Проповідь 114 - Єдність Божої Природи

9 квітня 1789

Проповіді Джона Веслі – Проповідь 114

Єдність Божої Природи

«Добре, Учителю! Ти поправді сказав, що Один Він, і нема іншого, окрім Нього» (Марка 12:32).

1. І як є один Бог, так само є одна релігія і одне справжнє щастя для всіх людей. Бог ніколи не мав наміру, щоб їх було більше, та це й неможливо. Щоправда, в іншому значенні, як каже апостол, «є багато богів і багато панів». Усі язичницькі народи мали своїх богів, і часто дуже багато. І загалом, що більш вишуканими вони ставали, то більше богів собі вигадували. Але для нас, для всіх, хто має християнське об’явлення, «є тільки один Бог», Який Сам про Себе каже: «Чи є Бог, крім Мене? Немає; Я не знаю іншого».

2. Але хто може до кінця осягнути цього Бога? Жодне зі створінь, яких Він сотворив. Лише деякі Свої властивості Він зволив відкрити нам у Своєму Слові. Тому ми знаємо, що Бог є вічне Буття. «Його походження від початку, від днів вічних», і Він перебуватиме повіки. Як Він існував завжди, так завжди й існуватиме. Як не було початку Його буття, так не буде й кінця. Це визнають усі, і саме це міститься в Його імені — Єгова, яке апостол Іван відповідно передає як: «Той, Хто був, і є, і гряде». А ще точніше, мабуть, було б сказати: «Він є від вічності до вічності».

3. З вічністю Бога тісно пов’язана Його всюдисутність. Як Він існує через безмежну тривалість, так само Він не може не існувати і в безмежному просторі, згідно з Його власним запитанням, яке фактично є найсильнішим ствердженням: «Хіба ж Я не наповнюю небо та землю? — говорить Господь». А «небо й земля» в єврейському способі вислову означають увесь всесвіт. Отже, за власним Божим свідченням, Він наповнює все Своєю присутністю.

4. Цей єдиний, вічний і всюдисущий Бог є також уседосконалий. Він від вічності до вічності має в Собі всі досконалості, і то безмежно більше, ніж будь-коли може вмістити людське серце у своє розуміння, так, безмежно більше, ніж можуть осягнути ангели на небі. Саме ці досконалості ми зазвичай і називаємо Божими властивостями.

5. Він також всемогутній, як і всюдисущий. Його могутність так само не має меж, як і Його присутність. У Нього «могутня рука», «сильна рука Його і висока правиця Його». Він чинить усе, що Йому до вподоби, на небі, на землі, в морі і в усіх глибинах. Для людей багато чого неможливе, але не для Бога, бо для Нього «все можливе». Якщо Він чогось хоче, то може це здійснити.

6. Божа всемудрість є очевидним і необхідним наслідком Його всюдисущості. Якщо Він присутній у кожній частині всесвіту, то не може не знати всього, що там є і що там відбувається. Саме про це говорить святий Яків: «Відомі Богові всі Його діла», а також діла кожного створіння, «від початку світу», або, ще точніше, як це слово буквально означає, «від вічності». Його очі не тільки «на всій землі, щоб бачити зло й добро», але й на всьому творінні, і навіть на тому, що лежить поза межами створеного. Чи є різниця між Божим знанням і Його мудрістю? Якщо є, то, мабуть, знання є ширшим поняттям, принаймні наскільки ми здатні це уявити, а мудрість — особливим його виявом; тобто знанням кінця кожної існуючої речі і знанням тих засобів, якими найкраще привести її до цього кінця.

7. Святість — це ще одна властивість всемогутнього і всезнаючого Бога. Він безмежно далекий від усякого зла і від усього, що має з ним хоча би найменший зв’язок. Він є «світло, і немає в Ньому жодної темряви». Він Бог досконалої праведности й істини. Але понад усе особливо сяє Його милість. Це легко побачити в тому прекрасному уривку з тридцять третього і тридцять четвертого розділів книги Вихід: «А він (Мойсей) відказав: Покажи мені славу Свою! А Господь зійшов у хмарі, і став там із ним, та й покликав Ім’ям Господа. І перейшов Господь перед лицем його, та й викликнув: Господь, Господь, Бог милосердний, і милостивий, довготерпеливий, і многомилостивий та правдивий, що дотримує милість для тисяч, що вибачає провину й переступ та гріх» (Вихід 33:18; 34:5-7).

8. Цей Бог є Духом. Він не має тіла, частин чи пристрастей, як людина. Так думали і давні євреї, і давні християни: що тільки Він один є чистим Духом, цілком відокремленим від усякої матерії. Усі ж інші духи, навіть найвищі ангели, навіть херувими та серафими, на їхню думку, перебувають у певних матеріальних тілах, хоч і надзвичайно легких та тонких за своєю природою. У той час, який безмежна Божа мудрість визнала найвідповіднішим, з причин, прихованих у глибині Його власного розуму і недоступних для жодного обмеженого створіння, Бог «покликав до існування все, що є», тобто створив небо й землю та все, що в них. «Усе через Нього постало, і без Нього ніщо не постало з того, що постало». Особливо ж Він створив людину за Своїм образом, щоб вона була «відображенням Його вічності». Коли Він підняв людину з пороху землі, то вдихнув у неї безсмертний дух. Тому Він особливо називається «Отцем наших духів», і навіть «Отцем духів усякої плоті».

9. Він створив усе, як каже мудрець, «для Себе», тобто все було створене для Його слави. Але не так, ніби Він у чомусь мав потребу, бо саме Він «усім дає життя, дихання і все». Він створив усе для того, щоб творіння було щасливим. А людину Він створив для того, щоб вона була щасливою у Ньому. Саме Він є справжнім осередком для всіх духів, бо кожен створений дух був створений для Нього. Тому правдивими є відомі слова давніх отців: «Ти створив нас для Себе, і серце наше неспокійне, доки не знайде спокою в Тобі».

10. Це спостереження дає нам чітку відповідь на запитання з Катехізису Збору: «Для чого Бог створив людину?» Відповідь така: «Щоб прославляти Його і вічно насолоджуватися Ним». Це, безперечно, правда. Але чи звучить це справді зрозуміло, особливо для простих людей? І чи добре більшість людей розуміє, що означає «прославляти Бога»? Ні, не більше, ніж якби це було сказано грецькою мовою. А для дітей, до яких особливо важливо говорити просто і зрозуміло, це ще менш зрозуміле. Тому чи не краще з самого початку навчати кожну людину ось цього: «Ти створений, щоб бути щасливим у Бозі», щойно в неї починає пробуджуватися розум? Чи не мав би кожен батько, коли дитина вже починає говорити або самостійно ходити, казати їй щось на зразок такого: «Подивися, що це світить у тебе над головою. Це сонце. Бачиш, яке воно яскраве? Відчуваєш, як воно тебе гріє? Воно робить траву зеленою і допомагає всьому рости. Але сонце створив Бог. Без Нього сонце не могло би ні світити, ні гріти, ні робити добро». У такий простий і звичний спосіб мудрий батько може багато разів на день говорити з дитиною про Бога, постійно нагадуючи їй: «Тебе створив Бог. І Він створив тебе для того, щоб ти був щасливий у Ньому. Ніщо інше не може зробити тебе по-справжньому щасливим». І з цим не слід чекати надто довго. Якщо хтось скаже: «Але ж вони ще замалі і не зрозуміють», то я відповім: вони не зрозуміють цього і в п’ятдесят років, якщо Бог Сам не відкриє їхнього розуму. А хіба Він не може зробити цього в будь-якому віці?

11. Справді, це треба ще наполегливіше й старанніше пояснювати кожній людині, і молодій, і старій, бо дуже мало навіть серед тих, хто називає себе християнами, справді розуміють це. Багато хто думає про те, щоб бути щасливими з Богом на небі, але думка про те, щоб бути щасливими в Богові вже тут, на землі, майже ніколи не приходить їм у голову. Це тим більше важко, що від самого входу у світ людину оточують ідоли. Один за одним перед нею постають усі ці «видимі речі», тоді як Бог невидимий, і кожна з них обіцяє щастя без Бога. І справді, правда така:

Праведні як в серці, так і в волі,

Ми створені Богом;

Але ми відвернулися від добра до зла,

І блукали серед створінь;

Помножили свої блукаючі думки,

Які спочатку були звернені тільки до Бога;

У десяти тисячах речах шукали

Ту радість, яку втратили в одному.

12. Ці ідоли, ці суперники Бога, незліченні, але загалом їх можна звести до трьох головних груп. По-перше, це речі, які діють на наші чуття, тобто все те, що приносить приємність одному чи кільком нашим зовнішнім відчуттям. Саме вони породжують перший вид «любові до світу», який святий Іван називає «пожадливістю плоті». По-друге, це речі, які приваблюють уяву, тобто все те, що тішить нас своєю величчю, красою або новизною. Усе це обіцяє людині щастя і тим самим заважає їй шукати його в Богові. Саме це апостол називає «пожадливістю очей», бо через неї найбільше тішиться уява. По-третє, це те, що святий Іван називає «гордістю життєвою». Схоже, він має на увазі честь, багатство і все те, що безпосередньо живить людську гордість.

13. Але навіть якщо припустити, що ми бережемося всіх цих ідолів, чи немає інших, яких нам також слід остерігатися, і навіть більше, бо вони небезпечніші саме тим, що ми не одразу помічаємо в них небезпеку? Чи не може небезпека критися і в наших друзях та рідних, у взаємній ніжності між чоловіком і жінкою, між батьками й дітьми? Хіба ми не повинні ставитися до них дуже ніжно? Хіба не повинні любити їх, хоча й менше, ніж Бога? Так, і чи не повинні ми мати теплу прив’язаність до тих, кого Бог зробив корисними для наших душ? Хіба не заповідано нам «шанувати їх особливо в любові за їхню працю»? Усе це, безперечно, правда. І саме тут виникає трудність. Хто здатний зберегти міру, любити достатньо, але не надмірно, не любити творіння більше, ніж Творця? Хто може дотриматися тих застережень, які святий Павло дає християнам у Солуні?

14. Я хочу, щоб цей важливий уривок, який у нашому перекладі передано досить незрозуміло, був правильно зрозумілий: «Нехай кожен із вас уміє тримати свою посудину», тобто свою дружину, «у святості й честі», так, щоб не безчестити ні Бога, ні самого себе, і щоб це не шкодило святості, а служило їй. Далі святий Павло додає: Mh en paqei epiqumias, що в нас перекладено як «не в пожадливості». Але що це означає для звичайного читача? Такий переклад майже нічого не пояснює. Слово paqos означає сильну, бурхливу пристрасть. Слово epiqumia означає бажання. Тож цими двома словами апостол, без сумніву, має на увазі палкі й нестримні почуття, «як у язичників, які не знають Бога» і тому природно шукають щастя у творінні.

15. Якщо Божою благодаттю ми вже вбереглися від усіх цих ідолів або відмовилися від них, то лишається ще один, небезпечніший за всі інші. Це релігія. Тобто не справжня релігія, а фальшива, така, в якій людина не віддає серце Богові. Такою є, по-перше, релігія самих лише правильних поглядів, або те, що називають ортодоксією. У цю пастку потрапляють тисячі людей, які говорять про «спасіння вірою», але під вірою розуміють тільки систему арміянських чи кальвіністських переконань. Такою є, по-друге, релігія самих лише форм, тобто зовнішнє богослужіння, навіть якщо людина бере в ньому участь постійно, навіть якщо щодня ходить до церкви і щонеділі причащається. Такою є, по-третє, релігія самих лише діл, коли людина шукає Божої прихильності через добрі вчинки для інших. Такою є, по-четверте, релігія без Бога, тобто будь-яка релігія, в якій Сам Бог не є її основою. Одним словом, фальшивою є всяка релігія, в якій «Бог у Христі, що примиряє світ із Собою», не є всім: не є початком і кінцем, не є першим і останнім.

16. Справжня релігія — це правильне ставлення серця до Бога і до людей. Якщо сказати коротко, то це вдячність і любов: вдячність Богові, Який створив нас і є Джерелом усякого добра, і любов до наших ближніх. Інакше кажучи, це любов до Бога всім серцем і любов до ближнього, як до самого себе.

17. Саме тому, що ми знаємо: Бог любить нас, ми любимо Його і любимо ближнього, як самих себе. Вдячність Богові, нашому Творцеві, природно веде до любові й добра щодо людей. Любов до Христа спонукає нас не лише не кривдити ближнього, а й бути для нього корисними, ревно чинити добро, користуватися кожною нагодою, щоб робити добро всім людям, і власним життям показувати приклад справжньої чистої моральності, справедливості, милосердя і правди. Ось що таке справжня релігія. І ось що таке справжнє щастя, саме те щастя, для якого ми були створені. Воно починається тоді, коли ми починаємо пізнавати Бога через дію Його Духа. Коли Отець духів відкриває у наших серцях Свого Сина, а Син відкриває нам Отця, тоді Божа любов виливається в наші серця. І лише тоді ми стаємо по-справжньому щасливими. Ми щасливі, по-перше, тому, що знаємо Його прихильність, а вона справді краща за саме життя. По-друге, ми щасливі через постійне спілкування з Отцем і Його Сином Ісусом Христом. Далі, ми щасливі через усі ті небесні почуття й нахили, які Він творить у нас Своїм Духом. Ще далі, ми щасливі через свідчення Його Духа, що наше життя угодне Йому. І нарешті, ми щасливі через свідчення власного сумління, що ми жили у світі в простоті й божественній щирості. Перебуваючи в цій свободі від гріха і смутку, яку дав нам Христос, справжні християни «завжди радіють, безперестанку моляться і за все дякують». І їхнє щастя зростає щораз більше, коли вони «зростають у міру повного зросту Христового».

18. Але як рідко в християнському світі люди справді переживають це щастя або хоча б говорять про нього. Навпаки, дедалі частіше справджуються сумні слова, які перед смертю сказав святий чоловік, пан Галібертон зі Сент-Ендрюса в Шотландії: «Панове, я боюся, що серед нас усе більше поширюється така розумова релігія, яка не має нічого спільного з Христом; більше того, релігія, яка не лише не має нічого спільного з Христом, але й не має нічого спільного з Богом». І справді, як часто це трапляється не тільки серед тих, хто відкрито не вірить, але навіть серед людей, які називають себе християнами і визнають Біблію Божим Словом. Так, наприклад, наш співвітчизник пан Вулластон у своїй великій праці «Релігія природи» подає цілу систему релігії, майже не звертаючись до Бога і зовсім не спираючись ні на юдейське, ні на християнське об’явлення. Так само і месьє Бурламакі з Женеви у своєму цікавому «Трактаті про закон природи» користується Біблією не більше, ніж якби ніколи її не бачив. А професор Гатчесон із Глазго, ще далі за інших відійшовши в цьому напрямі, настільки усунув Бога з питання чесноти, що прямо твердив: стосунок до Бога несумісний із чеснотою. Він навіть без вагання заявляв, що якщо, чинячи добрий вчинок, ви сподіваєтеся на Божу нагороду, то цим нібито зникає чеснота самого вчинку: тоді це вже, мовляв, не чеснота, а просто егоїзм.

19. Можливо, не так багато людей доходять до такої крайності. Але як багато тих, хто, визнаючи, що релігія має дві сторони, наш обов’язок перед Богом і наш обов’язок перед ближнім, на ділі зовсім забувають про першу й роблять другу всією релігією, усім обов’язком людини. Саме так майже всі освічені люди в Англії, Франції, Німеччині та в інших цивілізованих країнах Європи підносять людяність мало не до небес, ніби саме вона і є вся суть релігії. У цьому напрямі великі тріумвіри, Руссо, Вольтер і Девід Юм, доклали всіх своїх сил, намагаючись утвердити таку релігію, яка стояла би на власній основі, незалежно від будь-якого одкровення, і майже не потребувала би навіть визнання існування Бога. Вони, так би мовити, лишили Бога, якщо Він справді є, Самому Собі, а самі шукали релігію і щастя, які зовсім не мають стосунку до Нього і ні в чому від Нього не залежать.

20. Не дивно, що така релігія стала модною і широко поширилася у світі. Але як би її не називали — людяністю, чеснотою, моральністю чи ще якось — по суті це не що інше, як атеїзм. Так люди свідомо розділяють те, що Бог поєднав: обов’язок перед Богом і обов’язок перед ближнім. Вони відокремлюють любов до ближнього від любові до Бога. Це дуже зручний спосіб усунути Бога зі світу, який Він створив. Вони хочуть обійтися без Нього. Тому або зовсім відкидають Його і не беруть Його до уваги, або припускають, що, раз Він дав усьому початок і пустив світ у рух, то далі вже не дбає про ці «дрібниці», а просто залишив усе йти своїм ходом.

21. Навпаки, ми маємо цілком достатні докази, що вічний, усюдисущий, всемогутній і всезнаючий Дух не тільки створив усе, але й постійно всім керує. Він володарює над усім не лише в межах творіння, але в усьому просторі, і не лише в часі цього світу, а від вічності до вічності. Ми знаємо, що і природа, і релігія, і справжнє щастя повністю залежать від Нього. Тому ті, хто вчать шукати щастя без Бога, є небезпечними для людей і ведуть їх хибною дорогою.

22. Але після всіх марних зусиль учених і неучених людей зрештою стане зрозуміло, що як є лише один Бог, так є лише одне справжнє щастя і лише одна справжня релігія. І те, й друге зосереджене в Богові. Із Святого Письма і з досвіду ми знаємо, що нечистий, а тому й нещасний чоловік, який шукає спокою і не знаходить його, рано чи пізно доходить до розуміння, що саме гріх є джерелом його нещастя. Тоді він із глибини серця кличе до Того, Хто може спасти: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» І невдовзі він знаходить «відкуплення кров’ю Ісуса, прощення гріхів». Тоді «Отець відкриває у його серці Свого Сина», і він «називає Ісуса Господом через Святого Духа». Тоді любов Божа «виливається в його серце через Святого Духа, Який даний йому». Із цього джерела виростає справжня, безкорислива любов до всіх людей; вона робить людину смиренною, лагідною, доброю до всіх, готовою приймати правильне і схилятися до доброго, непохитно терпеливою і вдячною в прийнятті кожного кроку Божого благого провидіння. Ось що таке релігія, уся та думка й уся та вдача, яка була і в Христі Ісусі. І чи знайдеться хтось настільки зухвалий або сліпий, щоб заперечувати, що саме тут є справжнє щастя, і що воно дає людині тут, на землі, більше радості, ніж переможцеві в мить його найбільшої слави?

23. Без сумніву, з цієї любові до Бога і людей неодмінно виросте і відповідне життя. Його мова, тобто вся його розмова, буде «завжди з благодаттю, приправлена сіллю», готова приносити користь тим, хто слухає. Він «відкриватиме уста свої з мудрістю, і закон доброти буде на його язиці». Тому його сповнені любові слова спадатимуть, мов роса, і мов дощ на ніжну траву. І люди бачитимуть, що говорить не просто він сам, а Дух Отця, Який промовляє через нього. Його вчинки так само, як і слова, виходитимуть із того самого джерела, з повного любові серця. І хоч усі вони будуть спрямовані до однієї мети, до Божої слави, та в усьому, що він робить, він зможе справедливо сказати:

«Ти є метою кожного мого вчинку,

у всьому я бачу Тебе.

Прийми тепер мою святу працю,

бо я роблю це для Тебе!»

24. Лише той, хто має такий характер, є справжнім християнином. Для нього єдиний, вічний, усюдисущий і всезнаючий Дух є «Альфою і Омегою, першим і останнім»; не тільки Творцем, але й Підтримувачем, Охоронцем і Правителем; більше того — його Отцем, Спасителем, Освятителем і Утішителем. Цей Бог є його Богом і його всім — у часі й у вічності. Саме та любов до людей, що виростає з цього кореня, і є чистою та непорочною релігією. Але якщо вона збудована на будь-якій іншій основі, то, як не має вартості перед Богом, так і не дає людині справжнього, тривалого й сталого щастя, а залишає її бідною, виснаженою, спраглою і незадоволеною істотою.

25. Тому нехай кожен, хто прагне догодити Богові, дозволить Богові навчити себе і пильнує, щоб іти саме тією дорогою, яку Сам Бог визначив. Стережіться, щоб не взяти лише половину цієї релігії за всю її повноту, а прийміть обидві її частини разом. І дивіться, щоб ви починали там, де починає Сам Бог: «Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене». Хіба ж це не перша і найбільша заповідь, якщо Сам Господь є Суддею? Отже, передусім дбайте, щоб любити Бога, а тоді й ближнього, кожну людину. Нехай із цього джерела виходить кожен ваш настрій, кожне почуття і кожний порух серця. Саме так у вас буде «розум, який був і в Христі Ісусі». Нехай із цього народжуються всі ваші думки, слова і вчинки. І тоді ви «успадкуєте царство, приготоване вам від закладин світу».