Проповідь 68 - Мудрість Божих Намірів

28 квітня 1784

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 68

Мудрість Божих Намірів

«О, глибино багатства, і премудрости, і знання Божого!» (Рим. 11:33).

1. Дехто вважає, що Божа мудрість і Боже знання це одне й те саме. Інші думають, що Божа мудрість більше стосується встановлення цілей усього, а Його знання стосується засобів, які Він приготував і зробив придатними для досягнення цих цілей. Але перше пояснення, здається, природніше, бо Божа мудрість у найширшому значенні мусить охоплювати і цілі, і засоби.

2. Божа мудрість, як і Його сила, щедро виявляється в творінні. Це видно в тому, як Він сформував і впорядкував усі Свої діла, на небі вгорі й на землі внизу, і як Він узгодив їх із різними цілями, для яких вони призначені. Тому кожне з них, якщо дивитися окремо, є добре. А всі разом є «дуже добрі», бо складаються в одну пов’язану систему, яка служить славі Бога через щастя Його розумних створінь.

3. Як Божа мудрість помітна навіть для людей, які бачать не надто далеко (а тим більше для духів вищого порядку), у тому, як створено і впорядковано весь всесвіт та кожну його частину, так само вона помітна і в тому, що Бог усе підтримує, бо «тримає все словом Своєї сили». Не менш виразно вона видно і в тому, як Він постійно керує всім, що створив. Як дивовижно мудрість спрямовує рух небесних тіл: усіх зір на тверді, і тих, що здаються нерухомими, і тих, що рухаються, але все одно не виходять зі своїх орбіт, сонця посеред неба, і тих незвичайних тіл, комет, що мчать у різних напрямках через безмежні простори ефіру. Так само Він пильнує всі частини цього нижчого світу, цієї «пилинки творіння», землі, так що все й досі, як було на початку, «гарне у свій час». Літо й зима, час посіву та жнив регулярно змінюють одне одного. Так, усе служить своєму Творцеві: «Вогонь і град, сніг і пара, вітер і буря виконують Його слово». Тому ми можемо сказати: «Господи, Правителю наш, яке величне Твоє ім’я по всій землі».

4. Так само помітна є Божа мудрість у керуванні народами, державами й царствами, і навіть помітніша, якщо можна говорити про «ступені» в тому, що є безмежне.

Бо неживе творіння, будучи пасивним і безвольним, не може противитися Його волі. Тому в природному світі все відбувається спокійно і безперервно, за сталим порядком. Але в моральному світі інакше. Тут злі люди й злі духи постійно противляться Божій волі і спричиняють незліченні порушення.Отже, тут відкривається широкий простір для виявлення всього багатства Божої мудрости й знання. Бог протистоїть злобі та безумству людей і хитрості сатани, щоб здійснити Свій славний задум, спасіння загиблого людства. Бо якби Він робив це лише абсолютним постановленням і непереможною силою, це було би радше проявом сили, а не мудрості. Його мудрість видна в тому, що Він спасає людину так, щоб не знищити її природи і не забрати свободи, яку Сам їй дав.

5. Але багатство Божої мудрості й знання найбільш помітно в Його Церкві. Воно виявляється в тому, як Бог посадив її, наче зерно гірчичне, найменше з усіх насінин, як зберіг її і давав їй безперервно зростати, доки вона виросла у велике дерево, попри постійний опір усіх сил темряви. Саме це апостол справедливо називає «багатогранною мудрістю» Божою (polupoikilos sophia). Це дуже влучне слово. Воно означає, що ця мудрість діє безліччю різних способів і проявляється у невичерпній різноманітності.

У ці речі навіть найвищі ангели хочуть зазирнути, але до кінця зрозуміти їх не можуть. Здається, передусім про це апостол вигукує: «Які неосяжні Його присуди», тобто Його наміри й задуми неможливо осягнути розумом, «і Його дороги» виконання цих задумів «незбагненні», їх неможливо простежити до кінця. Як каже псалмоспівець: «Його стежки в глибоких водах, і слідів Його не пізнати».

6. Але дещо з цього Бог забажав відкрити нам. Якщо триматися того, що Бог нам відкрив, і водночас дивитися на Його слово та на Його діла, ми можемо зрозуміти принаймні частину Його доріг. Ми здатні певною мірою простежити цю багатогранну мудрість від початку світу: від Адама до Ноя, від Ноя до Мойсея і від Мойсея до Христа. Але тепер я хочу говорити про неї, лише побіжно торкнувшись минулих віків, насамперед щодо того, що Бог зробив у наш час, упродовж останнього півстоліття, і навіть у цьому малому кутку світу, тобто на Британських островах.

7. Коли прийшла повнота часу, саме тоді, коли Його безмежній мудрості це здалося найкращим, Бог увів Свого Сина первородного у світ. Тоді Він заклав основу Своєї Церкви, хоч вона ще не проявилася повною мірою до дня П’ятидесятниці. А в день П’ятидесятниці це була славна Церква. Усі її члени були «наповнені Святим Духом», були «одним серцем і одним розумом», і «пильно перебували в науці апостолів, і в спільності, у ламанні хліба, і в молитвах». Під «спільністю» мається на увазі, що вони мали все спільне, і ніхто не вважав того, що мав, лише своїм.

Смиренні, прості послідовники Агнця,

Жили, мислили й говорили однаково:

Всі були однієї думки й серця,

І тільки любов надихала їх усіх.

8. Але цей щасливий стан тривав недовго. Подивіться на Ананія й Сапфіру, що через любов до грошей («корінь усякого зла») зробили перший пролом у спільності майна. Подивіться на упередженість, на неправедну пошану до осіб з одного боку, і на обурення та нарікання з другого, навіть тоді, коли самі апостоли головували над Церквою в Єрусалимі. Зверніть увагу на серйозні вади й недоліки, які були в різних частинах Церкви. Про це написано не тільки в Діях, але й у посланнях святого Павла, Якова, Петра та Івана. Ще детальніший опис маємо в Об’явленні. І якщо судити про загальний стан Церкви за станом окремих церков (а так, без сумніву, можна), то видно, що вже в першому столітті, ще до того, як святого Івана було забрано з землі, більшість церков, до яких наш Господь звернувся у Своїх посланнях (усі, окрім Смирни й Філадельфії), були в дуже сумному стані. Відтоді, упродовж чотирнадцяти століть, Церква дедалі більше псувалася, як свідчить уся історія, аж поки майже не лишилося ні сили, ні навіть зовнішнього вигляду релігії.

9. Проте певно, що брами пекла ніколи не перемогли Церкву цілковито. Бог завжди зберігав для Себе «насіння», кількох людей, які поклонялися Йому в дусі й правді. Я не раз замислювався, чи не про цих людей йшлося, коли багаті й сильні в Церкві, маючи на своєму боці і владу, і більшість, час від часу записували їх у єретики. Можливо, саме таким хитрим засобом диявола і його слуг, коли добро в цих людях називали злом, їх не допускали бути настільки корисними, наскільки вони могли би бути. Так, я сумнівався, чи так званий архиєретик Монтана не був одним із найсвятіших людей другого століття. Так само я не наважився би твердити, що архиєретик п’ятого століття (як його обливали брудом багато віків) не був одним із найсвятіших людей свого часу, навіть якщо порівнювати його зі святим Августином. Августин був дивовижною людиною, але водночас дуже сповненою гордості, пристрасті, гіркоти й осудливості, і надто різкою в словах до всіх, хто йому противився, як і сам Джордж Фокс. Я щиро вірю, що справжня «єресь» Пелагія полягала лише в одному: він наполягав, що християни можуть, Божою благодаттю (не без неї, бо думка про це, як я вважаю, є чистим наклепом), «іти до досконалості», тобто «виконувати закон Христа».

«Але святий Августин каже». Коли Августина охоплювали пристрасті, його слово не варте й соломини. І ось у чому річ: святий Августин гнівався на Пелагія. Тому він обмовляв і лаяв його (як це було для нього звичним), без страху й сорому. А тоді святий Августин у християнському світі мав такий авторитет, який пізніше мав Арістотель. Для багатьох не потрібно було жодного іншого доказу, досить було лише Ipse dixit, тобто «так сказав святий Августин».

10. Але повернімося до теми. Коли беззаконня, мов повінь, розлилося по Церкві, Дух Господній підняв проти нього прапор. Він підняв бідного монаха, без багатства, без влади і, на той час, без друзів, щоб той, образно кажучи, оголосив війну всьому світові, єпископові Риму та всім його прибічникам. І цей малий камінь, вибраний Богом, скоро став великою горою. Він зростав дедалі більше, аж поки не охопив значну частину Європи. Але ще перед тим, як Лютера покликано додому, любов багатьох охолола. Багато з тих, хто колись добре біг, повернули назад від святого наказу, який їм був переданий. Так, більша частина тих, хто колись зазнав сили віри, зазнала «краху віри» і доброго сумління. Кажуть, що саме це видовище стало причиною тієї хвороби (сечокам’яної хвороби), від якої Лютер помер, промовивши такі сумні слова: «Я витратив свою силу намарно. Ті, кого звуть моїм ім’ям, справді реформовані в думках і в способах богослужіння, але в серцях і в житті, у своїх вдачах і в практиці, вони анітрохи не кращі за папістів».

11. Приблизно в той самий час Богові забажав відвідати Велику Британію. Декілька людей за царювання короля Генріха Восьмого, а ще більше в трьох наступних царюваннях, були справжніми свідками правдивого, біблійного християнства. Їхнє число дуже зросло на початку наступного століття. А в 1627 році сталося дивовижне вилиття Духа в кількох частинах Англії, так само як і в Шотландії та на півночі Ірландії. Але відтоді, як багатство й честь почали приходити до тих, хто боявся і любив Бога, їхні серця стали відходити від Нього і прив’язуватися до теперішнього світу. Щойно припинилися переслідування, і бідні, зневажені, гнані християни отримали владу та опинилися в спокої й достатку, то зміна обставин принесла зміну духа. Багатство й честь швидко дали свої звичайні наслідки. Отримавши світ, вони швидко полюбили світ. Вони вже не прагнули неба, а дедалі більше прив’язувалися до земного. Тому за кілька років людина, яка добре знала їх і любила, а також була тонким знавцем людей і звичаїв (доктор Оуен), глибоко тужила за ними, як за тими, хто втратив життя і силу релігії та став тим самим духом, що й ті, кого вони раніше зневажали, як багно на вулицях.

12. Та мала частка релігії, яка ще залишалася в країні, дістала ще одну смертельну рану під час Реставрації, через одного з найгірших князів, що будь-коли сиділи на англійському престолі, і через один із найбільш розбещених дворів у Європі. Тоді невірство ринуло щосили і розлилося по країні, мов повінь. Разом із ним, звісно, прийшли різні види неморальності, і вони зростали аж до кінця століття. За царювання королеви Анни робилися деякі слабкі спроби зупинити цей потік, але він і далі набирав сили аж приблизно до 1725 року. Тоді пан Лоу видав свій «Практичний трактат про християнську досконалість», а невдовзі після того і «Серйозний заклик до побожного й святого життя». Тоді було посіяне зерно, яке скоро проросло і дійшло до Оксфорда, Лондона, Бристоля, Лідса, Йорка, а за кілька років і до більшої частини Англії, Шотландії та Ірландії.

13. Але якими засобами Божа мудрість здійснювала цю велику працю? Бог послав на Свої жнива таких робітників, про яких людська мудрість ніколи би не подумала. Він вибрав немічне, щоб осоромити сильне, і немудре, щоб осоромити мудре. Він вибрав кількох молодих, бідних і неосвічених людей, без досвіду, науки чи особливого вміння. Але вони були прості серцем, віддані Богові, сповнені віри й ревності. Вони не шукали ні честі, ні користі, ні приємності, ні спокою. Їхнім бажанням було одне, спасати душі. І вони не боялися ні нестатку, ні болю, ні переслідування, ні того, що могла вчинити їм людина. Так, вони не вважали свого життя дорогим для себе, аби тільки завершити свій біг із радістю. Такого самого духа були й ті, кого Бог через їхнє слово покликав із темряви до Свого дивного світла. Багато з них невдовзі погодилися з’єднатися разом, щоб підтримувати та зміцнювати одне одного в Богові. Вони також були прості серцем, віддані Богові, ревні до добрих діл. Вони не прагнули ні честі, ні багатства, ні приємності, ні спокою, ні будь-чого під сонцем. Їхнім прагненням було досягти повного образу Божого і жити з Ним у славі.

14. Але коли ці молоді проповідники ставали старшими, не всі з них зростали в благодаті. Дехто, правда, набував іншого знання, але не зростав так само в пізнанні Бога. Вони ставали менш простими, менш живими для Бога і менш відданими Йому. Вони втрачали ревність, а тому були менш діяльні й менш старанні в Його служінні. Дехто почав прагнути похвали від людей, а не тільки похвали від Бога. Дехто втомився від мандрівного життя і став шукати спокою та тиші. Дехто знов почав боятися людських облич, соромитися свого покликання, не хотів зрікатися себе, брати свого хреста щодня і «терпіти труднощі, як добрі воїни Ісуса Христа». Там, де такі проповідники трудилися, було мало плоду. Їхнє слово вже не було, як колись, сповнене сили, і не мало в собі доказу Духа. Та сама слабкість духа проявлялася і в їхній приватній розмові. Вони вже не були такими наполегливими, щоб звіщати слово за будь-яких обставин. Вони вже не намагалися застерігати і навчати кожну людину, аби тільки, хоч би як, спасти бодай когось.

15. Але як деякі проповідники відпали від першої любові, так само відпало багато і з народу. Вони також були оточені численними спокусами: і хоча багато з них перемагали все це і «ставали більше ніж переможцями через Того, Хто їх полюбив», інші піддалися світові, плоті або дияволу, і тим самим «ввійшли в спокусу». Дехто з них зазнав краху віри відразу; дехто — поступово, непомітними кроками. Не один, залишившись без необхідного для життя, був пригнічений клопотами світу; багато хто знову впав у «пожадання інших речей», що «заглушили добре насіння, і воно стало неплідним».

16. Але з усіх спокус жодна так не шкодить усьому Божому ділові, як «омана багатства». Я бачив цьому тисячу сумних доказів за останні п’ятдесят років. Багатство справді оманливе. Бо хто повірить, що воно завдає йому бодай якоїсь шкоди? І все ж за шістдесят років я не зустрів і шістдесяти заможних людей, а може й половини цього числа, які, наскільки я можу судити, не стали би менш святими через своє багатство, ніж були б, якби залишалися бідними. Під багатством я маю на увазі не тисячі фунтів, а будь-що понад те, що дає змогу мати звичайні життєві зручності. Я називаю багатою людину, яка має їжу й одяг для себе і своєї родини, не входячи в борги, і ще має щось зверху. І як мало серед таких людей тих, кого це не ранить, якщо й зовсім не губить. Але хто приймає це як застереження? Хто справді бере до серця страшні слова апостола: «А ті, хто хоче багатіти, упадають у спокуси та в сітку, та в численні нерозумні й шкідливі пожадливості, що втручають людей на загладу й загибіль». Скільки сумних прикладів ми бачили в Лондоні, в Бристолі, в Ньюкаслі, в усіх великих торговельних містах по всьому королівству, де Бог недавно явив Свою силу. Подивіться, як багато тих, хто колись був простий серцем і не бажав нічого, крім Бога, тепер починає догоджати «пожадливості тіла». Вони шукають приємностей для чуттів, особливо для смаку, і прагнуть якнайбільше розширити ці насолоди. Чи ви не з їхнього числа? Можливо, ви не п’яниця і не ненажера. Але чи не тримаєте ви в собі певний вид регулярної чуттєвості? Чи не є їжа й пиття найбільшими приємностями вашого життя, чи не становлять вони головну частину вашого щастя? Якщо так, я боюся, що святий Павло зарахував би вас до тих, «чий бог черево». І як багато з них знову починає догоджати «пожадливості очей», уживаючи всіх можливих засобів, щоб розширити насолоди уяви. Якщо вони ще не шукають величі, яка їм поки не по дорозі, то принаймні шукають нових або гарних речей. Чи ви не шукаєте щастя в гарному або елегантному одязі чи меблях, у новому вбранні, у книжках, картинах або садах? «А що ж злого в цих речах?» Ось що зле: вони догоджають «пожадливості очей» і тим зміцнюють та збільшують її. Через це ви стаєте дедалі менш живими для Бога і дедалі більш прив’язаними до світу.

Як багато з них догоджає «гордості життєвій», шукаючи честі, що приходить від людей, або «збираючи собі скарби на землі». Вони здобувають усе, що можуть, чесно й сумлінно. Вони заощаджують усе, що можуть, відтинаючи зайві витрати, поєднуючи ощадливість зі старанністю. І до цього місця все правильно. Це обов’язок кожного, хто боїться Бога. Але вони не віддають усього, що можуть. Без цього вони неминуче стають дедалі більш прив’язаними до земного. Їхні думки дедалі більше прилипатимуть до пороху, і вони матимуть дедалі менше спілкування з Богом. Чи не так і у вас? Чи ви не шукаєте похвали людей більше, ніж похвали Бога? Чи ви не збираєте, або принаймні не хочете і не намагаєтеся «збирати скарби на землі»? Чи не стаєте ви тоді, якщо чесно подивитися на свою душу, дедалі більш живими для світу і, отже, дедалі більш мертвими для Бога?

Інакше бути не може. Так буде, якщо ви не віддаєте всього, що можете, так само як здобуваєте і заощаджуєте все, що можете. Немає іншого шляху під небом, щоб гроші не тягнули вас вниз, аж до загибелі. Бо «коли хто любить світ, то немає в ньому любови Отцівської». І навіть якщо любов Отцівська була в людині в найвищому ступені, то коли вона починає любити світ, ці дві любові не можуть жити разом. У тій мірі, як входить любов до світу, у тій самій мірі виходить з серця любов Божа.

17. І, можливо, ці слова містять ще більше: «Не любіть світу, ані того, що в світі». Тут нас прямо застережено не тільки від любові до «того, що в світі», але й від любові до самого «світу». Під «світом» маються на увазі люди, які не знають Бога, не люблять Його і не бояться Його. Тут прямо заборонено любити їх так, щоб ваше серце тягнулося до них і прив’язувалося до них. З тієї ж причини заборонено й таке спілкування з ними, яке виходить за межі того, що справді необхідне. Святий Яків називає таку дружбу і близькість перелюбством: «Перелюбники й перелюбниці, чи ви не знаєте, що дружба зі світом це ворожнеча проти Бога? Отже, хто хоче бути другом світові, той стає ворогом Богові». Не намагайтеся обійти або послабити зміст цих сильних слів. Вони виразно вимагають, щоб ми трималися осторонь і не мали зайвого спілкування з нечестивими людьми. Бо інакше ми неминуче почнемо уподібнюватися їм у поглядах, у дусі й у звичаях. Адже не тільки їхні слова, хоч і здаються безпечними, роз’їдають, як хвороба, але й сам їхній вплив є заразний. Їхній дух непомітно діє на наш дух, входить у нас «як вода в наші нутрощі, і як олива в наші кості».

18. Але всі багаті люди перебувають під постійною спокусою заводити знайомства і підтримувати спілкування зі світськими людьми. Вони також постійно спокушувані гордощами, думати про себе вище, ніж належить. Їх легко спокушує помста, коли їх бодай трохи зневажають. А коли в їхніх руках є засоби, то як мало є тих, хто справді чинить опір цій спокусі. Вони також постійно спокушувані лінощами, недбалістю, любов’ю до спокою, м’якістю та делікатністю. Їх тягне до ненависті самозречення і до небажання брати хрест, навіть такий хрест, як піст і раннє вставання, без яких неможливо зростати в благодаті. Якщо ви збагатіли, чи ви не знаєте, що так воно буває? Чи ви не заводите жодної близькості зі світськими людьми? Чи не спілкуєтеся з ними більше, ніж справді вимагає обов’язок? Чи ви не в небезпеці гордості, ніби ви кращі за ваших бідних, непомітних сусідів? Чи ви ніколи не ображаєтеся, і навіть не шукаєте відплати за образу? Чи ви ніколи не віддаєте злом за зло? Чи ви не даєте місця недбалості або любові до спокою? Чи ви зрікаєтеся себе і берете свого хреста щодня? Чи ви встаєте так рано, як колись? Чому ні? Невже ваша душа тепер менш цінна, ніж була тоді? Як часто ви постите? Хіба це не є таким самим обов’язком для вас, як і для наймита, що працює за денну плату? А якщо ви в цьому, або в чомусь іншому, не дотягуєте до належного, хто вам про це скаже? Хто наважиться сказати вам просту правду, крім тих, хто нічого від вас не чекає і нічого від вас не боїться? І навіть якщо хтось зважиться говорити з вами прямо, як важко вам це витримати. Чи ви не стали менш готовими прийняти докір і пораду, ніж тоді, коли були бідні? Добре, якщо ви можете витримати докір навіть від мене. Але за кілька днів ви вже не побачите мене.

Отже, ще раз кажу: здобувши й заощадивши все, що можете, чи ви віддаєте все, що можете? Якщо ні, то ваші гроші стануть для вас погибеллю. Вони, мов вогонь, пожиратимуть ваше тіло і стягнуть вас у пекло. Остерігайтеся «збирати собі скарби на землі». Хіба це не означає збирати на себе гнів на день гніву.

Господи, я їх застеріг. Але якщо вони не хочуть прийняти застереження, що я можу зробити більше? Я можу лише «віддати їх пожаданням їхніх сердець і дозволити їм іти за своїми власними думками».

19. Не прийнявши цього застереження, певно, що багато методистів уже впали, багато падає й тепер, і є велика підстава боятися, що впаде ще багато! А більшість із них, як є підстава думати, уже не підніметься!

Але як можна сподіватися, що всемудрий Бог відновить занепад Свого діла? Якщо Він не забере світильника від цього народу і не підніме інший народ, який буде більш вірним Його благодаті, то, ймовірно, Він діятиме так, як діяв раніше. Досі це був Його звичайний шлях. Коли хтось із давніх проповідників втрачав першу любов, губив простоту й ревність і відходив від праці, Бог піднімав молодих людей, які мали той самий дух, і посилав їх на жнива замість нього. Те саме Він робив, коли Йому зволялося забирати когось зі Своїх вірних працівників у лоно Авраамове. Так, коли Генрі Міллард, Едвард Данстон, Джон Меннерс, Томас Волш та інші спочили від своїх трудів, Він знов і знов піднімав інших молодих людей, охочих і здатних виконувати ту саму службу.

Дуже ймовірно, що Він уживатиме такого самого способу і далі. Місце тих проповідників, які або помирають у Господі, або втрачають духовне життя, яке Бог дав їм, Він наповнить іншими, які живуть для Бога, і які хочуть лише служити Йому до кінця, віддаючи Йому всі свої сили і все своє життя.

20. Послухайте це, всі ви, проповідники, які вже не маєте того самого духовного життя, того самого спілкування з Богом, тієї самої ревності за Його справу і тієї самої палаючої любові до душ, яку мали колись. «Пильнуйте себе, щоб не втратити того, що ви зробили, але щоб одержати повну нагороду». Стережіться, щоб Бог у Своєму гніві не постановив, що ви більше не нестимете Його прапора. Стережіться, щоб Він не забрав слово Своєї благодаті з ваших уст. Пам’ятайте, Господь не має потреби у вас. Його діло не залежить від вашої помочі. Як Він може «із каміння підняти дітей Авраамові», так може підняти і проповідників за Своїм серцем! Тож поспішайте! Згадайте, звідки ви впали, покайтеся і робіть перші діла!

21. Хіба ви не розгнівите Господа жнив, якщо будете зневажати робітників, яких Він підняв, лише через їхню молодість? Саме так колись робили з нами, коли нас уперше послали, сорок або п’ятдесят років тому. Старі, «мудрі» люди питали: «Що зроблять ці молоді голови?» Так казав, зокрема, тодішній єпископ Лондону. Але чи ми повторимо їхні слова? Хай цього не буде.

Чи будемо ми вказувати Богові, кого Він має посилати і кого має використовувати у Своїй праці? Чи ми такі люди, і чи з нами помре мудрість? Хіба Боже діло тримається на нас? Смиріться перед Богом, щоб Він не відкинув вас, і щоб ви не залишилися без порятунку!

22. Далі розгляньмо, який спосіб уживала Божа мудрість упродовж цих сорока п’яти років, коли тисячі людей, які колись ревно йшли, один за одним почали відпадати і йти до загибелі. Як тільки хтось із бідних так загруз у світських клопотах, що насіння, яке він прийняв, ставало неплідним, і як тільки хтось із багатих відступав на погибель, поступаючись любові до світу, нерозумним і шкідливим бажанням, або будь-якій іншій з незліченних спокус, що супроводжують багатство, Бог знов і знов піднімав людей із тим духом, який ті втратили. І загалом ця заміна приносила чималу користь. Бо ті, кого Бог піднімав потім, були не тільки, здебільшого, численніші за тих, хто відпав, але й пильніші. Навчені чужим прикладом, вони ставали духовнішими, більш зосередженими на небесному, більш ревними, більш живими для Бога і більш мертвими для всього земного.

23. І, благословенний Бог, ми бачимо, що Він робить те саме і тепер у різних частинах королівства. На місце тих, хто відпав від стійкості, або падає в цей час, Він знов і знов піднімає, ніби «з каміння», інших дітей Авраамові. Він робить це то в одному, то в іншому місці, за Своєю волею, виливаючи Свого оживляючого Духа на той чи інший народ, як Йому до вподоби.

Він піднімає людей усякого віку й стану, юнаків і дівчат, старих і дітей, щоб вони були «вибраним родом, царським священством, святим народом, народом особливим», і щоб звіщали Його хвалу, Хто покликав їх із темряви до Свого дивного світла. І ми не маємо підстав сумніватися, що Він і далі так чинитиме, доки не здійсниться велика обітниця, доки «земля не наповниться знанням слави Господньої, як води покривають море», доки «ввесь Ізраїль не буде спасений, і повнота поган не ввійде».

24. Але чи всі, хто впав під численними спокусами, впали так, що вже не можуть піднятися? Чи Господь відкинув їх назавжди, і чи Він уже не вислухає благання? Невже Його обітниця вже назавжди перестала діяти? Не будемо так говорити. Він може зцілити всі їхні відступництва, бо для Бога немає неможливого слова. І чи Він не хоче цього? Він є «Бог, а не людина, тому Його милосердя не минає». Тож нехай жоден відступник не впадає у відчай. «Поверніться до Господа, і Він помилує вас, до нашого Бога, і Він щедро простить».

А тепер Господь каже вам, хто зайняв їхнє місце: «Не зазнавайтеся, але бійтеся». Якщо «Господь не пощадив» ваших старших братів, то «стережіться, щоб не пощадив і вас». Бійтеся, але не рабським страхом. Пильнуйте, щоб ви не впали під ті самі спокуси, чи то під клопотами світу, чи під оманою багатства, чи під пожаданням інших речей. Спокуси приходитимуть до вас різними способами, доки ви живете в тілі. Але доки ви пильнуєте й молитеся, ви не «ввійдете в спокусу». Його благодать досі була для вас достатньою, і так буде до кінця.

25. Ось, брати, короткий і загальний опис того, як Бог діє на землі, відновлюючи справу благодаті там, де вона була зруйнована через хитрощі сатани і невірність людей, що піддалися обману й злобі диявола. Так Він нині продовжує Свою справу, і так буде чинити аж до кінця часу. І наскільки чудово проста і ясна Його дія, як у природному, так і в духовному світі! Я маю на увазі Його загальний план, Його спосіб відновлення всього занепалого. Але щодо незліченної кількості окремих випадків, нам залишається лише вигукувати: «О, глибино! Які неосяжні Його присуди, і Його дороги незбагненні!»