Проповідь 70 - Розум: неупереджений розгляд

6 липня 1781

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 70

Розум: неупереджений розгляд

«Браття, не будьте дітьми своїм розумом, будьте в лихому дітьми, а в розумі досконалими будьте!» (1 Кор. 14:20).

1. Один видатний чоловік, який зробив чимало спостережень над людською природою, слушно зауважив: «Якщо розум суперечить людині, то людина завжди буде проти розуму». Це підтверджено досвідом усіх віків. Було чимало прикладів цього як у християнському, так і в язичницькому світі, навіть у найдавніші часи. Навіть тоді не бракувало щирих людей, які, не маючи самі багато розуму, уявляли, що розум не має жодної користі в релігії; навпаки, він їй заважає. І відтоді завжди знаходилися люди, які вірили та стверджували те саме. Але ніколи не було більшої кількості таких в християнській Церкві, принаймні у Британії, ніж у наші дні.

2. Серед тих, хто зневажає та ганьбить розум, завжди можна знайти ентузіастів, які приймають сни власної уяви за Божі об’явлення. Від таких людей не варто чекати великої пошани до розуму. Маючи безпомилкового провідника, вони дуже мало переймаються міркуваннями смертних. На чолі цих зазвичай стоїть ціла орда антиноміан, які, попри розбіжності в інших питаннях, погоджуються в одному — «скасовувати Закон через віру». Коли їм наводять розумні заперечення проти їхніх безглуздих, а часом і богохульних тверджень, вони, ймовірно, вважають достатньою відповідь: «О, це просто ваш розум», або «ваш плотський розум». Тому всі аргументи для них, наче солома або гнила деревина.

3. Як природно тим, хто спостерігає цей крайній прояв, впадати у протилежну крайність! Бачачи всю абсурдність приниження розуму, як легко переоцінити його! І справді, ми оточені людьми (вони повсюди), які сприймають як безсумнівну істину, що розум — це найвищий дар Божий. Вони змальовують його у найкращих барвах, підносять до небес. Їм приємно вихваляти його, вони вважають його майже божественним. Його описують як майже непомильного наставника всіх людей; такого, що здатний власним світлом провадити до всієї істини та до всіх чеснот.

4. Ті, хто має упередження проти християнського об’явлення і не приймає Писання як Боже Слово, майже завжди впадають у цю крайність. Я ледве бачив виняток. Так само чинять усі, хоч би як їх називали, хто заперечує Божество Христа. Дехто з них, правда, каже, що не заперечує Його Божества, а лише Його найвище Божество. Але це по суті те саме. Бо якщо вони заперечують, що Він є найвищий Бог, то заперечують, що Він узагалі є Бог, хіба що захочуть твердити, ніби є два боги, більший і менший. Усі вони гаряче вихваляють розум як великого і нібито безпомилкового провідника. До тих, хто надмірно підносить розум, ми зазвичай можемо віднести людей із дуже сильним розумінням. Вони, знаючи більше за інших, починають думати, що можуть знати все. Але сюди ж належать і багато людей з іншого боку, з дуже слабким розумінням. У них, як це часто буває, гордість заповнює брак глузду. Вони навіть не підозрюють, що сліпі, бо такими були завжди.

5. Отже, чи немає середини між цими двома крайнощами, між тим, щоб знецінювати розум і щоб надмірно його підносити? Безперечно, є. Але хто її покаже, хто окреслить цей середній шлях? Великий учитель розуму, пан Локк, зробив у цьому напрямку дещо корисне в одному розділі свого «Досліду про людське розуміння». Але це лише побічно стосується нашого питання, бо він не доходить до самої суті. Добрий і великий доктор Воттс написав надзвичайно добре і про розум, і про віру. Але навіть у його працях не подано чіткого орієнтиру між приниженням розуму та його перебільшенням.

6. Я охоче прагну, наскільки це можливо, заповнити цю серйозну прогалину. Я хотів би, по-перше, показати тим, хто недооцінює розум, що саме розум може зробити. А потім, по-друге, показати тим, хто переоцінює його, чого розум зробити не може. Але перед тим, як робити і перше, і друге, потрібно неодмінно визначити термін, тобто дати точне значення слову, про яке йдеться. Без цього люди можуть сперечатися хоч до кінця світу і не дійти до жодного доброго висновку. Саме через це й виникало безліч суперечок на цю тему. Дуже мало хто з тих, хто сперечався, подбав спершу з’ясувати, що саме він розуміє під словом, про яке говорить. Через це й виходило так, що наприкінці вони були так само далекі від згоди, як і на початку.

I. 1. Отже, по-перше, іноді слово «розум» уживається в значенні «аргумент». Наприклад: «Наведи мені підставу свого твердження». Так само й в Ісаї: «Принесіть ваші міцні підстави» — тобто сильні аргументи. Ми вживаємо слово майже в тому ж значенні, коли кажемо: «У нього є вагомі причини для того, що він робить». Тут мається на увазі, що в нього є достатні мотиви — такі, які мали би впливати на мудру людину. Але як треба розуміти це слово в відомому філософському питанні про «підстави речей», особливо коли запитують: An rationes rerum sint aeternae (Чи є підстави речей вічними)? Чи не означають тут «підстави речей» — відношення речей одна до одної? Але що таке вічні відношення тимчасових речей, які до вчорашнього дня навіть не існували? Чи могли існувати ці відношення до того, як самі речі набули буття? Чи не є, отже, мова про такі відношення явним протиріччям? Так, настільки очевидним, наскільки це взагалі можливо в словах.

2. В іншому значенні слово «розум» майже тотожне поняттю «розуміння». Це означає одну з властивостей людської душі — ту здатність, яка проявляє себе в трьох аспектах: у простому сприйнятті, у судженні та в міркуванні. Просте сприйняття — це лише уявлення про річ у свідомості; це перший і найпростіший акт розуміння. Судження — це визначення того, чи узгоджуються, чи розходяться між собою предмети, які ми сприйняли. Міркування, в строгому розумінні, — це рух або поступ розуму від одного судження до іншого. Під словом «розум» я тут маю на увазі цю здатність душі, яка охоплює всі три операції.

3. Беручи слово в цьому значенні, розгляньмо тепер неупереджено, по-перше, що саме може зробити розум. Хто заперечить, що він може зробити багато, дуже багато, у звичайних справах життя? Почнемо з найпростішого. Розум може навчити слуг, як виконувати різні роботи, у яких вони зайняті, як робити свій обов’язок, чи то в найнижчих службах, чи в якихось вищих. Він може навчити хлібороба, коли і як обробляти землю: орати, сіяти, жати, збирати хліб, розводити й доглядати худобу, і діяти розумно в кожній частині своєї праці. Він може навчити ремісників, як робити одяг і тисячу потрібних та зручних речей для життя, не лише для себе й своєї родини, але й для інших людей, чи близьких, чи далеких. Він може навчити тих, хто має вищі здібності, задумувати й виконувати справи більш тонкого і складного роду. Він може навчити живописця, скульптора, музиканта добре виконувати те, до чого їх поставило Боже провидіння. Він може навчити мореплавця вести свій шлях по великій безодні моря. Він дає змогу тим, хто вивчає закони своєї країни, захищати майно або життя співгромадян. А тим, хто вивчає мистецтво лікування, він дає змогу лікувати більшість хвороб, на які ми наражаємося в теперішньому житті.

4. Підіймаймося ще вище. Безперечно, розум може допомогти нам опанувати ціле коло мистецтв і наук: граматику, риторику, логіку, природну й моральну філософію, математику, алгебру, метафізику. Він може навчити всього, що людська вправність і працьовитість відкрила та розвинула за кілька тисяч років. Розум також необхідний для належного виконання найважливіших урядів: для суддів і правителів, нижчих і вищих, для керівників різного рівня, чи то в державах, провінціях, чи в царствах.

5. Усього цього мало хто при здоровому глузді заперечить. Жодна мисляча людина не може сумніватися, що розум є великою поміччю в усьому, що стосується теперішнього світу. Але коли йдеться про вищі речі, про справи іншого світу, що тут може зробити розум? Чи він допомагає релігії, чи заважає їй? Він може багато в людських справах, але що може він зробити в Божих речах?

6. Це питання варте глибокого роздуму. Якщо ви питаєте, що може зробити розум у релігії, я відповідаю: він може зробити надзвичайно багато, і щодо її основ, і щодо того, що на них будується.

Основа правдивої релігії стоїть на Божому Слові. Вона збудована на пророках і апостолах, а Сам Ісус Христос є головним наріжним каменем. Тому розум є великою допомогою, коли ми хочемо або самі зрозуміти, або пояснити іншим це живе Слово. І як без нього зрозуміти істини, короткий підсумок яких маємо в тому, що зветься Апостольським Символом віри? Хіба не розум, просвітлений Святим Духом, дає нам змогу зрозуміти, що Святе Писання проголошує про буття і властивості Бога, про Його вічність і безмежність, Його силу, мудрість і святість? Розумом Бог дає нам змогу бодай частково зрозуміти Його поводження з людьми, природу Його різних розпоряджень, старого й нового заповіту, закону і Євангелії. Розумом ми розуміємо (коли Дух Божий відкриває і просвітлює очі нашого розуміння), що таке покаяння, якого не треба каятися, що таке віра, якою ми спасаємося, у чому полягає виправдання і яка його умова, які плоди виправдання є негайні, а які приходять потім. Розумом ми пізнаємо, що таке нове народження, без якого ми не можемо ввійти в Царство небесне, і що таке святість, без якої ніхто не побачить Господа. Належно користуючись розумом, ми також розуміємо, які настрої належать до внутрішньої святості, і що означає бути святим у зовнішній поведінці, святим у кожному способі життя. Іншими словами, що означає мати той розум, який був у Христі, і що означає ходити так, як ходив Христос.

7. Буватиме чимало окремих випадків, пов’язаних із деякими з наведених вище пунктів, коли нам знадобиться все наше розуміння, якщо ми хочемо зберегти сумління без докору. Багато питань сумління не можна з’ясувати без найбільшого напруження розуму. Так само розум потрібний, щоб правильно розуміти й виконувати наші взаємні обов’язки в повсякденному житті: обов’язки батьків і дітей, чоловіків і жінок, і, щоб не продовжувати перелік, панів і слуг. У всьому цьому, і в усіх справах щоденного життя, Бог дав нам розум як провідника. І лише тоді, коли ми діємо згідно з ним, уживаючи все розуміння, яке Бог нам дав, ми можемо мати сумління без докору перед Богом і перед людьми.

8. Отже, перед нами справді широкий простір, де розум може діяти й розгортати всі свої сили. І якщо розум здатен робити все це як у світських, так і в релігійних речах, то що ж тоді йому не під силу?

Ми досі намагалися відкласти всі упередження й розглядати питання спокійно й неупереджено. Подивімося тепер тверезо й чесно, що саме розум не спроможний зробити, з огляду на те світло, яке ми маємо.

II. 1. І, по-перше, розум сам по собі не може породити віру. Хоч віра завжди узгоджується з розумом, розум не здатний породити віру в біблійному значенні цього слова. Бо віра, за Писанням, є «доказ», тобто переконання, «речей невидимих». Це доказ, який дає повну впевненість у невидимому, вічному світі. Правда, навіть серед розумніших язичників можна було знайти слабке, ніби тіньове, переконання в цьому, можливо, через передання або через невеликі відблиски світла, що дійшли до них від ізраїльтян. Тому за багато століть до народження нашого Господа грецький поет висловив думку:

Мільйони духовних створінь ходять по землі

Невидимі, чи ми пильнуємо, чи спимо.

Але це було радше слабкою здогадкою, ніж твердою впевненістю. Це зовсім не те міцне переконання, якого навіть найрозвиненіший розум сам по собі не здатний породити в жодній людині.

2. Багато років тому я переконався в цьому на гіркому досвіді. Після того, як я ретельно зібрав найсильніші аргументи, які зміг знайти, як у давніх, так і в сучасних авторів, на користь самого існування Бога і (що тісно пов’язане з цим) існування невидимого світу, я блукав туди-сюди, роздумуючи сам із собою: «А що, як усе, що я бачу навколо себе — ця земля і небо, ця всесвітня будова — існує від вічності? А що, як та сумна думка давнього поета — правда?

оἷα φύλλα, τοῖα δ᾽ ἄνδρες·

(як листя — так і люди).

А що, як «рід людський справді такий самий, як рід листя», і земля скидає одне покоління за іншим так, як дерево скидає своє листя? А що, як це правда — оте твердження великої людини:

«Після смерті — ніщо; а сама смерть — це теж ніщо»?

Звідки мені знати, що це не так? Може, я просто слідував хитро вигаданим байкам?» І я продовжував ці думки доти, доки в мені не лишилось більше сили, й я був готовий обрати зашморг замість життя.

3. Але в справі такої невимовної важливості не покладайтеся на чуже слово. Відійдіть на якийсь час від метушні світу і перевірте це самі. Спробуйте, чи ваш розум здатний дати вам виразний і справді переконливий доказ невидимого світу. Відкиньте упередження, які ви перейняли з виховання. Зберіть усі свої докази існування цього світу, упорядкуйте їх, відбийте всі заперечення і розвійте всі сумніви. Але ви не можете цього зробити, хоч би яким сильним був ваш розум. Ви можете на якийсь час приглушити сумніви. Та як швидко вони повертаються і нападають із подвоєною силою. І що тоді може зробити ваш розум, щоб визволити вас? Чим більше ви боретеся, тим більше заплутуєтеся, ніби в тенетах, і не бачите жодного виходу.

4. Ось як було з тим великим шанувальником розуму, автором наведеної вище засади, я маю на увазі відомого пана Гоббса. Ніхто не заперечить, що він мав сильний розум. Але чи дав йому цей розум повне й справді задовільне переконання щодо невидимого світу? Чи відкрив він очі його розуміння, щоб бачити «поза межами цієї денної сфери»?

Ні, зовсім ні. Його передсмертні слова не слід забувати. Один із друзів запитав його: «Куди ви йдете, пане?» А він відповів: «Я роблю стрибок у темряву» і помер. Ось до якого свідчення про невидимий світ може довести лише розум навіть наймудрішу людину!

5. По-друге, лише розум не здатний породити надію в жодній людині. Я маю на увазі біблійну надію, якою ми «хвалимося надією слави Божої», ту надію, яку святий Павло в одному місці називає «скуштуванням сил майбутнього віку», а в іншому «сидінням на небесних місцях у Христі Ісусі». Це та надія, що дає нам змогу сказати: «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що зродив нас знову до живої надії, до спадщини нетлінної, непорочної й нев’янучої, що збережена на небі для нас». Така надія може постати лише з християнської віри. Отже, де немає віри, там немає і надії. Тому розум, будучи нездатний породити віру, так само нездатний породити і надію. Досвід це підтверджує. Як часто я напружував усі сили, щоб викликати таку надію в собі, але все було марно. Я не міг здобути надії на небо більше, ніж міг би торкнутися неба рукою. І кожен, хто зробить таку саму спробу, знайде той самий результат. Я не заперечую, що самозваблений ентузіаст може виробити в собі якийсь різновид надії. Він може розпалити свою уяву, увійти в приємний самообман. Він може «обкласти себе», як каже пророк, «іскрами власного запалювання». Але це ненадовго. Незабаром цей міхур лусне. І що тоді? «Це ви матимете з Моєї руки, — говорить Господь, — ви ляжете в смутку».

6. Якби розум міг породити в якійсь людині надію, що веде до безсмертя, то він, певно, породив би її в тому великому мужі, якого Юстин Мученик назвав «християнином перед Христом». Бо хто, не маючи писаного Божого слова, коли-небудь перевищив або хоча би зрівнявся із Сократом? У якому іншому язичникові знайдемо таке сильне розуміння, поєднане з такою високою чеснотою? Але чи мав він цю надію насправді? Нехай він сам скаже. Ось як він закінчив свою шляхетну промову перед неправедними суддями: «І тепер, о судді, ви йдете звідси жити, а я йду звідси померти. Що з цього краще, боги знають, але, як гадаю, жодна людина не знає». Тобто він визнає: людина цього не знає. Як далеко це від слів малого веніяминянина: «Маю бажання відійти й бути з Христом, бо це незрівнянно краще». І скільки тисяч є сьогодні навіть серед нашого народу, юнаків і дівчат, старих і дітей, які можуть засвідчити те саме!

7. Але хто спроможний зробити це лише силою свого розуму, яким би досконалим він не був? Один із найрозумніших і наймилішим серед язичників після Христа, навіть при тому, що він правив найбільшою імперією у світі, був імператор Адріан. Його відоме висловлювання таке: «Князь має бути подібним до сонця: він має світити на кожну частину свого царства і нести зцілююче світло всюди, куди приходить». І його життя підтверджувало ці слова: куди би він не йшов, він вершив правосуддя та виявляв милість. То хіба ж у кінці свого довгого життя він був сповнений безсмертної надії? Ми можемо відповісти на це, спираючись на безсумнівне джерело, на його власні передсмертні слова. Які вони невимовно зворушливі!

«Adani morientis ad animam suam» «Вмираючий Адріан до своєї душі»

Animula, vagula, blandula,

Hospes, comesque corporis,

Quae nunc abibis in loca,

Pallidula, rigida, nudula,

Nec, ut soles, dabis jocos!

Що приблизно звучить так:

Бідна, мала, мила, тремтлива істото,

невже нам уже не жити разом?

І ти підтинаєш тремтливе крило,

щоб летіти туди, куди сама не знаєш.

Твоя легка веселість, твоя жартівлива простота

лежить занедбана, ніби зовсім забута.

І сумна, непевна, похмура,

ти надієшся і боїшся, сама не знаючи чого.

8. По-третє. Розум, яким би досконалим і розвиненим він не був, не може породити любов до Бога; і це цілком очевидно з того, що він не може породити ні віру, ні надію, з яких одна тільки й може вийти ця любов. Лише тоді, коли ми «споглядаємо вірою, якою любов’ю Отець обдарував нас», пославши Свого Єдинородного Сина, щоб ми не загинули, а мали життя вічне, лише тоді «любов Божа виливається в серцях наших Святим Духом, даним нам». Лише тоді, коли ми «радіємо надією на славу Божу», ми любимо Його, бо Він перший полюбив нас. Але що ж може зробити холодний розум у цьому питанні? Він може подати нам гарні уявлення, він може намалювати чудову картину любові; але це лише намальоване полум’я. І далі цього розум іти не здатен. Я перевіряв це протягом багатьох років. Я зібрав найкращі гімни, молитви й роздуми, які зміг знайти будь-якою мовою; і я повторював їх, співав або читав з усією можливою серйозністю й увагою. Але я все ще був як ті кості в баченні Єзекіїля: «Шкіра покрила їх згори, але дихання не було в них».

9. І так само, як розум не може породити любов до Бога, так само він не може породити й любов до ближнього — спокійне, щире, безкорисливе доброзичливе ставлення до кожної людської істоти. Така щира, постійна доброзичливість до наших ближніх ніколи не виникала з іншого джерела, крім вдячності до Творця. А якщо ця вдячність, як вважає один дуже розумний чоловік, є самою суттю доброчесності, то звідси випливає, що доброчесність узагалі не може існувати, якщо не випливає з любові до Бога. Тому, якщо розум не може породити цю любов, то він також не може породити доброчесності.

10. І, як він не може дати ані віри, ані надії, ані любові, ані доброчесності, так само він не може дати й щастя; бо без цього всього не може бути справжнього щастя для жодної розумної істоти. Так, люди, позбавлені всякої доброчесності, можуть мати задоволення, якими би вони не були; але щастя в них немає й бути не може. Бо:

Їхня радість — то смуток, їхня втіха — марна,

Сміх — то безумство, задоволення — страждання!

Ці втіхи — тіні, мрії, як вітер, що минає; нездійсненні, як веселка, і так само нездатні наситити стражденну душу, як райдужні кольори східної хмари.

Жодна з них не витримує перевірки роздумами: варто лише з’явитися думці — і мильна бульбашка лусне.

Дозвольте мені тепер додати кілька простих слів, по-перше, до вас, хто недооцінює розум. Ніколи більше не виступайте проти цього дорогоцінного Божого дару в такій грубій, розхристаній і галасливій манері. Визнайте у ньому «світильник Господній», який Він запалив у наших душах для добрих цілей. Ви бачите, скільком чудовим цілям він служить, навіть лише у справах цього життя: яка ж невимовна користь навіть від посередньої частки розуму в усіх наших щоденних трудах — від найнижчих і найпростіших справ до найвищих і найважчих обов’язків! Тож коли ви зневажаєте або принижуєте розум, не думайте, що тим служите Богові. Тим паче не сприяєте Його справі, коли намагаєтесь вигнати розум із релігії. Якщо ви навмисно не закриваєте очі, то не можете не побачити, яку користь розум приносить і в закладанні основ правдивої релігії під проводом Духа Божого, і в зведенні того, що на цих основах будується. Ви бачите, що він веде нас у кожному пункті віри та практики: він спрямовує нас у всіх аспектах як внутрішньої, так і зовнішньої святості. Хіба ж ми не тим і славимося, що вся наша релігія — це «розумна служба»? Так, і що кожна її частина, коли виконується належно, це найвищий прояв нашого розуму?

Дозвольте мені додати кілька слів і до вас, хто переоцінює розум. Навіщо ж вам кидатися з однієї крайності в іншу? Хіба ж не краща середина? Нехай розум зробить усе, на що здатен. Користуйтеся ним настільки, наскільки це можливо. Але водночас визнайте, що він цілком неспроможний дати ані віру, ані надію, ані любов, а отже — породити справжню доброчесність або істинне щастя. Очікуйте цього з вищого джерела — від Отця духів усякої плоті. Шукайте й приймайте їх не як свою власну здобич, а як дар Божий. Підійміть серце до Того, хто «всім дає щедро й не докоряє». Лише Він може дати ту віру, яка є «доказом» і переконанням «у невидимому». Лише Він може «відродити вас до живої надії» на вічну спадщину на небесах. І лише Він може «вилити любов Свою у ваші серця Святим Духом, даним вам». Тож просіть і буде вам! Кличте до Нього, і ви не кликатимете даремно! Як ви можете сумніватися: «Коли ви, бувши злі, вмієте давати добрі дари дітям вашим, то тим більше Отець ваш Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього!» І тоді ви станете живими свідками того, що мудрість, святість і щастя — це одне; вони нерозривно пов’язані, і є початком того вічного життя, яке Бог дарував нам у Своєму Сині.