жаден раб не може служить двом панам». «Ні? Чому ж ні? Чому не можна служити обом?» — скаже справжній раб мамони. Саме так і фарисеї, які вважали, ніби служать Богові, а насправді ревно служили мамоні, глузували з Нього. Це слово означає не просто насмішку, а глибоку зневагу. Тоді Він сказав (Лк. 16:15): «Ви себе видаєте за праведних перед людьми, але ваші серця знає Бог. Що бо високе в людей, те перед Богом гидота». І далі наш Господь наводить у наступній частині цього розділу страшний доказ цієї істини.

2. Але чи ця подальша розповідь є лише притчею, чи це справжня історія? Багато хто думав і впевнено твердив, що це тільки притча, бо в ній є одна-дві подробиці, які нелегко пояснити. Зокрема, важко зрозуміти, як людина в пеклі могла говорити з тим, хто був у раю. Але навіть якщо ми не можемо цього пояснити, хіба це дає нам право відкидати прямі слова нашого Господа? Він каже: «Один чоловік був багатий». То хіба його не було? Хіба така людина ніколи не існувала? Далі Він каже: «Був і вбогий один, на ім’я йому Лазар». То хіба і його не було? Чи не занадто сміливо було би прямо заперечувати те, що наш благословенний Господь прямо стверджує? Тому ми не маємо розумної підстави сумніватися, що вся ця розповідь, разом з усіма її подробицями, є цілковито правдивою. І Феофілакт, один із давніх тлумачів Писання, зауважує на це місце, що за юдейським переданням Лазар жив у Єрусалимі.

Я хочу, з Божою допомогою, зробити три речі: по-перше, пояснити цю історію; по-друге, показати, як вона стосується нас; і, по-третє, довести правдивість тієї важливої думки, якою вона закінчується: «Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри!»

I. 1. Отже, спершу я, з Божою допомогою, спробую пояснити цю історію. «Один чоловік був багатий», а вже через сам своє багатство він, без сумніву, користувався великою пошаною серед людей. Він «зодягався в порфіру й віссон», а тому його шанували ще більше: і як людину, чий вигляд відповідав її становищу, і як того, хто підтримував торгівлю. До того ж він «щоденно розкішно бенкетував». І це була ще одна причина, чому його так високо цінували: за його гостинність і щедрість, і ті, хто часто сидів за його столом, і ті купці, які постачали йому все потрібне.

2. «Був і вбогий один» — людина, що стояла на найнижчому щаблі людської зневаги, «на ім’я йому Лазар», за грецькою формою; по-єврейськи — Елеазар. Уже з самого імені можна здогадатися, що він був не з низького роду, хоч ця його гілка тепер і збідніла до краю. Ймовірно, його добре знали в місті, і не вважалося негідним назвати його по імені. «Що лежав у воріт його (багатого)», хоч це видовище було зовсім не приємне, тож можна дивуватися, що йому взагалі дозволяли там лежати, «струпами вкритий», тобто в гнійних ранах, «і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали». Так на нього водночас тиснули одразу кілька страждань: злидні, біль і голод. Але не видно, щоб хоч одна людина звернула бодай найменшу увагу на цього зневаженого страдника. Лише «пси ж приходили й рани лизали йому». Оце і була вся втіха, яку давав йому цей світ.

3. Але подивіться, яка сталася переміна. «Та сталося, що вбогий умер». Тут скінчилися і його злидні, і його страждання. «І на Авраамове лоно віднесли його Анголи», слуги незрівнянно шляхетніші за тих, що прислуговували багатому. «Авраамове лоно» — так юдеї звичайно називали те, що наш благословенний Господь називає раєм: місце, «де перестають тривожити безбожні і де знаходять спочинок змучені», оселю святих душ від смерті до воскресіння. Справді, дуже поширена думка, ніби душі праведних, щойно виходять із тіла, відразу йдуть на небо. Але для цього немає навіть найменшої підстави в Божому Слові. Навпаки, після воскресіння Господь каже Марії: «Не торкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого», тобто до Отця на небі. Але водночас Він уже був у раю, згідно зі Своєю обітницею розкаяному розбійникові: «Сьогодні будеш зі Мною в раю». Отже, очевидно, що рай — це не небо. Це, так би мовити, переддень неба, де душі праведних перебувають доти, доки після загального суду не будуть прийняті в славу.

4. Але подивіться, як знову міняється картина. «Умер же й багатий». Що ж, невже й багаті мусять умирати? Невже й вони помирають, як усі інші люди? Хіба від цього немає жодного порятунку? Кілька років тому в Лондоні один багатій, коли лікар сказав йому, що він помре, заскреготів зубами, стиснув кулак і з розпачем вигукнув: «Боже, Боже, я не помру!» Але помер саме з цими словами на устах. «І його поховали», без сумніву, з усією пишністю, яка відповідала його становищу. Хоч, здається, тоді ще не було цього витонченого прикладу людського безумства, цього жорстокого знущання над бідним мертвим тілом, яке ми називаємо «виставленням тіла на загальний огляд»!

5. «23 І…аду, звів він очі свої». О, яка разюча зміна! Як низько впав той, хто колись був великим. Але слово, перекладене тут як «ад», не завжди означає місце погибелі. У буквальному значенні воно означає «невидимий світ» і має дуже широкий зміст, охоплюючи місце перебування відділених духів — і добрих, і злих. Проте тут воно, очевидно, означає ту частину аду, де перебувають душі безбожних. Це видно з наступних слів: «терплячи муки», тобто терплячи страждання, «щоб, — як дехто каже, — спокутувати гріхи, вчинені в тілі, і водночас очиститися від усього гріховного, що лишилося в самій душі». Саме так міркував і видатний язичницький поет майже дві тисячі років тому:

_Necesse est

Multa diu concreta modis inolescere miris,

Ergo exercentur poenis

Aliae panduntur inanes

Suspensae ad ventos: Aliis sub gurgite vasto

Infectum eluitur scelus, aut exuritur igni._

Це місце з Вергілія (Енеїда, VI.737–742) Пітт переклав так:

«Хоч тіло вже до смерті віддано,

Плями старі не сходять і по тому;

Глибокий осад тілесних скверн і вад

Затьмарює душу з усіх сторін.

Так її світло гасне, вкрившись корою

Темних учинків, знаних іздавна.

За це душі терплять різну кару,

Щоб спокутувати давні провини.

Одні очищаються в буйних вітрах,

Розвішані в повітрі — світлішають;

Інші під глибокими хвилями змивають скверну,

А деякі проходять крізь вогонь і виходять оновленими».

Подивіться, наскільки подібні між собою давнє й сучасне вчення про чистилище! Різниця лише в тому, що в давньому, тобто язичницькому, чистилищі для спокути гріха й очищення душі вважали потрібними і вогонь, і воду, і повітря; тоді як у містичному чистилищі думають, що самого вогню достатньо і для очищення, і для спокути. Але це марна надія. Жодне страждання, окрім Христового, не може спокутувати гріх; і жоден вогонь, крім вогню любові, не може очистити душу ні в часі, ні у вічності.

6. «Побачив здаля Авраама», справді здалека, так далеко, як далеко ад від раю, можливо, на відстані, незрівнянно більшій за весь земний простір. Але як це могло бути, я не знаю. Та в цьому немає нічого неймовірного. Бо хто знає, як далеко сягає зір ангела або духа, який уже скинув тіло й кров? «Та Лазаря на лоні його». Добре відомо, що на давніх бенкетах у юдеїв, так само як і в римлян, гості не сиділи за столом, як у нас, а лежали на ложах, підпираючись лівим ліктем на подушку. Той, хто лежав праворуч від іншого, вважався таким, що «лежить на його лоні». Саме в цьому значенні апостол Іван лежав «на лоні» свого Вчителя. Отже, слова про те, що Лазар був на лоні Авраама, означають, що він перебував у стані найбільшої пошани й блаженства.

7. «І він закричав та сказав: Змилуйся, отче Аврааме, надо мною». Нерозумне прохання. Що може зробити Авраам? Що може вдіяти будь-яке створіння, навіть уся сукупність створінь, щоб зламати загорожу безодні? Хто хоче уникнути місця муки, той мав би кликати до Бога, Отця милосердя. Але тепер уже запізно. Час милості минув, і тепер діє правосуддя. «І пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум’ї цім!» Яке ж убоге та покірне це прохання. Він не каже: «Виведи мене з цього полум’я». Він не просить навіть чаші води чи бодай жмені. Він просить тільки про одне: щоб Лазар умочив у воду лише кінчик пальця і хоч трохи прохолодив йому язик. Але й це неможливо. Жодна милість уже не проникає в тіні аду.

8. Авраам же сказав: «Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся». Можливо, саме ці слова допомагають відповісти на важливе питання: чому цей багатий опинився в аду? Не видно, щоб він був лиходієм у звичному значенні цього слова: немає ознаки, що він був п’яницею, богозневажником, порушником суботи чи жив у якомусь явному гріху. Цілком імовірно, що він був фарисеєм, а отже, зовні бездоганним у всіх видимих проявах релігії. То чому ж він потрапив «у місце муки»? Навіть якщо не було іншої причини, ці слова вже містять достатню відповідь, і «хто має вуха, нехай слухає»: «Ти вже прийняв за життя свого добре своє», тобто те, що сам обрав собі за щастя. Твоє серце було прив’язане до земного, і ти вже дістав свою нагороду: ти отримав ту частку, яку сам собі вибрав, а тому не можеш мати частки в небесному. «А Лазар так само лихе» не в тому сенсі, що сам його вибрав, бо він цього не обирав, а в тому, що це було допущене для нього мудрим Божим Провидінням. І тому «тепер він тут тішиться, а ти мучишся».

9. «А крім того всього, поміж нами та вами велика безодня поставлена», тобто великий розлом, безмірна відстань, що розділяє. Чи може хтось сказати нам, що це таке, якою є її природа і де її межі? Ні, жодна людина не може цього пояснити; це знає лише той, хто є мешканцем невидимого світу. «Так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не переходять ізвідти до нас». Безперечно, дух, вільний від тіла, міг би пройти будь-який простір. Але воля Божа, яка постановила, щоб ніхто не переходив через цю прірву, є межею, яку жодне створіння не здатне перейти.

10. Тоді він сказав: «Отож, отче, благаю тебе, щоб його ти послав у дім батька мого, бо п’ятьох братів маю, хай він їм засвідчить, щоб і вони не прийшли на це місце страждання!» (Лк. 16:27–28). Це незвичне прохання пояснювали двома зовсім різними причинами. Одні вважали, що тут діє лише самолюбство: він боявся, що коли його брати, наслідуючи його життя, а може й слухаючи його поради, теж опиняться в тому самому місці муки, то гірко дорікатимуть йому за це. Інші ж бачили тут благородніший мотив. Вони вважали, що як страждання нечестивих не стануть повними аж до дня суду, так само й їхня зіпсутість ще не досягла повної межі. Тому вони припускали, що в ньому ще могла залишатися іскра природної братньої прив’язаності, і саме вона спонукала його бажати, щоб його брати не поділили його мук.

11. Авраам відповів йому: «Вони мають Мойсея й Пророків, нехай слухають їх!» (Лк. 16:29). Але той сказав: «Ні ж бо, отче Аврааме, але коли прийде хто з мертвих до них, то покаються». Хто не подумав би так само? Хіба не здається цілком природним думати, що звістка, урочисто принесена людиною, яка повернулася з мертвих, матиме нездоланну силу? Хто не сказав би: «Якби до мене так заговорив хтось із мертвих, я не зміг би не покаятися»?

II. Саме так я розумію ці слова. Тепер, з Божою допомогою, спробую показати, як вони стосуються нас. І прошу вас, браття, поки я говоритиму про це, прийміть ці слова як щире повчання. Чим ближче воно торкнеться ваших душ, тим більшу користь принесе вам.

1. «Один чоловік був багатий». І бути багатим само по собі не є більшим гріхом, ніж бути бідним. Але це надзвичайно небезпечний стан. Тому я нагадую кожному з вас, хто належить до заможних, хто має все потрібне для життя і ще понад те: ви йдете дуже небезпечною дорогою. Ви постійно серед пасток, що ведуть до загибелі. Щомиті ви близько до аду. «Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж вам увійти в Царство Небесне». «І зодягався в порфіру й віссон». Дехто, можливо, шукатиме для цього виправдання: наш Господь згадує тих, хто живе «в царських палатах» і носить дорогий одяг, і не осуджує їх за це. Але навряд чи це може бути виправданням для тих, хто не живе в царських палатах. Тому нехай кожен такий пильнує, щоб не піти слідом за тим чоловіком, який тепер «…в аду, звів він очі свої». Натомість послухаймо поради апостола: прикрашати себе «добрими ділами» та красою «лагідного й мовчазного духа».

2. «Щоденно розкішно бенкетував». Хто вміє поєднати таке життя з побожністю, нехай спробує. Я добре знаю, як уміють красиво говорити ті, хто любить приємні речі: мовляв, це для гостинності, щоб друзям було добре, щоб тримати щедрий стіл нібито на честь релігії, щоб підтримувати торгівлю, і так далі. Але Бога не обдуриш: такими виправданнями Його не відвернеш. Хто б ви не були, якщо ви берете участь у гріхові цього багатого чоловіка, хоча б уже тим, що щодня живете в розкоші та бенкетуєте, то так само неодмінно поділите і його кару, якщо не покаєтеся, як і тоді, коли самі проситимете хоч краплю води, щоб прохолодити язик!

3. «Був і вбогий один, на ім’я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали» (Лк. 16:20–21). Але, схоже, і сам багач, і його гості були надто «побожні», щоб дати щось звичайному жебракові. Саме від такого «гріха» так ревно застерігав своїх читачів благочестивий пан Г., і подібне застереження я бачив написаним навіть на воротях доброго міста Вінчестера. Хотілося би, щоб ті панове, які повісили там той напис, побачили одну невелику подію, що сталася кілька років тому. В Епворті, в Лінкольнширі, у містечку, де я народився, одна жебрачка підійшла до будинку на ринковій площі й попросила шматок хліба, бо дуже хотіла їсти. Господар прогнав її, назвавши ледащою. Вона постукала в другі двері й попросила кухоль пива, бо дуже мучилася від спраги. У відповідь почула майже те саме. Біля третіх дверей вона попросила хоча би трохи води, бо вже зовсім знемагала. Але й цей чоловік був надто сумлінний, щоб, як він думав, «заохочувати звичайних жебраків». Хлопчаки, побачивши обірвану жінку, яку ганяли від дверей до дверей, почали кидати в неї сніжками. Вона підвела очі, опустилася на землю і померла. Чи хотіли би ви бути тим, хто відмовив цій бідній нещасній жінці в шматку хліба або в кухлі води? «Пси ж приходили й рани лизали йому», виявившись милосерднішими за їхнього пана. «Та ось сталось, що вбогий умер, і на Авраамове лоно віднесли його Анголи». Почуйте це всі ви, хто вбогий у цьому світі, хто часто не маєте що їсти і в що вдягнутися, хто не маєте де прихилити голову, крім холодного горища або сирого брудного підвалу. Тепер вам доводиться жити з милостині. Але підведіть очі: так буде не завжди. Я люблю вас, жалію вас і захоплююся вами, коли ви в терпінні тримаєтеся. І все ж я не можу вам допомогти. Але є Той, Хто може: Отець сиріт і Оборонець вдів. «Убогий кличе до Господа, і Він чує його та визволяє з усіх його бід». Ще трохи, якщо ви справді навернетеся до Нього, і Його ангели понесуть вас на лоно Авраамове. Там ви вже не будете ні голодні, ні спраглі, не знатимете ні скорботи, ні болю. «Агнець витре кожну сльозу з ваших очей і поведе вас до джерел живої води».

4. Але подивіться: картина знову змінюється. «Умер же й багатий». Що ж, невже навіть багатство не може втримати людину від смерті? Можливо, він помер раніше, ніж хотів. І справді правдиві ці слова: «О смерте, яка ти гірка для людини, що живе спокійно серед своїх достатків!» Щоправда, якщо це могло дати йому хоч якусь утіху, «його поховали». Але яка вже була різниця, чи поклали його під пишним пам’ятником, чи в простій, непомітній могилі, загубленій серед інших? А що було далі? «В аду звів він очі свої». Але вам не обов’язково приходити до цього. Бог не вимагає цього від вас, бо «Він не хоче, щоб хтось загинув». Ви не потрапите туди, хіба що самі, своєю впертістю, підете в те місце муки, яке Бог приготував не для вас, а «для диявола та його ангелів».

5. Знову бачимо зміну картини! «Та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його». І він упізнав Лазаря, хоча, можливо, раніше лише раз мимохідь бачив його, коли той лежав біля його воріт. Чи хтось із вас ще сумнівається, чи впізнаватимемо ми одне одного у майбутньому світі? Тут такий сумнів може цілком розвіятися. Якщо душа в аду впізнала Лазаря в раю, хоч між ними була така велика відстань, то тим більше ті, хто разом у раю, добре знатимуть одне одного.

6. «І він закричав та сказав: Змилуйся, отче Аврааме, надо мною» Я не пригадую в усьому Письмі жодної іншої молитви, зверненої до святого, крім цієї. А якщо ми звернемо увагу, хто її промовив — людина в аду, — і чим це закінчилося, то навряд чи захочемо брати з цього приклад. Тож кличмо по милість до Бога, а не до людини. І мудро робити це тепер, поки ми ще в часі милості, бо інакше буде запізно. «Я мучуся в полум’ї цім!» Зауважте: він каже «мучуся», а не «очищаюся». Марна надія думати, що вогонь може очистити дух. Так само можна було би сподіватися, що душу очистить вода, як і вогонь. Борони Боже, щоб комусь із нас довелося пізнати це на власному досвіді!

7. «Авраам же промовив: Згадай, сину» Зверніть увагу, з якою лагідністю Авраам говорить навіть до засудженого духа. То чи маємо ми бути менш лагідними до будь-якої Божої дитини лише тому, що вона думає не так, як ми? «Ти вже прийняв за життя свого добре своє». О, стережіться, щоб це не стосувалося і вас! Чи не стали речі цього світу вашими «благами», тобто головним предметом ваших бажань і прагнень? Чи не є вони вашою головною радістю? Якщо так, то ви перебуваєте в дуже небезпечному стані, саме в тому, у якому був Дівес на землі! Тоді не тіште себе думкою, що все добре, тільки тому, що люди високо вас цінують, або тому, що ви «не робите явного зла», або «робите багато добра», або «відвідуєте всі Божі постанови». Яка з цього користь, якщо ваша душа приліпилася до пороху, якщо ваше серце належить світові, якщо ви любите творіння більше, ніж Творця?

8. Які ж сильні ці наступні слова: «А крім того всього, поміж нами та вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не переходять ізвідти до нас». Саме цей текст став основою напису на могилі одного знаного невіруючого і гравця:

«Тут лежить гравець у кості. Довго він вагався,

чи смерть справді вбиває душу, чи ні.

Тут його сумніви скінчилися, тут він нарешті переконався.

Та, на жаль, жереб уже кинуто, і все вирішено!»

Але, дяка Богові, ваш жереб ще не кинуто. Ви ще не перейшли тієї великої прірви. У вас іще є можливість вибрати, хто супроводжуватиме вашу душу, коли вона залишить це земне житло: ангели чи біси. Тепер ще простягніть руку або до вічного життя, або до вічної смерті. І Бог каже вам: «Нехай буде вам за вашою волею».

9. Коли й це прохання було відхилене, він звернувся з іншим: «Отож, отче, благаю тебе, щоб його ти послав у дім батька мого, бо п’ятьох братів маю, хай він їм засвідчить». Не можна виключати, що й інші нещасні духи ще мають у собі якесь бажання добра для тих, кого залишили на землі. Але для них, як і для нас, вирішальний час є тепер. Тому звертаймося до тих, хто ще живе, і просімо наших живих друзів допомагати нам усім, чим можуть, а не чекаймо допомоги від мешканців іншого світу. Наполегливо просімо їх уживати тих засобів, які вже дані їм від Бога, тобто «слухати Мойсея й Пророків». Бо ми справді схильні думати так, як думав той нещасний дух: «От якби до них прийшов хтось із мертвих, тоді вони покаялися би». Але «Йому ж він відказав: Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри!»

III. 1. Тепер, по-третє, я маю показати, що ця важлива думка правдива. Спершу скажу коротко, а потім докладніше.

Отже, коротко: жодна людина, поки живе в тілі, не може сама по собі по-справжньому привести іншу до покаяння, тобто не може здійснити в ній повну переміну серця й життя — від загальної безбожності до справжньої святості. А якщо навіть припустити, що цей людський дух уже вийшов із тіла, то й тоді він не матиме для цього більшої сили, ніж мав раніше. Бо ніхто, крім Того, Хто спочатку створив душу, не може створити її наново. Жоден ангел, а тим більше жоден людський дух — чи в тілі, чи поза тілом — не може перевести душу «з темряви до світла і з влади сатани до Бога». Він, можливо, міг би так налякати людину, що вона мало не вмерла би від страху або прийняла би якусь істину лише розумом. Але дати їй духовне життя самим страхом він не може. Лише Бог може воскресити тих, хто «мертвий через переступи й гріхи».

2. Щоб докладніше показати, що люди не будуть по-справжньому переконані покаятися навіть тоді, коли до них прийде хтось із мертвих, якщо вони не слухають Мойсея й Пророків, я наведу уявний приклад за найкращих можливих умов. Отже, уявімо собі людину, яка «не слухає Мойсея й Пророків», тобто не вірить, що Писання є Божим Словом. Припустимо, що вона міцно спить у своєму ліжку і раптом прокидається рівно о першій годині ночі. Вона дивується, побачивши, що кімната освітлена так ясно, ніби зараз полудень. Підвівши очі, вона бачить біля свого ліжка людину, яку добре знала раніше. Спочатку трохи злякавшись, вона швидко приходить до тями і знаходить у собі відвагу спитати: «Хіба ти не той мій приятель, що помер тоді й тоді?» Той відповідає: «Так. Я прийшов від Бога з вісткою до тебе. Ти часто говорив, що хотів би побачити когось, хто воскрес із мертвих, і запевняв, що тоді точно покаєшся. Ось твоє бажання виконане. Мене послано сказати тобі: ти шукаєш загибелі на своїх блудних дорогах. Якщо ти помреш у тому стані, в якому перебуваєш тепер, то загинеш навіки. Я попереджаю тебе Його Ім’ям: Писання справді є Божим Словом. І відразу після смерті ти будеш або особливо щасливим, або невимовно нещасним. Але ти не можеш бути щасливим потім, якщо не станеш святим тепер. А це неможливо без нового народження. Тому прийми цей Божий заклик. Вічність уже близько. Покайся і увіруй у Євангеліє!» Сказавши це, він зникає, і в кімнаті знову стає так само темно, як було перед тим.

3. Неважко уявити, що в ту мить він справді буде глибоко вражений, принаймні тепер. Тієї ночі він уже не зможе заснути і постарається якнайшвидше розповісти рідним, що побачив і почув. І цього йому буде замало: він палко захоче переказати все і своїм давнім товаришам. А вони, мабуть, спершу, бачачи його запал, не стануть йому перечити, а скажуть між собою: «Дайте йому трохи часу. Коли охолоне, знову стане таким, як був».

4. Але, як це зазвичай буває, враження, що залишаються в пам’яті, поступово слабшають. З часом вони стають дедалі менш виразними, а їхній слід тьмяніє. Так буде і в цьому випадку, і його товариші, звісно, скористаються цим. Вони говоритимуть приблизно так: «Те, що ти нам недавно розповів, справді було дуже дивним. І ще дивніше воно тому, що ми знаємо тебе як людину розсудливу і не схильну до захоплення чи марень. Але, можливо, ти не до кінця подумав, як важко інколи відрізнити сон від того, що людина переживає наяву. Чи хтось узагалі знайшов цілком безпомилковий спосіб розрізняти одне й друге? То чи не може бути, що ти спав у той час, коли цей такий яскравий образ постав у твоєму розумі?» І коли вони схилять його до думки, що «можливо, це був сон», то незабаром переконають його, що «найімовірніше, це був сон», а ще трохи згодом, що «це напевно був сон». Отже, і з того, що «хтось прийшов із мертвих», буде дуже мало користі!

5. Інакше й не могло бути. Бо що саме сталося з цією людиною? По-перше, вона дуже злякалася. По-друге, цей страх зробив її більш відкритою до того, щоб прийняти як правду звістку, яку їй передали. Але, по-третє, її серце так і не змінилося. А цього не може зробити ніхто, крім Всемогутнього. Отже, по-четверте, її душа й далі схиляється не туди, куди слід: вона, як і раніше, любить світ і тому хоче, щоб Писання не було правдою. А якщо так, то щойно страх почне відходити, їй буде дуже легко знову повірити саме в те, у що їй хочеться вірити. Тому висновок ясний і незаперечний: якщо люди не слухають Мойсея й Пророків, то вони не будуть справді переконані покаятися і повірити Євангелію, навіть якби хтось воскрес із мертвих.

6. Додаймо ще одну обставину, яка остаточно підтверджує цю істину. Незадовго до того або приблизно в той самий час, коли одного Лазаря було занесено на лоно Авраамове, інший Лазар, брат Марти й Марії, справді воскрес із мертвих. Але чи стали через це навіть ті, хто повірив самому факту, переконаними покаятися? Зовсім ні. Навпаки, «вони радилися, щоб убити й Лазаря», так само як і його Вчителя! Отже, відкиньмо ці марні мрії, ніби ті, хто не слухають Мойсея й Пророків, повірили би, якби хтось воскрес із мертвих!

7. З усього цього випливає такий загальний висновок: постійне Боже Об’явлення є найкращим засобом, щоб привести людину до розумного й твердого переконання. Воно набагато краще за будь-які надзвичайні засоби, які дехто вважає сильнішими. Тому наша мудрість полягає в тому, щоб користуватися саме ним, і користуватися ним повною мірою, щоб воно було «світильником для наших ніг і світлом для всіх наших стежок». Подбаймо, щоб усе наше серце й усе наше життя узгоджувалися з ним; щоб воно було постійним правилом для всіх наших почуттів, усіх наших слів і всіх наших вчинків. Тоді ми збережемо в усьому свідчення доброї совісті перед Богом, і коли наш шлях закінчиться, нас «на Авраамове лоно віднесуть Анголи»!