Джон Веслі

ЧАСТИНА ПЕРША

ВСТУП

Англія на початку XVIII століття

На початку XVIII століття ми бачимо в Англії повний занепад релігійного духу. Англіканська церква виникла радше з політичних, ніж із релігійних мотивів; з часом вона стала покірним знаряддям зіпсованого уряду і в багатьох відношеннях заслуговувала більше на назву поганської, ніж християнської. Навіть серед духовенства була лише незначна кількість справді віруючих людей, тоді як решта вела безбожне й світське життя.

Монтеск’є, французький мислитель і політичний письменник, автор численних цінних творів, який відвідав Англію в той час, пише у своїй книзі «Нотатки про Англію» (Notes sur l’Angleterre):

«Гроші там цінуються понад усе — більше, ніж честь і чеснота… Англійці не гідні свободи; вони продають її королю, а якби король знову їм її повернув, то продали б ще раз… Релігія занепала; лише четверо чи п’ятеро членів Палати громад відвідують богослужіння й проповіді. Якщо хтось заговорить про релігію — усі сміються… У Франції мене вважають малорелігійним, в Англії — надто побожним.»

Вольтер, також французький філософ, який у той самий період мандрував Англією, передбачав близький занепад християнства (Lettres anglaises):

«Тут панує повна релігійна байдужість; не поширюється ані існуюча релігія, ані жодна нова».

Архієпископ Лейтон сказав:

«Церква — це вже бездушний скелет».

А єпископ Бернет вигукнув:

«Мені сімдесят років, і я хочу перед смертю щиро висловити те, що думаю: мені це дуже болить, бо я передбачаю неминучу загибель, яка загрожує Церкві».

---

Занепад релігії спричинив страшне розбещення моралі: аристократія загрузла в розпусті, народ віддавався пияцтву. У Лондоні часто траплялися напади й пограбування. Більшість населення була темною, неосвіченою і жила в злиднях.

Щоб змінити цю ситуацію, кілька ревних членів Англіканської церкви заснували “Спілку відновлення моралі”. Робота спілки дала певні результати, але її засновникам не вдалося дістатися до джерела зла.

З тією ж метою троє англіканських священників засновували релігійні спілки серед молоді. Вони мали певний позитивний вплив — однак не проіснували довго, бо їм бракувало справжнього місіонерського духу.

Отже, можна сміливо сказати, що на початку XVIII століття Англія потребувала швидкої та глибокої реформи. Більше, ніж філософа чи законодавця, вона потребувала натхненної людини, сповненої мужності та Божої любові, готової з запалом боротися з беззаконням і моральним розкладом. Їй був потрібен апостол і святий, невтомний проповідник Євангелії.

Такою людиною, посланою від Бога, був Джон Веслі.

Розділ I. Дитинство і молодість

Але щоби добре зрозуміти діяльність Веслі, слід познайомитися з його родинними обставинами. Його прадід по батьківській лінії, Бартоломей Веслі, після Реставрації Стюартів був вигнаний із парафії, де був настоятелем. Завдяки знанням медицини, які він здобув в Оксфорді, зумів у ті тяжкі часи забезпечити своїй родині прожиток.

Син Бартоломея, Джон, також навчався в Оксфорді. Він був ревним і побожним священиком. Навернув багатьох людей, але — подібно до свого батька — також багато страждав через релігійну нетерпимість. У період реакції, що запанувала після вступу на трон Карла ІІ, його було вигнано з Англіканської церкви. Також чотири рази він був ув’язнений за свої переконання. Помер молодим, у 1668 році, у віці лише 42 років. Цей шляхетний чоловік, невтомний проповідник і друг бідних, може в певному сенсі вважатися передвісником методистського руху.

Один із його синів, Самуїл, був батьком Джона Веслі. Самуїл Веслі, як і його батько та дід, пройшов через багато тяжких випробувань і зазнав переслідувань через свої релігійні та політичні переконання. Його пристрасний, непоступливий характер, а також часті фінансові труднощі були причиною того, що його не раз кидали до в’язниці.

Протягом тридцяти дев’яти років Самуїл Веслі був настоятелем у Епуорті, на північному заході графства Лінкольншир. Він був священиком Англіканської церкви, але усвідомлював її недоліки й помилки.

Наприкінці життя він був переконаний, що незабаром настане зміна на краще:

«Будь сильним, — сказав незадовго до смерті своєму синові Чарльзу. — Християнська віра відродиться в нашій країні… Мене вже не буде, але ви це побачите.»

У 1689 році Самуїл Веслі одружився із Сюзанною Анною Веслі, дочкою одного з найвизначніших пуританських богословів. Вона приєдналася до Англіканської церкви, священиком якої був її чоловік, однак не була обмежена у своїх переконаннях і з усією ревністю допомагала синові в його реформаторській праці.

Вона вирізнялася незвичайним розумом і ґрунтовною, широкою освітою: вивчала іноземні мови, філософію, богослов’я і церковні науки. Мала піднесену душу, любляче серце, чесний характер — її вплив на дітей був величезним.

Вона була досконалою вихователькою. Після вивчення найкращих педагогічних систем, суворо дотримувалась певних принципів і прагнула виробити у своїх дітях сильну волю. Вона навчала їх особисто. Коли дитині виповнювалось п’ять років, вона починала навчання — і вже за три місяці читала вільно.

Сюзанна Веслі ніколи не шкодувала зусиль і часу, коли йшлося про навчання дітей.

«Я захоплююся твоїм терпінням, — одного разу сказав їй чоловік. — Я повторила це саме двадцять разів!» «Я б змарнувала час, повторивши лише дев’ятнадцять разів, — відповіла вона, — бо дитина запам’ятає тільки на двадцятий раз.»

Найбільше турбувалася Сюзанна про душі своїх дітей. Щотижня вона проводила годину або дві наодинці з кожною дитиною, молилася з нею і дбала про її духовний розвиток. Джон Веслі часто згадував про благотворний вплив, який мали на нього ці бесіди з матір’ю. Уже в дорослому віці він із вдячністю писав про це в одному з листів до неї і просив присвятити йому один вечір на розмову — так, як у дитячі роки.

Джон Веслі успадкував багато рис характеру матері: мужність, правдивість, побожність і винятковий інтелект. Мало є людей, які б мали таку гідну подиву матір і так багато їй завдячували.

У віці шести років він ледь не загинув у страшній пожежі. 9 лютого 1709 року, перед північчю, на парафіяльному домі в Епуорті спалахнула пожежа. Вся родина ледве встигла втекти з палаючого будинку і зібралася на вулиці. Помітили відсутність маленького Джона, який, на загальний жах, з’явився у вікні. За кілька хвилин до обвалу даху одному з присутніх вдалося спіймати дитину.

Це чудесне спасіння справило глибоке враження на Веслі. Його мати вірила, що Бог урятував його для великої мети, і з тим більшим піклуванням узялася за його подальше виховання. Її зусилля увінчалися успіхом: батько дозволив йому приступити до Господньої вечері, коли йому було лише дев’ять років.

У батьківському домі в Епуорті Джон перебував до одинадцятого року життя. Ці перші роки мали величезний вплив на формування його характеру і на всю подальшу діяльність.

28 січня 1714 року він залишив рідний дім і вступив до школи в Чартергаусі. Незважаючи на молодий вік, він був серйозним, енергійним, а насамперед побожним; мав ті великі якості, які згодом зробили з нього найбільшого реформатора XVIII століття.

Розділ II. Роки навчання

Школа Чартергаус у Лондоні була однією з найвідоміших в Англії. Веслі сумлінно відвідував лекції. Він вирізнявся любов’ю до класичної літератури, логікою та ясністю розуму. Саме там він здобув знання, які дуже згодилися йому в житті, а його характер формувався не лише під впливом навчання, а й унаслідок переслідувань та насмішок старших товаришів.

Однак у цей час його віра охолола. Йому бракувало прикладу, домашнього нагляду, а сам він був ще надто юним і недосвідченим, щоби протистояти впливу оточення.

«Я занедбував обов’язки більше, ніж будь-коли, і чинив вчинки, які хоч і не вважалися ганебними, але про які я добре знав, що вони не є добрими. Незважаючи на це, я щодня молився і читав Біблію. Я покладав надію на спасіння тому, що був побожний, не думаючи про те, що побожність слід підтверджувати ділами.»

У такому приблизно настрої Веслі, через тиждень після досягнення повноліття, у 1720 році розпочав навчання в Коледжі Христа (Christ Church College) в Оксфорді. Перші п’ять років перебування там минули без великих потрясінь. Через слабке здоров’я він часто хворів; іноді бракувало йому коштів на утримання. Проте він належав до найкращих студентів: вирізнявся ясним розумом, умінням логічно вести дискусії, мав жвавий темперамент, був привабливим і дотепним.

Рік 1726 був пам’ятним у його житті. Саме тоді почався переворот у його внутрішньому світі, якому передував період глибокої боротьби. Це було початком тривалого процесу навернення, яке остаточно завершилось лише у 1738 році.

Першим поштовхом до переміни стала розмова з вахтером коледжу. Веслі звернув увагу на те, що ця людина, погано одягнена й харчована, попри свою бідність дякує Богові за все.

«Ти хвалиш Бога і дякуєш Йому, хоча не маєш у що вдягнутись, що їсти й де пристойно спати. Чому?» — запитав Веслі.

Слуга відповів:

«Я хвалю Його, бо Він дав мені життя, наділив мене серцем, що любить, і надихнув мене бажанням служити Йому.»

Ця відповідь справила на Веслі велике враження. Відтоді він почав щиро шукати тієї внутрішньої рівноваги, якої не мав, і в ньому зміцніло прагнення служити Богові. Він вирішив присвятити себе пастирській праці й повідомив батьків про свій намір.

Батько відповів, що, обравши цей шлях, він повинен дбати про славу Господа і служіння Церкві задля збудування братів. Мати зрозуміла його краще і надіслала цінні поради. У лютому 1725 року вона писала:

«Зміна у твоїх переконаннях мене дуже вразила. Вірю, що це відбувається через дію Святого Духа. Я погоджуюся з твоїм рішенням і вважаю, що чим скоріше ти станеш дияконом, тим краще, бо це дасть тобі змогу практично займатися теологією. (…) Порад не даю — нехай Всемогутній Бог керує тобою і веде тебе!»

Веслі взявся до читання творів, що могли пробудити ревність. Зокрема, він читав книгу «Про наслідування Христа» Томи Кемпійського:

«Після прочитання цього твору мій духовний горизонт розширився: я побачив релігію Любові в зовсім іншому світлі. Я зрозумів, що зможу дати обітницю Господу Ісусові лише тоді, коли жертвуватиму Йому своє серце.»

Попри побожні вправи й щирі зусилля, Веслі, як сам зізнавався, ще тоді не мав справжнього християнського духу:

«Мені були зовсім чужі природа і умови праведності, яку я часто плутав зі святенництвом. (…) Я вважав, що віра полягає лише в суворому дотриманні приписів, викладених у Старому й Новому Заповітах.»

Веслі отримав свячення на диякона у 1726 році, після здобуття ступеня з богослів’я в Лінкольнському коледжі Оксфорда. Дворічний вікаріат у парафії батька мав приготувати його до подальшої праці, даючи змогу робити перші кроки в служінні Богові.

Після повернення до Оксфорда він став головою товариства, створеного його братом Чарльзом. Товариство об’єднувало певну кількість студентів і професорів, які щовечора збиралися, щоби зміцнюватися у вірі й взаємно заохочувати до добрих справ. Їх зневажливо називали «Клубом святих» (The Holy Club), а членів — методистами, через методичність релігійної практики.

Під керівництвом Веслі «методисти» відвідували хворих, убогих і в’язнів; намагалися виконувати всі приписи Англіканської церкви. У своїй ревності заходили надто далеко — зберігали надмірну формальність, піддавалися туманному містицизму, запозиченому у французьких і німецьких письменників.

Веслі та його друзі потребували справжнього світла — щоби, з одного боку, не впасти в сухий обрядовий формалізм, а з іншого — не втратитися в руйнівному містицизмі. Необхідним було справжнє навернення, щоби «Клуб святих» став «клубом євангелістів».

Розділ III

Подорож до Джорджії. Набуття віри

З кожним днем у душі Веслі зростала місіонерська ревність. Він палко прагнув служити ближнім і шукав нагоди, щоб зробити щось корисне і приємне Богові. Тож охоче прийняв пропозицію вирушити як місіонер до Джорджії — англійської колонії в Північній Америці, розташованої між Північною Кароліною та Флоридою.

Разом із братом Чарльзом і двома друзями — членами «Святого Клубу» (The Holy Club) — Веслі сів на корабель 14 жовтня 1735 року.

Під час небезпечної подорожі Веслі познайомився з групою християн, відомих як Моравські Брати, й був вражений їхньою глибокою побожністю та спокоєм перед лицем небезпеки. Після прибуття до Джорджії він продовжив підтримувати з ними контакт, особливо з пастором Шпанґенберґом, якому довіряв і до якого звертався за порадою щодо подальшої діяльності.

«Брате мій, — сказав Шпанґенберґ, — насамперед задам тобі два запитання: Чи дав тобі Бог якийсь знак, що покликав тебе? Чи Святий Дух свідчить твоєму духові, що ти — дитя Боже?»

Ці запитання — як і подібні до них — справили на Веслі глибоке враження, проте, на жаль, не змінили його формального підходу до віри, що стримував його справжнє навернення.

Спершу Веслі користувався великим визнанням як проповідник, душпастир і філантроп, але невдовзі відштовхнув від себе людей надмірною суворістю й відсутністю терпимості. Він мав конфлікти з кількома впливовими особами в колонії, тож його становище швидко стало надзвичайно обтяжливим, і в 1737 році він повернувся до Англії.

Попри ці невдачі, перебування в Джорджії не минуло для Веслі без користі: він усвідомив, що ще не вміє приводити людей до спасіння і що сам не має благодаті. Тож почав краще пізнавати самого себе і щиро прагнути до Божої благодаті:

«Я був в Америці, щоб навертати індіанців, — писав він, — але хто наверне мене? Хто змінить моє зле і невірне серце? Моя релігія гарна, я говорю про неї, я вірю в неї, поки небезпека далеко, але коли смерть дивиться їй в очі — мою душу охоплює страх.»

Це глибоке усвідомлення власної нікчемності й безсилля приготувало серце Веслі до прийняття глибокої віри, до повного віддання себе в руки Бога, Який змінив його життя. Це сталося незабаром після повернення до Англії.

У Лондоні Веслі шукав спільноти Моравських Братів, бо знав, що в момент духовного зламу саме вони зможуть допомогти. Бог послав йому на дорогу досконалого християнина — пастора Моравських Братів, Петра Бьолера. Розмови з Бьолером остаточно переконали його, що лише через віру, яка є джерелом миру, можлива раптова й глибока переміна душі.

«Я вирішив невпинно прагнути до цієї благодаті, відрікаючись від довіри до власних сил.»

У середу, 24 травня 1738 року, через чотири місяці після повернення з Америки, Веслі отримав цю благодать. Його душу наповнили віра, покора і радість. У своєму «Щоденнику» він детально описує цей день:

«Близько п’ятої ранку я відкрив Новий Завіт на таких словах: „Якими даровані нам дорогоцінні й найвеличніші обітниці, щоб через них ви стали учасниками Божої природи” (2 Петра 1:4). Коли я збирався вийти, мене вразили слова: „Ти недалеко від Царства Божого.” Після обіду мене вмовили піти до собору Святого Павла. Там я почув 130-й Псалом: «З глибини взиваю до Тебе, Господи! Господи, почуй мій голос! Нахили вухо Своє до голосу мого благання! Якщо будеш, Господи, згадувати провини, хто встоїть, Господи? Та в Теба прощення, щоб Тебе боялися. Надіюсь на Господа, душа моя надіється, я надіюсь на слово Його. Душа моя чекає на Господа більше, ніж вартові на ранок, ніж вартові на ранок. Ізраїлю, надійся на Господа, бо в Господа — милість, і велике в Нього визволення. І Він визволить Ізраїля від усіх гріхів його.» Увечері того ж дня я, всупереч власному бажанню, вирушив на маленьке зібрання на вулиці Олдерсґейт, де читали передмову Лютера до Послання до Римлян. Це було близько дев’ятої години. Слухаючи опис переміни, яку Бог може здійснити в людині, яка глибоко вірить у Христа Ісуса, я відчув дивне зігрівання серця. Я відчув, що справді довірив Христу своє спасіння, що Він простив мої гріхи, і що я більше не підлягаю гріху й вічній смерті. Я почав щиро молитися за своїх ворогів і переслідувачів, а згодом відкрито засвідчив: «Перед усіма присутніми я свідчив про те, що відчував. Я мав сумніви у своїй вірі, бо не відчував радості. Але швидко зрозумів, що віра у Спасителя невід’ємно пов’язана з перемогою над гріхом і глибоким спокоєм — хоча не завжди ми переживаємо радісне піднесення; це залежить від Бога, чи й коли Він дасть нам цю радість.»

Розділ IV

Початок діяльності Джона Веслі

Навернення Веслі повністю змінило його життя — воно дало йому силу, радість і свободу духа, за якою він давно тужив. Оживлений місіонерським духом, він прагнув ділитися з людьми Доброю Новиною про спасіння через віру, про життя за словами Христа і в єдності з Христом.

Однак перед тим, як повністю присвятити себе наверненню інших — до чого він відчував непереборне покликання — Веслі вирішив зміцнити своє духовне життя, перебуваючи серед справжніх християн, які могли б скеровувати його і надихати на вдосконалення. Він думав тут про Моравських Братів, яким так багато завдячував. Тому вирішив відвідати їхню громаду в Німеччині.

Разом із кількома друзями він вирушив у далеку подорож. 1 серпня 1738 року Веслі прибув до Гернгуту в Саксонії — поселення Моравських Братів, які після вигнання з батьківщини знайшли там притулок. Їхня глибока, всебічна та сповнена любові побожність справила на нього сильне враження.

«Бог нарешті виконав моє прагнення, — писав він братові Самуїлові. — Я перебуваю серед вірних Церкви, які мають справжнього Духа Христового і живуть за наукою Вчителя. Це християнство прекрасне й піднесене — і як сильно воно відрізняється від того, що зазвичай привласнює собі це ім’я неправомірно, бо не очищає серце і не змінює життя на образ і подобу нашого Викупителя.»

Невдовзі після повернення до Лондона (у вересні 1738 року) Веслі разом із братом Чарльзом тісніше зблизився з Морськими Братами, беручи активну участь у їхній праці. Однак він прагнув вийти за межі цього вузького кола. Його бажанням було проповідувати людям, і він сподівався робити це в англіканських храмах. Проте одна за одною церкви почали зачиняти перед Веслі свої двері. Причиною були його проповіді — сповнені євангельської простоти, але водночас сміливі й безкомпромісні.

Веслі, однак, не був цим знеохочений. Він вірив, що Бог відкриє перед ним нове поле діяльності. Цю впевненість поділяли з ним брат Чарльз і друг Джордж Вайтфілд, який щойно повернувся з Америки. Усі вони мали глибоке передчуття, що «Бог учинить великі речі серед них». І ці очікування справдилися.

Вайтфілду, якому також заборонили проповідувати з амвонів англіканських церков, 7 лютого 1739 року довелося виголосити першу проповідь просто неба — перед шахтарями в Кінґсвуді. Результат був вражаючим:

«На другій проповіді було 2000 слухачів, на третій — від 4000 до 5000, а згодом це число зросло до 10 000, 15 000, а навіть 20 000 осіб.»

Коли Вайтфілда викликали назад до Америки, він попросив Веслі продовжити його працю. Спершу Веслі з неохотою ставився до проповідування поза стінами церков:

«Я не міг спочатку звикнути до проповіді під відкритим небом, — писав Веслі, — настільки сильно й вперто був прив’язаний до зовнішнього середовища храму. Спасати душі поза церковною будівлею мені здавалося майже гріхом.»

Та зрештою він послухав голосу Божого. 2 квітня 1739 року він виголосив свою першу проповідь на галявині поблизу Брістоля, де зібралося близько трьох тисяч слухачів.

«Дух XVIII століття пробудився і знайшов правильний шлях — шлях, вказаний Богом. Полишивши кафедри офіційних церков, проповідуючи на вулиці, під відкритим небом, християнська проповідь позбулася фальші й почала звертатися до народу його власною мовою.»

Викликаний до Брістоля для продовження праці свого друга, Веслі з запалом узявся до справи. Він почав організовувати людей у групи, віддані справі Євангелії. Це можна вважати початком майбутньої системи методистських «класів», хоча така назва ще не вживалась. Так він пише про це під датою 4 квітня 1739 року у своєму «Щоденнику»:

«Цього вечора, за прикладом зібрань у Лондоні, три жінки вирішили збиратися щотижня, щоб взаємно визнавати свої гріхи й молитися разом.»

Успіх проповідей Веслі в Брістолі був таким великим, що він вирішив збудувати там відповідне приміщення, яке відкрилося 12 травня 1739 року. Це була перша в світі каплиця методистів.

Але Веслі не обмежився лише Брістолем — він почав проповідувати Євангелію в навколишніх містечках і селах. Скрізь збиралися натовпи, які з радістю слухали його; багато людей наверталося і приймали Христа як свого Господа і Спасителя.

У листі до свого брата Самуїла, який різко критикував пробудження, Веслі писав:

«Ви не вірите в раптове навернення грішника; заперечуєте, що Бог хоче спричиняти таку швидку переміну. Я ж стверджую, що це так, бо бачив це на власні очі й чув на власні вуха. Бачив, наскільки це можливо, як люди змінювалися миттєво — від стану страху, жаху й відчаю переходили до стану радості й душевного спокою. Нечисті пожадання, яким вони підкорялися, перетворювалися в прагнення служити Богові. Я міг би показати тобі лева, що став ягням, п’яницю, який став непитущим, розпусника, який гидував навіть одягом, що носив раніше. Це, мабуть, достатні докази.»

Проте ці виразні докази не переконали духовенство, що перебувало в полоні церковних забобонів і власної млявості. Такі свідчення не лише не переконували їх — вони їх дратували. Чим більше прихильників набували молоді апостоли, тим сильніше англіканське духовенство намагалося придушити цей — на їхню думку — небезпечний рух.

Часто виголошувалися проповіді проти методистів, а іноді навіть самі англіканські священники ставали на чолі анти-методистських натовпів, підбурюючи людей. Чарльза і Джона викликали до єпископа Брістольського, який сказав Джонові:

«Це місце не для вас. Ви не маєте права виголошувати проповіді в моїй єпархії. Прошу негайно залишити місто!»

Веслі рішуче відповів єпископу:

«Ваша Ексцеленціє, мета мого життя — чинити добро. Тому я вважаю, що повинен залишитися там, де можу бути корисним і принести багато добра. Отже, я залишуся.»

Веслі не був революціонером, але Божу волю він ставив вище за людську. У листі до друзів він писав:

«Скажіть самі — хіба слід більше слухатися людей, ніж Бога? Увесь світ я вважаю своєю парафією. Тобто, де б я не перебував, я маю право звіщати Добру Новину про спасіння всім, хто хоче мене слухати!»

Веслі став великим релігійним реформатором XVIII століття. Він мав запал і відвагу перших апостолів. Незважаючи на погрози й переслідування, він слухав тільки голос Божий.

У наступних розділах цієї книги ми познайомимося з діяльністю відважного місіонера, з його змаганнями, важкими випробуваннями, перед якими він ніколи не схилився, але наполегливо йшов до перемоги в добрій справі.

До кінця свого життя Джон Веслі залишився тим, ким був у 1739 році — справжнім християнином, видатним проповідником і невтомним організатором. Незважаючи на численні страждання й труднощі, що траплялися на його шляху, він завжди зберігав спокій і душевну рівновагу.

На нього цілком можна застосувати цей прекрасний уривок із Писання:

«А стежка праведників — як світло світанку, що сяє дедалі ясніше, аж поки день стане ясним» (Приповісті Соломона 4:18).

Розділу V: Розвиток методизму в роках 1740–1791

1. Перешкоди

а) Відступництво

Від самого початку діяльність Веслі зустрічала серйозні труднощі, які можна звести до двох слів: відступництво і переслідування.

Веслі відійшов від спільноти Моравських Братів, до якої належав від часу свого навернення, оскільки один із її провідників — ельзасець Мольтер — почав поширювати серед них квієтизм. Мольтер твердив, що:

«віруюча людина не зобов’язана молитися, приступати до Святого Причастя чи читати Святе Письмо; вона може це робити, якщо має бажання, але це зовсім не обов’язково».

Веслі був рішучим противником цієї теорії. Тож, через розбіжність поглядів, з великим жалем він залишив спільноту Моравських Братів, хоча був до них дуже прив’язаний і багато їм завдячував.

Ми можемо дякувати Богові за те, що Веслі залишився вірним Євангелії та навчав, що справжня віра не може бути пасивною і бездіяльною, але мусить боротися зі злом.

Серйозним випробуванням для Веслі також стало розлучення з другом Джорджем Вайтфілдом, який прийняв кальвіністське вчення про передвизначення. Веслі вважав цю доктрину суперечливою до біблійної істини, бо він вірив у рівну Божу любов до всіх людей та у можливість спасіння кожного.

Розрив безпосередніх стосунків між друзями став неминучим, попри взаємні зусилля зберегти співпрацю. Прихильники Вайтфілда утворили кальвіністське відгалуження методизму, що існує до сьогодні у Вельсі.

І все ж, із щирою радістю можна зазначити, що попри розбіжності в основоположних переконаннях, почуття дружби між Веслі й Вайтфілдом не зникло.

б) Переслідування

Діяльність Веслі постраждала не лише внаслідок внутрішніх розколів, але також зазнала серйозних переслідувань. Життя відважних місіонерів часто висіло на волосині, оскільки народ, підбурюваний частиною англіканського духовенства, вдавався до жорстоких актів насильства проти них.

У ці важкі хвилини Веслі зберігав спокій і мужність, що заслуговують на щире визнання. Він також справляв надзвичайний вплив на натовп.

В Бостоні нападники вибили двері будинку, де він мешкав, аби його вбити. Веслі, не звертаючи уваги на погрози, звернувся до розлючених людей:

«Натовп миттєво заспокоївся, — пише Веслі у своєму Щоденнику, — і мені вдалося їх легко переконати. Моє серце було сповнене любов’ю, очі — повні сліз; мої слухачі спочатку були здивовані й розгублені, а потім глибоко зворушені кожним моїм словом.»

У Лондоні гнів натовпу був ще більший. Якось, коли Веслі проповідував у великому парку, його проповідь перервали кілька злочинців, які намагалися розігнати зібрання, загнавши в натовп стадо биків. Інше зібрання закидали градом каміння, й один із каменів влучив Веслі між очі — кров з рани залила йому очі. Не виявивши й крихти емоцій, він витер кров і без страху продовжив свою промову:

«З цього випадку я зрозумів, — писав він у Щоденнику, — яке велике благословення — страждати заради Божої любові.»

У Волсоллі (графство Стаффорд) натовп протягнув його через усе місто, тиснява була такою великою, що на мосту одна жінка впала в річку. Веслі, зіштовхнутий на слизьку від дощу вулицю, ледь не впав і не був розтоптаний натовпом; один невдалий крок міг коштувати йому життя. Його одяг роздерли на шматки, били з такою люттю, що все його обличчя було закривавлене.

В якийсь момент якийсь божевільний заніс над ним важку палицю — удар міг бути смертельним, але невідомий незнайомець відштовхнув палицю. Веслі зберіг спокій і молився за своїх переслідувачів. Лідер натовпу, відомий забіяка, відчув докори сумління і сказав до Веслі:

«Пане, я готовий віддати за вас життя; ідіть за мною, і жодна волосина не впаде з вашої голови.»

Ці слова подіяли на натовп заспокійливо, і чимало людей стали на захист проповідника.

Брат Веслі, побачивши його після цього інциденту, написав:

«У своєму подертому одязі він здався мені справжнім воїном Христовим.»

Веслі ніколи не злякався ні натовпу, ні погроз влади; він використовував кожну можливість — навіть напад на себе — щоб проповідувати Євангелію. Кожне місце було для нього кафедрою, а кожне зібрання людей — слухачами. Він міг, як апостол Павло, сказати:

«Бо коли звіщаю Євангелію, то нема чим хвалитися мені, бо це — конечність для мене. А горе мені, коли б я не звіщав Євангелії!» (1 до Коринтян 9:16)

Усі співробітники Веслі, а особливо його брат Чарльз, переживали подібні переслідування, залишаючись вірними своїм переконанням і послідовними в діях.

Незважаючи на великі труднощі, з якими методизм стикався на своєму шляху, кількість його прибічників неухильно зростала.

Діло Веслі було збудоване на скелі.

2. Розвиток методизму

а) Організація

Щоб зрозуміти стрімкий розвиток методистського руху в Англії, необхідно усвідомити, з якою глибиною роздумів Веслі підходив до організаційних питань.

1) Класи

Для новонавернених він організовував так звані класи — під керівництвом наставника або наставниці, завданням яких було пильнувати за духовним життям членів зібрання.

2) Світські проповідники

Із 1742 року Веслі оточив себе світськими проповідниками, які стали основною рушійною силою всього методистського руху.

Спочатку він з недовірою ставився до їхньої участі й відчув явне незадоволення, коли дізнався, що Томас Максфілд із Лондона почав виголошувати проповіді.

Та, дослухавшись до мудрої поради своєї матері, перед тим як ухвалити остаточне рішення, Веслі вирішив особисто послухати його виступ.

«Господь говорить через його уста; тож нехай чинить, як вважає за потрібне», — сказав Веслі після проповіді Максфілда.

Він усвідомив, що Максфілд та інші, хто піде його слідом, зможуть допомагати йому у благовісницькій праці.

Відтоді Веслі почав заохочувати до проповідування тих, хто вже був членом товариства та мав для цього необхідні здібності. Він надавав їм потрібну літературу, пильнував за ними і дбав про їхній інтелектуальний та духовний розвиток. У такий спосіб сформувалася спільнота людей глибокої віри, наповнених Духом Святим, які проповідували та виконували пастирську місію без жодної винагороди, бо заробляли на життя звичайною працею. Світські проповідники виконали в методизмі величезну роботу; вони були в руках Божих знаряддям могутнього релігійного руху. Декого з них по праву можна вважати святими й справжніми апостолами.

Організація класів та покликання світських проповідників значною мірою сприяли розвитку і закріпленню справи, яку започаткував Веслі. Завдяки цьому новонавернені зміцнювалися у вірі та заохочувалися до служіння в дусі християнства. Веслі не обмежувався лише проповіддю Євангелії. Його метою було створити організацію на міцних засадах. Він прагнув розпалювати вогнища релігійного життя, які, у свою чергу, мали запалювати інші вогнища.

3) Конференції

Веслі зовсім не мав наміру відділятися від Англіканської Церкви, до якої був глибоко прив’язаний, у якій був рукопокладеним священником і в дусі якої залишався до кінця свого життя. Проте він розумів, що всі методистські товариства, розкидані по всій Англії, кількість яких постійно зростала, потребують єдності в межах однієї організації, незалежної від Англіканської Церкви.

У 1744 році Веслі скликав конференцію, яка мала стати центральним та керівним органом, а згодом перетворилася на характерну організаційну рису методизму. У цій першій конференції, яка розпочалася 25 червня 1744 року в Лондоні, окрім братів Веслі, взяли участь також четверо англіканських священників, налаштованих прихильно до методистського руху.

Метою конференції було дати відповіді на такі запитання:

1. Чого треба навчати?
2. Як треба навчати?
3. Якими мають бути правила дисципліни і внутрішній устрій товариства?

Одна з перших резолюцій звучала так:

«Бажаємо завжди, у кожній справі, пам’ятати про Божу присутність; бажаємо збиратися з чистим серцем, як у безвинних дітей; бажаємо розглядати кожне питання ґрунтовно, щоб кожен міг вільно висловити те, що лежить у нього на серці. Усі подані пропозиції мають бути всебічно обговорені.»

б) Стан на 1744 рік

Ця конференція стала переломним моментом в історії методистського руху й надала нового імпульсу справі, що обіцяла велике майбутнє. Веслі і його товариші продовжували відвідувати різні куточки Англії. На той час уже було 56 проповідників і кілька тисяч членів нового товариства. Над людьми пронісся подув нового духу: там, де раніше панували байдужість і духовна млявість, запанувала побожність, сповнена любові, радості й відваги.

Методизм здобував щораз більше визнання завдяки досконалій системі навчання, яка вела до майже чудесного морального відродження.

Ось опис дуже характерного випадку, який показує доброчинний вплив методизму:

Під час перебування Веслі в Епуорті, місцевий суддя — дуже поважний і шанований чоловік — розповів йому, що його сусіди, обурені «новими єретиками» (тобто методистами), привели їх до нього й просили, щоб він їх засудив. Суддя зберіг серйозний вираз обличчя й запитав, у чому їх обвинувачують. Обвинувачі мовчки переглянулися — бо повністю про це забули. Нарешті хтось сказав:

«Ці люди вважають себе кращими за інших і моляться цілісінький день».

Суддя перепитав:

«То це й уся їхня вина?»

— «Так, пане, — озвався дідусь, — вони, з вашого дозволу, навернули мою дружину. Вона раніше завжди гнівалася, а тепер стала лагідною, як ягня.»

Суддя розсміявся й сказав:

«Відпустіть їх. І дай Боже, щоб вони навернули всіх сварливих жінок у нашому районі!»

в) Кількісне зростання і духовний розквіт методизму в роках 1741–1791

Історія методизму з 1744 року аж до смерті Джона Веслі вражає нас передусім постійним зростанням кількості прихильників цього руху.

З кожним роком розширювалося коло місіонерської діяльності, виникали нові товариства, а вплив методизму поглиблювався. Незважаючи на періоди ослаблення, внутрішні суперечки й труднощі, методизм розвивався дедалі більше й ставав осередком духовного життя, вплив якого поширювався зростаючим колом.

Вірний своєму принципу:

«Увесь світ — моя парафія»,

Веслі проповідував Євангелію по всій Англії.

У 1747–1750 роках методизм, незважаючи на переслідування, почав розвиватися в Ірландії, де виникло багато громад. Із 1750 року спостерігалося ще інтенсивніше зростання методистських товариств на цій землі.

Веслі не обмежував своєї діяльності межами батьківщини, бо прагнув пригорнути до Христа все людство.

Тому він із радістю відповів на нагальні заклики методистських товариств у Північній Америці, які виникли там уже в 1760-х роках завдяки завзяттю кількох переселенців з Англії та Ірландії.

Веслі уважно дбав про їхній розвиток, посилаючи туди людей, сповнених віри та Духа Святого.

До самої старості Веслі не припиняв подорожей, щоб виголошувати проповіді, відвідувати вже існуючі й засновувати нові товариства.

Безпосередньо перед смертю він двічі побував у Голландії, відвідав острови Ла-Маншу, а також заклав основи місії у Франції.

Веслі ніколи не задовольнявся поверхневим успіхом. Його найбільшим прагненням було формувати душі й характери за взірцем, який дав нам Ісус Христос.

Тому він невпинно дбав про духовний розвиток товариств, закликаючи до пильності, посвяти, шляхетності й милосердя.

Він також дбав про те, щоб керівники товариств були людьми, посвяченими Богові, сповненими любові та відваги.

Найбільшою радістю його життя було величне духовне пробудження, яке відбулося в роках 1760–1770:

«Саме тоді, — писав Веслі, — почалося це піднесене діло освячення, на яке ми чекали двадцять років. Воно поширилося спочатку в різних місцевостях Йоркширу, згодом у Лондоні та в багатьох регіонах Англії, а далі в Дубліні, Лімерику та в усій південній і західній Ірландії.»

Наприкінці 1763 року Веслі записав у своєму «Щоденнику»:

«Я зупиняюся, щоб озирнутися назад на події останнього часу. Бог розпочав це велике діло, яке розвивається безперервно й без перешкод. Багато людей навернулося і знайшли втрачену благодать Божу.»

У Лондоні, Брістолі, Йорку та в багатьох інших місцях Англії й Ірландії багато осіб пережили настільки глибоку внутрішню переміну, якої ніколи не очікували.

Поштовхом до цієї переміни було глибоке внутрішнє усвідомлення повної зіпсованості своєї душі, яке найчастіше виникало в одну мить.

Гріх щезав — і з того моменту ці люди почувалися вільними від гордості, гніву, заздрості та невірства. Вони починали все більше радіти, молитися безперестанку й прославляти Бога.

Треба визнати, що досі не траплялося нічого подібного. Це було ніби нове Зіслання Святого Духа, «час оновлення», який остаточно скерував методистський рух на той шлях, про який Веслі мріяв і за який молився.

Веслі також твердив, що принцип християнського вдосконалення був:

«доручений Богом методистам»,

і що

«головне їхнє завдання — не створення нової релігійної секти, а поширення Євангелії та піднесення моралі».

г) Страждання Веслі

Служіння Веслі розвивалося у різних напрямках. Він сам, як душа цього руху, не припиняв своєї діяльності. Важко сказати, що викликає більше подиву в його особистості — невтомна ревність, завжди готова до жертовного служіння, чи прекрасний характер, сповнений Духа Господнього.

Великим благословенням для методизму було те, що на чолі цього руху довгий час стояла така виняткова людина.

Можна сміливо сказати, що страждання відіграли велику роль у житті цього реформатора. Веслі ніс важкий хрест: він втратив матір, яка була для нього мудрою порадницею та опорою.

Кілька з його найближчих друзів і співпрацівників відійшли у вічність. Важким ударом для нього була також смерть його брата Чарльза та Джорджа Вайтфілда, який завжди був йому близьким.

Веслі кілька разів серйозно хворів. Восени 1753 року він важко занедужав. Усе вказувало на наближення смерті, і Веслі був до неї підготовлений — він навіть уклав напис для власного надгробка, бажаючи уникнути прижиттєвих похвал.

Протягом вісімнадцяти днів він перебував між життям і смертю. Ось як він поділився з вірним другом і супутником подорожей, Йосипом Бредфордом, своїми думками під час хвороби:

«Ось уже п’ятдесят чи шістдесят шість років я мандрую по світу й намагаюся робити трохи добра ближнім — настільки, наскільки мені дозволяють мої слабкі сили. А тепер мене відділяє лише кілька кроків від смерті. Чи можу я бути впевненим у своєму спасінні? Я не бачу нічого визначного у своїй праці й стражданнях. Єдине, що мене втішає — це слова: „Я — найбільший із грішників, але Христос помер за мене.”»

Веслі часто зазнавав нерозуміння: його обмовляли, очорнювали, і він зазнав багато несправедливості не лише з боку відвертих противників Євангелії, але навіть від щирих християн.

Великим болем для нього було розлучення з другом Вайтфілдом, а згодом — ворожість з боку багатьох кальвіністів, які після смерті Вайтфілда, в роках 1770–1777, вели з Веслі несправедливу й запеклу боротьбу.

Веслі зносив ці удари з незламною терпеливістю, бо він приніс Богові в жертву все — навіть свою репутацію. Силу, якої він потребував, він черпав із віри. Тимчасові страждання за Христа і з Христом зміцнювали його характер і утверджували його побожність.

д) Останні дні Веслі

Кінець життя цього мужнього апостола став підтвердженням усього його служіння і був подібний до світла вечірньої зорі — спокійного, але ясного.

Діяльність Веслі не ослабла ні на мить. У 1790 році він здійснив останню подорож по методистських товариствах, проповідуючи Євангелію в Англії та Шотландії. Усюди збиралися натовпи, аби його почути. Зникла колишня ворожість — усі схилялися з пошаною перед цією шляхетною постаттю.

Веслі міг із вдоволенням сказати, що товариства розвиваються добре, і що не мусить боятися за їхнє майбутнє після своєї смерті. Тому він без страху чекав години, коли Господь відкличе його з цієї землі.

Останню проповідь він виголосив у середу, 28 лютого 1791 року, за тиждень до смерті. Темою його промови були слова:

«Шукайте Господа, доки можна Його знайти, кличте Його, доки Він близько!» (Ісая 55:6)

Наступного дня він написав листа до Вільберфорса, щоб підбадьорити його й надихнути на шляхетну боротьбу за скасування рабства й торгівлі чорношкірими людьми.

У п’ятницю він повернувся до своєї резиденції на Сіті-Роуд. Відтоді він поступово слабшав, але чекав смерті з найбільшим спокоєм.

Ось деякі його останні слова:

«Не мушу нічого іншого сказати, тільки повторити те, що сказав у Брістолі: Я — великий грішник. Але Ісус помер за мене. Ісус — усе! Лише через кров Господа нашого Ісуса Христа ми можемо бути спасенні. Господи, Ти даєш силу тим, хто говорить, і тим, хто вже не може говорити. Говори, Господи, до наших сердець, щоб ми знали, що саме Ти дав нам язик для слова!» «Це — найбільше щастя, коли Бог із нами!»

Ці слова він повторив двічі.

Останньої ночі, з вівторка на середу, вкрай виснажений, він ще повторював Псалом 46. Вранці, коли друзі навколо нього молилися, він сказав лише коротко:

«До побачення!»

…і віддав останній подих за кілька хвилин до десятої.

Це сталося 2 березня 1791 року. На той момент Джону Веслі було вісімдесят вісім років. Пані Роджерс, яка була при його останніх хвилинах, пише:

«Пам’ять про урочисту смерть цього великого й доброго чоловіка назавжди залишиться у моєму серці. У момент, коли його вже не можна було вважати мешканцем землі, коли голос його змовк, погляд згас, а вуста ледве рухалися, — навіть тоді його обличчя сяяло славою перемоги. Неможливо описати словами виразу цього обличчя. Коли ми дивилися на нього, здавалося, що ми бачимо Небо. Ми всі відчували присутність Бога.»

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ I. Характер Веслі

Веслі завжди жив згідно з принципами, яких сам дотримувався. Від моменту свого навернення й аж до смерті він був живим прикладом християнського життя. Без жодного перебільшення можна ствердити, що він без залишку присвятив себе служінню Ісусу Христу.

Найбільш основною рисою його характеру була непохитність у випробуваннях і життєвих розчаруваннях. Усе своє життя він доводив, що кожна людина здатна любити Бога всім серцем, а ближнього — як самого себе, тобто може стати справжнім «святим» у тому значенні, яке подає Святе Письмо.

Мало є людей, які так страждали, як Веслі. Він не раз ставав об’єктом недоброзичливої критики та підступної наклепницької обмови — але умів прощати навіть найзатятішим ворогам. Він присвятив Богові своє серце, добре ім’я і захист від нападів.

Хоча мав жваву й енергійну вдачу, він водночас був обдарований великою терпеливістю. Добре відоме одне оповідання про те, як він повівся з другом і супутником у подорожах — Йосипом Бредфордом, який відмовив йому в послузі:

— «Добре, — сказав Бредфорд, — тоді ми розстаємося!»

Наступного ранку, коли вони знову зустрілися, Веслі запитав:

— «Отже, ми розстаємося?»

— «Як хочеш», — відповів сухо Бредфорд.

— «То ти не вибачишся переді мною?» — продовжив Веслі.

— «Ні, пане.»

— «Справді не хочеш?»

— «Ні, пане.»

— «Тоді я прошу в тебе вибачення!» — вигукнув благородний старець.

Ця велич духу перемогла Бредфорда — він розридався, і вся суперечка забулася назавжди.

Веслі завжди й усюди відчував себе місіонером. Він скрізь шукав душі, які потребували допомоги й спасіння. Навіть у похилому віці він не піддавався втомі, коли треба було проповідувати Ісуса Христа.

За підрахунками, за п’ятдесят шість років пастирської праці Веслі подолав близько ста тисяч миль і виголосив сорок тисяч проповідей.

До цього треба додати: обширну кореспонденцію, незліченну кількість пастирських візитів, видання двохсот творів — або написаних ним, або скорочених і відредагованих, керівництво безліччю справ методистських товариств, які на момент його смерті налічували сімдесят тисяч членів лише в Англії.

З огляду на величезний обсяг цієї праці, виникає запитання: Як ця людина могла все це встигати?

Ця виняткова, майже чудесна діяльність ніколи не була гарячковою чи хаотичною. Веслі вирізнявся спокійною вдачею, внутрішнім миром і винятковою системністю. Один з його друзів, Александер Нокс, так про нього писав:

«Його зовнішність була надзвичайно приємною, а поведінка — сповненою душевного спокою і внутрішньої радості, яку дає лише чеснота. Ніколи й ніде я не зустрічав такого глибокого духовного щастя, як у цьому винятковому чоловікові. Знайомство з ним переконало мене більше, ніж усе побачене й прочитане (за винятком Святого Письма), що справжнє, глибоке благочестя — це і є небо на землі.»

Краса характеру Джона Веслі справила глибокий вплив на все його покоління. Його вважали турботливим батьком для своїх духовних дітей, який ніколи не думав про себе. Тому його охоче слухали, бо його настанови були натхнені любов’ю. Тільки ті, хто його не знав, дорікали йому за амбіційність і деспотизм. Один із сучасників писав:

«У нього була така амбіція, якої християнин не мусить соромитися; вона не прагне багатства і почестей, а лише влади над серцями і розумами — щоб спрямувати їх на шлях чесноти й привести до вічного спасіння.»

Розділ II. Веслі як філантроп

Веслі випередив соціальні рухи XIX століття.

«Його серце — велике й гаряче, — писав Панчон, — билося щиро для всього стражденного людства. Він сміливо й енергійно протестував проти всякого страждання, що принижує тіло й дух людини.»

Чутливий до кожного болю і кожної несправедливості, Веслі мав глибоко розвинене співчуття до людського горя і з готовністю брав на себе тягар ближнього. Він опікувався вбогими, роздаючи їм значні суми грошей, хоча сам жив дуже скромно.

Аби допомогти тисячам нужденних, він не цурався виснажливої, принизливої, а часто і соромної справи — збирання пожертв на їхню користь.

Під час суворої зими 1762/1763 років він організував роздачу гарячого супу для всіх, хто приходив до каплиці в пошуках допомоги.

У 1746 році у Лондоні й Брістолі він відкрив аптеки для бідних, де ліки безкоштовно видавалися нужденним хворим. Роздавання ліків відбувалося після обов’язкової консультації з хірургом і аптекарем, які працювали разом із Веслі у цій справі. Наступного року він реорганізував інституцію, що називалась «дияконат», метою якої було допомагати бідним.

Для вдов у скруті він орендував два невеликі будинки, де ці нещасні жінки знайшли притулок і турботу. Окрім цієї благодійної діяльності, Веслі заснував також кредитне товариство. Він розпочав цю справу з невеликого капіталу, зібраного серед знайомих, і згодом утричі збільшив його.

Уповноважені особи з цього фонду мали право надавати невеликі позики строком на три місяці. Веслі написав дослідження про зубожіння і дорожнечу, яке було передруковане кількома газетами.

У 1772 році в Лондоні під його опікою було створено товариство для відвідування бідних, яке отримало назву «Християнська спільнота» (Christian Community) — воно існує й донині.

Злидні, свідком яких був Веслі, надихнули його на такі слова:

«Я знайшов кількох наших братів у такій бідності, що важко уявити щось гірше. Чому багаті, якщо бояться Бога, не відвідують бідних? Це був би найкращий спосіб провести вільний час».

Веслі також пильно дбав про долю в’язнів, бо завжди присвячував себе тим, хто найбільше потребував допомоги. Навіть у людині, що впала найнижче, він завжди бачив душу, яку ще можна врятувати.

Йому вдалося довести до навернення кількох ув’язнених, що було великою радістю його життя. Серед них був і доктор Додд — один із найзапекліших колишніх противників Веслі, який змінився під час перебування у в’язниці.

Веслі також рішуче виступав проти соціальних бід — таких як алкоголізм і розпуста.

Він не цурався жодної жертви, жодного приниження, якщо тільки міг урятувати занепалу душу.

Оповідають, що одного разу він зустрів жінку, яка покинула чоловіка й вела розпусне життя. Своїми словами Веслі зворушив її сумління й так вплинув на неї, що вона запрагла покинути гріховне життя і повернутися до чоловіка.

Проте той мешкав далеко, і вона вагалася, бо не могла дістатися до нього пішки. Після коротких роздумів Веслі вирішив найняти коня й особисто відвезти її додому. Під час подорожі він продовжував із нею розмову — і довершив діло навернення грішниці.

Це один із найпрекрасніших учинків у його житті: добрий пастир, який приводить заблудлу вівцю назад до стада.

Веслі був також гарячим захисником скасування рабства.

«Я прочитав, — писав він, — книжку одного доброго квакера про всі ті жахіття, які ми називаємо торгівлею рабами. Навіть у поганському світі не зустрічається нічого подібного. Навіть у мусульманському рабстві невільники не страждають так, як тут.»

Два роки по тому Веслі написав і видав видатну працю під назвою: «Думки і міркування про рабство». Останній лист, який він написав перед смертю, був адресований Вільберфорсу — відомому борцеві проти рабства. У ньому Веслі заохочував його до боротьби зі злочинною торгівлею невільниками:

«Якщо Бог із вами — хто буде проти вас? Чи всі ваші супротивники разом узяті сильніші за Бога? (…) Не втомлюйтесь чинити добро! Ідіть в ім’я Господнє, працюйте i боріться, доки не впаде американське рабство!»

До останніх хвилин свого життя Веслі прагнув зміцнювати, допомагати та втішати. У повному розумінні цього слова, він був «слугою людства».

Розділ III. Літературна діяльність Веслі

Веслі багато писав, адже чудово розумів, яке велике значення має місіонерська діяльність через друковане слово. Він був одним із перших видавців невеликих брошур, відомих як тракати, які користувалися надзвичайною популярністю.

Ці короткі твори були написані з орієнтацією на певну категорію читачів. Ось деякі з їхніх назв:

• «Кілька слів до п’яниці»
• «До того, хто зневажає день святковий»
• «До богохульника»
• «До занепалої жінки»
• «До контрабандиста»
• «До засудженого злочинця»

У цій справі Веслі випередив різні товариства, які згодом почали видавати подібні трактати, досягаючи не лише популярності, а й справжньої ефективності.

Перш за все, Веслі був творцем популярних публікацій. Йому не йшлося про літературну славу, а винятково про навчання і моральне вдосконалення людей. У простій та стислiй формі він прагнув ознайомити читачів із результатами своїх релігійних досліджень і досвіду.

Окрім цього, Веслі:

• уклав французьку граматику,
• створив єврейську граматику,
• написав трактат з медицини та твір про електрику,
• переклав і опрацював чимало книг — як коротких, так і довших, на найрізноманітніші теми.

Найважливішим із його просвітницьких творів є: «Християнська бібліотека», що налічувала 60 томів. Це зібрання витягів із творів найкращих християнських авторів різних епох. «Християнська бібліотека» мала величезне значення для світських проповідників, за духовним і розумовим розвитком яких Веслі ретельно наглядав.

Красу стилю Веслі найкраще видно в його проповідях, яких він видав загалом 140. Вони становлять його своєрідний богословський заповіт. Ці проповіді вирізняються ясністю стилю, глибокою логікою, і не втратили актуальності навіть донині, визначаючи в певному сенсі догматичну платформу методизму.

Веслі, всупереч власним переконанням, був змушений опублікувати кілька полемічних праць — на захист методизму від нападів неконфесійних критиків, а також деяких англіканських і кальвіністських богословів. Ці твори відзначаються ясністю та переконливістю аргументів, водночас зберігають гідне стримування і виявляють повагу до опонента. Їхній автор, подібно до апостола Івана, умів поєднувати істину з милосердям.

Слід також згадати про поетичні твори Веслі, хоча в цій галузі він не досяг рівня свого брата Карла. Він уклав чимало гімнів, які досі охоче співаються (і не лише в методистських церквах). У вільні хвилини він допомагав братові у виданні релігійних гімнів, які значною мірою спричинилися до розвитку методизму.

Серед усіх творів Веслі найцікавішим і таким, що найповніше розкриває його діяльність і особистість, є його: «Щоденник», який охоплює понад півстоліття праці і є неперевершеною автобіографією. М. Панчон писав про нього так:

«У „Щоденнику“ знайде джерело досліджень кожен, хто хоче глибоко пізнати цю людину, її багатогранні здібності, працелюбство, терпіння і непохитну віру в Провидіння, що не полишало його навіть у найтяжчі моменти життя. Усі ці риси формують надзвичайно гармонійну та величну особистість. Якщо хтось хоче пізнати цього чоловіка — нехай читає його „Щоденник“, а не твори біографів. Із цих сторінок, писаних день за днем, постає перед нами — як у дзеркалі — його шляхетна, проста постать, яка притаманна лише воістину великим людям».

Розділ IV. Веслі як організатор

Веслі був організатором найвищого рівня. Він чудово розумів, що потужний рух, започаткований ним, потребує керівництва твердою і сильною рукою, а також організаційної структури, яка забезпечила б його стійкий розвиток.

Він ретельно досліджував усі можливі методи, які могли би сприяти духовному зростанню новонавернених і поглибленню їхньої християнської ревності.

Кожне місцеве товариство він сприймав як родину. Таке товариство ділилося на кілька класів і груп — по 12 осіб у кожному класі, що збиралися раз на тиждень під проводом керівника чи керівниці, щоб взаємно заохочуватися до побожності й підтримувати у творенні добрих справ.

Кожен учасник отримував посвідчення, яке оновлювалося щокварталу. Обов’язками керівника класу було спостерігати за релігійним розвитком учасників, відвідувати їх особисто, а також збирати членські внески.

У кожному регіоні ці товариства об’єднувалися в союзи, які підпорядковувалися квартальним зборам. Кілька союзів утворювали округ, яким керувало щорічне зібрання. Конференції відбувалися раз на рік і займалися загальними питаннями, що стосувалися всього руху.

З 1742 року і до самої смерті Веслі, конференції не раз обговорювали дуже делікатні питання. Найгострішим серед них (яке вдалося вирішити лише після смерті Веслі) було: визначення ставлення методизму до Англіканської Церкви.

Розпочинаючи проповідь Євангелії широким масам, Веслі не мав на меті створення нової Церкви. Він прагнув залишитися вірним тій вірі, яку сповідували його батьки і в якій він сам був вихований.

Не відокремлюючись від Церкви Англіканської, Веслі прагнув відродити її, створюючи вогнища релігійного життя. Він не сподівався, що його справа розростеться настільки потужно, і що вона зустріне сильний опір з боку англіканського духовенства, яке відкрито почало переслідувати методистів.

Кількість товариств постійно зростала. Вони вимагали відповідної організації та незалежності, оскільки багато методистів бажали приймати Таїнства у власних каплицях, служені власними проповідниками, уникаючи контактів з англіканськими священиками, які, на жаль, часто не відповідали своєму покликанню і виступали проти всякого релігійного оновлення.

У межах методизму, крім невеликої групи, що прагнула зберегти зв’язок з Англіканською Церквою, існували також прибічники повного відокремлення. Більшість із них були новонаверненими, які хотіли мати власну Церкву та знайти в ній духовну опору і підтримку.

Веслі довго вагався, обираючи належний шлях. Будучи неприхильним до відокремлення методистського руху від Церкви Англії, він однак розумів, що може настати день, коли прагнення до самостійності переможуть.

Це сталося вже після його смерті.

Попри численні побоювання, Веслі працював над тим, щоб забезпечити руху методистів незалежність. Він рукоположив кількох мирян-проповідників, а в 1784 році особисто склав: «Акт Декларації», який був офіційно зареєстрований. Згідно з цим Актом: «Щорічна Конференція людей, званих методистами» мала складатися зі 100 проповідників, які управляли би товариствами.

Через кілька років після смерті Веслі, у відповідь на численні прохання, Конференція визнала і проголосила автономію товариств, надавши їм право: відправляти публічні богослужіння.

Розділ V. Веслі як теолог

Теологія Джона Веслі є вірним відображенням його релігійних роздумів. Він не шукав нових доктрин, але проголошував основоположні істини Євангелії просто і ясно — так, як сам їх відчував і переживав.

Натхненням його життя була Біблія. Він охоче повторював, що є: «homo unius libri» — людиною однієї Книги. Якби потрібно було систематизувати вчення Веслі на основі його проповідей, творів і коментарів, то можна було б сказати, що вся його догматика натхненна піднесеним ствердженням:

«Бог є любов»

Оскільки Бог є любов, то він прощає завдяки заслугам Ісуса Христа тим, хто кається і вірить.

Спасіння не можна здобути (як вважав Веслі до свого навернення) особистим зусиллям або покутою. Спасіння — це діло Боже, звершене в серці людини, яка повністю віддає себе Йому.

Це діло може розпочатися раптово: часто трапляється, що серце в одну мить перестає противитися Святому Духові і піддається дії Божої благодаті.

Оскільки Бог є любов, то він бажає щастя тим, кого створив. З тієї миті, коли грішник кається у своїх гріхах і вірить, Бог огортає його душу — для неї починається нове життя…

Людина завдяки впливу Святого Духа знає, що «перейшла від смерті до життя» (Ів. 5:24). Веслі вірив, що кожна людина може бути спасенною (1 Тим. 2:3–4; 2 Петра 3:9; Єзек. 18:23; 33:11). Він проголошував, що обов’язком і привілеєм християнина є відчувати себе дитиною Божою і радіти цьому.

«Дух Божий, — пише Веслі, — дає моєму духові безпосереднє і раптове свідчення, що я є дитина Божа, що Ісус мене полюбив і віддав себе за мене, що всі мої гріхи змиті, і що я примирений з Богом» (Рим. розд. 7 і 8)

Теологія Веслі сповнена християнської радості. Оскільки Бог є любов, то Він хоче дати своїм дітям повну перемогу над гріхом, який є смертю духа. Він прагне дати нам нове життя, зробити нас подібними до Себе, тобто наповнити нас любов’ю, яка є в Ньому.

Веслі всією душею вірив, що тут, на землі, потрібно слухати цю заповідь, що вміщує в собі всі інші:

«Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю, і всією силою твоєю, а ближнього свого, як самого себе» (Лук. 10:27)

Він також вірив у християнську досконалість, у повне освячення. Веслі не вважав, що це — ангельська досконалість, життя без страждань, без спокус і без можливості впасти. Він вважав, що це — життя, віддане Ісусу, життя неперервного послуху Господу через безперервну спільність із Ним. Теологія Веслі була, отже, серйозним християнством, сприйнятим як релігія любові, яка проникає в саму глибину людської істоти.

Оскільки Бог є любов і хоче, щоб усі люди належали Йому, то Він обдаровує Своєю любов’ю всіх без винятку. Веслі завжди вважав згубною єрессю вчення, що Бог дає спасіння лише частині людства, а іншу частину призначає до вічного осуду. Він проголошував Добру Новину кожному, навіть найбільшим грішникам, не встановлюючи жодних меж для Божого милосердя.

Веслі став великим місіонером своєї епохи, а також — одним із найвидатніших місіонерів усіх часів. Він завжди залишався вірним своєму високому гаслу:

«Весь світ — моя парафія.»

Теологія Веслі довела свою життєздатність. З неї виник величний рух морального відродження, духовного визволення. Цей рух не припиняє розвиватися і приносити плоди.

Теологія, що ґрунтується на словах «Бог є любов», не може загинути разом із людиною або поколінням, бо вона збудована на скелі вічної істини. Можна стверджувати, що теологія Джона Веслі ніколи не була такою необхідною, як у наші дні — дні духовних сумнівів, песимізму і ненависті.

Саме тепер стає необхідним поширювати велике гасло Божої і Христової любові. Людство не вийде з того хаосу, в якому опинилося, доки не повірить у Божу любов і не піддасться їй повністю.

Розділ VI. Методизм від Веслі до наших днів

Від часу смерті Джона Веслі методизм не переставав розвиватися, і Методистська Церква стала однією з найчисельніших протестантських церков у світі.

Причини, які протягом минулого століття спричинили розколи в лоні методизму, нині вже не існують.

Методизм в Америці розвинувся ще швидше й масштабніше, ніж в Англії.

Розколи в методизмі ніколи не мали догматичного характеру — виникали на ґрунті різних поглядів щодо церковного устрою або місцевих умов, тож були, радше, зовнішніми. Духовна єдність зберігається між усіма методистськими церквами.

Під керівництвом великих єпископів-місіонерів (як, наприклад, Френсіс Асбері), методизм із апостольською ревністю духовно підкорював ті величезні простори, які колоністи щороку приєднували до тринадцяти штатів, що згодом утворили Сполучені Штати Америки.

На початку XIX століття кількість членів нової Церкви зросла з 15 тисяч до 64 тисяч. Методизм завжди мав місіонерське покликання всесвітнього масштабу — так, як цього прагнув сам Веслі.

Ми не хочемо перебільшувати велич здобутків методистів, а радше визнаємо, що наші Церкви мають і свої недоліки. Але попри помилки, пиху, байдужість, рутину чи егоїзм, які трапляються місцями, неможливо заперечити, що методизм — велика сила на служінні Богові та людству.

Церкви, народжені з духовного пробудження, завжди залишалися осередками живої віри, вірними Євангелії і принципу повного спасіння — спасіння для всіх.

Не забуто і формулу Веслі, яка визначала місію методизму:

«Проповідувати святість життя у дусі Святого Письма по всіх країнах.»

Методисти жертвують значні кошти на освітню та виховну діяльність, утримують сотні клінік, шпиталів, медичних центрів, опікуються будинками для літніх людей, дитячими притулками, школами, коледжами й університетами.

Методистські церкви все краще усвідомлюють потребу звернення до простого люду, про що свідчить розвиток місій у великих містах і промислових центрах. Незважаючи на організаційні поділи, існує справжня єдність серед методистів — єдність духу, методу, принципів.

Навіть якщо виникають якісь розбіжності в поглядах, то вони другорядні і стосуються організаційних питань (церковного устрою). Ця єдність регулярно виражається на Всесвітніх методистських конференціях, які від 1881 року відбуваються кожні десять років, а з 1947 року — кожні п’ять років.

Усі методистські церкви, за прикладом Веслі, вважають справою честі вірність навчанню Святого Письма, намагаючись вірно дотримуватися науки Вчителя і Його апостолів. Досліджуючи минуле, ми набираємося надії і без страху дивимося в майбутнє.

Хоча вороги методизму пророкували його загибель, і хоча дехто досі сподівається, що зникне Церква, яка вміє не лише навчати, а й практично втілювати високі ідеали Христа, — ця надія марна, якщо методизм залишиться собою, тобто осередком живого християнського апостольства.

Така моральна катастрофа, яка була б непоправною втратою для людства, не станеться, бо методизм, як великий євангельський і реформаторський рух, керований Богом.

Наша Церква завжди боротиметься проти панування темряви й ненависті та прагнутиме поширення Царства світла й любові.

Пам’ятайте піднесені слова вмираючого Веслі:

«Бог з нами — це найбільше щастя.»

Дванадцять настанов для проповідників, укладених Веслі

1. Будь старанним — ніколи не сиди без діла. Не займайся дрібницями. Не витрачай марно часу, і не витрачай його на одну справу більше, ніж потрібно.
2. Будь серйозним — уникай легковажних жартів і пустих розмов.
3. Поводься гідно та стримано щодо жінок, особливо молодих.
4. Не вступай у шлюб, поки не помолишся і не порадишся з братами.
5. Не слухай доносів і не вір наклепам, якщо немає свідків. У судженнях будь милосердним і поблажливим. Пам’ятай, що суддя має схилятися на бік обвинуваченого.
6. Не говори погано про нікого. Пам’ятай, яку шкоду можеш цим завдати. Зберігай свої думки при собі, поки не будеш у присутності того, кого вони стосуються.
7. Скажи кожному прямо в очі, що поганого в ньому бачиш — і зроби це якнайшвидше, аби твоє серце не було отруєне злими думками. Поспішай викинути цей вогонь із себе.
8. Не звеличуйся — проповідник є слугою для всіх.
9. Не соромся нічого, крім гріха. Якщо маєш час — принеси дрова, наберіть води, почисть взуття.
10. Будь пунктуальним. Робіть усе вчасно. Старанно дотримуйся наших правил і не змінюй їх.
11. Твоє головне завдання — турбота про спасіння душ. Присвяти себе цій справі повністю. Іди до тих, хто тебе потребує, а найперше — до тих, хто найбільше тебе потребує. Пам’ятай: не твій обов’язок — виголосити певну кількість проповідей чи займатися тим чи іншим гуртком, а привести до покаяння якомога більше грішників і допомогти їм у поступі до освячення, без якого не побачать Господа.
12. Дій не за своєю волею, а згідно з Євангелієм. Ти маєш використовувати свій час згідно з нашими настановами: проповідувати, відвідувати віруючих у домівках, а вільний час присвячувати читанню, роздумам і молитві. Якщо ти працюєш із нами у винограднику Господньому — ти маєш виконувати працю, яку ми тобі призначимо, в тому місці і в той час, які ми визнаємо найкращими для Божої слави.

До Карла Етмора, проповідника в Ньюкаслі

Мейдлі, 24 березня 1790 р.

Мій любий Карле,

Дуже зрадів я, дізнавшись, що ти заснував недільні школи в Ньюкаслі. Це — один із найшляхетніших закладів, які постали в Європі за останні століття.

Ці школи будуть розвиватися все більше, якщо їхні керівники старанно виконуватимуть свої обов’язки. Ніщо не зможе зупинити поступ цієї справи — окрім занедбання з боку тих, хто її звершує.

Тож пильно наглядай за ними, щоб не ослабли в добрих ділах.

📌 Редакційна примітка: Веслі завжди був великим другом дітей і ніколи не занедбував нічого, щоб здобути їхні душі для Ісуса. Він засновував недільні школи, християнські виховні установи, притулки для сиріт. Цей лист до Карла Етмора свідчить, що до кінця життя Веслі піклувався про те, як методистський рух служитиме дітям.

Він також сказав:

«Піклуйтеся про молоде покоління, дбайте про дітей.»

До Роберта К. Браккенбері

Брістоль, 15 вересня 1790 р.

Я щасливий, що брат Д… зрозумів нашу думку про повне освячення. Цей принцип Бог довірив методистам, і вони здатні його здійснити, бо до цього покликані.

До Александра Мазера

Дайте мені сто проповідників, які бояться тільки гріха і прагнуть служити Богові — мені байдуже, чи будуть це миряни, чи священники — вони потрясуть ворота пекла і запровадять Царство Боже на землі.

До Вільберфорса

(справжнього апостола у боротьбі з рабством)

Лондон, 24 лютого 1791 р.

Любий мій пане,

Якщо тебе не підготувала до цього сила Божа, як Афанасія бути contra mundum — проти світу, то я не знаю, як ти зможеш довести до кінця твою славну справу — боротьбу проти цього мерзенства (рабства), яке є ганьбою релігії Англії та всієї людськості.

Якщо Бог не покликав тебе до цього завдання, ти вичерпаєш свої сили в боротьбі з людьми та дияволами.

Але — якщо Бог з тобою, то хто може бути проти тебе? Хіба вони всі разом сильніші за Бога?

Не втомлюйся творити добро!

Кілька думок Джона Веслі про християнську досконалість

«Дотримуючись Біблії, ми підносимо досконалість так високо, як це робить Святе Письмо. Досконалістю ми називаємо досконалу любов до Бога й до людей. Це означає — любити Бога всім серцем і всією душею, а ближнього — як самого себе. Така любов повинна панувати в нашому серці і керувати всіма нашими почуттями, словами і вчинками.»

«Лише через єдність із Христом я наповнююсь світлом, святістю і щастям. Але якби залишився сам, сам по собі — я був би гріхом, темрявою і пеклом.»

«Любов — це найдосконаліший дар Божий. Усі одкровення — ніщо порівняно з християнською любов’ю — покірною, лагідною і терпеливою.»

«Небо над небесами — це любов. У релігії не існує нічого піднесенішого, бо, по суті, релігія — це і є любов. Якщо ви шукаєте чогось іншого, окрім найвищого ступеня любові — ви віддаляєтесь від мети, ви збиваєтесь з Божої дороги.»

Хронологічна таблиця найважливіших подій у житті Джона Веслі

• 17 червня 1703 р. – Народження Джона Веслі в місті Епворт.
• 18 грудня 1708 р. – Народження його брата Чарльза Веслі.
• 9 лютого 1709 р. – Пожежа в пасторському домі в Епворті; чудесне порятування маленького Джона.
• 1714 р. – Народження Джорджа Вайтфілда в Глостері.
• Червень 1720 р. – Джон вступає до коледжу Christ Church в Оксфорді.
• 19 вересня 1725 р. – Висвячення Джона на диякона єпископом Поттером.
• Серпень 1727 р. – Призначення Джона вікарієм у парафії його батька.
• 22 вересня 1728 р. – Висвячення на пресвітера.
• Листопад 1729 р. – Повернення в Оксфорд, де очолює т. зв. «Святий Клуб» (The Holy Club), члени якого отримали глузливу назву «методисти».
• 25 квітня 1735 р. – Смерть Самуїла Веслі (нар. 17 грудня 1662 р.).
• 14 жовтня 1735 р. – Виїзд Джона з братом Чарльзом до Джорджії (Північна Америка).
• 6 лютого 1736 р. – Прибуття до Джорджії.
• 2 листопада 1737 р. – Початок повернення до Англії.
• 7 лютого 1738 р. – Знайомство з духовним наставником Моравських братів — Петром Бьолером.
• 24 травня 1738 р. – Переживання навернення Джоном Веслі під час зібрання на Aldersgate Street.
• 1 серпня 1738 р. – Прибуття до Гернгуту (Саксонія).
• Вересень 1738 р. – Повернення до Англії.
• 1 січня 1739 р. – Відоме зібрання на Феттер-Лейн.
• 17 лютого 1739 р. – Перша проповідь Вайтфілда під відкритим небом у Кінґсвуді.
• 2 квітня 1739 р. – Перша відкрита проповідь Джона Веслі в Брістолі.
• 12 травня 1739 р. – Заснування першої методистської каплиці у Брістолі.
• 1739 р. – Створення школи в Кінґсвуді і місії в Лондоні (Ludgate Hill).
• Кінець 1739 р. – Початок «Об’єднаного товариства» (United Society) у Лондоні.
• 20 липня 1740 р. – Веслі полишає громаду моравських братів на Феттер-Лейн.
• 1741 р. – Вайтфілд починає пропагувати кальвіністські погляди, що спричиняє поділ у методистському русі.
• 23 липня 1742 р. – Смерть Сусанни Веслі (нар. 20 січня 1669 р.).
• 1742 р. – Євангелізація в Ньюкаслі; будівництво каплиці та притулку для дітей-сиріт і покинутих.
• 29 березня 1788 р. – Смерть Чарльза Веслі — співець пробудження, автор близько 6000 християнських гімнів.
• 23 лютого 1791 р. – Остання проповідь Джона Веслі.
• 24 лютого 1791 р. – Останній лист Джона Веслі — адресований Вільберфорсу.
• 2 березня 1791 р. – Смерть Джона Веслі.
• 1797 р. – Методистський рух у Великій Британії отримує статус незалежної церкви.